Слобожанщина нині вважається одним із найзрусифікованіших регіонів України. Але порівняно з чим? З Кримом з Донбасом чи навіть із неоднозначним українським Півднем? Хай там як, за збереженістю українських традицій Слобідська Україна значно переважає названі історичні області. Швидше йдеться про брак неукраїнськості, а національної свідомості потреби політично боронити й відстоювати свої права, поваги до рідної мови та рідних звичаїв. Сучасні проблеми мають глибоке коріння в минулому, зокрема в часі заселення Слобожанщини й підпорядкування цього краю російською державною машиною з неприязню до інакодумства та придушенням ініціативи.

Як сталося, що відчайдухи-українці, котрі заселили цей край, поволі ставали політично пасивною спільнотою, втрачаючи свій демократичний устрій, церковні особливості, мову і, врешті, усвідомлення своєї окремішності? І це при тому що спочатку переселенці часто наголошували на своєму іноземному походженні й царський уряд підпорядковував їх інстанції, яка займалась іноземцями - Посольському приказові чи його відділенням.

Основна причина тривалих конфліктів між українським населенням і російськими керівниками - це спроби царських чиновників підвести інакшу за звичаями й мовою людність під свій копил. Від початку російська влада робила це надто послідовно. Навіть на рівні канцелярської мови українські прізвища русифіковували або підводили під патронімну складову, як було заведено Росії (син Івана отже, Іванов). Русифікація була дуже поширеним явищем і довго тривала на Слобожанщині. Часто прізвища переселенців безоглядно змінювали за московським звичаєм. Осавул Охтирського полку Матвій Несвятипаска в російських документах зветься Прокофьєвим. Отаман Сум Герасим Кондратьєв у документах Гетьманщини пишеться як Кондратович. Тобто патронімні прізвища на –ов,- не можуть слугувати з'ясуванням етнічного походження.

Однак, крім істотного мовного впливу, існував значніший і потужніший - спроби й потреби політичного підпорядкування переселенців, призвичаєння їх до інакших традицій політичної культури. Виховані в системі цінностей Речі Посполитої та козацького прикордонного життя, керівники колонізаторів потрапляли у світ суворої влади й інакших принципів взаємодії. У козацькому середовищі існували процедури вибору й усунення від влади керівництва, основні питання вирішувалися на загальних зборах - козацькій раді. За особливостями державного ладу Речі Посполитої, а до того Великого князівства Литовського - утворень, у яких украй їство перебуваю тривалий час. -будь-яку, навіть дрібну суперечку вирішували через суд. На українських землях існувала висока правова культура, часті судові позови й апеляційні процедури.

Приноровлення українців до інакших політичних обставин відбувалося дуже поступово. Російські управлінці поволі обмежували систему виборності, не затверджуючи вибору козаків, прагнучи призначати старшин, часто з-поміж росіян або іноземних служилих. На території Слобожанщини царський вагався ліквідувати звичаєве право й проводити суд за російським «Соборним уложенням». Покарання за «Уложенням» були суворими, без судових апеляцій. Утім часто й на саме «Уложення» російські можновладці не зважали – вони, караючи українців, чинили на свій розсуд.

Царський уряд діяв і методами заохочення: похвалами за вірність, скасуванням податків, зрівнянням козацьких старшин зі своїми витими колами. Уже вдову Якова Острянина Палажку після подій 1641 р. царський уряд помістив у найліпший Новодівичий монастир, постригши за постригши звичаями, - це було заохочення за вірність. Вище керівництво козаків щедро обдаровували.

Опозиційно налаштованих козаків і старшин суворо карал били батогами та засилали до інших міст. На засланні помер сумський полковник Кіндрат Леонтьев, обраний 1661 р всупереч волі царських урядовців. Не мирячись із втручанням у своє управління,слобожани піднімати повстання проти російської влади. 1668 р. велике повстання на слободах очолив харківський полковник Іван Сірко. Повстанці захопили Мерефу, Маяцьк, Зміїв, Красний Кут, повбивавши воєвод. Однак інші стар шини підтримали царський уряд. За таку підтримку харківський сотник Григорій Донець швидко став полковником. Іван Сірко з прибічниками покинув Слобожанщину, залишивши тут родину. Російські чиновники шантажували відомою кошового отамана, обіцяючи знищити його дружину та дітей. Острогозький полковник Іван Дзинковський теж не мирячись із московським правлінням, підтримав повстання Степана Разіна, однак, знов-таки, був схоплений іншими старшинами. Самого Дзинковського та його дружину стратили, а полковницьких неповнолітніх діток Богданка, Миколку, Марійку та Ґаночку з небогою Івана Дзинковського Маринкою заслали до Сибіру.

Царський уряд заохочував доноси. Відомий донос на гетьмана Мазепу Василя Кочубея та Івана Іскри 1708 р. було передано через охтирського полковника Федора Осипова (Осиповича).

Отак шляхом «батога і пряника» підкорювали місцеве населення. Але процес призвичаювання українців до московських вимог і порядків був довгим.