Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 11 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Заселення українцями Донщини наприкінці 18-го та на початку

Заселення українцями Донщини наприкінці 18-го та на початку 19-го століть.

Хоча у протистоянні запорозьких і донських козаків російський уряд рішуче встав на бік останніх, навіть ліквідація Запорізької Січі не зупинила колонізаційний рух українців на Донські землі, і переселення українців у Приозів’я та на береги Дону тривало і далі, набираючи з кожним роком все більшого розмаху. Виявилося, що донське козацтво не було спроможним забезпечити економічний розвиток своїх власних земель. Починаючи з кінця 18-го століття, російський уряд використовує донських козаків виключно як репресивну силу. Роль донців як воєнної сили у протистоянні з зовнішніми ворогами імперії зменшується все більше, натомість все частіше козаки з Дону використовуються урядом з метою придушення народних повстань як самого російського народу, так і мешканців національних околиць держави. Для забезпечення цих жандармських функцій в свідомості донців навмисно плекається відчуття власної окремішності, неподібності та зверхності до інших народів, зокрема українців. Донці перестають обробляти власні землі, віддаючи всі сили службі імперії. Козачі загони постійно знаходяться в різних куточках держави, захищаючи там правлячий режим, а тим часом на рідній землі працівників катастрофічно не вистачає. Для зменшення цього дисбалансу уряд дозволяє селитися на території Війська Донського та в гирлі Дону українцям, але економічне становище переселенців на нових землях не було легким. Донці не бажали бачити в нащадках українських козаків, які за волею імперії стали кріпаками, в своїх колишніх побратимах, рівних собі людей. В історичному плані українське козацтво породило донських козаків, але вельми швидко діти відмовилися від власних батьків, зрадили їх на користь дармової подачки з рук московського та петербурзького чиновництва. Що ж, недаремно прислів’я про Іванів, які не пам’ятають свого роду, є таким популярним у російськім середовищі.

Найбільший економічний зріст наприкінці 18-го та на початку 19-го століть спостерігався в Донському Приозів’ї. Тут будувалися дві воєнні фортеці – Озів і Таганріг, неподалік від них на берегах Дону поруч з Темерницькою митницею виникає третя фортеця, яка нарікається іменем святого Дмитра Ростовського (українця Данила Туптала), і незабаром стає містом Ростовом-на-Дону. В адміністративному плані Ростів, Озів і Таганріг підпорядковуються українському Катеринославу, саме для того, аби облегшити переселення сюди українців. Ще у 1769-му році найвищий керівний орган імперії – Державний Совєт видає розпорядження: «26 апреля по рапортам Таганрогского коменданта Жедраса Совет признал нужным поселение около Таганрога до трехсот семей, приходящих к нему из Малой России хлебопашцев и ремесленных людей, на основании поселенных при крепости Св. Дмитрия, и приказал изготовить о том Указ в Военную коллегию». Так розпочалося масове заселення українцями Озова, Таганрога і Ростова.

Спочатку українці селилися частіше за все хуторами – невеликими поселеннями з незначною кількістю людності, які знаходилися на значній відстані один від одного. Але кількість хуторів швидко зростала. Так, якщо до 1775-го року в басейні Міусу існувало всього чотири хутори, то на 1800-й рік кількість їх збільшилася до 103. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. До перших поселень, які заснували тут запорожці – слобід Миколаївки, Покровськоїта Троїцької (остання в межах сучасного Таганрогу),додавсяКагальник–українське поселення біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорозької Січі. Тікаючи від закріпачення, січові козаки перебиралися на неосвоєні землі Нижнього Дону. Так, якщо за даними четвертої ревізії (1782-го року) на Дону і в Приозів'ї було 26758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795-го року) їх стало вже 58500. Між 1778-м і 1796-м роками тільки поблизу Таганрогу виникло більше як 55 слобід і хуторів.

Одночасно з цим залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Українці поверталися на ті землі, за які боролися з російським урядом та донцями впродовж всього 18-го століття запорізькі козаки. Те, що не змогли здобути силою зброї, було здобуто внаслідок економічних умов. Так, повільно, більша частина узбережжя Озівського моря заселялася українцями, і це море перетворювалося на внутрішнє українське море. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, колонізація їх закінчилася переважно в перші десятиліття 20-го сторіччя. Займаючи багате рибою морське узбережжя, українці не поспішали просуватися в глибину континенту, на землі, що належали іншим, місцевим народам.

Характер української колонізації Донського Приозів’я дещо змінився з посиленням системи кріпацтва на російській Україні. Колишні вільні селяни та козаки масово закріпачувалися поміщиками з дозволу імперської влади. Тепер вже заселенням нових земель займалися здебільшого російські та українські пани, які на пільгових умовах отримували від держави наділи на вільних ґрунтах, та засновували тут населені пункти, які залюднювали своїми кріпаками. Звичайно, це було зовсім не гуманно у відношенні до живих людей, які відчували себе лише іграшками в руках своїх панів. Тем не менш, серед зросійщеного панства траплялися поодинокі особи поміщиків-українців, які пишалися своїм українством, та у своєрідному дусі розвивали українську справу на Дону. До таких панів-українофілів можна віднести братів Ковалинських, які були серед найбагатших власників ґрунтів у Таганрозькому краї.

Їхній батько, шляхтич Іван Ковалинський був протоієреєм соборної Троїцької церкви у місті Змієві на Слобожанщині. В Івана було чотири сини, всі вони зробили блискучу кар’єру на державній службі. Син Іван став обер-крігскомісаром (воєнний чин в російській армії), Григорій – надвірним радником, Петро – дійсним статським радником (чин четвертого класу в Російській державі), Михайло – генерал-майором. Всі брати, крім Михайла, займалися заселенням ґрунтів на Донському Приозів’ї.

Іван Іванович Ковалинський мав у 1797-му році земельну дачу в Ростовському повіті, на правому березі ріки Єї, на кордоні з Чорноморським, майбутнім Кубанським козачим військом (6870 десятин землі). Він же заснував і село Царедар, яке після смерті Івана в 1812-му році перейшло до його братів – Григорія і Петра. Помпезна назва на честь царів не прижилася в українському народі, тому село отримало іншу назву – Солодкі Колодязі.

Григорій Ковалинський, після закінчення колегіуму, служив у Таганрозькій портовій митниці. Першу земельну дачу від уряду він отримав на рідній Слобожанщині, в Старобільському повіті, де заснував село Щастя. 1776-го року крігскомісар Таганрозької митниці Григорій Ковалинський отримав рангову дачу в 3300 десятин землі в урочищі Рядженому, уже неподалік від місця своєї служби. За допомогою свого прикажчика, колишнього запорожця Івана Синявського, Григорій засновує тут слободу Ряджену, і запрошує на життя українських козаків та селян. 1782-го року у слободі жило вже 162 селян – чоловіків та жінок. А всього через два роки, у 1784-му році, кількість мешканців у Рядженому зросла до 628 осіб. Тут була побудована церква на честь святого Юрія, сам Ковалинський мав у слободі дерев’яний будинок, два плодових сади, мукомельний млин на річці Міусі і ставок з рибою.

1780-го року підполковник Таганрозькоїмитниці ГригорійКовалинськийзвернувся до Озівського губернського правлінняз проханнямнадатийому землі за річкоюВеликою Черепаховою, у балці Ягідній. У 1796-муроційому була відмежована ще одна дача з казенної порожньої землі на річціЄї, де він заснувавсело Павлодар та заселивїїпереселенцями з того самого Щастя, села, з якого розпочалася його переселенська діяльність. У своєму заповіті від 1824-го рокуГригорій Ковалинськийвіддавав у спадок по 1000 десятин землівздовж річкиЄї своїм дочкам Маріїі Софії, на яких вони заснували села Машинеі Сонине. Більшу ж частину батьківських маєтків отримав син – теж надвірний радник Григорій Григорович Ковалинський. Володіли Ковалинські цими маєтками до 1850-х років, після чого розпродали різним іншим власникам. Так, у 1853-муроціселами Машинеі Сонине володіла статс-дама Двора Його Імператорської Величності графиня К.П. Клейнміхель.

Чим же запам’яталися для української історії брати Ковалинські? Не лише тим, що розповсюджували українську етнічну територію на береги Дону. Григорій Ковалинський був близьким другом видатного українського філософа Григорія Сковороди. Високі державні посади та багатство не заважали Ковалинському шанувати та поважати бідного українського мудреця. На запрошення Григорія Ковалинського, 1781-го року, Григорій Сковорода відвідав і слободу Ряджену і Таганріг, де на нього чекала урочиста зустріч місцевого українства. Молодший же з Ковалинських, Михайло, не тільки вважав себе учнем Григорія Сковороди. Саме йому довірив Сковорода рукописи своїх творів перед смертю, і саме Михайло Ковалинський популяризував їх для майбутніх поколінь. Він є автором першої біографії Сковороди – «Житія Григорія Сковороди, написаного в 1794-му році у давнішнім стилі». І звання генерал-майора, і перебування на посаді губернатора Рязанської губернії у 1796-1800 рр., не завадило Михайлу Ковалинському зберегти історію великого життя українського філософа для нащадків.



Григорій Сковорода на поштовій марці України 1997-го року.

Не забувають про братів Ковалинських і сучасні дослідники Таганрозького краю. 2002-го року в місцевім виданні «Віхи Таганрогу» була надрукована розвідка П. Богомаза «Нащадки сподвижників Григорія Сковороди», у якій згадані добрим словом українські поміщики і меценати, завдяки зусиллям яких заселялися українцями землі Таганрожщини та Донського Приозів’я. А ще раніше, у 1987-му році, в газеті «Зірка», що видавалася у селищі Матвіїв Курган під Таганрогом, було розміщено дослідження Л. Дегтярьової «Два століття села Рядженого», у якому розповідалося про історію виникнення цього українського поселення. Нажаль, ці дослідження є яскравими, та разом з тим поодинокими розвідками з української минувшини Донського Приозів’я.

Більш повільними темпами, ніж заселення українцями Таганрозького краю, відбувалося переселення наших земляків на козачі землі Донського війська. Як вже згадувалося, донські козаки майже не займалися хліборобством та іншою економічною діяльністю, і місцевому чиновництву треба було знайти робочі руки, які б забезпечили донське військо та їхні родини продовольством та іншими потрібними предметами споживання. Спочатку українці освоювали малозаселені землі в басейні рік Білої Калитви та Міусу, неподалік від української етнічної території, в межах Міуського та Донецького округів Донського війська. Автори «Статистичного опису землі донських козаків», яке створювалося у 1822-1833 рр., із здивуванням зазначали: «В течение немногих лет, до 1795 года, сии два округа – Миусский и Донецкий вдруг наполнились жителями: малороссияне, заходившие тогда в пределы войска, были поселяемы тут самовольно Донскими чиновниками. Две причины заставили основать оные поселения преимущественно здесь, а не в других местах: 1) что Миусский и Донецкий округа сопредельны с губерниями, откуда наиболее выходили люди сии; следовательно, с первым появлением их, чиновники старались только найти согласие выходцев и водворяли их на ближайшем месте; 2) что сами чиновники опасались встретить препятствие в заселении таких мест, кои близки к станичным юртам; здешние же места были пусты, и удалены от станиц. Причины сии относились более к округу Миусскому, нежели к Донецкому, оттого в первом и водворено крестьян почти вдвое более, нежели во втором».

Заселялися ці землі переважно вихідцями зі Слобожанщини та Гетьманщини. Тут виникали поселення переважно хутірського типу. Але згодом постали слободи – найбільші з поміж них Криворізька та Мальчівсько-Повненська (знаходиться зараз у Міллерівському районі Ростовської області).

1796-го року російський уряд видав Указ, згідно з яким українським селянам заборонялося самовільно покидати місця своїх поселень. Метою цього Указу було ще більше посилення кріпацтва на Україні. Але вийшло навпаки – селяни великими гуртами перетинали кордон з Донським військом та оселялися на козачих землях. Поселенці сподівалися таким чином покозачитися і здобути свободу. Цього разу донські козаки відразу зрозуміли, яку економічну вигоду мають для них ці переселення українців на їхню територію. Українцям тепер віддавалися для освоєння найродючіші ґрунти, військові отамани, старшини та інші чини військового управління Донського війська робили все можливе, аби залишити українських селян назавжди на своїй землі. Волі та козацьких привілеїв українці не отримали, але добробут Донської області підвищили дуже добре. За 19-те сторіччя чисельність українців на Дону та Приозів'ї зросла в кілька разів (1795-го року українців чоловічої статі тут було 61 322 осіб, а 1897-го року українське населення Донської області складало вже 719 655 чоловіків та жінок).

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Року Божого 1596-го, у переддень святих Петра і Павла, у родині українського шляхтича Михна з містечка Чигирина народився син, якого охрестили Павлом. Очевидно, ще з дитячих років Павло був добре знайомий з Богданом Хмельницьким, адже той також народився і зростав на Чигиринщині у той самий час. У 20-х роках XVII століття Павло Михнович подався на Січ, де брав участь у багатьох походах запорожців до Османської імперії і Кримського ханства.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka