Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
http://shtori.ru/ceny-na-poshiv-shtor/ прайс на пошив штор в Москве.
лічилка
Східна Слобожанщина: 20 років без України

Східна Слобожанщина: 20 років без України.

Майже 350 років, від часу переселення українських козаків на Східну Слобожанщину до постання незалежної України, східнослобідський край знаходився з Україною в єдиному державному тілі, хоча і відділений від неї адміністративним кордоном. Спочатку це було Московське царство, потім Російська імперія, а після повалення останньої – СРСР. І хоча це завжди було чуже для українців державне тіло, тем не менш відсутність перепон у вигляді державного кордону сприяло єдності та спільному розвитку українців як Східної так і Західної частин Слобідської землі. Здобуття Україною незалежності в 1991-му році і розділ Слобожанщини між двома державами призвело до того, що доля двох частин цього краю з кожним роком все більше і більше відрізнялася одна від одної. Якщо Харківщина і Сумщина, незважаючи на негаразди останніх років, змогли відчути себе невіддільною часткою єдиної української спільноти, то українська громада Курщини, Білгородщини і Подоння змушена була доводити у важкому протистоянні з ворожими силами своє право на власне існування. За ці 20 років змінювалася Україна, змінилася і Східна Слобожанщина. Цікаво простежити та порівняти ту Слобожанщину, що була, з тією, що існує зараз. Пропоную Вашій увазі два погляди на Східну Слобожанщину з України – погляд початку 2000-х років, та погляд сучасний. Погляди різних людей, погляди з різних боків, але від цього тільки більшає їхня цікавість.

Перша зі пропонованих Вам статей з’явилася 2002-го року в українському виданні «Дзеркало тижня». Автор її Вахтанг Кіпіані. Цей рік був офіційно визнаним російською владою «роком України в Росії». Українська делегація проїхала українськими землями Російської держави, аби подивитися, як тут живе корінне етнічне українство. Сумні спостереження за цим життям на Східній Слобожанщині учасника цієї делегації Вахтанга Кіпіані й спонукали його до написання цих нотаток. Отже що він пише:

«Передостанній тиждень року, що минає, представницька делегація на чолі з головою Української всесвітньої координаційної ради Михайлом Горинем і запрошені ним журналісти провели у п’яти суміжних регіонах Російської Федерації — від Курська до станиці Лазарєвської на Кубані, інспектуючи, так би мовити, офіційне закриття ініційованого президентом Путіним «Року України в Росії».

Мені довелося проїхати лише частину маршруту — трьома областями Центрального Чорнозем’я. Загальне враження — наші сусіди все ще не можуть оговтатися. Усвідомлення того факту, що Україна ось уже понад десяток років незалежна, приводить середньостатистичного росіянина в стан афекту. Чиновник Курської обласної думи досі не може вибачити (ось тільки кому?) розвалу СРСР і порівнює цю «варварську подію» (цитата) з бомбуванням американцями Белграда. І так скрізь. Щось схоже ви чутимете протягом дня стільки разів, скільки маєте зустрічей: із політиками, чиновниками, журналістами.

До речі, будьте готові, що, побачивши паспорт із тризубцем чи почувши українську мову, вас назвуть хохлом. Зрозумійте правильно: це не образа, оскільки багато хто з наших земляків, які живуть нині в Росії, і самі називають себе так. Спогади про свою хохляцьку юність у Харкові (Сумах, Чернігові, Рівному, далі скрізь), тещу-хохлушку — незмінна спільна прикмета всіх розмов: від цілком офіційних до застільно-кухонних.

Члени українських товариств «Україна-Сейм» (Курськ), «Перевесло» і «Чуття єдиної родини» (Воронеж), що існують не один рік і з якими довелося розмовляти і під запис, і просто так, одностайно стверджують: ніякої підтримки від влади вони не мають. І ніколи не мали — ні на приміщення, ні під класи, ні на видання своїх інформаційних бюлетенів. Навпаки, час від часу до активістів приходять «поспілкуватися» непримітні товариші з ФСБ і роблять спроби спрямувати діяльність громад у «конструктивне русло». Інакше кажучи — сидіть і не рипайтеся.

Москва далеко. Ніч у поїзді. Від райцентрів Бєлгородської та Курської областей, де живуть тисячі українців, до Харкова і Сум рукою подати. Але купити україномовну пресу ніде. Своя самвидавська газетка «Східна Слобожанщина», яку видавав Дмитро Денисенко, уже давно не виходить — немає коштів.

Зустріч із членами українських товариств — видовище не для людей зі слабкими нервами. Нагадує збори членів «Просвіти» в обласних центрах на кшталт Луганська або Миколаєва. Два-три десятки активістів глибоко пенсійного віку. У повітрі сокирою висить побоювання бовкнути щось зайве і повна лояльність до влади. Чи може в такій атмосфері виникнути цілком законна вимога відкрити українські класи в області, де, лише за офіційними даними, живе понад 120 тисяч українців? З другого боку, якщо «хохлам» непотрібна національна школа, очевидно, що місцевій владі це непотрібно тим більше .

Глава Суджанської районної адміністрації Курської області Микола Ільїн, приміром, вважає, що на підвідомчій йому території з національним питанням усе в повному ажурі. Доказ: головлікар райлікарні та головний терапевт — «хохли». Української школи, газети, книг у бібліотеці немає з 30-х років минулого століття. І це при тому, що свого часу Суджанський район входив у Київську губернію, а в листопаді 1918 року — аж п’ять днів! — в УСРР, про що з гордістю розповідають у краєзнавчому музеї.

Коли б не нинішній візит делегації УВКР, то жителі Суджі, яких влада добровільно-примусово зібрала в актовому залі мерії, ніколи й не почули б заклику глави товариства «Україна—Сейм» Бориса Лазаренка створити в райцентрі земляцтво: люди добрі, не бійтеся, нічого страшного ми робити не збираємося, он філателісти, і ті об’єдналися... Не дослівно, але суть і тон передаю точно.

Однак не всі куряни налаштовані так інфантильно. Перший голова товариства Євген Желіховський — тутешній радикал. Напевно, тому і був... переобраний. За його словами, «Рік України в Росії» і численні розмови про «стратегічне партнерство» — фікція, оскільки нічого не змінилося. Як і раніше, неможливо купити українську газету, книгу, послухати радіо. Більше в цьому сенсі пощастило жителям прикордонних районів. Їхні телевізори беруть українське телебачення. Глава однієї з районних адміністрацій навіть пропонував заїхати до нього додому, аби ми переконалися, що його мати, росіянка за національністю, із задоволенням дивиться серіали по «1+1».

У всіх реляціях про здобутки української національно-культурної розбудови в Російській Федерації згадується про існування окремих українських класів і навіть шкіл. У тому числі й у райцентрі Шебекіно Бєлгородської області, що на самісінькому кордоні з Вовчанським районом Харківщини. Насправді немає там ніякого класу. Втім, колись він був. Учителька-ентузіастка втомилася боротися на два фронти — як із чиновництвом від освіти, так і з батьками «маленьких українців», які аж ніяк не палають бажанням відстоювати право своїх дітей на освіту рідною мовою. Дякувати Богу, залишився хоч український гурток. І той тримається «на честном слове и на одном крыле». А тим часом керівник Бєлгородського обласного товариства російсько-української дружби Світлана Калашнікова цілком упевнена, що шебекінські українці навчаються рідною мовою.

У рамках святкування «Року України в Росії» у райцентрі Розсош на півдні Вороніжчини мали відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку. Та рік уже закінчився, а монумента так і не встановили. Голова Асамблеї народів Воронезької області, тутешній законодавець Сергій Рудаков стверджує, що політики тут немає. Перенесення відкриття пам’ятника — лише результат творчих різноголосиць між скульпторами й архітекторами. Щоправда, місцеві українці з організації «Перевесло» пошепки наводять аргумент іншого порядку. Новий губернатор, колишній начальник місцевого управління ФСБ, м’яко кажучи, «дивується», навіщо витрачати гроші на якогось Шевченка.

Микола Ковальов, завідувач кафедри слов’янської філології Воронезького держуніверситету, на якій ніколи не переривалося викладання української мови та літератури, вважає, що якби з Москви спускали вниз не лише навчальні плани, а й гроші, підготовка фахівців з мови ішла б набагато краще. А так щорічно кафедра випускає всього по 10—12 чоловік. Після річного навчання студенти отримують на руки сертифікат і закидають його чимдалі. Хоча потреба в спеціалістах зростає — на митниці, наприклад. Формально випускники університету мають право викладати українську мову, але в жодній школі області немає ставок і вільних годин для вивчення мови, рідної, як мінімум, для третини жителів області. Завідувачка кафедральної бібліотеки Марія Авдєєва розповіла, що зовсім недавно українська значилася в навчальному плані не як окрема слов’янська мова, а як... мовна особливість Воронезького краю.

Асиміляційні процеси роблять своє. Проте кількість українців на Східній Слобожанщині не зменшується. Але це якось не тішить...

Новенький, із голочки, Бєлгородський університет — важливий напрям трудової міграції викладацької еліти з Харкова. Ректор, доктор соціологічних наук Леонід Дятченко не приховує, що, після здачі в експлуатацію нової будівлі та багатоквартирного будинку, нині головне його заняття — переманювання у вуз учених з «першої столиці». Тут із наших кандидатів, докторів наук і просто доцентів уже укомплектовано кілька кафедр. Із трохи цинічною посмішкою переможця Леонід Якович каже: «Ми готові запрошувати цілі наукові школи. Передайте своїм знайомим ученим і викладачам — у Бєлгороді їх чекають із розпростертими обіймами. Через дві години після укладання контракту вони одержать ключі від квартири, через три години — російське громадянство». Але не може не тішити, що не всі «за шмат гнилої ковбаси» готові поміняти «тризубий» паспорт на «двоголовий». Один доктор фізико-математичних наук кілька разів на тиждень їздить читати лекції із «закордонного», але так само географічно близького Харкова, однак громадянству України залишається вірний.

Хоч як це дивно, та саме сумний бєлгородський приклад змушує активніше використовувати чинник можливості здобуття якісної вищої освіти для формування «українського лобі» в тутешніх краях. Логічний ланцюжок такий: сприяння при вступі в університет в Україні, нове мовне, інтелектуальне середовище, повернення молодого спеціаліста додому, участь у справах українського земляцтва. Так само вважає і Михайло Горинь: наявну квоту для вступу абітурієнтів зі східної діаспори у вузи України потрібно збільшити — з нинішньої тисячі хоча б до десяти тисяч. Можливо, саме це допоможе хоч трохи призупинити асиміляцію молоді. А поки що бути українським активістом у Росії — доля старих».

Інша стаття з’явилася у липні 2011-го року на сайті УНІАНу. Називається вона – «Ностальгійний «кресовий» туризм на північний схід». Автор статті (Олег Коцарев) майже не вдається до політичних та суспільних причин сучасного сумного становища українців на Східній Слобожанщині. Він пропонує українцям їхати на цю українську землю в якості туристів, і тим самим підтримати, чим можна, і місцевий український рух, і власну українську свідомість для себе тим з нас, у кого вона слабішає в сучасні нелегкі часи. Прочитайте і цю розвідку:

«Серед численних і чудових різновидів туризму є так званий ностальгійний туризм – спроби, найчастіше за великі гроші, потрапити в минуле. Наші друзі поляки чітко сформулювали один його цікавий різновид: туризм «кресовий», тобто ностальгійні подорожі на ті території («kresy»), що колись належали до Речі Посполитої, несуть на собі виразні сліди польської культурної присутності. Таких мандрівників легко побачити в багатьох українських містах: вони сумно оглядають занехаяні костьоли, кладуть вінки до пам’ятника Міцкевичу чи на могилу мами Словацького. Якщо відкинути «реваншистські» настрої окремих учасників подібних турів, загалом, це пізнавальний, цікавий та емоційно наснажений тип подорожі, і хто сказав, що поляки мають на нього патент?

Зрештою, в нас теж є свої «креси». Тож, якщо бажаєте мати не комфортну, але нестандартну і ностальгійну мандрівку, приїздіть, наприклад, у регіон, відомий під назвою Північна або Східна Слобожанщина.

Північна Слобожанщина сьогодні – частина Росії, точніше південь і південний захід Курської, Білгородської та Воронезької областей. Колись ці території входили до автономної Слобідської України, а деякі наші поселення виходили й за її межі.

Наприкінці вісімнадцятого століття, під час скасування автономії, кордони губерній і намісництв кілька разів змінювались. Як наслідок, досить великі території відійшли до тодішньої Курщини та Вороніжчини. А мляві спроби приєднання до України під час визвольних змагань результату не дали. Зате ці краї подарували нашій культурі, наприклад, поета Євгена Плужника.

Умовно Північна Слобожанщина на заході розпочинається Глушківським районом Курської області (межує з Путивльським районом Сумської області), далі на схід до неї входять округи Суджі, Грайворона, Валуйок, Острогозька, аж до Дону, а потім умовний етнічний кордон повертається в межі державного на Луганщині.

Мандрівник, який наважиться підкорити ці «креси», мусить бути готовий до численних незручностей – проблеми з нічлігом, невигідне транспортне сполучення (помножене на прикордонні перепони), нерозуміння місцевих мешканців, навіщо ви сюди приїхали. Але коли ви сповнені енергії, жаги до знань і любові до рідної історії, хіба такі дрібниці вас зупинять?

Одна зі справжніх «пам’яток» Північної Слобожанщини – українська мова. На диво, вона тут багато де більш-менш збереглася (звісно, краще в менших селах, гірше в адміністративних центрах). З цим навіть вимушена трохи рахуватися місцева влада. Так, у районних газетках совдепівського штибу час від часу з’являються публікації українських колядок до зимових свят або якихось гумористичних текстів, написаних суржиком. Правда, на офіційних сайтах не забувають зазначити, що місцевий суржик, мовляв, не українська мова, а особлива прикордонна говірка, та й живуть тут хоч і вихідці з України, але не українці-«мазепинці», а хороші та лагідні «хохли». Від самих мешканців теж можна почути найрізноманітніші трактування власної ідентичності: вони і «росіяни, що говорять українською», і «хохли», і навіть «перевертні», є люди, котрі називають себе саме так.

Архітектурних цікавинок на Північній Слобожанщині, відверто кажучи, не дуже багато, або навіть дуже небагато. Проте, якщо вправно розрахувати маршрут, подивитись у цьому сенсі буде на що. Є, приміром, симпатичний Дивногірський монастир на Острогожчині, він стоїть серед крейдяних гір і над річкою. У містечках на зразок Глушкова чи Суджі можна побачити непогані зразки провінційного купецького модерну минулого століття, в селищі Тьоткине – несподівано елегантний цукровий завод Михайла Терещенка. Цікавий парадокс: пам’ятки з виразно українськими архітектурними ознаками найкраще збереглися в тих місцевостях, які не входили до власне слобідських полків, а перебували на прикордонних територіях, хоча й були заселені значною мірою українцями. Наприклад, це Смоленський собор у Білгороді або Миколаївський монастир у Рильську. Так само на етнічному кордоні, вже навіть глибше в російські краї, стоїть у селищі Іванівське Курської області палац не кого-небудь, а власною персоною ясновельможного пана гетьмана Івана Мазепи.

У поганому стані, але в принципі цілий, в ньому виразно помітні прості, та витончені барокові риси, а поряд для любителів кисленьких вітамінів росте чудовий вишневий садок. Мазепа свого часу прагнув поширити свою владу на Слобідську Україну і прилеглі до неї землі. В тому ж Іванівському – пізніший, уже зовсім імперського типу, маєток князів Барятинських (там тепер санаторій під управлінням адміністрації президента РФ) та дерев’яна церквичка.

Подорожуючи «північними кресами» влітку, ви також маєте чудову змогу насолодитися місцевою природою. На сході краю є гарні крейдяні гори, на заході більше лісів. Скрізь є досить повноводні й доволі чисті річки, в котрих можна як слід наплаватись. А в західному кутку – навіть мальовничі й розлогі плавні на річці, яка має несподівану назву Сейм: з островами, заростями, затоками, заливними луками та, звісно, багатою риболовлею.

Отож, навіть якщо Північна Слобожанщина й не чекає гостинно на своїх відвідувачів, загартованим мандрівникам немає причини сюди не приїхати».



Східна Слобожанщина запрошує до себе туристів



«Мазепині палати» на Курщині

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Пам'ять про славного фастівського полковника Семена Палія живе й житиме в народі. Про його захоплюючі подвиги довгий час розповідали різні легенди та народні думи, складали і співали пісні. Його складне життя, багате сторінками безстрашної боротьби з ворогами українського народу, стало предметом як письменницьких досліджень, так і постійного наукового інтересу. На жаль, і до цього часу в містах Фастові та Білій Церкві немає пам'ятника видатному історичному діячеві України, Росії, Польщі та і всієї Центрально-Східної Європи полковникові Війська Запорозького Семену Палію, який довгий час був «неофіційним» гетьманом великої частини історичної України-Русі.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka