Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 17 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Пусковые провода с доставкой.
лічилка
Українці та хохли Східної Слобожанщини

Українці та хохли Східної Слобожанщини.

Ознайомившись із попередніми главами цієї праці, читач мій може скласти цілком справедливу уяву про сучасне становище українців на Східній Слобожанщині. Все місцеве українське населення можна розділити на три нерівномірні групи. До першої, найчисельнішої, треба віднести всіх тих українців, що відмовилися від батьківського коріння, та визнали себе росіянами, бо так у російській державі легше жити (а якщо, не дай Бог, Росією опанують китайці, мабуть також легко визнати себе китайцями). До другої групи відносяться такі Люди, які попри все, мужньо тримаються за свою українськість – таких небагато, але вони, як-то кажуть, «сіль землі», бо до цієї групи здебільшого відносяться представники найінтелігентніших верств місцевого населення. І, нарешті, найцікавішою є третя група – ті, хто відчувають свою відмінність від росіян, але не наважуються у «толерантній» російській державі визнати себе українцями, і вигадують найфантастичніші теорії щодо походження своїх предків, живучи за принципом – хай навколишні відверто посміхаються над моїми фантазіями, аби тільки не визнали, що я українець.

Про першу групу, думаю, не варто і казати, бо з ними і так все дуже ясно. Представники третьої групи існують по всьому українсько-російському етнічному прикордонню. На Стародубщині вони називають себе «руськими» або «сіврюками», на Східній Слобожанщині – «черкасами», на Кубані – «козаками». Об’єднує їх усіх нелюбов до своїх сусідів – не тільки українців з України, але й росіян, яких вони на Стародубщині називають «кацапами», а на Східній Слобожанщині і Кубані – «москалями». «Москалі» і українці хочуть знищити, як вони кажуть, їхню національну ідентичність, але свою цноту вони просто так не віддадуть нікому. Усі навколо них погані, вони одні добрі – на цьому нехитрому постулаті тримається все їхнє світосприйняття.

На інтернет-просторі можна знайти досить значну кількість сайтів і форумів таких українців, які так і не наважилися визнати себе українцями. Кілька років поспіль існував цікавий сайт Курської Сіверської Слов’янської Громади, представники якої обстоювали ідею повернення до віри язичницьких предків, а для здобуття коштів для своєї праці виготовляли та продавали фігурки сіверян з козацькими вусами, які так нагадували своїм виглядом українських селян та козаків.

Цікаво буде привести і розповіді деяких очевидців сучасного східнослобідського життя, позичених з різноманітних форумів. Так на козацькому форумі Вільних Станиць, Антон Ракітін розповідає про мешканців міста Рильська, які при спілкуванні з українцями видають себе за українців, а при спілкуванні з росіянами – за росіян. А ось цитата з Лінгвофоруму про нащадків українських козаків, що переселилися на Східну Слобожанщину в 17-му столітті: «Мой дед - потомок этих переселенцев. В Павловском районе Воронежской области находится несколько таких сёл. Язык, действительно, похож на украинский. Отец мне рассказывал, что по-русски он говорил только в школе и дома (мать - русская), с друзьями на улице разговаривать по-русски считалось дурным тоном (зазнался)».

А ось що пише форумчанин Сірко з Чернігівщини на «Казарлі»: «Слобожанщина и слободские полки есть понятие растяжимое. Географически прежде всего. На Сумщине и Харьковщине бывал и отличий от нашей местности не увидел. В прошлом году был проездом в Воронежской обл. Заметил, что некоторые сёла тоже ничем от наших не отличаются - те же мазаные хаты, та же речь, те же лица».

Про дещо кумедну ситуацію розповідає «Хуторянин» в Живому Журналі, в спільноті «Слобідська Україна»:

«У дев’яності роки батько нерідко їздив по справах бізнесу до Москви разом із колегами та партнерами. Одного разу дорогою вони зупинилися пообідати десь у межах історичної Слобожанщини, але на теперішній території РФ – чи то в Курській, чи то в Бєлгородській області. З’їхали з траси, розклали в полі «полянку», нічого особливого: сало, помідорчики, хліб чорний... З ближчого села надходить дід, бачить картину, дивиться на номерні знаки авто...

- Хохли? – запитує суворо.
- Да, дедушка, хохлы, - доброзичливо відповідають подорожуючі.
І далі місцевий дід чистою українською:
- Як я вас, хохлів, блядь, ненавиджу!!!

Батько досі думає: чи-то справді україномовний російський дід саме хохлів ненавидить, а українців шанує, чи-то це в нього одне й те саме...».

Це, так би мовити, спостереження очевидців. А ось що пишуть з цього приводу науковці:

«Рівень національної свідомості нащадків українських пересельців на Білгородщині наочно демонструють такі їхні висловлювання, що їх наводить етнограф Л.Чижикова: «Мы хохлами назывались, а фактически мы русские, потому что живем на территории РСФСР. По-украински читать мы не можем, так как в школе учили русский язык. Когда по телевизору идет харьковская программа на украинском языке (Харків зовсім поряд, за кілька десятків кілометрів. - Ю.Л.), мы многих слов не понимаем» (мешканець с. Березівки, 1890 р. н.). Або ж: «Теперь все называют себя русскими, и я считаю себя русским. Родился в Курской губернии, через 15 км - хутор Козачок Харьковской области, там - украинцы. Точнее мы - переверты, не знаем хорошо ни русского, ни украинского языка» (мешканець того самого села, 1910 р. н.).

Такі сумні реалії примушують зробити певні висновки. Регіони, заселені й освоєні українцями, залишилися практично ізольованими від України і стали ніби полігоном для витворення «новой общности - советского народа», де впродовж історично короткого часу позбавлено національних рис мільйони українців. На території, що дорівнює майже 1/5 площі теперішньої Української держави, після брутальної ліквідації там на початку 30-х років зародків української преси та шкільництва практично завмерло українське життя. Нині здебільшого тільки українські прізвища й назви поселень нагадують, що там колись теж була Україна. І хто знає, чи висували б територіальні вимоги до нас наші сусіди, намагаючись, скажімо, відірвати од України Харківщину чи Донбас, якби на суміжних теренах Білгородщини чи Кубані жив свідомий свого українського походження люд». (Юрій Лоза «Українсько-російська етнічна межа і сучасні кордони та територіальні претензії»).

«Нині здебільшого тільки українські прізвища нагадують, що там колись теж була Україна». Дійсно, можна згадати багато українських прізвищ уродженців Східної Слобожанщини, українських прізвищ українських людей, які так і не стали українцями. Згадаємо декількох із них. 7 серпня 1929-го року в місті Грайвороні сучасної Білгородської області народився Юрій Черниченко, талановитий радянський публіцист, яскрава зірка на сірому небосхилі часів брежнєвського застою. Юрій Черниченко писав здебільшого про нелегку долю селянина центральної, так званої «нечорноземної» Росії, про ті проблеми, які намагалося не помічати керівництво «країни розвинутого соціалізму». Багатьом радянським телеглядачам Юрій Черниченко запам’ятався, як ведучий щотижневої передачі «Сільський час» на тодішньому телебаченні.

Одному з уродженців Східної Слобожанщини пощастило побувати навіть у космосі. Анатолій Філіпченко народився 26 лютого 1928-го року в селі Давидівка Лискинського району Воронізької області. Учився в Острогозькій школі. Закінчив Чугуївське (Харківське) військове авіаційне училище льотчиків, був старшим інструктором в Одеському військовому окрузі. Двічі літав у космос – в 1969-му і 1974-му роках. Космонавт № 41 в Радянському Союзі. Почесний громадянин міста Сум та Острогозька. В Острогозьку йому встановлене бронзове погруддя, як двічі герою Радянського Союзу. Російська Вікіпедія позначає національність Філіпченка як українець, хоча інші джерела називають його росіянином.



Анатолій Філіпченко – українець, космонавт зі Східної Слобожанщини.

Бронзовим призером чемпіонату Європи з футболу 2008-го року в складі російської збірної став футболіст Іван Саєнко, який народився 17 жовтня 1983-го року в селі Маслівка Воронізької області. Улюбленою стравою Саєнка є сало, цим, мабуть, його українськість і обмежується.

Пов’язаний долею зі Східною Слобожанщиною і інший російський спортсмен, улюбленець президента Путіна, чемпіон світу зі змішаних бойових мистецтв Федір Ємельяненко. Народився Федір на Україні, в місті Рубіжному Луганської області 1976-го року, але в віці двох років, разом з родиною переїхав до Старого Осколу на Білгородчині, де офіційно мешкає і зараз. Спортивна його кар’єра розпочиналася саме тут. Коли українські журналісти запитують Ємельяненка про його відношення до України, він їм відповідає: ««Я родился в Украине, всю свою сознательную жизнь прожил в России, в Старом Осколе. Сейчас - это два разных государства, но для меня это по-прежнему одна страна». Я думаю, ця його відповідь також сподобалася би Путіну.

Тут мені особисто теж хотілося би сказати декілька слів про українські прізвища. Чомусь нормою в офіційній українській мові є таке їх написання, як Ємельяненко, Філіпенко, Фоменко, хоча природно краще би читалися вони як Омеляненко, Пилипенко та Хоменко (або Томенко), адже є в українській мові такі імена, як Омелян, Пилип, Хома (Тома), а от Ємельян, Філіп і Фома немає. Зрозуміло, що ця російська традиція на типові українські прізвища йде ще з часів царської Росії, коли російські чиновники, при наданні документів українцям, перекручували їхні прізвища так, як було любо їхньому російському вухові. Така сама ситуація була і в інших російських колоніях - Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві, де місцеві селяни мали свої прізвища від своїх панів – шведів, німців та поляків. Але з набуттям цими країнами незалежності від Росії в 1918-му році, розпочинається процес повернення людям їх національних прізвищ. При чому місцеві прізвища обирали собі навіть представники «некорінних» національностей – так відомий радянський актор з Естонії, виконавець ролі короля Ліра в однойменному фільмі Юрі Ярвет, мав від народження ім’я Георгій Кузнєцов, яке поміняв саме у роки Першої незалежності Естонії 1918-1940 рр.

Але чомусь навіть через двадцять років після набуття Україною державної незалежності, значна частина її громадян нібито пишається своїми зросійщеними прізвищами, не бажаючи замінити ці російські потворності на красиві українські взірці, якими пишалися колись їхні предки, до того часу, як їх спотворили російські чиновники. Доходить до смішного – навіть такий борець за чистоту української нації, як Олег Тягнибок, має чомусь саме зросійщене прізвище, замість природного українського «Тягнибік». Але ж є в недавній історії України інший приклад – поет Павло Тичина, що відмовився від зросійщеної форми «Тичинін». Або самий високий взірець – В’ячеслав Чорновіл. За Радянського Союзу російською мовою його прізвище писалося як «Черновол», а українською «Чорновол» - згадаймо хоча б повідомлення в офіційних газетах «Радянська Україна» і «Вечірній Київ» повідомлення про його арешт 11 лютого 1972-го року: ««За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв'язку зі справою Добоша, притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін.». Але з початком Національного Відродження на Україні наприкінці 80-х років, В’ячеслав Максимович зміг добитися того, аби його прізвище писалося правильно, як українською мовою, так і російською («Чорновил», повернення до спотвореної норми «Черновол» відбулося в Росії лише за сучасного неоімперського режиму).

Наведу тут приклад і з особистого родинного минулого. Батько мій, як згодом і я, народився у Росії. Коли у 16 літ він вперше отримував паспорт, російська паспортистка написала його прізвище в цьому документі за російським взірцем – «Раздобудько». Батько, не зважаючи на досить малий вік свій та суворі радянські часи, відмовився забирати цей паспорт, і добився того, аби йому видали інший, виправлений, з таким прізвищем, як повелося від дідів-прадідів на Україні: «Роздобудько». Цим прізвищем пишаюся і я.

Але повернемося до Східної Слобожанщини. Набагато приємніше мені писати про тих українців цього краю, які не зреклися свого українського ім’я і передали нащадкам те, що отримали у спадщину від своїх предків. 2010-го року Східну Слобожанщину відвідала делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради (до складу цієї делегації увіходив відомий український поет Дмитро Павличко). У виданні «Україна молода» було розміщено звіт про цю подорож. Пропоную Вашій увазі декілька уривків з цієї статті:

«Чимало українців Подоння вражають своєю національною самосвідомістю. Спілкування з нами мешканці Ольховатського району починають настороженою російською, згодом, дещо соромлячись, переходять на слобожанський говір: «У вас літературна українська, така гарна, а ми тут всі балакаємо по-хохляцьки. Так уже склалося історично. Наш говір майже такий самий, як у Старобєльську, на Луганщині. Але коли вже треба перед москалями «повиличкуватися» (показати себе. — Авт.), переходимо на російську. Хоча акцент є. Буває, забудеш, що ти серед них, й починаєш по–своєму балакати, а вони кажуть: «Какая рєчь красівая, скажитє что-нєбудь єщьо».

Дмитро Павличко підтримує громаду: «Українську вже й на Луганщині не завжди почуєш. А тут видно й чутно, що українці живуть!». Директор районного краєзнавчого музею Ольга Івахненко додає, що навчитися мови їм немає де, хоча охочих вистачало б. «От моя мама під час українізації 20-30-х років вчила українську, тоді навіть наш райцентр в документах вказували правильно, по-українськи - Вільхуватка, але нам в українській школі вчитися не довелося», — додає пані Івахненко.

З’ясувалося, що ця жінка буквально марить Україною - знає чимало віршів та пісень, але головною її пристрастю є колекціонування старовинної української вишивки, тож пані Ольга збирає рушники, вишиванки, народні костюми. Щось їй подарували місцеві бабусі, а щось придбала в Україні, де часто буває. Вишиваний приватний скарб директорка музею тримає вдома, часто організовує виставки на Вороніжщині та сусідній Луганщині.

Уже під вечір потрапляємо до нині найбільшого міста Східної Слобожанщини, про яке Олександр Довженко свого часу казав, що «у Розсоші частіше почуєш українську, ніж у Києві». Слово «розсош» також українське й означає заплавну луковину, що просохла після весняної повені. До речі, майже усі райцентри українського Подоння виникли на берегах приток Дону, звідси й назва краю. Місто Розсош (67 тис. населення) відоме своїм щорічним фестивалем Слобідської української культури, який започаткували редактор місцевої газети Віталій Клімов (голова оргкомітету) та місцевий бізнесмен Олександр Бабешко (генеральний спонсор). Разом із ними нас зустрічає і керівник апарату райадміністрації Людмила Кушнарьова (в дівоцтві — Черник).

Роззнайомившись, господарі переходять на українську, а пані Кушнарьова навіть співає гостям «Червону руту». Розмови стають відвертими. Пан Бабешко каже, що після будівництва в місті хімзаводу кількість росіян тут збільшилася в рази. «Нині мені на прийомі чиновники часто кажуть: ми вас готові вислухати, як представника української діаспори... Якої діаспори? Це моя батьківщина з діда-прадіда!, - каже пан Бабешко. - Але центральна влада нам не довіряє, вважає «п’ятою колоною» й на керівні посади, особливо у правоохоронних органах, ставить лише не місцевих росіян».

Представники української громади Розсоші стверджують, що під час останнього перепису населення, на півдні області більшість українців не соромилися вказувати свою національність на відміну від жителів Воронежа. Бо почуваються на рідній землі. «Мене 20-річний син питає: мамо, ким мені записатися, українцем? А я йому: звісно, а хто ж ти іще?!» — каже пані Кушнарьова.

Тут не забувають рідної мови, але шанують і російську, бо вважають її міжнародною й такою, без якої не досягнути успіху в РФ. Утім і досі на нічних вулицях Розсоші можна почути знайому лайку: «пся крев», «бісові діти» та «щоб тебе грім побив!».

Розвивають українську справу на Східній Слобожанщині не тільки місцеві уродженці, але й вихідці з корінної України. У місті Білгороді з 1985-го року мешкає і працює лікар-педіатр за фахом та український поет за покликанням Віктор Череватенко. Народився він у чернігівських Прилуках, закінчив Харківський медичний інститут, і лікує відтепер дітей на Білгородщині. Першу українську книжку віршів «Як цвіт черемухи» видавав ще у Харкові, 1992-го року, але наступну – «Любі мої, хороші» вже у Білгороді. Віктор Череватенко пропагує українську поезію у своїх виступах перед білгородськими студентами, він також був причетний до видання хрестоматії української літератури Східної Слобожанщини «Слобожанська хвиля» у Донецьку. У своїх виступах Віктор Череватенко каже, що писати треба рідною мовою, мовою батьків, і тільки тоді поезія буде йти від серця, від душі. Сам він є членом Спілки письменників Росії, його українські вірші перекладають на російську мову інші білгородські поети, серед них Олександр Гирявенко і Микола Грищенко.



Віктор Череватенко виступає перед білгородськими студентами.



Білгородські студентки слухають Віктора Череватенка.



Книги, які Віктор Череватенко видав у Білгороді.

У тому ж, 2010-му році, на сайті українців Росії «Кобза» була розміщена цікава стаття про ще одного українського сина Східної Слобожанщини – Євгена Савенка, під промовистою назвою «Лікар людських душ». Епіграфом до цієї статті її авторка узяла такі слова пана Євгена: «Намагаюсь жити за принципом, який висловив давній приятель Валентин Іващенко: «Ми не шматок відірваний, ми – частка України». Пропоную Вам декілька уривків і з цієї статті:

«Євген Вікторович Савенко народився 25 жовтня 1955 року в місті Находка на Далекому Сході. В ті часи немало української молоді шукало кращої долі вдалині від розореної війною, голодом і колективізацією України. Коли Євгену виповнилося шість місяців, батьки перебралися до Воронежа, а сина залишили у бабусі Марії Прокопівни Донченко в районному місті Розсош.

Його батьки з півдня Воронезької області. Дідусь по батькові (родом з запорозьких козаків) жив до 1928 року за Харковом біля Мерефи. Під час розкуркулення виявив спротив, був заарештований, деякий час сидів у в’язниці, потім був примусово висланий в Розсошанський район Воронезької області, радгосп «Начало» де і познайомився з його бабусею. Вона родом з селища Ольховатка Воронезької області. Це поселення Слобідської України. Українці, які раніше жили десь біля Острогу, оселилися там ще у 1651 році, після поразки Богдана Хмельницького під Берестечком.

Багато чого пережила його бабуся - Громадянську війну, тиф, колективізацію, голодомор, німецьку окупацію, але зберегла в серці людяність, любов до української пісні, і чудову українську мову. Євген Вікторович згадує дошкільні роки у бабусі як найкращі роки свого життя. Невелика мазанка, крита очеретом, з долівкою, призьбою і шипшиною під вікном стояла майже на краю міста, фактично в степу. Довкола був яблуневий садок, де влітку ночували на трофейному розкладному ліжку. Коли вітер хитав гілля дерев, крізь них проглядали такі загадкові й принадні зірки. А ранком всі прокидалися від гуркоту падаючих яблук. Чомусь вони падали саме на світанку.

Українським вихованням Євгена ніхто спеціально не займався, воно жило в ньому природно й завжди.

Коли прийшов час, його забрали в школу до Воронежа. Найбільш в школі його вразило те, що його української мови російські діти (хоча й з українськими прізвищами) майже не розуміють. І що Бога нема... як сказала вчителька. В їдальні його дуже вразив чай: за сім років свого життя він пив тільки узвар, молоко, по святах - ситро.

Потім потяглися довгі роки навчання в школі, в медичному училищі, де він був росіянином, але кожного літа на вакаціях у бабусі він знову відчував себе українцем. Потім була армія, де він дослужився до старшини, навчання в Воронезькому медичному інституті, три роки роботи лікарем в селі Нова Калитва на березі Дону. Там зустрів він і свою долю - Ольгу Юріївну. У 1988 році родина Савенків вже з донечкою Анастасією й сином Віктором, перебралася до Нижнєкамська. Більше тридцяти років Євген Вікторович та Ольга Юріївна віддали лікарській справі.

Початок 90-х років в Татарстані був дуже складним. Набирали сили національні рухи народів Поволжя, і не завжди вони були доброзичливими до іншомовного населення.

Прихильником української мови й культури Євген Вікторович був завжди, але робота, й родині обов’язки міцно втримували на землі Татарстану. Восени 1995 року він їхав з п’ятирічним сином Вітьком в трамваї, який обігнав жовто-блакитний молоковоз. Вікторович звернув увагу сина на кольори молоковозу українською мовою, а син, відчувши, що до нього звернулися не по-російськи, почав відповідати англійською (його дитячий садок був з іноземною мовою). Це спонукало батька на рішучі кроки.

Через тиждень в міській газеті він подав оголошення про збори 7 жовтня українців міста. Відгукнулося немало зацікавлених, багато прийшло просто подивитися, дехто тільки поспівати, але прийшли люди й для свідомої роботи в українському русі, збереження і розбудови української культури.

Особливою турботою Євгена Вікторовича завжди був підбір людей, які хочуть і вміють працювати організаторами і свідомо несуть важкий хрест українського відродження на теренах Росії. Ця робота дала непоганий результат. В товаристві «Вербиченька» склався міцний колектив однодумців, який очолює Рада. З нею можна влаштувати будь-який захід і подолати будь-які проблеми.

З 1996 року при товаристві працює недільна школа для дітей і молоді, яка ще ніколи не припиняла своєї діяльності, працює хоровий колектив «Вербиченька», який вже двічі ставав лауреатом фестивалю-конкурсу ім. О.Кошиця в Москві, розбудовано міський Український культурний центр, друкується українська сторінка в регіональній газеті. В цьому всьому - велика організаторська робота Євгена Вікторовича. Його діти в свій час також брали активну участь в українському молодіжному русі в Татарстані.

Та участі в фольклорі для Євгена Вікторовича завжди було мало. Він завжди шукав нових форм діяльності. Зовсім нелегко було дістати дозвіл татарського Уряду на роботу в Державних архівах. Але з 2004 року архівні знахідки Євгена Вікторовича дивують навіть професійних істориків.

Ним віднайдено невідомі раніше матеріали про перебування на засланні в Казані президента Української народної республіки Михайла Сергійовича Грушевського в 1915-1916 роках. Нещодавно віднайдено унікальні матеріали, які висвітлюють обставини захисту в Казанському університеті магістерської дисертації видатним українським істориком Дмитром Івановичем Яворницьким в 1901 році. В архіві Федеральної служби безпеки Республіки Татарстан їм віднайдені засекречені матеріали про перебування в адміністративному засланні в Казані в 1934-1936 роках видатного українського археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Омеляновича Макаренка.

По результатам знахідок та з ініціативи Євгена Вікторовича товариством «Вербиченька» встановлено в Казані меморіальні дошки колишнім казанським українцям – великому історику і політичному діячу Михайлові Грушевському (2006 р.), видатній українській співачці Оксані Андріївні Петрусенко (2008 р.), всесвітньо відомому художнику-футуристу Давидові Давидовичу Бурлюку (2009 р.).

Євген Вікторович не тільки успішно керує організацією, а й веде велику просвітницьку роботу. За його ініціативою регулярно проводяться урочисті літературні, музичні, історичні вечори, зустрічі, лекції, доповіді на рівні товариства, міста і республіки, на яких він знайомить присутніх з видатними політичними, громадськими, культурними діячами України, розповідає про видатні історичні події. Учасниками і слухачами цих заходів бувають не тільки українці. Їх відвідують зацікавлені люди всіх національностей. Євген Вікторович виступав з лекціями в містах Набережні Човни, Казань, Димитровград, Ніжин, Чернігів, Львів - і завжди з незмінним успіхом. Завдяки неабиякому лекторському таланту Євгена Вікторовича такі зустрічі перетворюються на справжні свята української культури.

Савенко щорічно бере участь у заходах Об'єднання українців Росії, круглих столах Асамблеї народів Татарстану як керівник однієї з найактивніших громад республіки, неодноразово був делегатом форумів Світового Конгресу Українців і Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), брав участь і був доповідачем на численних наукових конференціях.

Його виступи завжди носять конструктивний і ініціативний характер. Активна життєва і громадянська позиція Євгена Вікторовича відбивається в його численних статтях і публікаціях на сторінках газет не тільки Татарстану, але й українських газет багатьох держав, з якими «Вербиченька» веде багаторічне листування.

Плідна робота Євгена Вікторовича не лишилась непоміченою Україною. Він має низку Почесних грамот від Посольства України в РФ, УВКР, Державного комітету національностей та міграції України, Уряду Татарстану. В 2006 році його нагороджено державним орденом України «За заслуги» ІІІ-го ступеню. Його ім’я занесене до Книги Пошани «Україна і українці. Цвіт нації, гордість країни», а також до енциклопедії «Лучшие люди России».

Розпочата і успішно налагоджена Євгеном Вікторовичем справа має велике значення для розвитку українського руху, підвищення національної свідомості, виховання підростаючого українського покоління і молоді в діаспорі. Вона дає змогу людям, закинутим долею далеко від історичної Батьківщини відчути єдність, дружнє плече і підтримку своїх земляків.

Євген Вікторович Савенко – керівник нового часу, людина невичерпної енергії та працездатності, величезного діапазону поглядів. Він користується великим авторитетом серед співробітників лікарні, мешканців міста, свідомих українців російської діаспори й численних українських діячів світового рівня».

Людмила Найденко, заступник голови Нижнєкамської національно-культурної автономії «Українське товариство «Вербиченька».



Кавалер ордена України «За заслуги» Євген Вікторович Савенко.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

У 1718 році у Космачі збудували церкву святої Параскеви з тисового дерева, без жодного цвяха. На її будову щедро жертвував Олекса Довбуш, та й сам допомагав ставити. У 1944 році, на Покрову, війська УПА проголосили Космацьку Самостійну Республіку, і якраз у цій церкві було дане благословення на захист українських земель. Узимку 1944—1945 років у Космачі розташовувалися 19 сотень УПА.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka