Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 12 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Відродження Стародубщини

Відродження Стародубщини

Зміни на краще у житті стародубців. Розвій економіки. Відбудова міст та сіл. Європейські стандарти. Адміністративна реформа. Релігійні питання. Загострення релігійної боротьби.

Відразу ж після возз’єднання Стародубщини з іншими українськими землями, місцеві мешканці змогли на власні очі побачити, наскільки життя у Польсько-Литовській Державі у кращу сторону відрізняється від їх колишнього існування під владою Москви. На зміну хабарництву та владної байдужості, голоду та злидням, прийшла турбота властей про оборону краю, про розвиток стародубських міст та сіл, про конкурентоспроможність української торгівлі у Європі. Після майже вікового лихоліття війн та смертей розпочався для стародубських українців час розквіту рідної землі, час відбудови та відродження Стародубщини, який продовжився й далі, в епоху Української Гетьманщини.

Від самого початку у Стародубі було розміщено великий польський гарнізон, який повинен був захищати не лише місто, але й увесь Стародубський край у випадку неочікуваного нападу на нього росіян або кримських татар. У королівській грамоті від 1620-го року Стародуб називався «містом пограничним, валами оточеним, і здібним до оборони» . З цього самого часу Західна Стародубщина не потерпала більше від татарських набігів, на відміну від своєї східної частини, яка, залишившись під владою Москви, ще тривалий час зазнавала всіляких лих та знегод. Того ж самого року до Стародубщини було відправлено спеціальну урядову комісію, «на ординацію замків Сіверських, від Москви реокупованих, та для ревізії прав від людей стану духовного, як і дворян, синів боярських, як відтак хто всякі добра вітчизні і маєтки тримає» . Завданням цієї комісії було виявити, хто зі стародубських можновладців та духовних осіб залишається вірно служити новій владі, та підтвердити у цьому випадку їхні права на власні маєтності. Але велика частина московських бояр та дворян, що володіла тут землями та кріпаками за часів Московської держави, виїхала назавжди до Росії, після поразки останньої у війні, і таким чином колишні кріпаки, що звільнилися від кріпацтва самостійно під час бурхливих подій початку 17 ст., тепер отримали свободу офіційно. Залишилися ж вірно служити Речі Посполитій лише місцеві, українські поміщики Стародубщини, такі як Рубці та Бороздни, нащадки яких зробили вагомий внесок у розвиток української культури краю через двісті років, уже у 19 ст.

Турбувався уряд Речі Посполитої й про економічний розвиток краю. 15 лютого 1620-го року, за королівським привілеєм, Стародуб став містом магдебурзького права, а незабаром магдебурзькі права отримали ще два міста Стародубщини – Мглин та відновлений з руїн Погар. Міста з магдебурзьким правом вставали в юридичному плані на один рівень з найрозвинутішими містами Європи, а місцеві купці та ремісники, об’єднавшись у цехи, мали можливість захищати та відстоювати власні права у стосунках із владою. Тепер Стародуб, Мглин та Погар мали свій герб, міську печатку, прапор, суд та адміністративне самоврядування. Війт (тобто мер), обирався городянами і затверджувався королем, йому допомагали лавники - довічні присяжні (судді кримінальних справ), а також бургомістри, які займалися податками, доходами і цивільними справами. Містом управляв магістрат, а ремісники були об'єднані в цехи. Такий суспільно-правовий устрій зберігався на Стародубщині довго, майже до кінця 18 століття. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право ґуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи. Міста, що користувалися Магдебурзьким правом, мали й значну земельну власність, а магістрат Стародуба мав у своєму розпорядженні найбільшу земельну власність серед всіх сіверських міст.

На гербах, що мали магдебурзькі міста Стародубщини, спочатку зображалися місцеві стародавні символи – «старий дуб з гніздом орлиним» на гербі Стародуба, та «кріпосна стіна з трьома баштами і воротами» на гербі Мглина. Але згодом було вирішено, що міські символи повинні відображати які-небудь християнські цінності, аби своїм видом постійно нагадувати торговцям та ремісникам, що у своїй діяльності вони повинні користуватися законами не лише людськими, а й Божими. Відтепер символом Стародуба став Святий Юрій, який вбиває з коня дракона, а на гербі Мглина було зображено Святого Флоріана з віткою верби в одній руці і корцем, з якого виливається вода, в іншій. Гербовим символом Погару став золотий мальтійський хрест у блакитному полі, а під ним довгастий камінь з чотирма кутами. Але ані в Стародубі, ані у Мглині нові гербові знаки так і не прижилися, і серед місцевого населення продовжували користуватися пошаною старі символи – старий дуб та фортеця.

38. Герби міст Стародубщини часів Речі Посполитої:


а) Стародуба

б) Мглина

в) Погару

г) герб Мглина традиційний

Розвивалося у ці часи й сільське господарство. Разом із покращанням життя у краї, збільшувалась кількість не лише міського, а й сільського населення також. Саме цієї пори виникають на Стародубщині й нові села – Левенки й Ортюшків, Гринів та Пантусів, Нове та Яцковичі. Братами-козаками Чубківцями було засноване село Чубковичі, яке незабаром стало релігійною святинею всієї Стародубської землі. На Десятівський ярмарок, що відбувався під Стародубом десятої п’ятниці по Великодню, з’їжджалися купці з усієї України, Білорусі, Польщі та Росії. На великому торгу біля церкви Параскеви-П’ятниці стародубські купці продавали прядиво, масло, мед, віск, хутра, поташ та скло. Їздили торговці зі Стародубщини й по іншим містам України. Виникали й нові населенні пункти, мешканці яких займалися виробництвом саме для таких ярмарків – і назви у цих сіл були відповідні – так виникали на сучасній Стародубщині багаточисельні Рудні, Буди та Гути.

Відбулася на Стародубщині й адміністративна реформа. Для кращого розвитку стосунків не лише з українськими, а і з білорусько-литовськими землями, територія Сіверщини була поділена на дві частини. Південна частка, разом із Черніговом та Новгородом-Сіверським увійшла до складу Коронних Польських Земель, а Стародубщина до Великого Князівства Литовського, і таким чином адміністративний кордон поміж обома суб'єктами Речі Посполитої залишився у вигляді майже прямої лінії від Берестя на заході, до Трубчевську на сході. Так Стародубщина стала частиною Смоленського воєводства у вигляді окремого Стародубського повіту. Перебування Стародубщини разом з іншими північноукраїнськими землями (Берестейщиною та Пінщиною) у складі Великого Князівства Литовського, жодним чином не перешкодило зв’язкам цих земель з матір’ю-Україною, адже Річ Посполита залишалася єдиною державою, і адміністративний кордон поміж Литвою та Короною Польською зоставався прозорим, і був, великою мірою, лише умовною одиницею.

Зберігалися деякою мірою демократичні принципи й у стосунках поміж представниками окремих релігій на Стародубщині. І хоча панівна верхівка Речі Посполитої була вже на той період цілком католицькою, але права і свобода віри православних мешканців країни довгий час визнавалися і не переслідувалися. Інша річ, що сама православна церква як в Україні, так і в Росії зазнала у 16-17 ст.ст. глибокої кризи. Верховний глава української митрополії – константинопольський патріарх, був з 1453-го року почесним полонеником мусульманської Туреччини, і займатися розбудовою православного життя в Україні та Росії стало дуже важко. Ніхто не займався освітою православних священиків, часто духовні пастирі не вміли навіть як-слід читати. У Росії в середині 17 ст. богослужебні книги настільки відрізнялися від канонів істинної віри інших православних народів, що у російській церкві навіть відбувся розкол на прихильників і противників церковної реформи, причому влада найжорстокішим чином, аж до вбивства і страти, розправлялася зі своїми противниками та опонентами. На Україні ж православні ієрархи вирішили також провести церковну реформу, але сенс цієї реформи вони вбачали не в виправленні церковних книжок, а в більшому єднанні з західною культурою, яка на той період далеко випереджала потерпілу від татарського ярма східнослов’янську культуру. У 1596-му році, в північноукраїнському місті Бересті, верховні владики української та білоруської православних церков уклали угоду, згідно з якою православна і католицька церкви єдналися із збереженням власних обрядів під єдиною зверхністю римського папи. Українська церква таким чином зберігала й рідну мову у спілкуванні з Богом, і свої предковічні обряди, та набувала більшого доступу до великих скарбниць європейської культури. Але народ сприймав цю церковну реформу вельми важко. Людям здавалося, що релігійні традиції це така річ, яку не слід змінювати без особливого приводу, не зважаючи на всю користь від цього. Та польсько-литовський уряд дуже довго не хотів бачити цього народного незадоволення, уряду здавалося, що народ повинен зрозуміти власну користь в об’єднанні та поверненні України до європейської культури, і уряд тут допустив великої помилки. У спробах реформувати церков народ Східної України бачив лише настирливе втручання влади у його внутрішнє життя, та як міг, опирався цьому. Не минули проблеми конфлікту двох церков і Стародубщину.

Дуже довго польсько-литовська влада аж ніяк не забороняла стародубським українцям самостійно для себе вирішувати релігійні питання. У 1617-му році, відразу після визволення Стародуба з-під московської влади, вдячні мешканці будують у місті, «на ринку, поблизу торгових лавок», дерев’яний собор Різдва Христового на пошану відродження своєї свободи, і польська влада тільки сприяє цьому. Але далі на Стародубщині з кожним роком тільки більшає польсько-литовських чиновників та можновладців, які, католики за вірою, бажають мати в краї свої католицькі костьоли. Так католицькі храми виникають у Почепі, Погарі, Стародубі, Трубчевську, а з 1635-го року у Стародубі існує навіть францисканський монастир. Намагаються нав’язати стародубцям свою віру й уніати. У 1631-му році смоленський греко-католицький єпископ Леонтій Кривза особисто приїжджає до Стародуба, аби сприяти наверненню місцевого населення до реформованої церкви. Але ні йому, ні його прибічнику архімандриту Варламу Чаплі зробити нічого не вдається – справа закінчується суточками поміж представниками обох церков та взаємними образами. Таким чином релігійні проблеми у 30-х роках 17 ст. на Стародубщині, як і по всій Україні, тільки загострилися, і не дивлячись на розквіт стародубської економіки під польсько-литовським пануванням, саме непорозуміння поміж православними та католиками призвело до майбутньої народної війни під проводом Богдана Хмельницького та виявленню волі українців краю до входження Стародубщини до складу козацької гетьманської держави.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Помітний слід, що залишили представники роду Голубів у XVIІ ст., викликав не абиякий інтерес серед вітчизняних дослідників. Так в майже усіх фундаментальних працях, присвячених подіям XVIІ ст., ця родина наводитсья у різноманітних прикладах. В часи Речі Посполитої – це шляхта, яка за рівнем економічної могутності досягає магнатського рівня; одні з захисників православ’я; старий козачий та гетьманський рід; славні польські полковники у війні з козаками. В дослідженнях Гетьманату – це міщанський рід; шляхетський рід; рід невідомого походження; аристократичний рід, що поріднився із Самойловичами, Скоропадськими, Забілами, Марковичами, Горленками. Звісно, період XVIІ ст., несе за собою кардинальні зміни в вітчизняній історії, і є занадто суперечливий, щоб вимагати від істориків детальних досліджень окремих родів. Проте, із наростаючою зацікавленість до “доленосних” династій і генеалогії взагалі, маємо сподівання, що в майбутньому, історія країни (століть) стане розглядатись і в призмі дослідження окремо взятих родин.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka