Відповідно до одного з тлумачень, слово «Україна» означає «прикордоння» - отой вільний, наповнений небезпеками край, куди переселялася людність з Волині, Київщини, Чернігівщини. Саме переміщення на слободи в народній словесності означало переселення «на Україну», і не лише на вільні землі, але й у чужий далекий край. Україна як Батьківщина й Україна як чужина тісно переплелися в українському фольклорі.

Дотепер ми всі слабко усвідомлюємо, що, здавалося б, закономірний процес переселення на слободи повсякчас був вельми суперечливим, а подекуди трагічним. Переселялися часто відчайдухи, які й склали пісню, добре відому в подальші часи.

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу.
Іди з нами, козаками, на Україну, на слободу.
На Україні всього много, і паші, і браги,
Не стоять там вражі ляхи, козацькії враги;
На Україні суха риба із шапраном:
Будеш жити з козаком, як з паном,
А у Польщі суха риба із водою:
Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

Однак реалії виявлялися сумними: на далеких слободах переселенець часто не знаходив достатку, затишку, родини. Складні природні умови, необроблені землі, не викорчувані лісові угіддя, сваволя місцевих російських чиновників та українських старшин, татарські набіги - усе це було далеким від уявлень про свободу й вимагало багатьох зусиль та послуху.

Пізніше, на початку XVIII ст., мандрівний чернець Климентій Зиновіїв сумно відгукується про переселення на слободи як про велику біду людей, що покидають хату, а на слободах «готових не мають». Додамо: переселившись на нові місця, колонізатори часто не встигали до зими завести господарство, голодували й дуже страждали, просили допомоги в царського уряду.

Український фольклор наповнений піснями про смуток переселення, покидання домівки, «православних вжитків та превтішних пасік». А особливо печальною була розлука з родиною:

Лає мене матусенька
Та хвалиться мене бити,
Посилає на Вкраїну жити.
На Вкраїні все чужії люди,
Оті там мені родини не буде.
Та не буде й рідного нікого.

Переселенці до Сум 1655 р. зазначали, що прийшли вони, «покинувши дітей, помираючи голодною смертю й від розорення від ляхів і татар». Такі кліше були поширені, але часто відповідали дійсності. Навесні 1668 р. українські та російські жителі прикордонного Маяцька голодували та їли бруньки, берестяну кору, висівки. Голод, нужда, сварки й важкі роботи - супровідні риси перших років переселення. З іншого боку, переселення «на Україну» - це можливість знайти подружжя, нову родину...

Покинь, дівчинонько,
Батька, матіночку,
Повандруєш з нами
На Україночку.

Там до всього, часто людина, не поладнавши з родиною, з керівництвом, тікаючи від поголосу та недолі, рушала в новий для себе світ:

Ой зачув козак,
Зачув молодий
Худу славоньку на себе.
Він коня сідла,
З двору виїзжа,
Їде на Україну.

Тобто в психології людини того часу переселення не сприймалось однозначно. Це міг бути вимушений крок, і незрідка переселенці через певний час поверталися зі слобід на батьківщину, часто спустошену ненатлою війною, страшною Руїною.