Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Українці Східної Слобожанщини в російській культурі 19-го ст

Українці Східної Слобожанщини в російській культурі 19-го ст.

19-те століття стало часом найбільшого розквіту Російської імперії, «золотим віком» для її культури та мистецтва. Разом з тим це був час значної русифікації для великої частини національної інтелігенції неросійських народів імперії, адже освітня система в державі, від народних шкіл на селі до вищих навчальних закладів у великих містах імперії, пропагувала в першу чергу російську мову та російську культуру як головну складову для здобуття кар’єрних височин чи звичайного добробуту на життєвому шляху тогочасної людини. Не оминули, на жаль, ці русифікаторські процеси і українців Східної Слобожанщини, і прикордонне становище цього краю на етнічній межі російського та українського етносів, також сприяло цьому. Українське середовище Східної Слобожанщини надало російській культурі декількох своїх визначних діячів, про яких мало хто тепер і згадає, що по крові вони були українцями, і зробивши славу російському мистецтву, привнесли разом з тим і український струмінь у ту справу, якою кожен з них сумлінно займався. Пропоную Вам згадати разом зі мною про долю трьох таких великих синів Східної Слобожанщини.

Микола Станкевич народився 27 вересня 1813-го року в селі Удерівка Острогозького повіту Воронізької губернії, у шляхетській родині. Закінчивши Острогозьке повітове училище, навчається далі у Вороніжі, а 1830-го року поступає до Московського університету, який на той час був найбільшим осередком культурного та наукового життя на російській етнічній території. Майже відразу молодий Станкевич привертає до себе увагу всієї талановитої університетської молоді, незабаром навколо нього створюється своєрідний гурток, учасники якого обговорюють найважливіші філософські, політичні, культурні питання свого часу. Незважаючи на свої молоді літа, Микола Станкевич відразу стає авторитетним лідером цього товариства, яке відіграло велику роль у подальшому розвитку всієї російської культури 19-го ст. Учасники гуртка Станкевича на своїх зібраннях намагаються знайти той шлях, яким повинно йти далі у своєму розвитку російське суспільство, і схиляються до тієї думки, що місце Росії у Європі, що саме наслідування кращих зразків європейської культури та європейської демократії зможе принести народам Російської імперії щастя у майбутньому.


Микола Станкевич (1813-1840)

Саме у гуртку Миколи Станкевича формується поволі той суспільний рух, учасники якого залишилися в історії Росії під іменем «західників». Дуже скоро про однодумців Станкевича дізнається вся культурна Росія. Учасниками цього гуртка були – Віссаріон Бєлінський (якого саме Станкевич вперше назвав «неистовым Виссарионом»), Костянтин Аксаков (майбутній слов'янофіл), Михайло Бакунін (майбутній вождь анархізму), Іван Тургенєв (майбутній класик російської літератури), видатний український науковець Осип Бодянський, та багато інших. Саме завдяки Миколі Станкевичу культурна Росія дізналася і про самобутнього народного поета Олексія Кольцова, земляка Станкевича, родом з російської частини Вороніжщини.

На жаль, життя самого Миколи Станкевича було яскравим та недовгим. Помер він у 1840-му році, у віці 26 років, від сухот (туберкульозу), на які довго хворів. Ті діячі російської культури, яким пощастило бути знайомими зі Станкевичем, усе своє життя з теплою вдячністю згадували про нього. «Він був нашим благодійником, нашим учителем, братом нам усім, кожен з нас йому чим-небудь зобов'язаний. Він був мені більше, ніж брат. Десять братів не замінять одного Станкевича. Як вам сказати - що я втратив разом з ним. Це половина мене, краща, найблагородніша моя частина, що зійшла у могилу», - написав про Станкевича Тимофій Грановський. Не забуваймо про нього і ми – сучасні українці.

Зовсім не такою була доля іншого вихідця зі Східної Слобожанщини – Олександра Микитенка. Народився Олександр Микитенко (в Росії його прізвище вимовляли як Нікітенко), в слободі Олексіївці Бирюцького повіту Воронізької губернії. Точна дата його народження не відома – чи то 1804-й, чи то 1805-й рік, адже народився він у родині селян-кріпаків, що належали російському графу Шереметєву, і фактом його появи на світ, певна річ, ніхто не зацікавився. Батько Олександра був старшим писарем у вотчинній конторі графа, і приклав багато зусиль, аби син його зміг учитися у Воронізькому повітовому училищі, але вступити до гімназії він, як кріпак, не міг, і у відчаї талановитий хлопець думав навіть про самогубство. Але ці удари долі привчали Микитенка покладатися тільки на власні сили, та вмінню знайти кращий вихід з будь-якої ситуації. В Острогозьку, де зупиняється Микитенко, він дає приватні уроки – готує дітей дворян до вступу до гімназії, у яку він сам потрапити не міг, а 1822-го року тут відкривається відділення «Біблійного Товариства», у якому Микитенко стає секретарем. Скоро він стає душею цього Товариства в Острогозьку, про нього дізнаються у Петербурзі , за допомогою Президента Товариства князя Голіцина та Василя Жуковського Олександр Микитенко позбавляється нарешті кріпацького стану, перебирається до столиці Російської імперії, де навчається на історично-філософському факультеті Петербурзького університету, який з успіхом закінчує в 1828-му році.


Олександр Микитенко (1805-1877)

Але, не маючи гідних засобів до існування у Петербурзі, Микитенко береться за будь-яку літературну справу, яка б могла доставити йому гроші та зробити ім’я у науковому товаристві. Це йому вдалося після написання приміток до нового цензурного статуту, і незабаром він стає членом цього цензурного комітету. З цього часу все наступне життя Олександра Микитенка було пов’язане з літературною цензурою. В добу правління імператора Миколи І цензура мала неабияке значення у Росії. Це була епоха розквіту російської літератури, час коли писали Пушкін, Лермонтов, Гоголь, а згодом розпочинали свою діяльність Тургенєв, Толстой, Достоєвський. Разом з тим консервативний цар Микола І пильно стежив за тим, аби у видавництвах, газетах і журналах не з’являлося нічого ліберального, демократичного, чи пак революційного. У країні правив бал дух казенної народності та офіційного православ’я. З творів видатних письменників Росії нещадно видалялося все-те, що на думку імперських цензорів, могло б посприяти виникненню духу спротиву проти цієї казарменої системи у суспільстві. Торкалося це і українського питання – як згадував Іван Тургенєв, йому заборонили використовувати в оповіданні слово «хата», яке було замінено на слово «ізба», адже, на думку цензорів: «малоросіяни і великоросіяни це один народ, і не слід підкреслювати розбіжності між ними, бо це може призвести у майбутньому до сепаратизму». І сміх, і гріх!

Працюючи у таких складних умовах, Олександр Микитенко намагався як міг посприяти тому, аби твори найкращих російських письменників надходили до читачів без зайвих цензурних пошкоджень. Іноді йому це вдавалося, але іноді система нещадно карала його за це. Так 1833-го року Микитенка було направлено під арешт, на гауптвахту на 8 днів, за те що він дозволив до друку вірш французького письменника Віктора Гюго в російському перекладі – в уяві імперських чиновників тодішня Франція міцно була пов’язана з ідеєю революції, а це було небезпечно для самодержавної влади. Іншого разу, в 1842-му році Микитенка відправили на гауптвахту всього лише на одну ніч – за те що в журналі «Син Вітчизни» з’явилася повість Єфибовського «Гувернантка», де автор з гумором висловився про фельд’єгерів, а це було неможливо, адже фельд’єгер це людина на державній службі, а сміятися над державним службовцем - це підривати авторитет самої держави.

Кращі часи настали для Микитенка лише зі смертю царя Миколи. В перші роки царювання більш ліберального Олександра ІІ йому вдалося навіть відстояти до друку збірку поезій Миколи Некрасова, поета-революціонера, що в добу царя Миколи було аж ніяк неможливо. Але з молодим царем до державних органів почали приходити нові, молоді люди, і для старих місця вже не знаходилося. Микитенко тихо згаснув у 1877-му році. Пам’ять по ньому залишилася двояка. Дехто згадував його як таємного борця з консервативним режимом. Інші називали Микитенка «упертим малоросом», проповідником пристосуванства. А Пушкін взагалі затаврував прізвиськом «віслюка, що брикається». Але в історії російської літератури Микитенко залишився – так залишаються в історії тоталітарної держави і поети, і цензори, і той хто творить, і той хто заважає йому творити.

Одним з найпомітніших імен української Східної Слобожанщини в російській культурі 19-го ст. є ім’я видатного художника Івана Крамського. Народився Іван Крамськой 27 травня 1837-го року в козацькій слободі Нова Сотня, яка знаходилася тоді на околицях Острогозька. Саме прізвище художника свідчить про те, що колись його предки займалися якоюсь торгівлею («крамарювали»), і за українською вимовою треба б мабуть було називати його «Крамський», а не зросійщеною формою «Крамськой».

Дитинство майбутнього художника промайнуло в українському місті, на українській Східній Слобожанщині, і жила родина Крамських в звичайній українській хатці-мазанці з очеретяним дахом на типовій українській вуличці неподалік від річки. Дідусь і батько Івана були писарями в Острогозькій міській управі, а він сам навчався наукам в місцевому повітовому училищі. Але в віці 12 років Іван залишився без батька, який помер, і аби заробляти гроші для родини та продовжувати навчання, хлопчику довелося самому стати писарчуком в Острогозькій думі. Вже з малих літ він оволодів самоуком мистецтвом малювання, і за допомогою одного місцевого аматора, навчився малювати акварельними фарбами. Півроку він займається в майстерні острогозького іконописця. 1853-го року до Острогозька приїхав мандрівний харківський фотограф Яків Данилевський, який заробляв на життя виробництвом фотографій, пересуваючись для цього з міста до міста. Фотографічні карточки того часу були не дуже доброї якості, і фотографічні портрети вельми часто доводилося підробляти олівцем, тож Данилевський бере до себе 16-річного Крамського ретушером. Три роки Крамськой з Данилевським мандрують різними містами Росії та України, а 1856-го року Іван потрапляє до Петербургу. Тут талановитого юнака помічають, і наступного року він стає студентом Імператорської Академії мистецтв.

За свої студентські роботи Іван Крамськой одержує золоту медаль Академії, але бунтівний, незалежний характер не дає Крамському миритися з офіціозною рутиною академічного мистецтва, яке пропагувало в суспільстві імперські цінності, і зовсім не звертало уваги на насущні інтереси того самого суспільства. В рік закінчення навчання у Академії Крамськой очолює так званий «бунт чотирнадцятьох», коли 14 випускників цього закладу відмовилися писати дипломну роботу на задану тему, і покинувши Академію без дипломів, організували Товариство пересувних художніх виставок, метою якого стало створення справжньо народних картин, які б творчо відображали реальну ситуацію у країні, і показ цих картин безкоштовно у різних куточках держави. Перша виставка «передвижників» (так називали тепер учасників Товариства), відбулася 1871-го року, і Крамськой представив на неї свою картину саме на українську тему – «Русалки. Травнева ніч», яку створив під впливом українських творів Миколи Гоголя. Того ж самого року Іван Крамськой створює портрет Тараса Шевченка – до десятих роковин з дня смерті Великого Кобзаря. Хоч Крамському ніколи не довелося бачити наживо Тараса Григоровича, але у цей портрет він вклав усю свою українську душу. Це йому вдалося, і для декількох поколінь українців і росіян, аж до нашого часу, той образ Тараса Шевченка, що створив Іван Крамськой, став зразком, за яким ми часто і досить уявляємо собі нашого Кобзаря. Це була, безперечно, велика творча вдача художника зі Східної Слобожанщини.

Після перебування у Петербурзі і Москві, пересувна виставка поїхала до України – Києва та Харкова. Серед передвижників було багато українців – Ілля Рєпін і Архип Куїнджі, Олександр Литовченко і Микола Ярошенко, Микола Ґе. До кінця свого життя зберіг вірність друзям-передвижникам Іван Крамськой. Найкращою його працею вважається картина «Христос у пустелі», на який Ісуса зображено ні як небесну істоту, а як земну людину, що обрала важку путь до правди, і яка знає, що на цьому шляху його чекає і зрада і смерть, але від своєї долі вона не відмовиться. Помер Іван Крамськой 1887-го року, прямо під час роботи над новою картиною.

КАРТИНИ ІВАНА КРАМСЬКОГО.


«Русалки. Травнева ніч (за Гоголем)», 1871-й рік.



«Портрет українського письменника та художника Тараса Григоровича Шевченка», 1871-й рік.



«Христос у пустелі», 1872-й рік.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Осінь 1918-го принесла не тільки поразку країн Четвертного союзу в Першій світовій війні, а й ознаменувалася хвилею національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широкого розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північної Буковини, а й територію підконтрольного угорській владі Закарпаття.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka