Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 березня 2023 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Українізація на Східній Слобожанщині

Українізація на Східній Слобожанщині.

Не зважаючи на бажання місцевого українства, Східна Слобожанщина так і не стала частиною Радянської України. Аби приборкати національну ситуацію у цьому українському краї, так само як і на українській Кубані, російській владі довелося пообіцяти місцевому населенню зробити все можливе, щоби забезпечити подальший розвиток їх мовних та культурних традицій. Так розпочалася на Східній Слобожанщині та на Кубані наприкінці 20-х років 20-го століття так звана «коренізація». В українських селах та невеликих містечках відкривалися українські школи, в повітових, а потім районних центрах друкувалися українські газети і журнали, навіть вивіски і об’яви на вулицях міст писалися тепер українською мовою. У Вороніжі створюються українські відділи при сільськогосподарському та педагогічному інститутах. Але крім великих «плюсів», мала коренізація і не менш значні «мінуси» для української справи на наших етнічних землях в Російській Федерації.

По-перше, і освіта, і друковане слово використовувалися владою виключно для пропаганди своїх більшовицьких принципів. Український дослідник з Канади Олександр Малицький зібрав і видрукував окремим виданням усю наявну інформацію про українські видання в Росії цієї пори. От список українських газет, що виходили на початку 30-х років 20-го ст. на Східній Слобожанщині (назви цих видань яскраво свідчать і про їхній зміст):

Вповні або частинно українські газети Північної Слобожанщини -

1) «БЕЗ МЕЖІ» (Кореневе), 1931-й рік, українською й російською мовами.
2) «ЗА БІЛЬШОВИЦЬКІ ТЕМПИ» (Кам’янка), 1932, українською й російською.
3) «ЗА ПИСЬМЕННІСТЬ КОЛЕКТИВІСТА» (Розсош [чи Вороніж?]), 1931, українською.
4) «КОЛЕКТИВІСТ» (Богучар), 1930-32, українською.
5) «КОЛГОСПНА ПРАВДА» (Бутурлинівка), 1931-32, українською.
6) «КОЛГОСПНА ПРАВДА» (Волоконівка), 1931-32, українською й російською.
7) «КОЛГОСПНЕ БУДІВНИЦТВО» (Митрофанівка), 1931-32, українською.
8) «КОМСОМОЛЕЦЬ» (Розсош), 1932, українською.
9) «ЛЕНИНСКИЙ ПУТЬ» (Червоногвардійське), 1932, українською й російською.
10) «ЛЕНІНСЬКИМ ШЛЯХОМ» (Калач), 1930-32, українською.
11) «НОВЕ ЖИТТЯ» (Острогозьке), 1932, українською й російською.
12) «ПРАПОР КОМУНИ» (Кантемирівка), 1930-32, українською.
13) «ПРОМІНЬ КОМУНИ» (Павловське), 1931, українською.
14) «ФАБРИКА ЗЕРНА» (Богучар), 1932-33, українською.
15) «ШЛЯХ КОМУНИ» (Олексіївка), 1930-32, українською й російською.

Як бачимо, газет було нібито й не мало – але термін їх існування був недовгий, і про що могли писати видання з такими назвами, теж зрозуміло.

Те ж саме було і з школами. Цікаві цифри наводить з цього приводу Аркадій Животко у своїй праці «Острогожщина: осередок Подоння», на прикладі Розсошанського повіту Вороніжчини. Розсошанська волость мала 95,8% українського населення, а в 1927-му році мала лише 7 шкіл з українською викладовою мовою, що творило 4% всіх шкіл. На рік 1931-й кількість ця піднеслася до 55-х, або 31% всіх шкіл. Коли ж взяти цілу Розсошанщину з 8-ма районами, що має 89,6% українського населення, то відсоток українських шкіл ще менший. Інші повіти Подоння опинилися в ще гіршому становищі. Порівнюючи становище українського Подоння зі становищем російської меншості в Україні (УСРР), бачимо таку разючу різницю, в першу чергу, в шкільництві. На 2 677 166 душ російського населення тут на 1931-й рік забезпечено було російською школою 94,5% всіх дітей російського населення.

Але головна шкода для українців Східної Слобожанщини від політики коренізації була в іншому. За споконвічною російською традицією, яка залишається незмінною що в царській, що в радянській, що в сучасній Росії, чиновництво так само завзято узялося (за вказівкою зверху) за насадження українськості у краї, як перед тим воно цю українськість тут знищувало. Та внаслідок цього місцева молодь опинилася в украй важкій ситуації. Набувши української освіти у середній (семирічній) школі, українські юнаки та дівчата потрапляли до державних установ, де української мови не знали, і вона тут була не потрібна. Так само і технікуми з вищими навчальними закладами на Вороніжчині та Курщині давали освіту здебільше російською мовою, і таким чином початкова українська освіта ставала майже не потрібною для здобуття подальшої кар’єри. Але школи в українських районах Східної Слобожанщини, згідно з політикою коренізації, треба було робити українськими, і тоді місцеве українство самовільно починає зрікатися від свого українства, аби позбавитися від українських шкіл та мати змогу отримувати більш якіснішу, як і здавалося, російськомовну освіту. Так із кінця 30-х років, раптом зникає українське населення на Східній Слобожанщині, і кожний наступний перепис фіксує той факт, що ця, українська колись земля, повільно перетворюється на суцільну етнічну російську територію. Є в цьому, звичайно ж, провина і від політики коренізації. Але якщо б Східна Слобожанщина стала у першій половині 20-го ст. адміністративною частиною єдиної України (і не важливо навіть якої – незалежної чи радянської), тут і зараз би, у 21-му столітті, жили би українці. Так не сталося, і тепер тут живуть росіяни, хоча по крові це ті самі ж люди.

Та й сама політика коренізації у Радянській Росії продовжувалася недовго. Вже у грудні 1932-го року в Кремлі приймається рішення, за ініціативою Молотова і Бубнова, про закриття українських шкіл та бібліотек на території РФ. Майже відразу після цього зникають з обігу українські видання на Східній Слобожанщині та Кубані. Україномовні школи в окремих сільських районах продовжують діяти ще до середини 30-х років, а представники місцевої української інтелігенції, які негативно поставилися до цього наступу на все українське в Росії, остаточно знищуються під час найбільшої хвилі Великого Терору в 1937-1938 рр. Причинами цих антиукраїнських дій московського уряду можна вважати, як побоювання влади зростання українського націоналізму в УРСР та Росії, так і ті негативні моменти від цієї «коренізації», про які ми писали вище.

Тепер нам на згадку про цей такий недовгий і такий непевний період українізації на Східній Слобожанщині залишилися хіба що старі фотографії з українськими написами на стінах будинків сіл та містечок східнослобідського краю. Кілька років тому на Острогозькому форумі одним з відвідувачів була розміщена світлина 1933-го року з випускниками української школи слободи Нової Сотні, яка знаходиться на околицях Острогозька (саме у Новій Сотні народився художник Іван Крамськой). Учні на цій світлині знаходяться під прапором з українським написом: «Перехідний червоний прапор Кращому загонові по учобі, ударникам у виконанні учбового плану школи». На передньому плані цієї світлини ми також можемо побачити українські журнали «За колгоспні кадри». Вже незабаром після фотографування цих випускників, ті прапори та журнали, як і безліч інших українських матеріалів на Східній Слобожанщині будуть знищені радянською владою «через непотрібність».



Українська школа у Новій Сотні, 1933-й рік.



«За колгоспні кадри».

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Уявіть собі, що на майдан виходить п'яний чоловік і, жодного разу не впавши, витанцьовує гопака або козачка. Для тих, хто ніколи не бачив цих танців, пояснюємо: це рівнозначно тому, якби на змаганнях з гімнастики добряче підхмелений спортсмен бездоганно, як то кажуть, на десять балів, виконував програму найвищої складності. А якраз таку вправність і демонстрували козаки, опришки та інші майстри української воїнської культури, коли після неабиякого «узливання» без усяких проблем виконували свої насичені акробатичними стрибками, присядками, перебіжками тощо бойові танки, важкі навіть і для тверезої людини...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka