Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
http://shtori.ru/portfolio-salona-shtor/ это низкие цены на заказ штор в Москве.
лічилка
Український рух на Стародубщині у першій половині 19-го ст.

Український рух на Стародубщині у першій половині 19-го ст.

Нащадки козацької старшини. Родина Миклашевських. Поширення «Історії Русів» зі Стародубщини. Осип Каменецький. Олександр Покорський-Журавко. Іван Бороздна.

Не зважаючи на ліквідацію російським урядом Гетьманщини на Україні, український рух на Стародубщині й у 19-му ст. не завмер, а продовжував ширитися далі. Представники Новгород-Сіверського патріотичного гуртка на цей час уже покинули урядову службу, та жили у власних маєтках, у тому числі й на Стародубщині. Стародубщина ще з 17-го ст. стала місцем проживання для багатьох представників української козацької старшини. На початку 19-го ст. тут мешкали знані та поважані на Україні роди Миклашевських, Безбородьків, Завадовських, Рубців, Борозднів та інших. Їхні маєтки ставали центрами українського суспільного життя у краї, тут, подалі від караючого ока російського царату, збиралися кращі сини українського народу, які читали та обговорювали «Історію Русів», що набула цього часу великої популярності на Стародубщині та розповсюджувалася у рукописних списках, мріяли про той час, коли Україна знову буде незалежною, та повернеться до рідного кола європейських народів. З усіх стародубських маєтків більшої слави набули Гринів та Понурівка, маєтки, що належали козацьким родам Безбородьків та Миклашевських.

Село Гринів, що розташоване у 17 км. на схід від Стародуба, на березі невеликого струмка - правої притоки р. Ваблі, у низовій рівнинній місцевості, виникло у 15-му ст., та довгі роки у період Гетьманщини належало знатним українським козацьким родинам – Мовчанам, Дорошенкам та Шираям. Іван Степанович Ширай віддав Гринів у придане за своєю дочкою Ганною, що вийшла заміж за графа Іллю Андрійовича Безбородька. Ілля Безбородько, який отримав важке поранення на службі у російському війську під Ізмаїлом, не бажав більше находитися на службі у імперії, та перебрався жити до свого маєтку, який побудував на березі озера на краю села. Тут, за проектом великого італійського архітектора Д. Кваренгі, 1802-го року виник чудовий палац з галереями та флігелями, а для селян побудована Троїцька церква замість колишньої дерев’яної. Графи Безбородьки прославилися своєю допомогою Баликинській церкві, де знаходилася головна святиня українців Стародубщини – ікона Баликинської Божої Матері. Саме з маєтку Безбородьків Гринева походить й один з найдавніших списків «Історії Русів», знайдених на Україні.

Але головним центром, у якому збиралися на початку 19-го ст. патріоти української Стародубщини, була Понурівка, маєток Миклашевських. Село Понурівка розташовано в 26 км. на південь від Стародуба, на обох берегах р. Ревни, уздовж старовинного поштового шляху, що прямує до Новгорода-Сіверського. Наприкінці 17-го ст. село належало стародубським полковникам Самойловичам, а після них – гетьманові Мазепі. 1693-го року гетьман подарував Понурівку своєму вірному соратнику – полковнику Миклашевському. Від тих пір село й належало нащадкам славетного стародубського полковника. На початку 19-го ст. володарем села був Михайло Миклашевський, відомий український патріот, який утворив у Понурівці справжній осередок українського культурно-політичного життя. Корінням своїм пов'язаний зі Стародубщиною (він народився у селі Деменці сучасного Новозибківського району), Михайло Миклашевський ніколи не забував про долю рідного краю – й коли очолював Стародубський карабінерний полк у 1789-1792 рр., і коли був губернатором на Волині, Чернігівщині та Катеринославщині. Будучи учасником Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, Михайло Миклашевський і після своєї відставки з адміністративних посад залишався палким патріотом України. Постійно мешкаючи тепер у Понурівці, Миклашевський займається вихованням своїх десятьох дітей в українському патріотичному дусі, а також будує у селі велику суконну фабрику, обладнану найкращими закордонними верстатами, на якій працюють, за непогані гроші, селяни з навколишніх сіл, і таким чином, допомагає, як може, розвитку стародубської економіки, яка зазнала нищівного занепаду після скасування російським урядом гетьманського устрою на Україні. На фабриці Миклашевських вироблялося високоякісне сукно, яке продавалося на ярмарках Києва, Полтави, Курська, Брянська та багатьох інших міст.

Будує Миклашевський у Понурівці й прекрасний садибний палац, автором якого, так само як і маєтку у Гриневі, був один з найвідоміших архітекторів того часу, Джакомо Кваренгі. Територія садиби, що складалася з ряду будівель і парку, в плані представляла прямокутник. Вона була розташована на лівому високому березі загаченої річки, яка утворювала штучне озеро. Центром садиби був зведений у 1804-му році будинок - парадна двоповерхова будівля величної архітектури із струнким шестиколонним портиком коринфського ордера на головному фасаді. По боках будинку знаходилися два декілька висунутих вперед флігелі, а перед ним - курдонер з квітниками. Ближче до греблі знаходилася бесідка-ротонда з колонадою, яка використовувалася під бібліотеку, а своєю огорожею з'єднувалася з правим флігелем. Поряд з альтанкою височила нарядна церква Різдва Богородиці, що була зведена раніше садибних споруд та стала висотною домінантою всього ансамблю. За будинком, на північ від церкви, знаходився регулярний парк, в якому був ставок з острівцем, та різні садово-паркові споруди. Враження від маєтку Миклашевських складалося настільки чудове, що ті, хто його бачив, писали потім, що «у чужих навіть державах небагато таких».


58. Маєток Миклашевських у Понурівці. Стара світлина.


59. Хата Миклашевських у Стародубі. Сучасний вигляд.

Будучи противником російського імперського деспотизму, Михайло Миклашевський і дітей своїх виховував у європейських демократичних традиціях. Старший син Миклашевського Олександр, перебуваючи у Петербурзі, став членом таємного товариства офіцерів Ізмайлівського полка, які готувалися до знищення збройним шляхом царської влади у Росії та перетворення імперії у демократичну федеративну державу рівноправних народів. Вступивши до лав декабристів, Олександр Миклашевський ознайомив російських борців-демократів з великою історичною працею свого земляка-стародубця «Історією Русів». Цей патріотичний український твір настільки вразив росіян-декабристів своїм демократичним духом, що головний ідеолог цього антиімперського руху Кіндратій Рилєєв відтепер розпочав писати свої агітаційні праці виключно на українську тематику, узявши за історичне джерело саме «Історію Русів». Прочитавши «Історію Русів», Рилєєв вважав українців найдемократичнішим народом на теренах імперії, і саме волелюбність українців ставив за взірець росіянам у боротьбі проти царату. Свої історичні поезії Рилєєв з цього часу називає «думами», на кшталт українських, та заходиться писати відразу три великі поеми з української історії – «Войнаровський», «Мазепа» та «Наливайко». Сподіваючись, що на Стародубщині могли зберегтися ще якийсь українські демократичні твори, Рилєєв вимагає від свого друга, також декабриста та родича Михайла Миклашевського, одруженого з його дочкою Софією – Олександра фон Брігена, відвідати свого тестя у Понурівці, та пошукати там нових українських антиімперських творів. Олександр фон Бріген схиляється на пропозицію свого друга, і в листі від 1825-го року пише до Кіндратія Рилєєва з Понурівки: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою, вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе» (знаючи, що його лист може потрапити до рук імперських цензорів, фон Бріген нівелює революційне значення цього твору твердженням, що це, нібито, його «хиба»). Але зробити копії з цієї «малоросійської історії» фон Брігену так і не вдалося – раптова смерть російського імператора Олександра І та невдала спроба декабристів повалити імперський уряд повстанням на Сенатській площі у Петербурзі, призвели до арешту 10 січня 1826-го року у Понурівці (за деякими даними у Березівці – іншому маєтку Миклашевських на Стародубщині), й Олександра фон Брігена, й Олександра Миклашевського, і його молодшого брата – Йосипа Миклашевського, якого звинувачували у тому, що він брав участь у таємному товаристві, метою якого було скинення імперської влади на Україні. Йосипа Миклашевського дуже скоро з-під арешту звільнили, не доказавши його вини, але на протест проти імперського свавілля, та в ознаку солідарності з друзями, він пішов у відставку з військової служби, і більше на службу російському уряду не повертався.

Але більших тортур довелося звідати його побратимам. Олександра фон Брігена з Петропавловської фортеці було відправлено на каторгу до Читинського острогу, а Олександра Миклашевського до діючої армії, на Кавказ, на війну проти місцевих народів, яким імперський уряд Росії бажав, так само як і українцям, накинути на шию рабське ярмо. 1 грудня 1831-го року, під час штурму фортеці Агач-Кале в Дагестані, Олександра Миклашевського було забито. Його смерть сильно вразила всіх його друзів. Інший політичний засланець на Кавказ, Олександр Бестужев-Марлинський згадував про Олександра Миклашевського, як про людину великого благородства та відчайдушної сміливості, а за твердженням відомого стародубського краєзнавця Георгія Метельського, саме пам’яті Олександра Миклашевського, через десять років після його загибелі, присвятив свою чудову поезію «Сон» великий російський поет Михайло Лермонтов, автор пророцьких рядків про віковічний менталітет російський: «Прощай немытая Россия, страна рабов, страна господ…», якому також довелося загинути 1841-го року на Кавказі у засланні:

В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана,
По капле кровь точилася моя…


И снился мне сияющий огнями
Вечерний пир в родимой стороне.
Меж юных жен, увенчанных цветами,
Шел разговор веселый обо мне…

А старий батько Олександра Миклашевського Михайло, якому в 1831-му році було вже 75 літ, заходився будувати на понурівському цвинтарі невеличку усипальницю для свого сина. Над могилою Олександра, тіло якого було перевезено з Кавказу на рідну Стародубщину, було поставлено старий дерев’яний храм часів Гетьманщини, перенесений з іншого краю села. Цьому храмові було дано ім’я Олександра Невського, як небесного патрона усіх Олександрів, але понурівський народ не прийняв ім’я цього російського святого, та називав і називає храм по-старому – Троїцьким, як він і звався у часи Гетьманщини. В оздобленні цієї церкви збереглися і дотепер яскраві риси українського бароко 17-18 ст.ст. А сам Михайло Миклашевський прожив після загибелі старшого сина ще 16 років, та помер 1847-го року у віці 91 року, і був похований поруч із сином на Понурівському цвинтарі. Інші його діти залишилися жити на Стародубщині, та багато зробили для того, аби український дух не згас у краї й у 2-й половині 19-го століття.

Під час арешту братів Миклашевських 1826-го року, в них була вилучена, скоріш за все, й «Історія Русів», бо подальша доля цих екземплярів нам не відома. Знищені владою були й ті списки, якими користувався Кіндратій Рилєєв, коли творив свої думи та поеми, а сам поет, загинув, як відомо, на шибениці, разом зі своїми побратимами – керівниками декабристського повстання. Але на той час «Історія Русів» набула на Стародубщині вже такої великої слави, що знищити її було неможливо. Вже через два роки про неї знову почула не лише Україна, але вся імперія, де десятки народів томилися під важким московським ярмом. 1828-го року до маєтку Безбородьків Гринева приїхали члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія, з метою описування місцевої бібліотеки після смерті її господаря. Саме у бібліотеці Безбородьків і було знайдено екземпляр «Історії Русів», копію з якої встиг зробити патріот Стародубщини, губерніальний маршалок Степан Ширай. Знайдений описувачами екземпляр також дуже скоро загинув у нетрях адміністративної бюрократичної машини, бо російська адміністрація чудово розуміла велику небезпеку для імперського володарювання тих ідей, якими була сповна просякнута «Історія Русів», але Степан Ширай зробив зі свого списку ще дві копії, які подарував своїм друзям, відомим українським науковцям – Дмитру Бантишу-Каменському та Осипу Бодянському. А вже від них «Історія Русів» у численних списках почала ширитися по всій Україні. Появу цього твору у суспільно-політичному житті Російської імперії можна порівняти із міцним вибухом, який повністю перевернув громадську думку та уявлення багатьох людей про минулу історію України. Не дивлячись на заборону до друку, «Історія Русів» з’являється на книжкових полицях кращих діячів Росії та України. Того самого 1828-го року, ознайомившись із списком «Історії Русів», російський поет Олександр Пушкін розпочинає писати свою поему «Полтава», куди не зважаючи на всю його великодержавницьку любов до Петра І, потрапляють і такі рядки, що безперечно були навіяні «Історією Русів»:

Украйна глухо волновалась,
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны,
Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг,
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг.
Вокруг Мазепы раздавался
Мятежный крик: пора, пора!
Но старый гетман оставался
Послушным подданным Петра.
Храня суровость обычайну,
Спокойно ведал он Украйну,
Молве, казалось, не внимал
И равнодушно пировал.

"Что ж гетман? - юноши твердили,
Он изнемог; он слишком стар;
Труды и годы угасили
В нем прежний, деятельный жар.
Зачем дрожащею рукою
Еще он носит булаву?
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой,
Иль наш Палей, иль Гордеенко
Владели силой войсковой;
Тогда б в снегах чужбины дальной
Не погибали казаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки".

Ідеї та думки «Історії Русів» потрапляють і у твори Миколи Гоголя, й у історичні патріотичні поезії Тараса Шевченка. «Історія Русів» знову сколихнула українську свідомість, яку так бажала приспати російська влада. Єдиний раз у Росії надрукована була «Історія Русів» невеликим тиражем 1846-го року, в типографії Московського університету, завдяки наполегливим зусиллям Осипа Бодянського. А вже після цього почала вона ширитися по всьому світові, зробивші свої перші кроки саме на Стародубській землі. Стародубці про це пам’ятають, і цим пишаються.

Але все-таки, остаточно ліквідувавши гетьманську автономію на Україні, російський уряд розпочав планомірне нищення українських національних установ, у галузі науки та освіти перш за все. З часів Петра І в Україні заборонялося українське слово в школі та в книзі, а з часів Катерини ІІ й вищі навчальні установи, і в першу чергу Київська академія, перетворювалися з українських на звичайні російські, де імперська бюрократична система цілеспрямовано вбивала в голови талановитого українського юнацтва свої імперські ідеї, мріючи перетворити їх з українських патріотів на слухняні «гвинтики» своєї деспотичної держави. Бажанням російського уряду було перетворення України із самостійного національного тіла в глуху околицю, «Малоросію», зубожілу провінцію, яка б назавжди забула про своїх великих предків та свою незалежність. Руйнування української національної системи науки та освіти призводило до того, що кращим синам України доводилося тепер шукати знань за кордоном або у Санкт-Петербурзі, та й повернутися потім на Батьківщину вони не завжди могли, адже стараннями імперського уряду Україна примусово переміщалася все далі на периферію світового наукового життя. І тим не менш завжди народжувала українська земля нових своїх патріотів, які ніколи не забували своєї Вітчизни. Не була виключена з цих загальноукраїнських процесів і Стародубщина.

Видатним науковим діячем кінця 18-го – першої чверті 19-го ст.ст. був український медик Осип Каменецький, який народився 1754-го року в Стародубі. Зростав Осип Каменецький у містечку Семенівці тодішнього Стародубського полка, а навчався у Чернігівській колегії, в якій тоді ще не остаточно був вивітрений український дух. Здобувши освіту Осип Каменецький починає працювати у Петербурзькому генеральному госпіталі, а потім лікарем у Невському полку. Величезна медична практика та успіхи у лікуванні дозволили Осипу Каменецькому стати 1798-го року інспектором Петербурзького фізикату, а 1799-го - членом Медичної колегії (тодішнього міністерства). Головним завданням свого життя Осип Каменецький вважав написання таких підручників з медицини, завдяки яким можна б було найпростішими засобами рятувати людське життя у тих місцевостях, де немає професійних лікарів, і перш за все, на селі. Адже багато людей помирало тоді тільки від того, що їм не була надана своєчасно перша медична допомога, і писавши свої книжки, згадував Каменецький і рідну Стародубщину, яка вельми потерпала під російським володарюванням. 1802-го року виходить друком «Коротке навчання про лікування хвороб простими засобами», яке декілька разів перероблене, під загальною назвою «Коротке навчання про лікування простими засобами хвороб, що від різних отрут трапляються, для сільських вчителів, де нема лікарів», витримало у Росії дев’ять видань (останній раз 1864-го року), та було рекомендовано урядом в якості підручника для викладання медицини в духовних семінаріях. Авторитет Осипа Каменецького у медичних колах був настільки високим, що 1814-го року йому без іспиту присвоїли звання доктора медицини, а 6 вересня 1816-го року цей українець зі Стародубщини став першим у Росії лейб-медиком слов’янського походження, адже до тої пори придворними лікарями у Росії бували тільки іноземці, і ще тривалий час жодному росіянинові царська родина не довіряла займатися власним здоров’ям, зробивши виключення лише для стародубського українця. Став Осип Каменецький і професором хірургії у Медично-хірургічній академії, майже до останніх днів своїх займаючись наукою та закінчивши своє життя 14 червня 1823-го року.

Але хоч і вельми любив Осип Каменецький рідний край, більшу частину свого життя провів вдалині від України та Стародубщини. Та були серед стародубців і такі, хто здобувши освіту та визнання на чужині, знову поверталися на малу батьківщину, сподіваючись своєю натхненною працею допомогти майбутньому розвою свого рідного народу, не давши йому впасти до чорного провалля загального невігластва, куди його так уперто штовхала імперська адміністрація. Таким великим патріотом, закоханим у свій рідний край, був видатний науковець європейського рівня Олександр Покорський-Журавко. Походив Олександр Покорський-Журавко зі знатного українського шляхетського роду, що давно вже укоренився на Стародубщині. Один з предків його, Лук’ян Журавко, був стародубським полковником на початку 18-го ст., а дідусь, Іван Покорський, маршалком Мглинського повіту. І хоч сам Олександр Покорський-Журавко народився 1813-го року у Санкт-Петербурзі, де служив його батько, але перші дитячі роки серед численних стародубських родичів у домі Іллі Безбородька, приготували його до відчуття Стародубщини, як своєї батьківщини. 1817-го року малий Олександр разом із батьками перебирається жити у родовий маєток на Ганнин хутір Мглинського повіту (тепер це – хутір Дігтяр, поблизу села Шуляківки Унецького району). Маєток розташовувався у лісовому масиві Стародубського полісся. Двоповерховий будинок в стилі ампір стояв на березі живописного ставка. У маєтку батька була велика пасіка і юний Олександр часто бував там, виявляючи живу цікавість до життя бджіл. З роками інтерес до природних наук, особливо до бджільництва, у кмітливого хлопця все більше зростав. Назавжди увійшла до серця юнака любов до рідної Стародубщини. Але треба ж було учитися. 1824-го року Олександр вступає до Новгород-Сіверської гімназії, яку 1830-го року з успіхом завершує, та поступає на юридичний факультет Харківського університету. Кожні свої канікули Покорський-Журавко проводить на рідній землі, у Ганниному хуторі, де працює на пасіці та уважно спостерігає за життям бджіл.

Здобувши юридичну освіту Покорський-Журавко відправляється до Петербургу, але холодна та манірна імперська столиця різко контрастує в його уяві з сонячною Україною, тому вже через кілька років Олександр назавжди кидає обридлу службу, та повертається на рідну Стародубщину, вирішивши займатися наукою саме тут, на рідній землі. Три великих справи з цих пір панують у його душі – природознавство, допомога рідному народові у боротьбі з тими злиднями, що насадила тут імперська влада, а також і нова наука – фотографія, яка тільки-но добралася й до України з Європи. Праця Олександра Покорського-Журавка в усіх цих трьох галузях зробила його ім’я знаним та шанованим у Європі та призвела до великої слави й серед своїх земляків. Покорський-Журавко, першим із науковців, зробив ретельні дослідження природних особливостей Стародубського краю, склавши 20-титомний гербарій «Флора Ганниного хутору, Мглинського повіту Чернігівської губернії», а також створивши велику колекцію місцевих метеликів. Але головну свою увагу в галузі природознавства він присвятив саме бджільництву, в яке був закоханий з дитинства. За своє життя Олександр Покорський-Журавко написав більше 30 праць по бджільництву, найкращою з яких стала книга «Бджоли: про те, як вони живуть, як їх розмножувати і як від них мати користь», що вийшла друком 1864-го року. Ця праця Покорського-Журавка мала великий резонанс як у Російській імперії, так і у Європі. Імператорське Вільно-Економічне Товариство нагородило автора золотою медаллю, книга була перекладена французькою та німецькою мовами. Респондент стародубського природознавця писав йому з Європи: «У Франції, Англії, Бельгії – прийняли її чудово». Відзнака європейської спільноти стала великою пошаною для Олександра Покорського-Журавка.

З неменшим успіхом займався Покорський-Журавко і фотографією, друкуючись у провідних європейських журналах, які, на відміну від бюрократичної Російської імперії, приділяли розвитку цієї науки велику увагу. Кращими статтями науковця у закордонних виданнях стали: «Позитивно-негативний спосіб Покорського-Журавка», «Пам’ятна книжка фотографа-мандрівника для робіт на сухому чутливому папері», «Загальні відомості, необхідні до виробництва негативів на папері», «Альбоскриптура», «Фотоскриптура» та інші. За заслуги в справі розвитку фотографічної науки Французьке Політехнічне Товариство обрало Олександра Покорського-Журавка 10 березня 1841-го року своїм членом-кореспондентом.


60. Фото Олександра Покорського-Журавка в українській вишиванці.

Боліло серце Олександра Покорського-Журавка й за долю рідного українського народу. Гірко йому було дивитися на те, як потерпає український селянин, як квітучий за Гетьманщини край – Стародубщина, перетворюється на зубожілу імперську провінцію. Не забувати про рідний народ, допомагати йому всім, чим можливо – у цьому бачив Олександр Покорський-Журавко своє громадське призначення. «Ми не приймаки, але законні діти цього краю», - так писав він в одній зі своїх статей. З самого часу свого повернення на Стародубщину, не зважаючи на суворі роки деспотичного режиму Миколи І, Покорський-Журавко, як міг, допомагав рідному народові. Він 12 років виконує обов’язки маршалка Мглинського повіту, а з 28 грудня 1851-го року стає співробітником заснованій при Київському Університеті Комісії для опису губерній Київського учбового округу, з метою покращення загальної освіти на Україні. З приходом до влади більш ліберального царя Олександра ІІ, на Україні починає ширитися рух за відміну ганебного кріпацтва – рабства, що й у 19-му ст. було узаконено в Російській імперії. У перших лавах борців проти кріпацтва на Чернігівщині стояв і Олександр Покорський-Журавко. У 1858-1859 рр. він депутат від Мглинського повіту в Чернігівському губернському Комітеті з улаштування та поліпшення побуту поміщицьких селян і член редакційної комісії Комітету, а з дозволом на створення земств на Україні, як органів обмеженого місцевого самоврядування, стає гласним Земства, почесним мировим суддею та головою З'їзду Мирових Суддів. У 1867-му році Мглинським, а в 1869-му році Стародубським та Суразьким повітовим шляхетством він був обраний головою Межової Комісії, в справах якої брав діяльну участь до самої своєї смерті.

Але з прикрістю доводилося Олександрові Покорському-Журавку спостерігати, що не зважаючи на всі реформи, за сто років, що минули з часу ліквідації Гетьманщини російським урядом, рівень добробуту стародубського селянства та козацтва лише занепадав з кожним роком, і покращати його у імперській державі неможливо. Аби привернути увагу громадськості до злиденного буття всього сіверського селянства, Покорський-Журавко пише працю «Господарсько-статистичний нарис Чернігівської губернії», де такими словами змальовує жахливе життя селян рідного Мглинського повіту: «Ряди бідних хат, побудованих навскіс та криво, побудованих погано при великій кількості лісових матеріалів і при їх дешевизні, тягнуться некрасиво по сторонах тісної вулиці села. Проміжки між хатами з’єднує загорожа з жердин, влаштована нашвидку і ненадовго, бо взимку вона вживається на паливо. Хати покриті абияк, нашвидку зібраними кулями соломи, вікна їх малі і брудні, рідко яка хата має трубу і носить назву білої, більшою ж частиною вони курні. Садів майже немає, дерев в селах мало, село виглядає ніби незаселеним. По всьому видно, що працю на влаштування свого житла трудівник-селянин вживав лише уривками, віддаючи її всю обробці неродючої землі. І якщо ви до того ж побачите нашого селянина, що йде по цьому селу з сокирою за поясом, у легких личаках з ремінними волоками, що йде квапливо, з оглядкою, з особливим живим вивертом, ви зараз же зрозумієте, що він настільки ж бідний у своїй садибі, як і сама садиба його у селі».

Як згадувала донька Покорського-Журавка Дарія Олександрівна, батько її «до останніх днів життя зберігав дивну свіжину розуму та пам'яті, живу зацікавленість до нових відкриттів у всіх галузях знання та літератури з її новими віяннями». Помер Олександр Покорський-Журавко 7 липня 1874-го року та був похований на пасіці свого рідного хутора. Нащадками науковця довгі роки дбайливо зберігалася його унікальна бібліотека, яка налічувала 17 тисяч томів, гербарії та ентомологічні колекції. Для того, щоби ознайомитися зі спадщиною українського ученого, на Стародубщину, на Ганнин хутір приїжджали природознавці з усієї країни. Але 1923-го року більшовики під керівництвом голови сільської ради на прізвище Терехов, наче середньовічні варвари, зруйнували будинок Покорського, знищили його бібліотеку, та навіть сплюндрували могилу видатного науковця, шукаючи там золота, яке нібито могли сховати українські поміщики. Так само, не по-господарськи, а по-гостьовому, відноситься до маєтку Покорського і сучасна російська влада, не дбаючи про збереження пам’яті про цього визначного сина Стародубщини.

Перша половина 19-го ст. була й часом розвитку нової української літератури на Стародубщині. Серед нащадків колишньої козацької старшини Стародубщини було чимало краєзнавців рідної землі (Г. Єсимонтовський, О. Ханенко, М. Судієнко), які використовували родинні архіви для ознайомлення громадськості з минулою історією своєї батьківщини. Михайло Судієнко, одружений з дочкою Михайла Миклашевського Надією, приятелював у молоді роки з великим російським поетом Олександром Пушкіним, у зрілі літа частенько позичав Пушкіну великі суми грошей, а 1830-го року Пушкін навіть збирався відвідати у Стародубі свого добродійника, але звичайний брак коштів не дозволив «сонцю російської поезії» здійснити цю подорож. Але найбільшим українським письменником Стародубщини того часу був, безперечно, Іван Бороздна. Шляхетський рід Борозден був відомий на Стародубщині з 16-го ст., а в роки ліквідації Катериною ІІ української Гетьманщини прадід письменника, теж Іван Бороздна, прославився тим, що відважно відстоював перед російською адміністрацією права України на автономію. 1767-го року він був серед делегатів старшини від Стародубщини, що поставили свої підписи під Наказом стародубської громади до Уложенної комісії про відновлення прав українського козацтва, а в січні 1787-го року, коли у Новгороді-Сіверському була проїздом сама імператриця, Іван Бороздна відмовився привітати її урочистою промовою, висловивши таким чином своє незадоволення імперською політикою. Одружений був прадід письменника з представницею славного роду Миклашевських, і таким чином у жилах його правнука текла кров найзнаменитіших стародубських родів.

Батько письменника, Петро Бороздна, служив свого часу підкоморієм (заступником судді) Стародубського повіту та проводив територіальне розмежування земель Стародубського, Мглинського та Новгород-Сіверського повітів, а потім займав посаду Новоміського та Новозибківського маршалка. Завдяки допомозі Петра Бороздни 1808-го року була оновлена риза ікони Чубківської Божої Матері, вельми шанованої на Стародубщині. Обидва сини Петра Бороздни, Василь та Іван, мали неабиякий літературний хист. Василь Бороздна був у молодих літах канцеляристом стародубського підкоморського суду та підкоморієм Новозибківського повіту, а потім перейшов на дипломатичну службу до Петербургу. У 1816-1818 рр. він брав участь у російському посольстві до Персії, а повернувшись звідти видав друком свої подорожні записки під назвою «Короткий опис подорожі Російсько-Імператорського Посольства до Персії», які мали у суспільстві певний успіх. Молодший же брат Василя Іван вирішив присвятити своє життя цілком українській літературі.

Народився український письменник Іван Бороздна 27 листопада 1804-го року у родовому маєтку Ведмедеві Стародубського повіту. Кумиром на все життя для Івана Бороздни став видатний українець Микола Гоголь, чиї «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та «Миргород» показали всьому світові непоборимий дух та великий талант українського народу. Серед стародубців і зараз живе легенда, що Гоголь бував на Стародубщині, і ту калюжу, яку він описав у «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», він насправді побачив ні у Миргороді, а в стародубському Погарі. Навіть зі всіх своїх портретів Іванові Бороздні більше сподобалися ті, де він був зображений у профіль – бо так йому власне обличчя нагадувало чимось гоголівське. Закоханий в український народ, Іван Бороздна 1834-го року здійснює подорож по Україні, з півночі на південь, аж до Криму. Результатом цієї мандрівки стали «Поетичні нариси України», 12 листів від Бороздни до іншого стародубського українця, графа Завадовського, які письменник видав окремою книжкою 1837-го року. Більшу частину свого життя провів Іван Бороздна у рідному Ведмедеві, де й написав свої головні твори, просякнуті місцевим українським колоритом та основою яких стали народні стародубські легенди і повір'я.


61. Іван Бороздна.

Спочатку Іван Бороздна пише поему «Відьмак», де відтворює народне оповідання про чаклуна, який помстився за давню образу. 1840-го року в альманасі «Ранкова зоря» він публікує обробку української історичної легенди під назвою «Золота гора, або я тебе врятую (Істинно українська легенда)». У ті роки, коли навіть прогресивна російська преса різко критикувала український національний рух, Іван Бороздна рішуче стояв на українських позиціях, підтримуючи своєю працею усі ті видання українською мовою, яким пощастило прорватися до читача скрізь перепони імперської цензури. Так 1843-го року Іван Бороздна бере участь в українському виданні «Молодик», де друкує свою поезію «Вона приваблива, українка молода». Проти виходу «Молодика» уїдливо виступив у пресі відомий російський публіцист Віссаріон Бєлінський, який вважав що навіть Тараса Шевченка не треба видавати у Росії, бо у імперії повинна існувати лише одна літературна мова – «великоросійська». У своїй шовіністичній рецензії серед інших українських письменників назвав Бєлінський і ім’я Івана Бороздни. Бєлінський писав так: «В Україні є своя література: після "Молодика" в цьому не залишається жодного сумніву. Що таке "Молодик", ми, як москалі, не знаємо; знаємо лише, що це альманах, наповнений статтями у віршах і прозі, які багатьом, без сумніву, дуже сподобаються. Вірші ці хороші, як тільки можуть бути хороші провінційні вірші. Боже, скільки поетів на Україні, і як добре, тобто як багато пишуть вони віршів, які саме є віршами, а не прозою! Пп. Бороздна, Дяченко, Кленів, Лукашевич, Майсуров, Мещерський, Недолін, Руель, Чужбинський, Щербина, Щоголів: усе це українські поети». За підтримки Бєлінського в російських виданнях розпочинається жорстоке цькування української літератури. Дістається при цьому й Бороздні. Деякі видавці бульварних газеток дозволяли собі друкувати навіть таке: «Ну що може написати якесь сільське бороздно? Що, і в Україні є література? Вірші? Хі-хі!». Але при цьому видатний російський письменник Федір Достоєвський у своїй повісті «Село Степанчиково та його мешканці» називає ім’я Івана Бороздни поруч з іменами Пушкіна та Лермонтова.


62. Збірник «Огняний змій».

Реакція великодержавної преси важко вразила українського письменника. З цього часу Іван Бороздна мало пише, займаючись більше справами звичайного сільського поміщика у рідному маєтку. Помер він 7 грудня 1858-го року, проживши на світі лише 54 роки. Поховано Івана Бороздну поблизу ведмедівської церкви, яка, як і багато інших, була зруйнована російськими більшовиками. Але слава українського письменника Стародубщини не загинула. Зараз у селі Ведмедеві Клинцівського району стараннями місцевих патріотів споруджено меморіальний комплекс на пошану великого земляка, який розташований у центрі села, поруч зі школою. Тут збирається місцева молодь на урочисті зібрання, та згадує видатного сина українського народу Івана Бороздну. Відвідують меморіал і численні паломники, які проїжджають Ведмедевим, коли їдуть на прощу до ікони Чубківської Божої Матері, яка знаходиться неподалік. Не забувають Івана Бороздну й на Україні. 2006-го року в львівському видавництві «Піраміда» вийшов друком чудовий збірник «Огняний змій: Українська готична проза ХІХ ст.», де серед інших творів вміщено й повість Івана Бороздни «Золота гора, або я тебе врятую». Так живе зараз українське слово та пам'ять про українського письменника на Україні та на Стародубщині.


63. Меморіал Бороздни у Ведмедеві.


64. Альманах «Молодик».

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Середньостогівська культура відіграла важливу роль у формуванні ямної культури, а також шнурової кераміки культури.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka