Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Дін в українській народній поезії та літературі.

Дін в українській народній поезії та літературі.

Ріка Дін, хоч і не тече територією сучасної України, займає поважне місце в українській історії та українському фольклорі. Ми вже згадували про поетичний образ Дону, як дальньої української межі на кордоні з кочовим Степом у «Слові о полку Ігоревім». Зберігався особливий статус цієї ріки і в українській народній поезії подальших часів.

Особливо часто згадується Дін в так званих «чумацьких піснях». Після знищення Росією козацького устрою на Запоріжжі та Гетьманщині, козацький спосіб життя замінився на Східній Україні життям чумацьким. Не маючи можливості гартувати та виховувати молодь у військових походах, українська громада виховує своє юнацтво в чумацьких мандрівках, що ставали часто не менш небезпечними, ніж бойові сутички з татарами чи поляками за часів козаччини. Чумацький кіш замінив юнацтву кіш козацький. Правила і закони козацького товариства свято зберігалися в товаристві чумацькому. Так само як колись юнак не міг вважатися справжнім козаком, не побувавши на Запорізькій Січі, так тепер він ставав поважним чоловіком, тільки перебувши хоч раз у чумацькій мандрівці. Таким чином чумацтво ставало своєрідною школою мужності та дорослішання для українців, зберігаючи і передаючи з покоління у покоління звичаї і традиції козацьких часів.

Важливим маршрутом для українських чумаків був шлях до Дону, за сіллю, і в першу чергу, за рибою. В одній з чумацьких пісень розповідалося про весь великий обшир чумацьких мандрівок, від Басарабії на заході до Донщини на сході:

Ой будем ми приставати
Аж у город Кишинів.
А з города Кишинева
Та повезем у Озів.

У чумацьких походах перевірялася сила і мужність чумаків. Адже, як і раніш, зненацька можна було натрапити на ворожих центральній владі степових кочовиків – кримських татар або ногайців. Іноді така зустріч була для чумаків нещасливою:

Орда руки ізняла –
Чумаченьків зайняла.
Ой зайняла та й погнала
Різними шляхами –
На Ніполь, на Озів,
На третій город Козлів.

Якщо чумакам і вдавалося відбитися від ворогів, поверталися вони після того на Україну й без грошей, і без товару:

Над річкою бережком
Ішов чумак з батіжком,
З Дону додому.
За плечима – торбина,
Ще й латана свитина, –
Гей, гей! – дочумакувавсь!

Бувало, що під час подорожі на південь, захворювали чумаки й на страшні хвороби – чуму або холеру, і додому вже не поверталися:

Занедужав чумаченько,
Заслаб та й лежить,
Жаліється отаману:
«Голова болить.
Отамане, отамане,
Рідний батьку мій,
Бери воли, бери вози,
Та й додому їдь!»
Скинув чумак сіру свиту,
Скинув ще й жупан:
«Воли ж мої, круторогі,
Хто ж вам буде пан?»
Скинув чумак сіру свиту,
Скинув ще й кожух,
А сам припав до землі,
Віддав Богу дух!
Заревіли сірі воли,
Тіло везучи;
Заплакали чумаченьки,
Ззаду ідучи.
А в неділю рано-вранці
Ударили в дзвін:
Це ж по тому чумаченьку,
Що ходив на Дін.
У неділю рано-вранці
Та вдарили всі:
Це ж по тому чумаченьку,
Що ходив по сіль.

З часом пісні про чумаків набрали на Україні такої популярності, що затьмили собою навіть деякі пісні про козаків. Через те, що «козаки» та «чумаки» римувались однакове, часто перші у піснях поступалися місцем другим, та навпаки. В добу української бездержавності в народній уяві саме чумаки успадкували найкращі риси мужності та героїзму старих українських козаків. Це відбилося й в народних піснях. Так, наприклад, переробилася історична пісня про останнього запорозького кошового Калнишевського, який, згідно з піснею, переховувався після зруйнування Січі від москалів на Дону, і до якого козаки посилали галку, з проханням принести їм вістки від отамана. В новому варіанті цієї пісні, галку посилала на Дін уже дівчина, з тим, аби та побувала в її коханого чумаченька.

Ой полети, чорна галко,
На Дін рибу їсти,
Та принеси, чорна галко,
Од милого вісті.
Полетіла чорна галка,
Та й не барилася,
Та принесла таку звістку,
Щоб не журилася.

Часто старі козацькі пісні перекручувались так, що збирачам фольклору при їх записуванні було незрозуміло, як мирні чумаки перетворилися раптом на відважних лицарів, що навіть здобували зі зброєю у руках міцні турецькі фортеці. В такому дивному вигляді збереглася, наприклад, пісня про здобуття українцями Озова. Українські козаки тричі відважно штурмували Озівську фортецю в 1632-му, 1637-му й 1696-му роках, але народна пам’ять врешті-решт приписала цю перемогу саме чумакам.

Ой що то за крячок,
Що по морю літає?
Ой що то за бурлачок,
Та й молодців збирає?
Збирайтеся, братця,
Все народ майстровий,
Зділаємо, братця,
Півтораста возів.
Та накупимо ми, братця,
Півтораста пар волів!
Посадимо ми, братця,
По семи молодців,
А по восьмому –
Поганяльничку,
По дев’ятому –
Кашоварничку,
А по десятому –
Для сторожкості!
Поїдемо, братця,
У славний город у Озів,
І станемо ми, братця,
У дванадцять рядів!
Виходять, братця,
Озівські купці:
Показуйте ви,
Славні чумаченьки,
Славний товар із возів.
«Ой єсть у нас
Лисиці, куниці
Ще й чорні соболі,
Та до завтрого не покажемо».
Ой купці пішли ночувать...
А вставайте, милі братця,
Потихесеньку,
Заряджайте ружжя
Помалесеньку!
Та тоді тряхнули,
Та й узяли Озів!

Найбільш відомою для сучасних українців народною піснею, у якій згадується Дін, є так звана «пісня про Галю»:

Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, забрали з собою.
Їдем, Галю, з нами, з нами, козаками,
Краще тобі буде, ніж в рідної мами.

Навколо цієї пісні поламано останнім часом багато списів. Сучасників дивує, як козаки, що мають в українському фольклорі виключно позитивні риси, змальовані в цьому творі улесливими злочинцями, що здатні навіть вкрасти та занапастити довірливу дівчину. Набула стрімкої популярності версія про те, що в пісні мова йшла спочатку зовсім не про козаків, а нібито про «хозарів», які з плином часу замінилися чомусь «козаками». Але мені ця версія здається невірною.

Насправді ця пісня має яскраве моралізаторське забарвлення. За допомогою її батьки навчають своїх дочок, що не можна довірятися чужим людям та бездумно кидати свою родину. На це натякується й наприкінці твору:

Горить сосна, горить,
Горить і палає,
Кричить Галя криком,
Кричить, промовляє:
- Ой хто в лісі чує,
Нехай порятує,
А хто дочок має,
Нехай научає.
А хто дочок має,
Нехай научає,
Та й темної ночі
Гулять не пускає.

Цілком вірогідно, що в цій пісні відбулося зворотне переставлення «чумаків» на «козаків». Спочатку малися на увазі саме чумаки, які поверталися з Дону на Україну, і тоді співалося: «Ходім, дівко, з нами, з нами, чумаками». Та в першому рядку пісні слово «козаки» римувалося краще, ніж «чумаки», тому і відбулася заміна. Для моралізаторського змісту пісні не мало великого значення, хто відіграватиме ролю головних злочинців – «чумаки» або «козаки». Якщо згодитися з цією гіпотезою, пісня набуває й логічного фіналу – підманули Галю заїжджі чумаки, а врятував місцевий козак:

Обізвався козак: «Я в полі ночую,
Я твій голосочок здалека почую».



Чумацький віз (мажа).

Згадки про мандрування чумаків на Дін залишились і в творах класичної української літератури 19-го століття. З книг найбільших українських авторів ми можемо довідатися, що подорожі до Дону в цей час робили селяни та міщани з різних куточків Східної України. Так в повісті Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» натякується на те, що до Дону подавалися кріпаки з Правобережжя Дніпра, рятуючись в такий засіб від жорстокої панщини. В свою чергу герой п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», харківський міщанин Павло Кандзюба розповідає: «Слава тобі Господи! Є воликів пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сіллю, і за рибою на Дін, і усяку хуру беремо, чи у Кирсон, чи у Водесу».

Тарас Шевченко, під час ув’язнення в казематі Петропавлівської фортеці в Петербурзі, пише поезію «Не спалося, а ніч, як море…», в якій описує бесіду двох солдатів на посту за дверима його камери. Солдат-українець розповідає про те, як недоля змусила його шукати щастя на берегах Дону та Кубані:

Пішов я, брате, зароблять.
І де вже ноги не носили,
Поки ті гроші заробив.
Я годів зо два проходив
По Чорноморії, по Дону...

Дія п’єси Івана Котляревського «Наталка-Полтавка» відбувається, певна річ, на Полтавщині. В однієї з пісень, що звучить у п’єсі, згадується і Дін, причому в контексті відомого прислів’я, яке є популярним по всій Україні, а саме: «Доле моя, доле. Чом ти не такая, як інша, чужая»:

Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сів над водою.
Сівши над водою, проклинає долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!
Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,
І що мені миле, і те однімаєш.
Не спасибі долі, коли козак в полі,
Бо коли він в полі, тоді він на волі.
Ой, коли б ти, доле, вийшла комні в поле,
Тоді б ти згадала, кого обижала.

На прикладі цієї пісні, почутої Котляревським і переробленої з народної, видно, і як народна поезія легко могла замінити «чумака» на «козака» (адже, що робили чумаки на Дону, зрозуміло, на відміну від українських козаків, яким на Дону нема було чого діяти), і те, що вислів «з Дону додому» став для народної творчості усталеним, і легко міг перекочувати з однієї пісні до іншої, затуманивши її первісний зміст (відносно «пісні про Галю»).

«Ой ішов чумак з Дону». Виконують Юрій Єгоров і Микола Тотовицький.



До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Внутрішньополітичний розвиток Русі характеризувався процесом «окняжіння» все нових і нових територій, але не всі східнослов'янські землі перебували під контролем «класичного» володарювання. Регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених» територій, були, наприклад, на Волині Забужжя (землі між Вепром та Західним Бугом) і Погорина, у складі Галичини - «горная земля Перемышльская», Пониззя, а також, можливо, землі загадкових «болохівських князів».

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka