Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 березня 2023 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Ходячие и летающие шары Одесса. Украшение шарами www.mirklein.com.
лічилка
Український етнограф з Східної Слобожанщини Митрофан Дикарів

Український етнограф зі Східної Слобожанщини Митрофан Дикарів.

Відомий український етнограф Митрофан Дикарів народився 31 травня 1854-го року у слободі Борисівці Валуйського повіту Воронізької губернії (тепер це селище – райцентр Білгородської області Росії). Навчався він у Воронізькій духовній семінарії, яку не зміг закінчити через те, що імперською владою його було звинувачено у «державному злочині» та «неблагонадійності» (він читав та розповсюджував серед товаришів книги революційного змісту). Весь свій талант віддав Митрофан Дикарів справі вивчення життя українського народу на найсхідніших околицях рідної української землі – на Східній Слобожанщині (своїй батьківщині) та Кубані. Етнографічне дослідження рідної Воронізької губернії розпочав Митрофан Дикарів своєю працею «Прислів'я, приказки, прикмети і повір'я Воронізької губернії». Багато він зробив і для збереження для нащадків безцінних відомостей з життя українців Кубані у 19-му столітті. Не маючи можливості друкуватися у Росії, де з 1863-го року було заборонено українське друковане слово, Митрофан Дикарів видає свої праці у Львові, завдяки щирій допомозі місцевих українських науковців з Наукового Товариства імені Шевченка, і серед цих праць Дикарева однією з найвідоміших є «Чорноморські народні казки й анекдоти», що побачили вперше світ у 1896-му році.

З цього часу до кінця свого недовгого життя Митрофан Дикарів є активним учасником патріотичного кола діячів української культури, у якому поєднували свій талант та творчість найкращі сини Східної та Західної України - Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександр Кониський, Борис Грінченко. З ними листується і Митрофан Дикарів, листи свої та праці пише він українською мовою, і навіть використовує іноді замість свого зросійщеного владою прізвища, український псевдонім М. Крамаренко, яким підписана частина його етнографічних творів.

Віддавши значну частину свого життя дослідженню народної культури українців Кубані, не забував Митрофан Дикарів і про рідну Східну Слобожанщину, проводячи постійно паралелі у своїх працях між побутом та життям українців Кубані та Східної Слобожанщини, та доводячи таким чином, на багатьох прикладах, духовну спорідненість українського життя на Кубані та Слобожанщині. Вказував Дикарів і на той великий вплив, що мала українська культура Південної Вороніжщини на життя та побут росіян Воронізької губернії та губернського міста Воронежу. Цим аспектам поширення української культури серед сусідів-росіян присвятив Митрофан Дикарів свою працю «Нарис Воронізького міщанського говору, порівняно з українсько-руським наріччям». Звичаям українців своєї малої батьківщини присвятив Дикарів ще одну свою працю – «Народний календар Валуйського повіту (Борисівської волості) у Вороніжщині».

Помер Митрофан Дикарів 14 листопада 1899-го року в Катеринодарі, бувши на той час архіваріусом Кубанського військового архіву та першим секретарем Товариства аматорів вивчення Кубанської області, яке сам і створив незадовго до власної смерті. Та слава його натхненної праці не загубилася, а пережила свого творця. З великою вдячністю згадують видатного українського науковця на сучасній Кубані, називаючи його часто «основоположником кубанської етнографії». У столиці Кубані, місті Краснодарі, з 2000-го року, влаштовують місцеві науковці спеціальні «Дикарівські читання», на яких кращі дослідники Кубанської землі щорічно спілкуються, обговорюють нові праці з кубанознавства, видають книжки та вшановують цим пам'ять видатного сина Кубані та Східної Слобожанщини, українця Митрофана Дикарева, ім’я якого ще довго житиме у пам’яті та у пошані російських українців.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох Індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka