Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Українська Донщина у Волгоградській області.

Українська Донщина у Волгоградській області.

Більша частина української етнічної Донщини знаходиться зараз у складі Ростовської області Росії. Але колишня Область війська Донського, яка і називалася українцями Донщиною, займала у 19-му столітті значно більшу територію. Частина донської землі входить тепер до складу російської Волгоградщини. Не менше двохсот літ живуть тут українці, які зберегли деякі національні традиції і дотепер.

Характерною особливістю волгоградської Донщини є те, що вона знаходиться на стику двох етнічних земель – саме Донщини та Жовтого Клину. Початок українського заселення Жовтого Клину був пов’язаний з чумацькими мандрівками на береги нижньої Волги та у Заволжя. Таким чином волгоградська Донщина не стала відрубаним від України шматочком нашої землі, вона залишилася пов’язаною з корінною Україною чумацькими шляхами та чумацькими мандрівками. Вона стала проміжним етапом на шляху подальшої української колонізації на Схід – у Жовтий, Сірий, Зелений Клин.

Окраїнний стан сучасної волгоградської Донщини у складі Області війська Донськогозберіг деяким чином місцеве українство від асиміляційних процесів у 20-му столітті. Центральна Донщина, як донська козача земля, зазнала значних репресій з боку більшовиків, коли разом з донською самобутньою культурою нищилось і ліквідувалось і українське місцеве життя. Але ще у 1919-1921 роках Другий Донський, Хоперський та Усть-Медведицький округи Донської області були відокремлені від землі донських козаків та приєднані до Царицинської губернії (Царицин – сучасний Волгоград). Через це подальша боротьба комуністів з донськими козаками не відбилася на царицинських українцях так сильно, як відбилася вона на українцях Донської області. Українське культурне життя в Донській області було на смерть переоране більшовиками та донцями під час розкозачення та наступного розкуркулювання, а на Волгоградщині збереглося, бо не такою ярою була тут антибільшовицька боротьба.

Сучасне українське життя на Волгоградщині (точніше те, що від нього залишилося), досить ретельно вивчається студентами та викладачами волгоградських гуманітарних вишів під час частих етнографічних експедицій в різні райони області. Час від часу з’являються друком і ґрунтовні праці, що написані в результаті цих експедицій. Серед останніх праць можна назвати роботу професора кафедри загального і слов’яно-російського мовознавства Волгоградського державного педагогічного університету Василя Супруна, під назвою «Українські говори в Росії: проблеми їх вивчення». В цій праці надається цікавий матеріал з життя українців Волгоградщини, що був зібраний під час останніх експедицій. Дещо з цього матеріалу пропоную вашій увазі:

Як зазначає Василь Супрун: «Нині українські говори продовжують зберігатися на рівні побутового спілкування», але разом з тим «у південних районах області процеси деукраїнізації призвели до змішення російських і українських говорів». Саме через те російські етнографи, з завзятістю, гідною зовсім іншого застосування, відносять тепер місцеву мову не до українських, а до так званих «груп аксайських говорів у складі російських діалектів Волгоградської області». (Додам від себе, що так російські мовознавці «працюють» зараз скрізь, оголошуючи усі самобутні говірки вздовж українсько-російського кордону на Стародубщині, Східній Слобожанщині, та навіть Кубані виключно діалектами російської мови). Але самі мешканці південної Волгоградщини все іще розуміють свою окремішність від навколишніх росіян, називаючи себе «помішанцями», від слова «помішатися» – «перемішатися».



Дослідник місцевого українського життя з Волгограда Василь Супрун.

відміну від півдня області, на півночі, в колишніх районах Області війська Донського, місцеві українці й дотепер зберігають риси національної самобутності. Як стверджує Василь Супрун: «у північному діалектному острові триває функціонування фольклорних текстів, виникають нові зразки народної творчості». Як приклад автор наводить дитячу лічилочку, що була записана збирачами фольклору у Миколаївському районі Волгоградської області, на Жовтому Клині, у Заволжі. Ця лічилка цікава тим, що традиції української мови переплітаються в неї з атрибутикою радянської доби:

Котилося яблучко, як цебер.
Хто впіймає яблуко – піонер.
Піонери молодці, всі червоні комірці.
А між ними Гриць i Хведь.
Хто не знає, вийди геть.

Наводить Василь Супрун і такий дитячий віршик:

Бобик, Бобик, де ти був:
Я гукав, а ти не чув,
А корови та бички
Всі поїли бурячки.

Дуже приємно, коли студенти-етнографи записують етнографічний матеріал не в будь-кого, а в своїх родичів, і таким чином замислюються і над своїм власним корінням, над тим, якою все-таки мовою розмовляли їхні предки. Так студентка Наталя Понарець записала від своєї бабусі в селі Лобойковому на волгоградській Донщині таку жартівливу пісню:

Мене мати спородила,
Одна диня уродила.
Як повезла продавати,
Тай не знаю, що й казати.
Поки люди ціну склали,
То цигани диню вкрали.
Під’їжджаю я до хати,
Та й не знаю, що й казати.
Кури хату загрібають,
Хлопці в вікна заглядають.
Поки тісто замісила,
Свиня двері прокусила.
Поки двері залатали,
То дитина з печі впала.
На припічку свині риють,
А за мною хлопці мліють.
Ти не бійся, нема за що,
Хоч красива, та ледаща.
Гуляю я, ех, гуляю я.

Приємно також і те, що автор монографії Василь Супрун не просто наводить зразки української пісенної творчості з Волгоградщини, а замислюється й над тим, як так сталося, що українська мова й українська свідомість, що розквітає гарним квітом на Україні, засихає та повільно зникає на українських землях в Росії. Гадаю, що до висновків пана Супруна можна прислухатися:

«Місцеве українське населення, що не має можливості знайомитися з літературною формою своєї мови, сприймає народнеслово як явище статусно нижчого порядку, ніж розташовані по сусідству російські говори і російська літературна мова», – зазначає автор. Місцеві українці часто мають зросійщені прізвища, сусіди-росіяни називають їх «хохлами» (українське село Сидори на волгоградській Донщині в мові сусідів-росіян має назву «Хохли» та «Хохляндія»), а місцева влада та мас-медіа впроваджують у свідомість українців хибне розуміння того, що волгоградські «хохли» і українці України то зовсім різні народи.

Тим більше вражають зовсім непоодинокі випадки, які зафіксовані волгоградськими дослідниками, коли місцеві українці, попри всю офіціозну брехню, не бажають ставати перевертнями, та відриватися від спільного українського коріння. Василь Супрун наводить відповідь пенсіонерки Марії Колпакової на запитання щодо мови, якою розмовляють місцеві жителі: «А язик, дєтка, шо тут, шо український, сходиться. Тiке український – він круче». А інший дослідник записав такі слова жительки села Семенівки Анастасії Астаф’євої, 1944-го року народження: «Ми балакаємо по-українському. Вдома з доцею так розговариваєм».

Занепокоїть проблема швидкого зникання українського етносу на Волгоградщині й наукову спільноту України. Нещодавно до міністерства освіти і науки України звернувся проректор з наукової роботиГорлівського державного педагогічногоінституту іноземних мов, доктор філологічних наук, професорВ’ячеслав Теркулов, з Доповідною запискою про необхідність створення державноїцільової програми«Українці в Російській Федерації: історичне, етнографічне та лінгвістичне дослідження». У своїй Доповідній записці професор Теркулов звернув увагу і на складне становище української громади у Волгоградській області: «Українці зарубіжжя, в першу чергу – Росії, зараз знаходяться на шляху мовної асиміляції. І винити в цьому лише російський уряд не можна. Ми самі винні в тому, що не надаємо російському українству освітньої допомоги. Наприклад, в с. Мачуха Волгоградської області, яке було утворено у 17 столітті, люди ще розмовляють українською мовою. Більш того, там ще залишилися пасивні білінгви, тобто люди, які розуміють російську мову, але розмовляють лише українською. Це зазвичай люди похилого віку. В сім’ях спілкування відбувається здебільшого українською. Але молоді люди, які виїздять з села, українську мову забувають. Варто відзначити, що це побутова, діалектна українська мова з яскраво вираженими рисами полтавського діалекту – літературною майже ніхто не розмовляє. Тому перший курс, який треба запровадити в школах російської української діаспори – це курс літературної української мови. Українським кафедрам мови варто розробити методичний пакет, мовний портфель для представників української діаспори. Сюди повинні увійти підручники, навчальні посібники, методичні матеріали, аудіо записи, відеофільми».



Професор з Горлівки В’ячеслав Теркулов.

Добре, що проблемами українства російського краю щиро переймаються науковці з Донецької області, адже, як уже зазначалося, українська Донщина тяжіє саме до українського Донбасу. Треба робити все можливе, аби ця допомога України українцям Росії не виявилася запізнілою. Поспішаймо!

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Внутрішньополітичний розвиток Русі характеризувався процесом «окняжіння» все нових і нових територій, але не всі східнослов'янські землі перебували під контролем «класичного» володарювання. Регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених» територій, були, наприклад, на Волині Забужжя (землі між Вепром та Західним Бугом) і Погорина, у складі Галичини - «горная земля Перемышльская», Пониззя, а також, можливо, землі загадкових «болохівських князів».

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka