Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Як оновити посівний матеріал. . Просмотр темы сколько стоит огнетушитель.
лічилка
Українська Донщина в творах Михайла Шолохова.

Українська Донщина в творах Михайла Шолохова.

Так склалося за останні 80 років, що в уяві пересічного росіянина, українця або іншого мешканця світу, що цікавиться історією та культурою Східної Європи, життя донських козаків асоціюється в першу чергу з постаттю видатного російського письменника Михайла Шолохова. Переважна більшість навіть уявляє собі цього письменника як природного козака, що оспівував у своїх творах життя свого кола, свого соціального стану, тобто донських козаків. Між тим для справжніх донців Михайло Шолохов завжди був чужим, так званим «іногороднім», незаконнонародженим сином російського мужика та української селянки. Але великий талант, чудове знання реалій життя донського козацтва, зробило з цієї, соціально чужої для Дону людини, його найбільшого співця та пропагандиста донської ідеї у світі. Для українців творчість Михайла Шолохова цікава ще й у психологічному плані. Напівукраїнець, який чудово розумів свою українськість, Шолохов духовно зрісся з донським козацтвом, гнаним та гнобленим в перші десятиліття радянської влади, і прийнявши для себе чужий донський світогляд, фактично відрікся від українського коріння. Як це сталося, і як українська ідея відбилася в творчості видатного письменника – йде мова далі.

Народився Михайло Шолохов 11(24) травня 1905-го року на хуторі Кружилині Донецького округу Області війська Донського (зараз Шолоховський район Ростовської області). Мати Михайла – Анастасія Чорняк була етнічною українкою. Предки її були панщанними селянами на Чернігівщині. Володар селян – російський поміщик Попов, на початку 19-го століття перевів своїх кріпаків з Сіверщини на Дін, у маєток Ясенівку. Тут українські селяни жили укупі, як і на Україні, зберігаючи на Донщині свій національний уклад. Анастасія Чорняк (або по-російському Черникова), рано залишившись сиротою, пішла в найми до панського маєтку покоївкою. Поміщиця Попова силоміць віддала її заміж за сина козачого отамана Кузнєцова. Але Анастасія кохала іншого – гуртівника (або «шибая» по-місцевому), уродженця Рязанської губернії Олександра Шолохова, який шукав на Дону кращого заробітку. Шолохов вкрав Анастасію, і вони жили разом на хуторі Кружилині, де в них і народився син Михайло. Бувши позашлюбною дитиною, Михайло до 7 років мав прізвище свого офіційного батька – Кузнєцов, і тільки по смерті останнього 1912-го року, Олександр і Анастасія повінчалися, а їхній син став з Кузнєцова Шолоховим.



Хата, де народився Михайло Шолохов на хуторі Кружилині.

Зростаючи на хуторі Кружилині, неподалік від Ясенівки, Михайло Шолохов з малих літ знаходився в переважно українському середовищі. Ставши дорослим, він згадував, як у дитинстві постійно чув від матері казки й пісні українською мовою. 1954-го року, виступаючи на III-му з'їзді письменників України, Шолохов сказав: «Моя мати з дитинства прищепила мені любов до українського народу, до українського мистецтва, до української пісні – однієї з наймилозвучніших у світі».

У бурхливих подіях революції та Громадянської війни Шолохов за малолітством участі не брав, хоча на схилі літ любив видати з себе хороброго вояка. Голодного 1920-го року він влаштувався інспектором у Продовольчий загін, який забирав у зубожілих селян та козаків хліб і зерно для споживання Червоною Армією. Напади продармійців на донське село та збройна відсіч з боку селян та козаків, дещо нагадували собою справжні бойові дії, а розмови зі старшими товаришами по загону надали Шолохову можливість відчути дух і силу Громадянської війни, що стало йому на пригоді при написанні перших творів, що були присвячені цим буремним рокам, і склали першу збірку молодого автора – «Донські оповідання». В одному з цих оповідань – «Нахальонок», відбилося й важке «байстрюче» дитинство Михайла.



На хуторі Кружилинському Шолоховського району Ростовської області.

Найбільшим твором усього життя Шолохова стала, безперечно, епопея «Тихий Дон», роман про історичну долю донських козаків у першій чверті 20-го століття, який Шолохов писав з 1925-го по 1940-й роки. Роман цей став справжнім гімном донському козацтву, його волелюбності та упертості в боротьбі з Радянською владою. Саме через позитивно змальований Шолоховим образ «білого козацтва», його майже відразу звинуватили в плагіаті, в тому, нібито сам Шолохов написати такий роман не міг. І дійсно, в реальному житті Шолохов, член ВКП(б) з 1932-го року, а згодом депутат Верховної Ради СРСР та член ЦК КПРС, істинний ленінець та вірний сталінець, аж ніяк не походив на дисидента та ворога соціалістичного строю, хоча і не боявся інколи відстоювати перед найвищим керівництвом у Москві покривджені інтереси своїх донських земляків. Викликав у читачів «Тихого Дону» здивування і той талант, з яким автор змальовував найменші дрібниці історичних перипетій козачого життя на фронтах Першої Світової та громадянської війни, в яких сам Шолохов за своїм малолітством участі брати не міг. Виникали чутки, що Шолохов скористався літературними чернетками якогось білого козачого офіцера, що загинув під час боротьби з більшовиками. Та різноманітні літературні експертизи, що проводилися не тільки в Росії, але й у Західній Європі, нібито підтвердили шолоховське авторство «Тихого Дону», хоча згодилися з висновками цих експертиз зовсім не всі літературознавці. Тим не менш, 1965-го року, за цей роман Шолохов отримав нобелівську премію в галузі літератури.

Як же вдавалося Михайлу Шолохову писати та видавати в сталінському СРСР такий відверто антибільшовицький роман, і разом з тим залишатися улюбленцем радянської влади та щасливо уникнути тюрми та навіть розстрілу? По-перше, автору все-таки довелося вставляти до свого твору ідеологічно вірні з погляду радянської системи фрагменти, в яких він оспівував історичну роль більшовиків у війні та революції, змальовував яскравими фарбами постаті героїв-комуністів, таких як єврей-слюсар Йосиф Штокман, або козак-робітник Ілля Бунчук. Але ці ідеологічно вірні фрагменти світяться наче своєрідні латки на тлі загальної канви роману, хоча і яскраві, та зовсім чужі у цьому творі, що і породило в свою чергу ті домисли критиків з приводу авторства «Тихого Дону».

Другою хитрістю Михайла Шолохова було те, що він публікував свій роман частинами, обіцяючи владі, що по мірі написання твору, контрреволюційна сутність головних героїв буде висвітлена в «правильному» ракурсі їхньої моральної та політичної деградації. Бездоганна активність самого Шолохова в більшовицькій праці, як і те, що читачем його творів був сам Йосиф Сталін, в результаті й врятувало і автора і роман від жорстоких репресій.

Та все-таки, 1930-го року, на деякий час Шолохову довелося відкласти писати продовження «Тихого Дону», аби на замовлення самого вождя розпочати творити інший роман, з сучасного йому колгоспного життя. Колективізація та розкуркулення на козачих землях відбувалися вкрай важко, як і в роки громадянської війни доходило до нових повстань проти радянської влади, і Шолохову було наказано посприяти своїм літературним хистом справі замирення козацтва. З важким серцем облишив Шолохов «Тихий Дон», та узявся за свій другий роман – «Поднятую целину». Та вірний своїм традиціям, і тут змалював радянську владу зовсім не райдужними фарбами.



Пам’ятник героям «Тихого Дону» на набережній Ростова.

В пору мого шкільництва радянські діти вивчали цей роман на уроках літератури в 10-му класі. В пам’яті він залишався веселими гуморесками за участю одного з героїв – діда Щукаря. Але цей веселий настрій надав роману його другий том. На замовлення Сталіна Шолохов написав лише першу половину, пообіцявши, що візьметься за другу згодом, по закінченні «Тихого Дону». І ця перша половина «Поднятойцелины» кінчалася досить трагічно. Згідно з нею донські селяни (вчорашні козаки) не сприймали колективізації, не йшли в колгоспи, спроможні були вбити радянських активістів, що встановлювали на селі цей колгоспний лад, і готувалися до антирадянського збройного повстання. Таким був фінал першого тому – Шолохов все більше вживався в душу і шкуру тих донських козаків, проти яких воював 1920-го року, в результаті повільної внутрішньої еволюції ставав більшим козаком від самих донців.

Але все перевернула Друга Світова війна. Переживання великої трагедії народів, розуміння Шолоховим, що й на нього чекає загибель від рук гітлерівців у випадку загибелі Радянської держави, остаточно зробили з нього бездумного апологета радянської системи. З цього часу з під пера Шолохова виникають лише комуністичні агітки, більш-менш талановиті, але страшенно далекі від психологічної глибини «Тихого Дону» та першого тому «Поднятой целины». Навіть самі назви творів Шолохова воєнної та післявоєнної доби промовисто розповідають про їх зміст –«Наука ненависти» (1942), «Слово о Родине», «Борьба продолжается» (1948), «Свет и мрак» (1949), «Не уйтипалачам от суданародов!» (1950). «Наука ненависти» повинна була підняти бойовий дух радянських вояків, але замість реального описання звірств фашистів Шолохов змалював фантасмагоричну картину німецьких м’ясників, що рубають полонених червоноармійців на котлети, через що і соромився у подальшому цього свого твору, як соромився Костянтин Сімонов свого вірша «Убейего!», а Ілля Еренбург статті «Убей!».

Другий том «Поднятой целины» побачив світ уже за часів Хрущова. Сам Шолохов розповідав, що завершення роману було написано ним ще перед війною, але чернетка рукопису загинула під час німецького бомбування станиці Вешенської у 1942-му році. Та мало віриться, що письменник, який заздалегідь евакуювався разом зі своєю родиною за Волгу, в Сталінградську область, та на фронті бував лише наїздами, як воєнний журналіст, не зміг вивести в евакуацію те, що є найкоштовнішим для будь-якого письменника – валізку зі своїми рукописами. Скоріш за все іншим став сам Шолохов. З більш-менш сумлінного письменника він перетворився на одіозного співця існуючого режиму. І все його подальше життя тільки підтверджує цей факт. Видно це і по другому тому «Поднятой целины». Згідно з новим світоглядом автора, страшенна трагедія козачого Дону перетворюється тепер на веселий радянський карнавал. Донці повертаються до колгоспів, райком партії замість шкідників-троцькістів очолюють роботящі трударі, дід Щукар жартує, комуніст Давидов зустрічає чисте і світле кохання, а таємний противник радянської влади Островнов виказує свою нелюдську сутність, вбиваючи голодом власну матір. І лише змальована автором трагічна загибель головних героїв у фіналі роману на якусь мить повертає читачам того Шолохова, якого вони знали за його довоєнними творами.

Некрасиво виказав себе Шолохов і в 60-ті роки, під час загальнодержавного цькування письменників Синявського і Даніеля. Використовуючи високий державний статус, з трибуни ХХІІІ з’їзду КПРС Шолохов облив брудом осуджених дисидентів, які, певна річ, нічого не могли йому сказати у відповідь.

Фрагмент виступу Шолохова на ХХІІІ з’їзді КПРС, 1966-й рік:


Починаючи з 60-х років Шолохов уже нічого не писав. Доживав свій вік у станиці Вешенській, у якій і відбувалися головні події його роману «Тихий Дон». Помер 21 лютого 1984-го року від раку гортані (все життя багато курив). Похований на власній садибі, під великим камінням. Могила Шолохова дещо нагадує собою могилу Льва Толстого в Ясній Поляні.

Роман Шолохова «Тихий Дон» недаремно називають епопеєю, адже дієвими особами цього твору, за підрахунками науковців, є не менше 883 персонажів. Талановито висвітлені у романі й різноманітні сторони життя не лише донських козаків, але й інших народів, які оселяють донські землі – росіян, євреїв, калмиків. Не оминув своєю увагою Михайло Шолохов і українців Донщини, які мали вагомий вплив на громадське життя Дону тих часів. Але попри всі намагання Шолохова правдиво висвітлити на сторінках роману складні відносини донців і українців на початку 20-го століття, все ж, як іржа скрізь фарбу, постійно проступає упереджене ставлення автора до українців, і симпатія до донських козаків. І це дивно і парадоксально, зважуючи на те, що сам Шолохов був на половину українцем, і аж ніяк не був донським козаком, а в очах останніх залишався довгий час мізерним «іногороднім».

Однією з яскравих сцен першої частини роману є сцена бійки між донцями і українцями на Парамонівському млину. От як сам автор розповідає про причини постійної ворожнечі між українцями і донськими козаками: «С давних пор велось так: если по дороге на Миллерово ехал казак один, без товарищей, то стоило ему при встрече с украинцами (слободы их начинались от хутора Нижне-Яблоновского и тянулись вплоть до Миллерова на семьдесят пять верст) не уступить дороги, украинцы избивали его. Оттого ездили на станцию по нескольку подвод вместе и тогда уж, встречаясь в степи, не боялись вступить в перебранку.

— Эй, хохол! Дорогу давай! На казачьей земле живешь, сволочуга, да ишо дорогу уступать не хочешь? Несладко бывало и украинцам, привозившим к Дону на Парамоновскую ссыпку пшеницу. Тут драки начинались безо всякой причины, просто потому, что «хохол»; а раз «хохол» – надо бить.

Не одно столетье назад заботливая рука посеяла на казачьей земле семена сословной розни, растила и холила их, и семена гнали богатые всходы: в драках лилась на землю кровь казаков и пришельцев – русских, украинцев».



Меморіальна садиба Шолохових на хуторі Кружилинському.

Сама сцена бійки на млину цікава для нас і своєю психологічною стороною. Згідно з текстом роману перемога зосталася за українцями – хоча їх було і менше від козаків, але «хохли» налякали донців загрозою підпалити млин, вибилися з ворожого оточення та усунулися у степ. Але сам Шолохов цю перемогу, яку створила на сторінках роману виключно його фантазія, збагачує такими епітетами, як «сгрудившиеся овечьим гуртом», «повтікали», так що в решті-решт взагалі стає незрозумілим, хто в Шолохова переміг насправді, а на кінець автор вигадує ще й нову версію –врятував українців нібито єврей-більшовик Штокман, який несподівано з’явився на млину, та своєчасно забалакав донців теревенями про те «від кого козаки ведуться», тим самим відволікаючиїхвід погоні за українцями. Ось цей фрагмент роману:

«Петро вышел сносить мешки. В это время в весовой заругались. Чей-то охрипший, злой голос тявкал:

— Ты проспал, а теперь лезешь? Отойди, хохол, а то клюну!

Петро по голосу угадал Якова Подкову. Прислушался. В весовой пухнул, выпирая из дверей, крик. Четко лязгнул удар, и из дверей вывалился со сбитым на затылок черным картузом немолодой бородатый тавричанин.

— За шо? – крикнул он, хватаясь за щеку.

— Я тебе зоб вырву!..

— Нет, погоди!

— Микихвор, сюда!..

Яков Подкова, бравый, плотно сбитый батареец, выбежал из дверей, подсучивая рукава. Сзади его крепко хлобыстнул высокий, в розовой рубахе, тавричанин. Подкова покачнулся, но на ногах устоял.

— Братцы, казаков бьют!..

Из дверей мельницы на двор, заставленный возами, как из рукава, вперемешку посыпались казаки и тавричане, приехавшие целым участком. Свалка завязалась у главного входа. Хрястнули двери под напором нахлынувших тел. Петро кинул мешок и, крякнув, мелкими шажками затрусил к мельнице. Привстав на возу, Дарья видела, как Петро втесался в середину, валяя подручных; охнула, когда Петра на кулаках донесли до стены и уронили, топча ногами. Из-за угла отмашинной, размахивая железным болтом, бежал вприскочку Митька Коршунов.

Тот самый тавричанин, который сзади ударил Подкову, вырвался из кучи, за спиной его подбитым птичьим крылом трепыхался разорванный розовый рукав. Низко пригибаясь, чертя руками землю, тавричанин добежал до первой повозки и легко вывернул оглоблю. Над мельничным двором тягуче и хрипло плыло:

— А-а-а-а-а…

— Гу-у-у-у…

— А-я-я-а-а-а-а-а!..

Хряск. Стук. Стон. Гуд…

Дарья смотрела с воза, задыхаясь, ломая пальцы; кругом взвизгивали и выли бабы, беспокойно стригли ушами лошади, взмыкивали, прижимаясь к возам, быки… Дарья видела, как Митьку Коршунова подкосил оглоблей тавричанин в расшматованной розовой рубахе и сейчас же упал навзничь, выронив расщепленную оглоблю, а на него ступил безрукий Алексей, прислонивший к тавричанскому затылку свой кулак-свинчатку. Перед глазами Дарьи разноцветными лоскутьями мелькали разрозненные сценки побоища; она видела и не удивлялась тому, как Митька Коршунов, стоя на коленях, резнул железным болтом бежавшего мимо Сергея Платоновича; тот вскинул размахавшимися руками и пополз раком в весовую; его топтали ногами, валили навзничь… Дарья истерически хохотала, ломались в смехе черные дуги ее подкрашенных бровей. Оборвала сумасшедший смех, наткнувшись глазами на Петра, качаясь, выбрался он из колыхавшейся, гудевшей гущи и лег под возом, харкая кровью. Дарья метнулась к нему с криком. А из хутора бежали казаки с кольями, один махал пешней. Побоище принимало чудовищные размеры. Дрались не так, как под пьянку у кабака или в стенках на масленицу. У дверей весовой лежал с проломанной головой молодой тавричанин; разводя ногами, окунал голову в черную спекшуюся кровь, кровяные сосульки волос падали на лицо; как видно, отходил свое по голубой веселой земле…

Тавричан, сгрудившихся овечьим гуртом, оттеснили к завозчицкой. Худым бы кончилось дело, если б старик тавричанин не догадался: вскочив в завозчицкую, он выдернул из печи искрящуюся головню и выбежал из дверей. Бежал к сараю, где хранился отмол, тысяча с лишком пудов хлеба. Из-за плеча его кисеею вился дым, выпархивали тусклые в дневном свете искры.

— Запа-лю-у-ууу! – дико взревел, поднося к камышовой крыше трескучую головню.

Казаки дрогнули и стали. Сухой порывистый ветер дул с востока, относя дым от крыши завозчицкой к куче сгрудившихся тавричан.

Одну добротную искру в сухой слежалый камыш крыши – и дымом схватится хутор…

Гул, глухой и короткий, тронул ряды казаков… Кое-кто задом отходил к мельнице, а тавричанин, махая головней, сея огненные капли из сизого дыма, кричал:

— Спалю!.. Спа-лю-у-ууу! Уходь с двора!..

Синий во многих местах изуродованного своего лица, Яков Подкова – зачинщик драки – первый покинул мельничный двор. За ним стекли казаки, поспешно и скоро.

Тавричане, побросав мешки, запрягли в брички лошадей и, стоя, махая узлами ременных вожжей, полосуя лошадей кнутами, вырвались со двора и загрохотали по улице за хутор».

Про те, як Штокман «урятував» українців від погоні я, з дозволу своїх читачів,згадувати тут не буду– всі хто бажають це собі уявити, можуть самостійно знайти та прочитати цей фрагмент у романі. Наведу лише інший фрагмент, з кінофільму Сергія Герасимова «Тихий Дон» 1958-го року, який часто використовують російські націоналісти, тішачись мабуть тим у своїй ненависті до українського народу:

Російський провокаційний ролик з фрагментом фільму «Тихий Дон»:




Церква в українському стилі в станиці Вешенській.

Не менш цікавим для розуміння існуючого антагонізму між українцями і донськими козаками є інший фрагмент роману, у якому розповідається про початок селянського повстання українців Східної Слобожанщини (Воронізької губернії) проти більшовиків. Головний герой «Тихого Дону» Григорій Мелехов, на початку 20-х років, втомившись від довгої війни з більшовиками, повертається у рідну станицю Вешенську, де сподівається забутися від бойових справ. Але жорстока політика радянської влади по відношенню до козаків, змушує Григорія разом з однодумцем Прохором Зиковим готуватися до нової боротьби. В цей самий час Прохор Зиков розповідає Григорію про те, що в сусідній Воронізькій губернії місцеві українці повстали проти більшовиків. Здавалося б, ця звістка повинна була обрадувати донців, які теж були незадоволені постійним свавіллям з боку більшовиків, але донські козаки віднеслися до збройної боротьби українців байдуже, та навіть з неприхованою радістю від того, що українців тепер покарає радянська влада. «Нехай хохлы думают. Набьют им зады до болятки, тогда узнают, как восставать. А нам с тобой это вовсе ни к чему. Мне за них нисколько не больно», – такою була реакція донців на повідомлення про українське повстання в романі. Вважаю, що слід навести цей фрагмент повністю:

« —Соседи-то наши удумали же…
— Ну?
— Вот тебе и ну. Восстание в Воронежской губернии, где-то за Богучаром, поднялось.
— Брехня это!
— Какая там брехня, вчера сказал знакомый милиционер. Их как будто туда направлять собираются.
— В каком самое месте?
— В Монастырщине, в Сухом Донце, в Пасеке, в Старой и Новой Калитве и ишо где-то там. Восстание, говорит, огромадное.
— Чего же ты вчера об этом не сказал, гусь щипаный?
— Не схотел при Михаиле говорить, да и приятности мало об таких делах толковать. Век бы не слыхать про такие штуки, – с неудовольствием ответил Прохор.
Григорий помрачнел. После долгого раздумья сказал:
— Это плохая новость.
— Она тебя не касается. Нехай хохлы думают. Набьют им зады до болятки, тогда узнают, как восставать. А нам с тобой это вовсе ни к чему. Мне за них нисколько не больно».

Здається, яскрава і дуже правдива картина…

Таким чином, «Тихий Дон», крім своєї безспірної художньої вартості, має для нас велике значення і як чудове свідоцтво реальних відносин між донцями і українцями в трагічні часи епохи Визвольних Змагань. Показує роман і те, що в своєму побуті, мові та, деякою мірою, й ментальності, донські козаки є дуже подібними до українців. І це не дивно. Від самого свого початку донське козацтво густо підпитувалося українськими соками, і від козаків-запорожців, які, прийшовши на Дін, заклали підвалини місцевої козачої організації, і від тих українських селян, які, загубивши свій козацький статус в наслідок російської експансії, випестували та вигодували економічний добробут на донських землях. На багатьох етнографічних мапах 19-го й початку 20-го століть, великий масив території вздовж обох берегів нижнього Дону позначався як національно український, адже дуже часто українців-трударів на цих землях було набагато більше від донських козаків, що, користуючись царськими пільгами, все більше вироджувалися у замкнену на саму себе станову касту.

Українські традиції від краю до краю пронизували собою все життя донських козаків. Дуже часто звичайну донську станицю з першого погляду важко було відрізнити від класичного українського села – однакові хатки-мазанки у вишневих садках, однакові церкви на пагорках, що були збудовані народними майстрами в традиціях українського бароко. Така сама українська церква височить і по сей день у станиці Вешенській, саме там, де відбуваються головні події роману «Тихий Дон», і де прожив довгі роки сам Михайло Шолохов. Зараз неподалік від церкви збудовано бюст великому письменнику, і вешенська перспектива вдало об’єднує творчість Михайла Шолохова з одвічними українськими традиціями «тихого Дону».

Можливо, що й сама фабула майбутнього роману була навіяна Шолохову класичною українською літературою. Адже відносини у любовному трикутнику між Григорієм Мелеховим, його жінкою Наталею та коханкою Аксинею дуже нагадують та перекликаються з відносинами поміж героями драми Івана Карпенка-Карого «Безталанна», Гнатом, Софією і Варкою. Коханці Гнат і Варка мають такий самий сильний характер і сильну любов, як Григорій і Аксиня, що дуже відрізняє їх від м’яких але вірних у коханні Софії та Наталі, нерозділені почуття яких приводять обох до передчасної смерті. Цікаво, що й драма Карпенка-Карого була написана на Дону, у донській столиці Новочеркаську 1886-го року, коли український драматург знаходився на засланні за участь в революційній боротьбі. Вірогідно, що й молодий Шолохов міг прочитати цей твір, запам’ятати його, та переробити згодом у сюжетну лінію до свого роману. От так от українське і донське перепліталося на Дону в тугий нерозривний вузол.

До змісту




Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka