Загальні переписи населення, що відбувалися в Росії, а згодом СРСР, починаючи від 1897-го року, показали дуже вражаючу картину загибелі українського етносу на території сучасної РФ. Переписи 1897-го та 1926-го років відмічають суцільну українську територію в межах Східної Слобожанщини, Донщини, Кубані. Наступний перепис 1939-го року українців тут уже не фіксує, як не фіксують їх і всі наступні російські переписи. Тихо і непомітно відбувається «культурний геноцид», в наслідок якого українська спільнота назавжди втрачає великий і самобутній край – край українського життя на його східній межі.

Перші російські переписи, так звані «ревізії», показують, що активне заселення українцями Донщини розпочинається у 18-му столітті. За даними четвертої ревізії 1782-го року, на Дону і в Приозів'ї в той час було вже 26758 вихідців з України. Остаточна ліквідація інститутів Гетьманщини на Лівобережжі, і повне закріпачення селян на Правобережжі Дніпра, призвели до нового масового відтоку українського населення на береги Дону. Згідно з матеріалами п’ятої всеросійської ревізії 1795-го року, українська Донщина нараховує вже 112,7 тисяч чоловік, що становить 31,3 % від усього населення Донського краю. Ще через 60 років, десятавсеросійська ревізія, яка проводилася перед скасуванням кріпосного права у 1858-му році, виявила більш ніж подвійне зростання чисельності українців Донщини – до 286,1 тисячі чоловік.

Але повністю довіряти даним цих ревізій аж ніяк не можна. Селяни ховалися від ревізьких чиновників, місцеві землевласники відкупалися від них – перші боялися втратити власну свободу і знов стати панськими, другі не хотіли втрачати майже дармову робочу силу. Зі скасуванням кріпацтва у Росії різко збільшуються і офіційні дані щодо наявності на цих землях українців. Дуже шанована в Росії наприкінці 19-го століття Енциклопедія Брокгауза і Єфрона, вказуючи етнічні межі «українсько-галицького наріччя», пише про «юго-западную часть Области Войска Донского», тобто сучасну Таганріжщину.

Набагато реальніші цифри надає Перший загальноросійський перепис населення 1897-го року. Згідно з зібраними під час цього перепису даними, українська мова виявилася рідною для 719 655 чоловік Донського краю. Жоден інший народ Області війська Донського, крім росіян, які виявилися тут панівною нацією, навіть близько не стоїть за своєю чисельністю з українцями. Українців на землі донських козаків виявилося більше чверті (28,1%), а в багатьох районах Області вони переважали за чисельністю навіть росіян. Так етнічно українським за всіма параметрами виявився Таганрізький округ, який був переданий зі складу Катеринославської губернії до Області війська Донського лише за 10 років до перепису (у 1887-му році). Всього на Таганріжщині виявилося 254 819 українців, що складало 61,7% (росіян – 31,7%). Серед сільського населення округу частка українців виявилася ще більшою – 69,2%.

В інших 8 округах Донщини українці більшості не складали, але створювалися ці округи зовсім не зважуючи на етнічні кордони, тож під різним кутом зору і тут виявлялися значні українські території. Так загалом по Ростовській окрузі (з містом Ростовом-на-Дону), українці складали 33,6%, але тут статистику українцям псувало це велике інтернаціональне місто – у сільських районах округу українців було 52,3% (116 085 чоловік, а росіян лише 86 150). Багато виявилося українців і в Донецькій окрузі (на Східному Донбасі, центр округу станиця Кам’янська, сучасне місто Кам’янськ-Шахтинський Ростовської області) – 38,9 % загалом, і 39,8% в сільських районах. Тут слід зауважити, що населення Донбасу вже тоді було значною мірою пролетаризоване, а перепис 1897-го року відбувався за мовним принципом – через те багато зросійщених вже за мовою місцевих українців було записано там росіянами.

Переважали українці над росіянами і в селах Сальського округу, але тут більшість була за калмиками, які також вважалися донськими козаками (зараз ці райони входять до складу Калмицької республіки Російської Федерації). Загалом по округу було 36,8% калмиків, 32,1% росіян і 29,3% українців, а в сільських районах українці складали 31% (21 897 українців на 19 709 росіян і 27 913 калмиків).

Донські козаки як окрема національність в цьому перепису не вказувалися. За мовною ознакою вони відносилися переписувачами або до росіян, або до калмиків. Вказувалися козаки лише як громадський стан, і перепис 1897-го року показав, що в останні десятиліття існування Російської імперії, донські козаки не мали вже чисельної більшості навіть на своїй батьківщині, в Області війська Донського. Козаки, що значну частину свого віку знаходилися на військовій службі в російського царату, все більше поступалися в чисельності селянам, що за козацької відсутності на рідних землях, поступово прибирали до рук економічну структуру краю, його плодючі ґрунти. Та сама Енциклопедія Брокгауза і Єфрона вказувала, що вже 1891-го року все населення Області війська Донського складало 2 078 878 чоловік, з них козаки лише 966 869 осіб, з яких 29 551 чоловік були калмиками. Підтвердив цю статистику і перепис 1897-го року – згідно з ним в Донській області кількість селян складала 1 222 621 чоловік, а козаків було лише 1 026263 особи, тобто частка козаків в Області війська Донського наприкінці 19-го століття не перебільшувала в ніякому разі 40-45%.

Українці Донщини згідно з переписом 1897-го року.

Наступний перепис в Росії відбувся через тридцять років після першого, і в ці роки впала Російська імперія, минула Світова війна, невдачею закінчилася боротьба українців за свою незалежність. За два роки до перепису Україна позбулася Таганріжщини та Східного Донбасу, які «дружня» Росія відтяла від неї. Та перепис 1926-го року знов посвідчив, що Донщина то є українська етнічна земля. Більша частина колишньої Області війська Донського стала в ті часи Північно-Кавказьким краєм, з центром у Ростові-на-Дону. Найбільш українською, як і раніш, залишалася Таганрізька округа цього краю, навіть відсоткова кількість українців тут зросла, адже на відміну від минулого перепису, у 1926-му році національність громадян визначалася не за побутовою мовою, яку люди вживали у звичайному спілкуванні, а згідно з внутрішньою свідомістю людей, серед яких траплялися й такі, що, забувши мову своїх предків, не забули свого українського коріння. Правда у чисельному значенні українців на Таганріжщині виявилося менше, ніж 1897-го року (191 771 чоловік), але це було пов’язане із тим, що північні та західні райони округу все-таки залишилися у складі УСРР, та навіть на тих землях, що відійшли до Росії, українців було значно більше ніж росіян (71,7% українців проти 21,9% росіян). І хоча у самому місті Таганрозі росіяни переважали (55,2% проти 34,6%), зате у навколишніх селах перевага українців була просто вражаюча – тут вони складали 90% (161 868 українців проти 11046 росіян). За яким правом Росія забрала 1924-го року ці землі собі – досі не зрозуміло. Здається, що просто за правом сили.

Переважали українці цілком і в Донецькому окрузі, з центром у Міллерові. Тут жило 206 520 українців і 159 063 росіянина (55,1% і 42,5%). В Сальській окрузі хоча загалом українці складали 43,9%, та за чисельністю переважали в Заверитинському, Зимовниківському, Ремонтнинському та в Воронцово-Миколаївському районах. В Донському окрузі (на узбережжі Озівського моря в усті Дону) українців теж було забагато (44,2%), і села тут також були здебільшого українськими – в них мешкало 388 648 українців і 253 338 росіян. В адміністративному центрі округу і всього краю, Ростові-на-Дону, українці складали 19,2% (59 215 осіб), тут їх було більше, ніж наприклад в українському Луганську (31 127 чоловік).

Загалом, порівнюючи переписи 1897-го і 1926-го років, ми побачимо, що людей, які визнавали себе українцями, було на Донщині набагато більше, ніж тих, що просто розмовляли українською. Якщо 1897-го року тут виявилося 719 655 осіб, для яких українська мова була рідною, то 1926-го року на цих землях назвали себе українцями більше мільйона чоловік – 1 174 459. І це тільки на території Донщини, що увійшла до складу Північно-Кавказького краю! А деякі райони Області війська Донського після 1897-го року відійшли не тільки до України, але й до інших регіонів Росії – Сталінградської губернії (сучасна Волгоградська область, тут українці складали 10%, 140 853 особи) і Калмицької автономної області (10,3%, 14 606 чоловік). Правда, не слід забувати, що до складу Сталінградської губернії входили і землі українського Жовтого Клину, а до складу Калмикії – Малинового Клину, а не тільки Донщини. Та все ж, українські етнічні поселення Донщини простягалися так далеко на схід, аж до калмицьких степів. Так і зараз, на самому кордоні Ростовської області з Калмикією знаходиться село Ремонтне. Засноване воно наприкінці 18-го століття запорізькими козаками, що втекли сюди від кріпацтва по руйнації Січі Катериною Другою. Назва села походить від того, що тут запоріжці «ремонтували коней», тобто вигодовували їх на степах для донського козацького війська, та змінювали за гроші на калічених під час військової служби. За переписом 1926-го року в Ремонтнинському районі українці становили 86,8 % населення.

Українці Донщини 1926-го року.

Але це був останній перепис, згідно з яким в Росії можна було відзначити суцільно українські етнічні райони. З наступного перепису 1939-го року та всіх подальших, українці Росії раптом кудись зникли, а на тих землях, де вони 13 років тому мешкали, тепер жили самі росіяни. Як на диво, перепис 1939-го року зафіксував десятикратне зменшення кількості українців на Передкавказзі(Донщині, Кубані, Малиновім Клині) – з 3 млн аж до 300 тис. У Ростовській області чисельність українців склала 110 660 осіб (3,8% населення). Правда далі, в радянські роки, кількість українців Донщини трохи зростала, адже комуністичній владі треба було показати світові, як з кожним роком кращає радянське життя, та все ж ті цифри залишалися мізерними у порівнянні з 1926-м роком, коли українців тут було більше мільйона, і майже кожний четвертий мешканець Донщини був українець. Так 1959-го року українців Донщини 137 578 чоловік, 1970-го –149 028 осіб, а 1979-го 156 763 (навіть трохи більше, ніж на Кубані, але загальна частка все та ж –3,8%).

Останній радянський перепис 1989-го року зафіксував і останній сплеск збільшення української людності Донського краю. 178 803 особи, або 4,2%. Але як це відрізнялося від того мільйона, що тут був лише 60 років до того, або хоча б тих 28,1% 1897-го року! З постанням незалежної Росії знов почало меншати українство на Дону. 2002-го року 118 486 чоловік українців, та ще й 3 «русини» на додаток (а в Ростові-на-Дону 30 чоловік назвали себе «скіфами»). Але таке «обміління» українців Росії спостерігалося тоді по всій країні, то ж і з такою жалюгідною кількістю українці Ростовської області посіли почесне п’яте місце серед суб’єктів Російської Федерації, пропустивши вперед лише представників Москви, Тюменської області, Підмосков’я та Краснодарського краю. Далася в ознаки і шалена антиукраїнська пропаганда епохи Путіна – 2010-го року українців на Донщині вже 77 802 чоловіки (1,9%), такої мізерії місцеве українство не знало з кінця 18-го століття! (Щоправда більше стало в Ростовській області русинів – цілих 15 осіб).

Відсоток українців в регіонах Росії 2010-го року.

Правда від себе додамо – такого чудного перепису, як 2010-го року, на моїй пам’яті не було. 1989-го і 2002-го року переписувачі ходили до всіх по домах (хоч і записали мене останнього разу «росіянином», навіть не спитавши, та не схотівши потім псувати документ). А от у 2010-му влада оголосила, що переписувачів у них не вистачає, ходити вони будуть до людей і в будні, коли всі на роботі, а кого не перепишуть – потім додадуть дані самі, через «домові книжки». Перепис відбувався наприкінці жовтня, в дощову осінь, і ті хто жили на селі, розповідали, що біля своїх будинків ввечері, по поверненні з праці, не бачили жодних чужих слідів – тобто, скоріш за все, взагалі до них ніхто не приходив. Не важко здогадатися, чи записуючи потім дані на людей самостійно, записували їх переписувачі українцями.

Торкнулася державна фальсифікація і кількості в Ростовській області донських козаків. В Радянському Союзі їх за окрему націю не вважали, то й записували завжди росіянами. Тільки 2002-го року, під тиском загальної демократизації, влада дозволила визначати козаків як субетнос російської нації, та рахувати окремо (правда потім, в кінцевому списку, козаки знов приплюсовувалися до росіян, чим збільшували їх число, і таким чином і українські козаки на Кубані «на виході» ставали росіянами). Та все-таки, в 2002-му році, козаками за національністю записалося на Донщині не дуже багато людей – 87 492 особи (на 30 тисяч менше ніж українцями). Та мабуть і цей «донський сепаратизм» занепокоїв Москву. Тож 2010-го року, попри всю агітацію козачих націоналістів записуватися «козаками», їх стало ще менше – всього 29 682. Тобто «національних козаків» на Дону зараз не набереться і на один гарний футбольний стадіон. Зрозуміла і спільна тенденція – меншає на Дону українців, меншає і козаків. Здається і вихід зрозумілий – єднатися козакам і українцям у спільній боротьбі за свої національні права. Та кожний, хто почитає різноманітні донські ресурси в Інтернеті, відразу бачить – нелюбов сучасних «козаків» до українців в сотні разів перебільшує їхнє небажання вважатися росіянами. Для сучасних лідерів донського націоналізму краще зачекатися повної загибелі свого етносу, ніж визнати, наприклад, що предками кубанських козаків були саме українці. «Загинемо разом!», - добре гасло

До змісту