Коли в литовський період історії України, до певної міри, встановлюються мирні торговельні взаємовідносини України з Кримом, то вже в XV ст. починається жорстока боротьба з кримськими татарами. Відомі погроми Києва татарами за намовою Москви в 1482 році, Поділля в 1485 - 1487 рр., Галичини 1498 р., також Київщини, Волині, Чернігівщини та інших земель кінця XV і протягом цілого XVI ст. Одначе у межичассі налагоджуються і торговельні зв'язки. За посередництвом Криму до корінної України приходить східний крам, з Малої Азії, Сирії, Арабії, Індії переважно через Кафу. З другого боку, західноєвропейський крам іде через Україну на Крим і далі на схід, особливо тканини, папір, скло, металеві вироби. З українських товарів - шкіра, лій, збіжжя, віск, мед, дерево.

Загроза татар з цілого Північного Чорномор'я і особливо з їх кримських центрів зумовлювала появу оборонних засобів в Україні. Постійні напади на мирне хліборобське населення України були однією з головних причин постання Запорозької Січі і завзятої боротьби з татарами.

Під час тієї жорстокої боротьби український народ поклав велику кількість жертв. Україна втратила величезну кількість своїх жителів, які як ясир були виведені до Криму. Литовський посол Михайло Литвин занотовує у своєму щоденнику, що коли він в'їжджав до головного невільницького ринку Криму - Кафи, то був здивований безперервним рухом українських невільників. Місцевий збирач податків допитувався в нього: "Звідки береться така сила людей і взагалі, чи лишилися ще люди в Україні?" (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. - К., 1881. - В. І . - С. 45).

Ці страхітливі часи знайшли відображення і в народній творчості українців:

Зажурилась Україна, що нігде прожити,
Витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала...

Рятівниками українських невільників у Криму могли стати лише козаки, які прославились своїми морськими походами. Маємо численні звістки про напади козаків на Крим 1502 й 1503 років, похід Дашкевича 1523 року, що знищив багато татаро-турецьких баз. Середина XVI ст. ознаменувалася спустошенням Тягині і Очакова в 1545 р., походом Дмитра Вишневецького на Крим 1556 р., нападом на Козлов (Євпаторію) в 1567 р., здобуттям Наливайком Тягині в 1595 р. Величезна кількість морських походів на Крим припала на початок XVII ст., а саме - на роки 1601, 1602, 1605, 1606. На Перекоп нападали в роках 1608 і 1609. Особливо успішні морські походи запорожців на Кафу були в роках 1613 - 1620. Славне було здобуття Кафи 1616 р. під проводом гетьмана Конашевича-Сагайдачного, коли з татарських в'язниць були звільнені бранці. Далі відомі походи на Перекоп 1623 р. і Кафу 1624 р.

Були часи, коли Україна з Кримом укладали союз проти Туреччини, бо васальна залежність кримських ханів від Османської Порти не служили на користь кримчанам. Наприклад, відоме порозуміння Шагін-Гірея з гетьманом Михайлом Дорошенком, коли протягом цілого 1624 р. запорозький флот нападав на турецькі галери. По-друге, про їхню "співпрацю" свідчить те, що М. Дорошенко був під Бахчисараєм в 1628 році, де і загинув у боротьбі за кримські інтереси. Непевне становище Криму поміж сусідніми державами не раз приводило кримських татар до спільних угод з Україною, особливо коли Україна виборювала собі фактичну незалежність. Цікавою була форма розрахунків між обома сторонами. Відомо, наприклад, що кримський хан аби задовольнити козаків, коли вони прийшли на допомогу татарам, позабирав навіть у московських послів коней усіх "и раздал черкасам" (Савелов Л. М. Из истории сношений Москвы с Крымом при царе Михаиле Федоровиче. - Симферополь, 1906. - С. 70).

Московські посли донесли до свого царя, що козаки запорозькі їм заявили тоді: "Теперво де мы Крым проведали, прежде всего мы неведали, чаели, что Крым крепкое место и крымские люди бойцы, ажно-де Крым хуже деревни, и крымские люди худы, битца не умеют, теперво мы Крыму помолчим, что царю и калге правду дали и жалованье у них взяли, а вперед де Крым Божий наш будет; в Крыме никаких крепостей нет и прити в Крым водою й сушею мочно, а моря от Бакчисарай близко, из Бакчисарая видеть на моря, на лета де мы придем половина морем, а другою половиною конми на Перекоп сухим путем и Крым де пришед, возмем; в Московском де государстве не такие городы имали крепкие и людные и Московские перед Крымскими бойцы" (там само. - С. - 98). Україна від середини XVII ст. дуже часто укладала з Кримом союзи в боротьбі проти Польщі і Московії. Відомий успішний похід українського війська через Перекоп до Бахчисарая в 1628 році на захист Шагін-Гірея від московських військ під проводом Кантеміра. Другий морський похід запорожців в союзі з Кримом проти турків 1629 року, ще більше скріпив цей союз, хоч і недовговічний.

Розвиток українського козацтва з самого початку його зародження супроводжувався постійними контактами з кримськими татарами. Ось чому, піднімаючи всенародне повстання проти Речі Посполитої, обраний за Старшого Війська Запорозького, Богдан Хмельницький не міг залишити поза увагою ставлення Бахчисарая до цієї проблеми. Адже від поведінки хана значною мірою залежав успіх майбутньої кампанії. Скажімо, навіть його нейтралізація давала можливість убезпечити тил з півдня. Але для Богдана Хмельницького, як доброго знавця військового мистецтва, поряд з цим не менш важливо було заручитися збройною підтримкою Криму. Бо, розуміючись на тактиці і стратегії, вміючи своєчасно користатися фортифікаційними засобами, знаючи, коли залучити артилерію, піхоту, а коли слід перейти до оборони, він добре усвідомлював, що для того, щоб воювати з польською кіннотою, козацтву бракує ще власних сил і вміння. Проти важкої польської кавалерії успішно могла виступити татарська, хоч вона й була легкою.

До речі, зарубіжний дослідник М. Мельник, котрий вважає, що "Богдан Хмельницький переоцінив могутність Польщі, тому великим питанням остається справа, чи у визвольній боротьбі козацької України проти Польщі він мусів брати до помочі татарської орди", і сам зрештою визнає, що українському гетьманові "бракувало кінноти, яку давали татарські орди" (Мельник М. Україна і Крим в історичних взаєминах // Визвольний шлях. - 1982. - Ч. 8. - С. 1005 - 1006). Майбутній успіх вимагав зламати стратегію і тактику козацького війська, яка до того, як правило, полягала у відсиджуванні в укріпленому таборі. А стимулом до розвитку нових військових прийомів, як не дивно, могла послужити татарська кіннота. Вже тільки її присутність гнітюче впливала б на моральний дух польської шляхти і піднесено - на повстанські маси.

Завдання полягало в тому, аби поєднати найкращу в Європі козацьку піхоту з сильною татарською кавалерією, що водночас убезпечило б тил України. Тому укладення договору з кримським ханом було одним із перших і найважливіших кроків Богдана Хмельницького.

Уже наприкінці січня 1648 року запорозькі посли на чолі з досвідченим полковником Яцьком Клишею прибули до перекопського намісника Тугай-бея, котрий виїхав разом з ними до Бахчисарая брати участь у переговорах про укладення козаками та кримським ханом військового союзу проти Речі Посполитої. Іслам-Гірей пообіцяв продовжити розмову після того, як запорожці умовлять донських козаків припинити напади на кримські улуси (Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. - К., 1991. - С. 145).

Наприкінці березня 1648 року до Бахчисарая приїхало друге козацьке посольство, до складу якого входили Богдан Хмельницький з сином Тимошем і Кіндрат Бурляй. Маючи офіційне повноваження Січі, гетьман, спираючись лише на 2 500 запорожців, міг вести переговори з правителем Криму про участь орди у військових діях проти Речі Посполитої. І хоч на боці Богдана Хмельницького збройна сила була поки що невеликою, однак він розраховував на успішне завершення переговорів, оскільки становище, яке склалося в Криму, змушувало хана пристати на пропозицію старшого дніпровської вольниці. По-перше, Іслам-Гірея до цього підштовхували його ж мурзи, котрі не бачили іншого виходу поліпшити життєві умови татарського населення, як поживитися у війні проти Польщі. По-друге, згода Хмельницького залишити сина в заклад також давала хану надію хоч на якусь здобич. За таких обставин і був укладений у Бахчисараї українсько-татарський договір (там само. - С. 146 - 147).

Одночасно треба підкреслити: сам Іслам-Гірей спочатку не пішов в Україну, а доручив 4 000 татар перекопському намісникові Тугай-беєві, котрого запідозрив у змові проти себе. Розрахунок був простий: якщо поляки розіб'ють Хмельницького і відділ Тугай-бея, то буде на кого перекласти відповідальність за подання допомоги козакам - на самоправність мурзи. Крім цього, хан не жалкував би і за Тугай-беєм, коли б той не повернувся до Криму з походу (там само. - С. 147).

Участь татарського війська значною мірою вплинула на результат бою на Жовтих Водах. Користуючись фактором раптовості, Тугай-бей завдав у перші ж хвилини бою великих втрат полякам. Як вважає авторитетний дослідник військового мистецтва Хмельниччини І. Стороженко, "Тугай-бей блискуче виконав завдання, яке покладалося на нього як командира передового загону української армії. У поєднанні з тактичною розвідкою він зустрів ворога, вступив з ним у бій, примусив його зупинитися і перейти до оборони, чим забезпечив прикриття головних сил української армії для їх виходу і розгортання в районі битви, а також створив умови для оточення і розгрому супротивника. Після того, як атаки татарської кінноти на польське військо, яке прикривалося возами у поєднанні з мушкетно-артилерійським вогнем, стали неможливими, Тугай-бей зосередив всі свої зусилля на бойовій розвідці та інформаційній ізоляції С. Потоцького, а також очікував Б. Хмельницького, який рухався на чолі українських головних сил" (Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. - Дніпропетровськ, 1996. - Кн. 1. - С. 122 - 123).

Розбивши польське військо на Жовтих Водах, український гетьман не став чекати приходу хана з "військом ісламу", як той просив його, а вирішив скористатися деморалізацією шляхти і продовжити її розгром, що і відбулося під Корсунем. Цього вдалося домогтися завдяки активним діям кримськотатарського війська. Воно разом з українськими козаками успішно провело під час маршу охоронну, а також бойову розвідку навколо польського табору під Корсунем. Кримський хан Іслам-Гірей не встиг узяти участі в Корсунській битві, але "просування його орд сприяло створенню оперативної обстановки на користь Б. Хмельницького і негативно вплинуло на моральний стан польського війська" (там само. - С. 168).

Богдан Хмельницький, повідомивши Іслам-Гірея про новий успіх, попросив "ханской ясности прислати наскорі ко мні орди єще тисяч зколко", бо "поневаж получилем відомост, же поляки около Висли знову збираються і великі войска свої на мене приготовляют" (Документи Богдана Хмельницького. - К., 1961. - С. 37). 1 червня 1648 року хан прибув з великою ордою до Білої Церкви, де зустрівся з Богданом Хмельницьким, а наступного дня вони провели спільний парад українських і татарських військ з нагоди одержаних перемог.

Повертаючись до Криму, Іслам-Гірей на прохання Хмельницького залишив біля нього Тугай-бея з 15-тисячним військом, яке кочувало на Синіх Водах, тримаючи постійний зв'язок з українським гетьманом (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - М., 1954. - Т. II, - С. 46 - 47). На цей час, необхідно зазначити, звістки про перемоги українсько-татарських сил розійшлися далеко за межами України. Скажімо, 18 липня 1648 року паризька "Gazette de France" опублікувала повідомлення свого кореспондента з Данціга: "Наймогутніші польські магнати, щоб урятуватися від Татар і Козаків, утекли до Молдавщини... Найновіші вістки твердять, що повстанці, Татари й Козаки посунулися аж на чотири милі від Ярослава..." (Триста років тому в Україні. За паризькою газетою "Gazette de France"// Україна (Париж). - 1949. - Ч. 1. - С. 35).

Про те, що Богдан Хмельницький враховував кримськотатарський фактор, свідчить і його сподівання на силу орди в битві під Пилявцями - до приходу хай і невеликого її відділу він не розпочинав генерального бою. А коли татари наблизилися, то гетьман вислав кілька полків для їхньої урочистої зустрічі, після чого в козацькому таборі допізна чулися гарматні та мушкетні салюти, що психологічно впливало на поляків (Стороженко І. Вказ. праця. - С. 203). І, звичайно, гетьман прислухався до думки татарських воєначальників. Так, рішення про похід на захід після Пилявецької перемоги ухвалювалося на козацькій раді за участю Тугай-бея (Сергійчук В. Вказ. праця. - С. 156).

Остаточну свою оцінку українсько-кримському військовому союзові Богдан Хмельницький дав на переговорах з польськими комісарами в Переяславі в лютому 1649 року: "Виворочу вас всіх ляхов вгору ногами і потопчу так, що будете под ногами моїми: на остаток вас цареві турецькому в неволю поддам... Грозите мі шведами - і ці будуть мої, а хоч би не билі, любо би їх било п'ятсот, шістьсот тисяч, не змогут руської запорозської і татарської сили... Буду мати двісті, триста тисяч своїх. Орда всяя. Притім Тугай-бей близько мене єсть, мой брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готов все учинити, що я захочу. Зараз вічна наша козацька з ними приязнь, которой світ не розірве" (Воссоединение Украины с Россией. - Т. II. - С. 117 - 118).

Саме там, на переговорах у Переяславі, Богдан Хмельницький підкреслював важливість свого союзу з Кримом, акцентуючи на ньому перед польськими послами, а також утверджуючи плани українського державного будівництва: "За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи. Туди я загоню болш можних ляхів, дуків і князів. А будут ті за Віслою брикати, знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жадного князя і шляхотки тут, в Україні..." (там само. - С. 118).

Підкреслюючи значення українсько-татарського союзу для розуміння подій 1649 року, зокрема Зборівської битви, яка завершилася підписанням однойменного договору, треба зазначити: поширену в українській історіографії думку про припинення бою через зраду кримського хана намагається спростувати вже згаданий І. Стороженко. Він, зокрема, вважає, що саме Богдан Хмельницький припинив Зборівську битву, примусивши до цього Іслам-Гірея (Стороженко І. Вказ. праця. - С. 228 - 231).

Звичайно, ця думка І. Стороженка вимагає всебічного і ретельного вивчення, але, як би там не було, муси-мо погодитися, що від позиції кримського хана залежав підсумок битви.

Не міг Богдан Хмельницький відмовитися від татарської допомоги і в подальшому, бо до цього спонукала його нетривкість миру з Польщею. Так, 15 квітня 1650 року до Бахчисарая прибули козацькі посли з проханням до хана, "чтоб он шол опять в литовскую землю к ним на помочь". А через тиждень знову на аудієнції в хана були "из Запорог 2 человека черкас, чтоб царь шол к ним на помочь, а король де на них идет со многими людьми" (Сергійчук В. Вказ. праця. - С. 17 - 19). Особливо ж гостро постало питання про татарську допомогу наприкінці того року, коли стало відомо про рішення польського сейму продовжувати війну проти українського народу. Зважаючи на це, новорічна козацька рада постановила просити військової допомоги в кримського хана, до якого одразу ж після її закінчення відбули посли (там само. - С. 186).

Розраховуючи на прихід кримського хана з ордою, Богдан Хмельницький 4 січня 1651 року навіть застерігав листовно польського короля Яна-Казимира, що в разі агресії шляхті буде дано належну відсіч. Мовляв, з кримським ханом уже укладено "нерозривну приязнь", тож хай польське військо не наближається до прикордонної лінії і не розквартировується в Україні (там само. - С. 186).

Про серйозність підготовки українського гетьмана до кампанії 1651 року з урахуванням татарської допомоги свідчать нові й нові посольства як до Бахчисарая, так і до прикордонних мурз та турецького султана, котрий міг впливати на них. Наприклад, 9 січня було відправлено посольство до Очакова, 15 лютого в Бахчисараї бачили "черкас дву человек, которые присланы от гетмана Богдана Хмельницкого в Крым в гонцех в четвертые... прислал де их гетман Богдан Хмельницкий к царю просить воинских людей для того, что идут на них, на черкас, польские и литовские воинские многие люди, гетман Радивил, да паны большие Потоцкий да Кисель, да с ними ж де идут на них шведские немцы..." (там само. - С. 186).

Як відомо, сподівання на підтримку кримського хана виявилися марними, оскільки він полишив поле бою під Берестечком, спричинивши цим важку поразку української армії і принизливий Білоцерківський мир. Однак з огляду на постійні відмови московського царя подавати збройну допомогу єдиновірному православному укра-їнському народові, на неприйнятні умови надання її з боку турецького султана, Богдан Хмельницький був змушений знову й знову звертатися до Бахчисарая. І хоч після зриву татарами переможного бою під Жванцем восени 1653 року Богдан Хмельницький пішов на союз з Москвою, погодившись на "Березневі статті", він аж ніяк не відмовлявся від стосунків з Кримом. Так, гетьман не тільки відправляв своїх послів до хана, аби заручатися його підтримкою, а й діяв у цьому напрямкові через московського царя. Зокрема, на прохання з Чигирина, цар наказував донським козакам: якщо татари допомагатимуть запорожцям проти Польщі і Литви, "и вы б на Крымские улусы степью и Черным морем не посылали и задоров с ними не чинили. А будет крымский хан вправде своей не устоит, а учнет посылать на наши Черкаские или иные украинные городы войною, и вы б, атаманы и казаки, прося у Бога милости, также над Крымским юртом промышляли, сколько вам милосердний Бог помочи подаст" (Русская историческая библиотека. - СПб., 1913. - Т. 29. - С. 788).

Наприкінці квітня 1654 року Іслам-Гірей, прийнявши козацького полковника Семена Савича, намагався відмовити Військо Запорозьке від союзу з Москвою, докоряючи: "Як же це ваш (гетьман, - В. С.) і всі ви, козаки, забули мою приязнь і раду?" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. - СПб., 1878. - Т. 10. - С. 589).

Кримський хан спробував відмовити Україну від союзу з Москвою ще раз, приславши до Чигирина Алкаса Когіту. Однак Богдан Хмельницький не дав йому надій на це, розуміючи, що татари можуть увійти в союз з поляками проти України: "А як хан на нас з ляхами прийде, або людей пришле, ми як з неприятелем боротися будемо, на землі і на водах, скільки бог дасть помочі і розуму" (Грушевський М. Історія України-Руси - К., 1928 - Т. 9 - Ч. 2. - С. 897). Справді, Богдану Хмельницькому до кінця життя довелося воювати з кримською ордою, оскільки татари відмовилися від союзу з Україною і, прийшовши на наші землі вже спільниками Речі Посполитої, завдали багато горя й страждань українському народові. В 1654 - 1657 ро-ках кримськотатарський фактор працював проти України - аж до обрання гетьманом Івана Виговського.

Новий гетьман різко змінив вектор зовнішньої політики Української держави, активно відроджуючи відносини з Бахчисараєм. На думку сучасного московського історика Г. Саніна, "політика Виговського вже восени 1657 р. починає набувати антиукраїнського і антиросійського характеру. Виношуючи зрадницькі ідеї повернення України під владу Речі Посполитої, Виговський підтримує мирні відносини з Кримом уже з іншими цілями, ніж ті, які були в Б. Хмельницького. Якщо старий гетьман ставив завдання нейтралізації і при можливості союзу з ханом проти польсько-литовської шляхти, то Виговський націлює цей союз на боротьбу проти козаків і селян, які піднімалися на повстання" (Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. - М., 1987. - С. 229). З таким твердженням важко погодитися, оскільки Г. Санін не пояснює, хто інспірував антигетьманські виступи в Україні, котрі змусили Виговського звернутися за допомогою до татар.

З іншою тезою цього автора, що Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, розраховуючи використати татарську збройну силу в боротьбі проти Московської держави, можна погодитися, бо гетьман і старшина остаточно зрозуміли справжні наміри православного царя, коли той на п'ятирічні настійливі прохання надати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі відповів спробами перетворити Україну за допомогою підступів і збройної сили на свою вотчину. Але одразу після свого обрання Іван Виговський не збирався закликати орду на українську землю. У своєму листі до хана від 10 вересня 1657 року гетьман так викладав мотиви відновлення стосунків з Кримом: "А я, помня то, что с вашею ханскою милостью в близком пребываем соседстве и имеючи с тобою доброе знакомство, к тому идучи дорогою предков наших, что всегда в приятстве жили с вашею ханскою милостью, как и предки вашей ханской милости, чего желаем себе, чтоб и мы в том же неотменно с вашею ханскою милостью пребывали приятстве и присяжном братстве, о чем если изволение вашей ханской милости, изволь известить через свой лист" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. - СПб., 1872 - Т. 7. - С. 181).

Ніякого конкретного плану закликів кримських татар проти українських козаків і селян, як бачимо, не було. Зрештою повстання вибухне аж у січні 1658 року, а до того часу Виговський намагатиметься порозумітися з бунтівниками. Але коли він зрозумів остаточно, що за їхніми спинами стоїть Москва, то звернувся до кримського хана по допомогу. Крок цей був вимушеним для гетьмана, але він свідчив про усвідомлення козацькою старшиною необхідності мати на той час більш лояльного союзника української самостійної державності, ніж Москва.

З прибуттям орди, як стверджував В. Герасимчук, "фатальний крок, зроблений Богданом Хмельницьким і самим Виговським, був направлений, і узли, які лучили його з Москвою, перетяв гетьман ще в цвітні" (Герасимчук. В. Виговщина і Гадяцький трактат // Записки НТШ. - Т. 87. - С. 58). Цілком можливо, що до союзу саме з кримським ханом українських провідників певною мірою підштовхувало й те, що тогочасне кримське населення було тісно пов'язане своїм походженням і побутом з Україною.

І це не є перебільшенням. Усі татари, підкреслював сучасник, "з жад-ністю шукають собі дружин полонянок... Саїн-Гірей народився від християнки й одружений на християнці..." (цит. за: Лохвицкий А. О пленных по древнему русскому праву (XV, XVI, XVII века). - М., 1855. - С. 6).

Коли наших співвітчизників вивозили на продаж, аукціонери кричали, що "це раби найновіші, прості, нехитрі, тільки що привезені з народу королівського, а не московського... Московське плем'я вважається в них дешевим як підступне і обманливе..." (там само. - С. 6).

Перепис населення півострова 1666 року є надзвичайно важливим джерелом до вивчення проблеми творення українського Криму. Перебуваючи тоді в хана, турецький мандрівник Евлія Челебі став свідком збирання данини, що супроводжувалася переписом жителів. Ось тоді й виявилося, що в усіх 24 округах на півострові "ясиру козацького там чотирикратно по сто тисяч" (Челеби Е. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641 - 1667). - Симферополь, 1996. - С. 172).

Таке повідомлення, мабуть, самого Челебі приголомшило, але він змушений був визнати: "Справді, хай хоч камінь трісне, але в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а крім війська є ще сто тисяч прихильників Пророка, але ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч" (там само. - С. 172).

Правда, його як одновірця кримських татар непокоїло те, що "якби все-таки - хай помилує Аллах - така кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський перевернули б вверх ногами. Але завдяки благословенням, які від чудес Мухамеда Мустафи (тобто, Аллаха, - В. С.) спадають, бунтувати вони не здатні зовсім" (там само. - С. 172).

Данину від ста тисяч кримських татар і чотирьохсот тисяч запорозьких козаків, продовжував Челебі, дарував хан своїм мурзам і воїнам. А ще від трьохсот тисяч полонених збір ішов на інші витрати бюджету Кримського ханства. І серед останньої групи ясиру Челебі конкретно вказував на сто двадцять тисяч невільниць, назвавши їх у турецькій мові "дівками", тобто українськими дівчатами. А крім них, налічив ще двісті тисяч українських хлопців (там само. - С. 172). Таким чином, Евлія Челебі чітко вказував принаймні на 720 тисяч осіб українського населення в Криму за ханським переписом 1666 року.

І перебільшення в цьому не треба вбачати, оскільки навіть неповні підрахунки показують, що з тих двох з половиною мільйонів українців, котрих татари й турки вивели з рідної землі, половина мала залишитися в Криму (Дашкевич Я. Україна вчора і нині. - С. 103).

Як же склалася подальша доля українського етносу в Криму?

Доводиться з гіркотою визнати, що тероризоване постійними набігами запорожців, особливо у 70-ті роки XVII ст. на чолі з безрозсудним Сірком, котрий нищив усіх, хто не хотів повертатися в Україну, українське населення почало масово переходити в магометанську віру й розчинилося в мусульманському світі.

До змісту