Політика гетьмана І. Мазепи враховувала послаблення Туреччини і занепад Кримського ханства і була спрямована на опанування побережжям Чорного моря і Криму, яке було заповітною мрією багатьох поколінь українських патріотів, починаючи зі старокняжих часів. І. Мазепа проводив фортифікацію Чорноморського побережжя та розбудову корабельного будівництва. Похід гетьмана Мазепи і Голіцина 1687 і 1689 рр. і здобуття Кизикермена та інших турецьких фортець у долішньому Дніпрі в 1695 р., Азова в 1696 р. та похід 1697 - 1698 рр. на самий Перекоп, поставили під загрозу і значно послабили становище кримських татар. "Europaeishe Fama", - важливий щорічник, що був віддзеркаленням думки поважних хроністів і достойників при королівських дворах Європи (за 1704 рік) писав про ці походи, що хоч московський полководець Голіцин мав там 50 000 людей, "то він все-таки дав себе намовити турками і французами на нечувану зраду", тоді як "все це хитрий Мазепа добре доглянув і своїм дипломатичним хистом порізнив цього Голіцина з його людьми і випер його з краю" (цит. за: Січинський В. Крим. - С. 18).
Але чи не найголовнішим кроком гетьмана Мазепи у той час була таємна спроба увійти в союз з Кримом, використовуючи постать Петрика, котрий уклав 1692 року договір з ханом.
Цей документ засвідчив підтримку Кримським ханством прагнення України бути рівноправним суб'єктом міжнародного права, визнаючи її таким. Основний пакт, писав О. Оглоблин, - "це обов'язок Кримської держави допомогти Україні "для отобрания от московской власти Малороссийской Украины" (Оглоблин О. Українсько-кримський договір 1692 року // Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Нью-Йорк). - 1957. - Ч. 2. - С. 22).
Розвиваючи цю думку, О. Оглоблин зазначав, що договір був вираженням чіткої "концепції державної самостійности України", яка прагнула незалежності й соборності і "добре розуміла повну суперечність і непримиренність українських національних інтересів супроти Московщини й Польщі. Договір 1692 року був безперечним доказом того, що Україна ідейно готова була до зриву з Москвою, до рішучої боротьби з нею за свою незалежність. Це було повне заперечення Переяславської угоди 1654 року і навіть перекреслення переяславської традиції. Українсько-кримський договір 1692 року, укладений противником Мазепи, антигетьманом Петром Іваненком (Петриком), у своїй глибокій основі був політичною програмою й ідейною підготовкою Мазепиного виступу проти Москви в 1708 році" (там само. - С. 20).
Проте треба сказати, що окремі статті цієї угоди свідчать про інтеграційні плани обох сторін, які прекрасно усвідомлювали: без тісних економічних взаємин цей союз не може мати майбутнього. Тому окремо застерігалося право української людності добувати сіль і виловлювати рибу в пониззі Дніпра без оплати, а також вільно торгувати - українським купцям на всіх землях Кримського ханства, а кримським - в Україні (там само. - С. 22).
Протягом турецької війни 1735 - 1738 років, крім 50 000 українського суходільного війська, під час облоги Козлова (Євпаторії), Балаклави і Кафи, обслуговуючи "російський флот", у війні брали участь морські козаки. В 1736 році при здобуванні Бахчисарая воювало 16 000 гетьманського війська і 4 000 запорожців.
Зрештою, здобуття цілого українського Причорномор'я і Криму в кінці XVIII ст. було заслугою головним чином українського війська, тоді як московські частини йшли переважно слідами українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі Російська імперія, передбачаючи війну з Туреччиною, була змушена в 1776 р. наново організувати чисто українське військо з українською старшиною і цілим запорозьким устроєм, бо тільки українські козаки могли стати основною збройною силою Росії у війнах за опанування Північного Причорномор'я.
Для Росії найважливішим у цьому регіоні, звичайно, було завоювання Криму. І плани про це давно виношувалися у творців Третього Риму. Ще як тільки Катерина II коронувалася російською імператрицею, з'явилися проекти, в яких доводилася необхідність і неминучість приєднання Криму. Тодішній канцлер граф Воронцов серед інших важливих напрямків російської політики підказував їй: "...А на будущее время для России желать надобно, чтобы приобретением полуострова Крым или Донского устья, или какого-нибудь другого места удобного, к содержанию флота на Чёрном море доставить себе на оном твёрдое основание, и тем азиатские и другие ближние к тому морю европейские области Порты Оттоманской, также г. Константинополя, и вообще турок и татар содержать в страхе и под законами, а тамошню коммерцию обратить в свою пользу, и оную распространить с полуденной стороны Европы" (Уляницкий В. Босфор, Дарданеллы и Чёрное море в XVIII в. - М., 1883. - С. 142).
Тоді ж з'явилася записка "О Малой Татарии". В ній, до речі, вказувалося, що "полуостров Крым местоположением своим столько важен, что действительно может почитаться ключом российского и турецкого владения; доколе он остается в турецком подданстве, то всегда страшен будет для России, а напротиву того, когда бы находился под российскою державою, или бы ни от кого зависим не был, то не токмо безопасность России надёжно и прочно утверждена была, но тогда находилось бы Азовское и Чёрное море под её властью, а под страхом ближние восточные и южные страны, из которого неминуемо имела бы она между прочим привлечь к себе всю коммерцию" (там само. - С. 142 - 143).
Однак протягом шістдесятих років XVIII ст. до втілення цього задуму в життя не поверталися.
Ще одним із таких документів, що передбачав у майбутньому завоювання Росією Криму, був проект "Об отложении Крымских татар от зависимости турецкой", підготовлений 1770 року міністром закордонних справ графом М. Паніним і головним урядовцем на українських землях П. Рум'янцевим-Задунайським. Здійснення цього плану покладалося на командуючого Українською армією князя В. Долгорукова, а після його від'їзду до Москви - на правителя Харківського намісництва Є. Щербиніна. Та й він не зміг досягнути поставленої мети, хоча й вів тривале листування з впливовими кримськими мурзами (Записки Одесского общества истории и древностей. - Одесса, 1881. - Т. XII. - С. 249).
Лише із вступом П. Потьомкіна на посаду Катеринославського військового генерал-губернатора справа почала наближатися до реального втілення. Але головним рушійником цієї ідеї став граф Олександр Безбородько, котрий мав великий вплив на Катерину II, постійно перебуваючи біля неї як її "перший секретар".
Будучи родом з Чернігівщини, він постійно приділяв увагу історії України. Саме завдяки його сприянню Василь Рубан зміг видати 1778 року свою "Историю Малороссии". Спільна любов до України з'єднала їх для видання цієї історичної праці, чим Безбородько дуже гордився. В листі до батька 31 березня 1778 року він, зокрема, зазначав: "Имея честь представить Вам Краткую летопись Малой России по 1776 год..., изданную надворным советником Рубаном, приношу я дань, справедливо Вам, яко во многих случаях прямую любов к тому краю, любезной Отчизны нашей, доказавшему и которого всегда усердные простиралися старання, чтоб дела и обстоятельства, слава и честь предков ознаменяющие, извлечены были из забвения. Из предисловия вы, милостивый батюшка, усмотреть изволите, что к изданию сей книги поострил я г. Рубана не одними советами, но и в разсуждении последних времен и самыми достоверными от меня известиями, от меня ему сообщенными" (Сборник Русского исторического общества. - СПб, 1879. - Т. 26. - С. 46).
Важко сказати сьогодні, що підштовхувало Безбородька як доброго знавця минулого рідної України на цей крок - бажання назавжди усунути загрозу татарської небезпеки для свого народу, як і для всієї Росії, чи усвідомлення, що Крим буде поступово втягнутим в живе тіло українського територіально-господарського організму, і запорожці, які 1775 року були позбавлені своїх вольностей, візьмуть активну участь у колонізації півострова.
Саме після ліквідації Запорозької Січі Олександр Безбородько підготував свою працю "Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятого века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся", в якій дав розгорнуту хронологію ординських набігів на українські і московські землі, підкреслюючи: "Россия с двести лет как страдает и разные разорения претерпевает, особливо Малороссия" (там само. - С. 369).
На відміну від проекту Орлових, в якому передбачалося широке завоювання навіть Грецького архіпелагу, Безбородько був більш реалістичним, вважаючи, що "Россия не имеет нужды желать других приобретений как 1) Очакова, 2) Крымского полуострова и 3)одного, двух или трех островов в Архипелаге для пользы и нужды по торговле" (там само. - С. 369).
При цьому він підкреслював, що "покорение ныне Крыма, конечно, гораздо менее труда будет стоить, особливо если заблаговременно приняты к тому будут меры и способы" (там само. - С. 370).
Як свідчив у своїй автобіографії Безбородько, наприкінці 1777 року він запропонував ці роздуми дипломату Бакуніну, "которому от Ее Величества поручено было сочинение наставления фельдмаршалу гр. Румянцеву, что независимость татар в Крыму ненадежна для нас, и что надо помышлять о присвоении сего полуострова" (там само. - С. 444).
Очевидно, з огляду на цю ситуацію і викристалізував документ 1778 ро-ку, - що подається в перекладі на українську: "Рассуждение Российского патриота о бывших с татарами делах и войнах, и о способах, служащих к прекращению оных навсегда" (Изв. ТАУК. - № 56. - С. 7 - 11).
"Якби небо не зглянулося над Росією і не пустило на світ мудрого й хороброго царя Івана Васильовича, - розмірковує цей "патріот", - то, можливо, що й донині ще змушені були б росіяни давати татарам данину. Із чого видно, наскільки потрібно вживати добрих заходів проти цих наших вічних ворогів, щоб раз і назавжди убезпечити себе від них і тим дати вітчизні своїй надійний спокій, до чого нині здається найзручніший випадок, особливо виходячи з нинішнього політичного стану Європи, і наше над татарами вивищення, але перш ніж щодо Криму буде вжито, слід зробить такі розпорядження і приготування.
1-е
Зміцнити якнайкраще фортеці Керч та Яникал і гарантувати їх від будь-якого раптового від татар та турок нападу і зробити так, щоб хоча одна із цих фортець довгу залогу витримала, як, наприклад, англійська фортеця Гібралтар, хоча й на гішпанському березі стоїть, але анітрохи не боїться. Наші в Криму фортеці вимагають зміцнення, адже там є ворог.
2-е
Але як у випадку з Турками війни з боку моря турецький флот може чинити опір нам, коли будемо ставити фортеці, а для цього слід зробити все, щоб завчасно собі присвоїти фортецю Арабат і посадити в неї наш гарнізон, щоб наші військові команди в усякий час у Керч і Яникал сухопутним шляхом могли проходити, майже зовсім минувши Крим, без чого вищезгадані в Криму наші фортеці завжди будуть у небезпеці од ворога, а тому й проїзд наших кур'єрів убезпечити, коли їхати на Ор Кали, через весь Крим, де багато хто з них уже й загинув.
3-є
Постаратися вжити всі політичні засоби, щоб між татарськими поколіннями виникли чвари, як між кримчаками, ногайцями, буджаками, єдисанами, ємбулуками та іншими кубанськими народами, і через те розділити на різні володіння, чому є різні способи; а це може послугувати якнайшвидшому і якнайлегшому завоюванню Криму.
4-е
Заготувати, крім звичайного провіанту, достатню кількість різного немеленого хліба у Таганрозі, у фортецях Петровській, Нікітінській, Олександровській та в колишній Запорозькій Січі, особливо ж у Керчі та Яникалі, і всілякої деревини, придатної для спорудження селянських осель, різних інструментів, потрібних у селянській хаті, наприклад, сох чи плугів, кіс, серпів, сокир, лопат та інших необхідних речей. Для перевезення всього того, коли знадобиться, до Криму, а не тоді посилати по різних місцях усі ці згадані речі шукати, коли вони конче будуть необхідні; бо розумна політика потребує все передбачити і вжити необхідні заходи.
5-е
Коли все вищесказане буде готове, тоді послати до Криму як сухопутним шляхом, так і водою стільки війська, скільки потрібно буде для завоювання, як тільки він буде підкорений російською владою (а це можна зробити впродовж однієї кампанії, звичайно ж, під рукою вправного генерала), тоді треба татарам, що живуть у Криму, оголосити, що ті з них, хто хоче бути у вічному російському підданстві, ті можуть лишитися на попередніх місцях, решті ж дати волю, щоб виїхали геть з Криму і переселилися туди, куди побажають.
6-е
Підкоривши таким робом Крим, слід залишити там на вічне поселення для захисту цього півострова 20 000 піхоти і 10 000 кінноти, взявши з піхотних полків по батальйону, а з кінних по одній роті, як за Петра Великого Низовий Корпус таким чином створений і під командою генерала Лєвашова залишений у Персії, до чого залучити і ті Латмілітські полки, які й нині для охорони Української лінії стоять, бо вона тоді й зовсім буде непотрібна. Всіх солдатів та драгунів, які залишилися в Криму, якщо можна одружити, щоб з часом їхні сини батьківські місця могли посісти.
7-е
Для найбільшого ж населення Криму, природними Російськими Людьми, належить взяти із державних волостей і монастирських сіл рекрутами на перший випадок 10 000 хліборобів і оселити їх у Криму в зручних місцях, але щоб для них оселі і все потрібне уже до того приходу було готове, і навчити їх хоч трохи зброєю володіти, щоб принагідно всі вони проти ворога могли використати зброю. І бути б їм завжди вільними державними селянами. Скільки б не було переселенців з Росії до Криму, але це все дрібниця порівняно з тим, що Татари в нас народу забрали в різні часи, та й хто нині може гарантувати, що вони й надалі таких же своїх наскоків у Росію не стануть робити, цьому треба колись покласти край, а це підкорення Криму може бути припинене, тобто завоюванням. Козаки назавжди поклали край розоренням, які завдавали казанські татари Росії, про що в російській історії є такі жалібні і плачевні спогади.
8-е
Потім запитати донських козаків і малоросів, хто в Криму бажає жити, відвести їм також зручні місця для хліборобства чи для риболовлі, на що, напевно ж, бажаючих буде чимало.
9-е
Крім того, можна дозволити оселятися в Криму іншим вільним народам, зокрема грекам, вірменам, волохам та булгарам, і можна сміливо сказати, що в найкоротший час весь Крим стане християнським і навічно Російським.
Оскільки Крим розташований між 44 і 46 градусами північної широти, то й клімат там має бути такий же теплий і приємний, як і в більшій частині Італії чи в полудневих провінціях Франції, отож можна сподіватися, що з часом багато знатних людей з Росії там захочуть поселитися, в усякому разі на старості років, адже клімат прекрасний.
10-е
Крим назвати попереднім його іменем Херсонією, а місто Кафу - Феодосією; на пам'ять про те, що в ньому великий князь Володимир прийняв своє хрещення, побудувати на його честь прекрасний божий храм. Цареві ж, який підкорив Крим, на найкращому майдані поставити на його честь і на його пам'ять мідну статую з пристойним написом і назвати цей майдан перемоги за прикладом Парижа, де такий майдан є, і де поставлена статуя на честь короля Людовіка Четвертого, і, крім того, на вічну цьому цареві пам'ять запровадити в усій державі річне церковне свято і всенародні урочистості.
11-е
Коли Росія підкорить Крим, то буде зусібіч оточена морями та великими ріками, отже, матиме безпеку від ворога, надто ж від татарських раптових наскоків, і через те стане найсильнішою, найблагополучнішою в світі імперією і прямо зможе насолоджуватися мирним і благосним життям, і тоді можна буде про Росію сказати, що вона досягла такого ж благополуччя, в якому був Ізраїль у царстві Соломоновому і про що Святе Письмо каже так: І Соломон пануючи від ріки землі Філістінської навіть до єгипетських юдолей (а Росія - від моря Балтійського до Босфору кіммерійського - додаток у рукописі) і від Фапси ріки, навіть до Гази (примітка у рукописі: від ріки Дніпра, навіть до Камчатки) і мир би йому від усіх навколишніх країн, де живе Июда в Ізраїлі безпечно собі під виноградом своїм і під смоковницею своєю, і їдять, і п'ють і веселяться поки живе Соломон" (там само. - С. 11).
Аналізуючи цей програмний документ щодо завоювання Росією Криму, можна, зіставляючи його з працею Безбородька, віднайти навіть однакові речення. Новими, правда, є своєрідні коментарі-додатки до тексту. Скажімо, що стосується утримання фортець Арабат і Оркапи (Перекоп. - В. С.), то наголошувалося, "кто означенных крепостей ключи в своих руках иметь будет, тот и прямым обладателем всего Крыма почитать себя может" (там само. - С. 12).
Але водночас ставиться й ще одне завдання, без здійснення якого було неможливо забезпечити повний контроль над Кримом: "Во чтоб ни стало завести флот при устье Днепра, который бы всегда был в готовности прикрывать и защищать Крым в случае внезапного нападения на оной с Турецкой стороны морем. В сем случае также безмерно было бы полезно иметь в своих руках и Очаков, чем останется Крым почти со всех сторон от Турецкой области отрезанным, да и торговле нашей чрез то на Черном море самые натуралные ворота отворятся, и она освободится тем навсегда тяжких оных оков, в коих ее Оттоманская Порта по ныне содержит" (там само. - С. 12).
Справді, російські купці на той час фактично не мали доступу до Чорного моря. Якщо й відбувалася торгівля між Росією і Туреччиною, "то вона здійснювалася головним чином на Україні приїжджими греками та вірменами і т. п. Російських купців у Константинополі не бачили і не знали" (Уляницкий В. Босфор, Дарданеллы... - С. 75).
Проте торгівля на Чорному морі можлива тільки за умови зв'язку півострова з материком, тобто без територіальної цілісності Криму з південною Україною годі було й сподіватися на стабільне мореплавання, принаймні в Північному Причорномор'ї.
У "Прибавлениях" без зайвого етикету ще раз накреслювалася необхідність приєднання Криму до Росії: "Под предлогом подкрепления нынешнего Хана на его ханстве стараться сколко можно более внедриться в Крым и утвердить там свою ногу, так чтобы в случае смерти сего Хана оной полуостров на веки под скипетром Российским мог остаться, к чему при самом малом числе войска посредством употребленной благоразумной политики весма легко достигнуть можно" (там само. - С. 13 - 14).
Граф Потьомкін, котрому доручалося втілювати в життя план завоювання Криму, ознайомившись з наведеним планом, цілком його підтримав і почав переконувати імператрицю в необхідності прискорити цей процес. У своїх начерках з цього приводу він намагався вплинути на Катерину II, аби пошвидше братися за цю звичну для росіян справу - розширення своїх володінь: "Сколко проистечет от того выгодностей, изобилие, спокойствие жителей, а оттого и население, умножение доходов, господство неприкословное Черным морем, соединение Имеретии, а через (то) непрерывная граница всегда союзных нам народов между обоих морей; устье Дуная будет в Вашей воле. Не Вы от турков станете иметь дозволение проходить Боспор, но они будут просить о выпуске судов их из Дуная.
Доходы сего полуострова в руках Ваших возвысятся - одна соль уже важный артикул, а что хлеб и вино.
Нужно спешить исполнением сего. Вы в последствии времен доизнаите, сколко зделается трудней впредь, естли сие не учинится. Одни разбросанные места наши в Крыму хлопот и забот причинят немало" (там само. - С. 15 - 16).
Але мало кому відомо, що багато тих пропозицій, які ввійшли в історичну науку як потьомкінські, належать Безбородьку. Навіть проект про приєднання Імеретії (Сборник РИО. - Т. 26. - С. 469).
В усякому разі панівне становище посіла концепція про визначальну роль Потьомкіна в придбанні для Росії Криму. Коли ж ознайомимося із свідченнями Безбородька, його сучасників, то складеться дещо інша картина. У своїй автобіографічній записці він писав так: "Сколько моего труда было по коммерческому с Портой трактату и по крымскому делу!.. Тут ясно, что были прежде меня министры, но было и то, что или не умели, или не очень хотели то приводить к исполнению.
Собственные уважения превозмогли оных над всем прочим; а я боролся с трудностями, не уважал неприятелей, не боялся, что много и страха, и всего было. Я посылаюся на князя Потёмкина, сколько моих стараний и работы было в делах нынешних; он не запирался, что мысль о Крыме была наша общая и что к исполнению были мы равными побудителями" (там само. - С. 444).
Зрештою, сам Маніфест про приєднання Криму до Російської імперії був підготовлений і написаний рукою Безбородька. Це також було закономірним, оскільки, як вважали сучасники, "никто из государственных министров не мог, даже в труднейших случаях и по какой бы то ни было отрасли государственного управления, представить государыне такого ясного доклада, как Безбородко. Одним из главнейших его дарований было искусство в русском слоге. Когда императрица давала ему приказание написать указ, письмо или что либо подобное, то он уходил в приемную и, по расчету самой большой краткости времени, возвращался и приносил сочинение, написанное с таким изяществом, что ничего не оставалось желать лучшего" (там само. - С. 59).
До речі, на пам'ять про приєднання Криму до Росії Катерина II звеліла вибити спеціальну медаль, проект якої також підготував Безбородько (там само. - С. 95).
Його ім'я разом з іменем Потьомкіна було оспівано в оді "На приобретение Крыма". У виданих Академією наук творах Державіна замість віньєтки прикладався портрет Безбородька як активного учасника цієї справи, а сам поет свої рядки "...и трость, водимая умом обширным, безсмертной пальмой обвилась" пояснював так: "Перо Безбородки, водимо по мысли Потёмкина, получило успех, т. е. чрез их совет приобретен Крым" (там само. - С. 96).
Як відомо, Катерина II оголосила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року. В царському маніфесті "О принятии полуострова Крымского, острова Тамани и всей Кубанской стороны под Российскую державу" з цього приводу зазначалося: "Решилися Мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и всю Кубанскую сторону" (ПСЗ - Т. XXI. - С. 898).
Але до того часу, поки Григорій Потьомкін не повідомив про присягу кримських татар, у Петербурзі дипломатично мовчали про майбутній статус півострова. Лише після того, як від генерал-губернатора Новоросійського надійшла депеша "о вступлении в подданство наше крымских жителей и прочих народов татарских", Катерина II написала: "Мы препоручаем Вам (Потьомкіну, - В. С.) подтвердить сим верным нашим подданным вновь уверения о неприменной Нашей к ним милости и благоволении" (там само. - С. 985).
Але ця "милість" обернулася трагедією для кримських татар. Зрештою, не тільки для них, а й для українців. З цього приводу відомий український сходознавець Василь Дубровський писав: "Історія кримсько-татарського народу має багацько спільних рис з історією українського народу: це не лише в збіганню хронологічному періодів життя й розвитку двох народів, а й соціально-політичних формах їх існування:
1) І той і другий нарід довгий час не знав зовсім незалежного існування; форми ж залежності були подібні - Кримській орді, залежній від Золотої, відповідає розпорошена Україна, підлегла Литві; розбійно-кочовому побуту татарів відповідає такий же побут українських козаків; автономії кримського хана під протекторатом Оттоманської Імперії відповідає автономія української Гетьманщини, під зверхність Російської Імперії автономія їх касується одночасно; одночасно й однаково вони перебувають під тиском Рос. Імперії й, одночасно переживши майже однакову соц.-політичну еволюцію, вони приходять після періоду визвольних змагань до окупації більшовиками і до сучасних форм совєтських республік; ріжниця між ними лише в територіальних масштабах подій і кількости вчасників.
2) Не лише зовнішні, але й внутрішні аналогії соціально-економічних форм можна було б навести: бачимо, як тут і там напівнатуральне господарство ускладнюється просякненням торговельного капіталу з Москви, Польщі, Туреччини, як народжуються феодальні форми, найкращим виразником яких є подобенство військово-територіального поділу Кримської орди й козацької Гетьманщини, як нарешті, слабий національний український капітал падає під тиском могутнього московського, як майже одночасно зростають нові народні сили, народжується новонаціональна інтелігенція й починається культурно-освітній і національний рух, як він перетворюється в революційний і як, нарешті, зворушуються й повстають народні маси.
Отже: Европейська країна - Україна й східна країна - Крим жили й живуть, як два близнеці, один біля одного: бо їх зв'язала географічна й історична доля. Але притім роля їх взаємно була відмінною: якщо для турецько-татарських орд Україна була форпостом Европи, то для України - татарський Крим і є форпостом Ближнього Сходу. Від зміцнення й поліпшення культурних і економічних взаємин між ними залежало й залежить в значній мірі успіх обох країн, їх народів і розвиток наших зв'язків зі сходом. (Дубровський В. Україна і Крим в історичних взаєминах. - Женева, 1946. - С. 19).
Приєднавши до адміністративно-господарського організму Південної України, яку в Петербурзі на той час іменували вже Новоросією, Крим і Кубань, російська столиця спочатку не дуже піклувалася про заселення півострова. 14 серпня 1783 року Катерина II розпорядилася "о переводе калмыков на крымскую степь" (там само. - С. 993), а через місяць було підписано рішення про переселення ногайських орд в Приуралля (там само. - С. 993).
Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як області Таврійської виявилося неможливим. На самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводилося розраховувати.
А тому фактично з перших днів підкорення Криму Потьомкін змушений був розглядати його як невід'ємну частину свого генерал-губернаторства, яке обіймало, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України. Зрештою, це було продовженням політики створення на колишніх запорозьких землях сильного адміністративно-територіального організму. Так, коли після Кучук-Кайнарджійського договору кримські фортеці Керч і Єнікале відійшли від ханських володінь, то вони були включені до складу Азовської губернії, яка існувала на українських етнічних територіях (Новицкий Я. П. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (1775 - 1783). - Александровск, 1910. - С. 23).
Офіційне рішення про входження Криму до складу південно-східного українського адміністративно-територіального організму з'явилося лише 2 лютого 1784 року. Того дня указом Катерини II "область Таврическая... покуда умножение населения и разных нужных заведений подадут удобность устроить ея губернию, препоручаем оную в управление Нашему Генералу, Екатеринославскому и Таврическому Генерал-Губернатору князю Потёмкину... Что же касается Кубанской стороны, оная по удобности имеет вступить в составление Кавказской губернии" (ПСЗ. - Т. ХХІІ. - С. 18).
І саме він як генерал-губернатор Катеринославський і Таврійський одержав повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потурбуватися про "устройство новых укреплений по границам Екатеринославской губернии".
У її межі імператриця включила однозначно і Крим: "...7-е. Перекоп, оставляя как он есть, а только с нужным поправлением; 8-е. Евпаторию или Козлов, небольшое укрепление, от которого содержать батарею у Сербулата, как одних только мест, для приставания судам, в том краю удобным; 9-е. Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должно быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение; 10. Балаклаву, исправя как оная есть и содержа стражу ея поселенными тут греческими войсками; 11. Феодосию или Кафу, поправя замки и снабдя их артиллериею; 12. Вместо Керчи и Еникаля, сильную крепость под именем Боспор у Павловского редута, при входе в Боспор Киммерический; 13. Фанагорию, довольно сильное укрепление на острове Тамани; 14. Блокгауз у Еничи, где переезд на Арбатскую стрелку; 15. Ейское укрепление, приведя оное в доброе состояние" (там само. - С. 22).
Те, що Крим мав стати лише однією з складових південноукраїнського господарського організму, свідчать плани Потьомкіна. Генерал-губернатор бачив його центром не якесь кримське місто, а Катеринослав, де планували спорудити величний собор на зразок римського Св. Петра і Павла (Миллер Д. Заселение Новороссийского края и Потёмкин. - Харьков, 1895. - С. 40).
А з Херсона, який заснували в основному жителі навколишніх місцевостей, Потьомкін мріяв зробити другий Петербург. А переселення великої кількості українців з Чернігівщини, Полтавщини і Харківщини до новозаснованого в пониззі Південного Бугу 1779 року Миколаєва дало можливість уже через три роки спорудити тут фортецю і адміралтейство, на верф'ях якого вже стояли кораблі (там само. - С. 38, 441 - 442).
До слова, саме Миколаїв протягом майже ста років залишався центром Чорноморського флоту Російської імперії.
Свідченням того, що Крим від самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південноукраїнського господарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: "Сей город (Херсон - В. С.), а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт-Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в разсуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с Империею Нашою пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными" (ПСЗ. - Т. XXII. - С. 50).
На користь такого рішення свідчив увесь попередній досвід економічного розвитку півострова: про відмову від постійного і сталого торговельного зв'язку з Україною не могло бути й мови, про що стверджували й іноземці. Так, у записках одного з них - французького консула Шарля Пессонеля в Бахчисараї, датованих п'ятдесятими роками XVIII ст., зокрема, повідомляється: "Козаки довозять в Крим річно від 60 до 80 бочок, кожна з яких вміщає 500 ок аквавіту, який на їхній мові зветься горілка. Око її (приблизно в півтора літра) продається від 6 до 7 пар (на турецькі гроші). Кожного року довозять також козаки до Криму від 30 до 40 бочок вишнівки. Ці також вміщують в собі стільки, як і ті, що вони привозять ними горілку...
До Криму привозиться річно 30 000 ок руського тютюну, що зветься kasak-tutun, і то двох гатунків: перший - marie-bachе - коштує від 6 до 7, другий - ouzun-sobac - від 4 до 5 пар за око. Ці обидва останні гатунки доставляються із Запорожжа та з України на возах волами. На кожному возі наладовано тютюну приблизно 1 000 оків...
Південні провінції Руси доставляють у Крим велику кількість прядива, вивіз на яке не є заборонений. Один руський (український) купець на ймення Alexis, з яким я одного дня про те прядиво розмовляв, казав мені, що наколи б я захотів з ним заключити контракт, то він мені доставив би.
Українські козаки довозили раніше в Крим дуже добру вовну. Про це я багато чув та бажав деяку з неї побачити. Тому я просив одного козацького купця мені доставити декілька мішків ріжної якости, йому одначе неможливо було це зробити й навіть малої проби для мене дістати, бо московський двір дуже суворо заборонив цю вовну вивозити з України за кордон. Ця вовна є дуже гарна, майже вся біла. Багато людей мене запевнювало, що вона надається добре до виробу матерій. Тому мене ще більше жаль огортає, що я не зміг дістати з неї проби...
До Криму привозиться дуже багато руського полотна, яке майже все направляється до Константинополя. Татари з нього беруть для себе лише цілком грубе, яке вони вживають до підшивки чобіт, а дещо трохи ліпше - на сорочки. Полотно, яке відходить до Константинополя, є триякої якости: першої коштує воно в Криму одна піка (24 дюйми) - 8, другої - 6 і третьої - від 4 до 5 пар. Доброї якости є це полотно, що носить назву mariebache й є вузьке. Окрім того, надвозять до Криму руські полотно-вибиванку, яке зветься hetajka (очевидно, китайка - В. С.). Більша частина цього полотна залишається в Бахчисараї й є воно від 9 до 10 пік довжини...
У Криму продають козаки іноді солені шкури, які є ліпші й більші, ніж ті, які тут достарчає край. Їх охоче набувають, коли на Перекопі купують. Можна також від себе післати звідси туди фактора, щоб їх в околиці й на місці закупити...
На продаж до Криму козаки привозять в діжках сир, який є дуже "злий". Споживається він майже весь в Бахчисараї та Хослеве. Цього сиру доставляється сюди річно 30 тонн, кожна з яких вміщає від 400 до 500 ок. Кожне око продається по 3 пари...
Козаки доставляють до Криму також кожний рік від 7 000 до 8 000 Ріреnstaube (дубове дерево на клепки), одна штука з яких продається від 13 до 14 пар...
Щорічно довозять козаки до Криму також деяку кількість прутів поганого заліза. Око коштує від 6 до 7 пар" (Олянчин Д. До історії торгівлі України з Кримом (1754 - 1758) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1933. - Т. СLII. - С. 142 - 145).
Зрозуміло, що цим переліком не обмежувався довіз українських товарів до Кримського ханства. Зокрема, треба згадати про реалізацію на місцевих ринках українського хліба, а також про великі гурти худоби, які приганяли на півострів українські купці (Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII - XVIII столетиях. - Одесса, 1922. - С. 344, 346, 355).
Крім того, важливою статтею запорозького експорту в Крим була риба (Месяцеслов исторический и географический на 1786 год. - СПб, 1786. - С. 1 - 16).
З другого боку, дуже важливим для розвитку економіки півострова було вивезення з нього українськими купцями великих партій товарів місцевого виробництва, перш за все вина і солі. Вина, скажімо, вони щорічно купували тут приблизно 100 000 оків (Олячин Д. Вказ. праця. - С. 145).
Завдяки українським купцям, у першу чергу запорозьким, кримська казна щороку поповнювалася значною кількістю золотих та срібних грошей, якими вони розраховувалися за сіль, незважаючи на заборону царського уряду (на півострові мідних російських монет не брали).
Коли ж у 1764 році російський консул у Криму Никифоров доповів, що українці порушують урядову заборону, із російської столиці надійшов грізний наказ суворо питати з винних, то чумаки почали брати з України коней і волів, щоб, спродавши їх у дорозі, мати кримські гроші на сіль (Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. // Історико-географічний збірник ВУАН. -К., 1928. - Т. ІІ. - С. 91).
Природно, володіючи інформацією про все це, Потьомкін добре розумів, що по-справжньому перетворити Крим на квітучий край можна лише за умови його повноцінного функціонування в єдиному південноукраїнському економічному організмові, який тільки й може стати базою для функціонування Чорноморського флоту.
мапа
сайту
