Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Таганріжщина і Східний Донбас у складі Радянської України

Таганріжщина і Східний Донбас у складі Радянської України.

В результаті ліквідації Донецько-Криворізької республіки 1919-го року, уся її територія увійшла до складу Радянської України, яка на той момент де-факто мала статус незалежної держави. Так на п’ять років з великою Україною об’єдналася і західна частина Донщини, з чільними містами Таганрогом і Олександрівськом-Грушівським (сучасні Шахти). Але після входження України до складу Радянського Союзу, Російська Федерація відторгла від неї ці землі.

Та хоч Радянська Україна і Радянська Росія і вважалися братніми пролетарськими республіками, боротьба між ними за Таганріг та Східний Донбас спалахнула неабияка, і справа ця ледве-ледве не закінчилася збройними суточками. Революційна влада Донської області відразу, починаючи з 1920-го року, не схотіла віддати Україні свої землі, хоч і населені українцями, і не побоялася піти у цьому питанні навіть усупереч волі Москви. Розпочалася справжня бюрократична паперова війна між радянськими органами влади Донецької губернії України і Донської області Росії, перша з яких хотіла прилучити ці землі до України, а друга пручалася цьому як тільки могла. Отже, дамо мову документам:

17 січня 1920-го року. Наказ Донецького губревкому (Україна): «Впредь, до выяснения экономической территории Донецкой губернии и правильного распределения районов губернии, временно утверждаются нижеследующие одиннадцать административных районов, входящих в состав Донецкой губернии: Енакиевский, Юзовский, Гришинский, Бахмутский, Алмазнянский, Лисичанский, Луганский, Чистяковский, Бело-Калитвенский, Боково-Хрустальский, Александро-Грушевский. Предгубревкома Антонов-Саратовский». Цим наказом оголошувалося приєднання до Донецької губернії України чотирьох районів з колишньої Області війська Донського: Чистяківського, Білокалитвінського, Бокове-Хрустальського і Олександрівсько-Грушівського.

Відповідь з радянського Дону надійшла через два місяці. Телеграма з Ростова у Таганріг, 27 березня 1920-го року: «Постановление Донского исполкома, напечатанное в № 40 «Советский Дон»: Донская область сохраняется в старых границах. Окружным исполкомам предложено принять срочные меры обратному включению в состав всех местностей, отошедших к другим губерниям. Зав.Дон.земотделБабаджанян».

Як бачимо, Донська радянська влада не захотіла віддавати Україні навіть шматочка власної землі. Довелося втручатися у цю справу найбільшим органам влади Радянської Росії, які на той час, з політичних міркувань, а саме задля роздрібненості колишнього козачого Дону, стали на бік України. 2 квітня Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет, найбільший за конституцією керівний орган країни, публікує постанову ще від 23 березня, про об’єднання всього промислового району Донщини в складі Донецької губернії України: «Совнарком на заседании 23 марта с.г. признал необходимым выделить Каменноугольный бассейн в особую Донецкую губернию с центром в г.Луганске. Председатель ВЦИК Калинин». А 16 квітня, перекреслюючи останні сумніви щодо юрисдикції своєї влади, публікує свою постанову український ЦВК, де ретельно визначає межі української території на південному сході:

«Согласно предложения Совнаркома Украины и Укрсовтрудармии, и соглашения с всероссийским ВЦИК, а также в отмену всех ранее изданных постановлений, Президиум ВУЦИК постановил утвердить следующие границы и состав Донецкой губернии от Области Войска Донского:

а) Донецкого округа: станицы Гундоровская, Каменская, Калитвенская, Усть-Белокалитвенская; волость – Карпово-Обливская;

б) Черкасского округа: станицы: Владимирская, Александровская, далее на запад условная линия, Казачьи лагеря, Мало-Несветаевская, Нижнее-Кременская и далее до границ с Таганрогским округом;

в) Таганрогский округ весь целиком.

Председатель ВУЦИК Петровский».

Керуючись рішеннями державних органів влади у Москві, українські більшовики надсилають своїх представників до Таганрогу, які силою намагаються перейняти владу від ростовських комуністів. Ті, в відповідь, терміново скликають у місті окружну партійну конференцію, де висловлюють свою незгоду з залишенням міста, та відправляють скаргу у Москву 24 квітня: «Окружная партийная конференция КП(б) Таганрогского округа возмущена неразберихой, творящейся вокруг вопроса о границах Донецкой губернии и Донской области. Луганск телеграфно предписывает Таганрогу, ссылаясь на Постановление СНК, подчиняться ему. Ростов-на-Дону на это телеграфирует Таганрогу, что границы Донской области остаются прежними. Часть Таганрогского округа, без ведома Таганрогского окружного ревкома, уже занята Донецкой губернией, где представители Луганска грозят представителям Таганрога арестом вооружённой силой.Партийная конференция убедительно просит прекратить безобразия, окончательно дезорганизующие работу Таганрогского ревкома, волревкомов на местах.Президиум конференции».

Це вже було подібно державному заколоту і загрожувало Москві реальною втратою влади та контролю за ситуацією на місцях. В ролі заколотників виступали саме ростовські комуністи, які не бажали виконувати розпорядження центральної влади із столиці. Тут вже довелося втручатися у справу і чекістам з Луб’янки. До Ростову відправляються аж три загрозливих телеграми 28, 30 квітня та 3 травня: «Постановлением Совнаркома 2 апреля утверждена Донецкая губерния в составе территорий из Области Войска Донского. Президиум ВЦИК это постановление подтвердил, предлагается в точности выполнять». «Постановлением Совнаркома от 23 марта и Президиума ВЦИК 28 марта и 26 апреля Таганрогский округ включён в Донецкую губернию и подчиняется губернскому центру Луганску. Всякое противодействие этому недопустимо. Копии постановлений Совнаркома и Президиума ВЦИК высланы». «Вопрос о границах Донецкой губернии решён Совнаркомом и утверждён ВЦИК. Никаких изменений или уклонений быть не может. Таганрог входит в Донецкую губернию.Категорически предлагаю прекратить дезорганизаторскую кампанию вынесением волостями резолюций и неподчинением тем райисполкомам, которым они отнесены приказом Донецкогогубревкома. Границы, список волостей вашего района сообщаются дополнительно».

Певна річ, що втручання ЧК дуже перелякало ростовських комуністів. На останню телеграму відразу була направлена відповідь: «В ответ на телеграмму 4403 исполком сообщает, что дезорганизаторская кампания не ведётся, а напротив принимаются все меры к улаживанию вопроса о границах. Всякая резолюция волостей о желании их подчиняться тем или иным исполкомам отклоняется. В настоящее время для точного выяснения отнесения местностей к той или иной административной единице к вам командирован наш представитель».

Так Україні вдалося відстояти своє право на Таганріжщину та Східний Донбас. Правда у 1921-му році Ростів знову спробував здобутися дозволу від Москви про повернення до себе Таганрогу, але керівник Центрального правління кам'яновугільної промисловості Донбасу Влас Чубар зміг переконати Росію, що «выделение Таганрогского уезда из Донецкой губернии и присоединение его к Ростовскому округу ставит в катастрофическое положение продовольственное снабжение Донбасса, так как из всех уездов Донецкой губернии Таганрогский является главной базой продовольствия». В свою чергу і українська влада не проти була забрати у Донської області ще українських земель, висуваючи 1923-го року претензії і до районів навколо міста Міллерового, де згідно з переписом українців було 55,1%, а росіян лише 42,5%, і до земель на схід від Таганрогу, де місцеві селяни традиційно обробляли ґрунти та пасли свою худобу, і навіть до самого міста Ростова, який ще за 40 літ до того адміністративно відносився до Катеринославської губернії. Не одержавши Міллерового та Ростова, українці тим не менш втихомирили на деякий час зазіхання ростівських комуністів.

Увійшовши до складу України, Таганріжщина і Східний Донбас стали складовою частиною Донецької губернії. Спочатку Донецька губернія складалася з 13 районів, Східний Донбас увійшов до складу Олександро-Грушівського району, а Таганріжщина до Таганрізького району відповідно. У грудні 1920-го року поділ на райони був скасований і поновлений поділ на 10 повітів – Олександро-Грушівський район став називатися Шахтинським повітом. Згодом і саме місто перейменовано на Шахти, і після череди адміністративних пертурбацій, все усталилося в двох округах – Таганрізької та Шахтинської. Перебування у складі України прогресивно відзначилося на Донщині – тут будувалися нові заводи та лікарні, проводився процес українізації, у Таганрозі в цей час з’явилася вулиця Тараса Шевченка і Український провулок, які на щастя збереглися і до наших днів.



Таганріг і Шахти у складі Радянської України.

Тим не менш, керівництво сусіднього Ростова не полишало надії повернути до себе свої колишні землі. В ростовській пресі проводилася постійна компанія по паплюженню України, в місцевих газетах постійно з’являлися публікації про нібито жахливе життя населення на колишніх донських землях, яке, згідно з тими публікаціями, ні про що інше не бажало, як тільки повернутися під юрисдикцію Ростову. Так один ростівський журналіст з обуренням пише після подорожі до українського Таганрогу, що його вельми занепокоїли українські написи в цьому, як йому здається, російському місті: «В поезде местного сообщения Ростов – Таганрог говорят много и громко, а в разговоре – слова УССР, ВУЦИК… На маленьких станциях, где поезд стоит несколько минут, почтовые ящики украшены параллельно с русскими и украинскими надписями «Поштова скринька для листив». Однако, говорят по-русски. Украинской речи не слышно, как в Харькове или в Полтаве. Это потому, что население здесь, за малым исключением, русское» (додамо, що згідно з переписом 1926-го року, українці на Таганріжщині складали 71,5 %).

Та все-таки, нахабна наполегливість ростовців не минула безслідно. 1924-го року питання про від’єднання від України донських земель почало розглядатися на найвищому рівні – в Політбюро ЦК РКП(б). На цей час Україна вже була частиною СРСР, і мусила підпорядковуватися диктату Москви. Але на Україні чутки про можливе зменшення її території сприймалися вкрай негативно. Українське суспільство ще пам’ятало, як по поваленні УНР, більшовики відібрали від республіки Білгород та Стародубщину. І якщо на Стародубщині, згідно з більшовиками, жили не українці, а росіяни, то Білгородщину відбирали тільки за те, що цей чорноземний хліборобський район був вкрай необхідний скудній на гарну землю Росії, мовляв Україні й своїх чорноземів забагато, а про національну приналежність того українського краю мова навіть не йшла. Тепер той самий принцип висувався росіянами й щодо Донбасу – Росії потрібна на півдні власна вугільна та металургійна база, а для ввозу та вивезення товару власний порт, тому Донбас треба розділити навпіл, і Таганріг передати Росії теж. Радянська Україна у відповідь висувала до Росії також зустрічні вимоги щодо українських етнічних земель вздовж чорноморського узбережжя Кубані та деяких повітів Курщини, але у Москві оголосили, що будувати республіку виключно за етнічним принципом є вкрай регресивним, а пріоритет має бути найбільше за економікою.

На кулуарному рівні між членами Політбюро питання про Східний Донбас та Таганріг було вирішене не на користь України, хоча з Харкова до Москви й поступали переконливі свідчення на кшталт того, що українські керівники будуть проти такого рішення. «Наибольшее возражение со стороны Украины встретил вопрос о передаче Шахтинского округа. В довоенное время [тобто до 1914-го року]этот район давал 30% выработки антрацита во всём Донецком бассейне, производственный план Донбасса построен именно на работе в этом районе. Поэтому постановка вопроса о передаче Шахтинского округа в состав Россиивызвало резкий протест со ссылкой на разрыв единого каменноугольного хозяйства.В отношении Таганрогского округа Украина выдвинула то сообщение, что на следующий год она через Таганрог будет поставлять на экспорт хлеб, и что население Таганрогского округа в основном украинское.В Харькове вопрос обсуждался исключительно по партийной линии, длительные переговоры не привели ни к каким результатам. В резолюции, принятой на комиссии, отмечалась невозможность согласовать разногласия. Украина признала наш проект нецелесообразным и проведение его в жизнь несвоевременным», – повідомляли московські представники, які були послані на переговори до Харкова.

Та не зважаючи на позицію України, 11 липня 1924-го року Політбюро ЦК РКП(б) оприлюднило рішення про повернення Східного Донбасу і Таганрогу до Росії. На Україні відразу розпочалася агітаційна кампанія проти територіального відчуження земель республіки. Місцеві більшовики збирали народні сходи, на яких оголошувалося про бажання мешканців Донбасу до єдності у складі УСРР. Друком вийшла навіть ціла збірка, під назвою «За єдиний Донбас. Проти відторгнення Шахтинського і Таганрізького округів». Там, між іншим, були й такі матеріали: «Що сказав Шевченківський партійний осередок: Вважаємо відділення Шахтинського і Таганрізького округів неправильним, бо цим самим розпилюються революційні сили Донбасу. Промисловість роздрібнюється і не дає можливості створити єдине господарство Донбасу, що є серцем СРСР як в сенсі економічному, так і політичному.

Бюро Ровеньківського райпарткому:Відторгнення несприятливо відіб'ється на Ровеньківськомурайоні, в якому налічується 80% українців, що порушило б план українізації».

Така рішуча позиція України зробила свою справу. Звісно, відмова від ухваленого вже рішення була б для Москви ознакою слабкості, і таким чином доля української Донщини в цілому на жаль могла вважатися вирішеною, але на деякі поступки Москва все ж змушена була піти. В вересні було оголошено про створення комісії з розгляду всіх спірних питань, вона працювала аж до грудня 1925-го року. Мова вже не йшлася про те, аби половинити весь Донбас, навіть з Таганрізького та Шахтинського округів Україні вдалося удержати третину території. Згідно з протоколом засідання Малої Президії ВУЦВК про віднесення частини Шахтинського і частини Таганрізького округів до Південно-Східної області РСФРР та затвердження кордону від 13 жовтня 1924-го року, «Федірівський, Катерининський іпівнічна частинаМатвієво-Курганськоготасхідна частинаГолодаївського району Таганрізького округузалишаються в межах УСРР». Правда самі ті старовинні запорізькі оселення – Федірівка, Катеринівка, Матвіїв Курган, Голодаївка (сучасне Куйбишеве), навіки залишилися у складі Росії, а от Ровеньки, де місцеві більшовики так одностайно підтримали план українізації, своє вибороли – тепер це місто Луганської області України.

Ті землі Таганріжщини та Східного Донбасу, що Україні вдалося вдержати, були поділені між іншими округами Донецької губернії. З тих же земель, які Україна втрачала, українці відступали наче під час війни під наступом загарбників. З заводів забиралися верстати та інше приладдя, від’їжджали й самі робітники, українські адміністратори прямо казали росіянам, що в розбудову заводів та фабрик вкладені українські гроші, і вони не повинні стати російськими задарма. В Шахтах залишилася недобудована лікарня, за яку росіяни потім не могли узятися більше року. Ростовські журналісти з газети «Кочегарка», які відправилися за новими враженнями у «відбитий» від українців Таганріг, писали у своєму допису під назвою «Таганрогские впечатления», наче з окупованого ворогами населеного пункту: «В городе–на жутко тихих опустевших заводах, где раньше кипела производственная жизнь, уцелевшие от сокращения рабочие. В омертвевших цехах лихорадочно идёт работа. Пришельцы из Донбасса спешно снимают моторы, станки, грузят на платформы и отправляют к себе на заводы.Стало тихо на главной, Ленинской, улице Таганрога, на ней много заколоченных и пустующих помещений.Тихий и умирающий Таганрог». Так для росіян в одну мить після загарбання «пришельцями» стали вчорашні господарі, які будували і розвивали це місто.

При розділі і українська земля краялася по-живому. Бувало, що село залишалося Україні, а сільськогосподарські угіддя, без яких місцеві селяни жити не могли (лани й пасовища), переходили до Росії. Надвоє розрізали село Успенку, яке відтепер є прикордонним як з боку України, так і Росії. Але символом адміністративного безглуздя стало селище Мілове сучасної Луганської області, яке до 1924-го року було залізничною станцією Чорткове Таганрізької округи Донецької губернії України. Кордон між Україною та Росією тут було проведено прямо по лінії залізниці. Навпіл було розрізано і місцевий базар, і станційні будови так, що залізничний вокзал перейшов до Росії, а всі пакгаузи залишились Україні. Це створювало вкрай ненормальне становище, адже 90% вантажів відправлялися з Чорткова за рахунок Старобільської округи України, і лише 10% за рахунок Донецького району РСФРР. Коли українці запропонували росіянам вирішити це питання, ті глузливо стали вимагати приєднати до Росії Старобільську округу цілком.

Селище Мілове і дотепер залишається роз’єднаним, як і 90 років тому. Мабуть на сміх, вулиця, що розділяє це колись повністю українське поселення, має назву вулиці Дружби народів. Вулиця ця завдовжки біля трьох кілометрів, з обох її боків, українського та російського мешкає 500 чоловік. Залізничний вокзал тут, як і раніш, належить Росії, так само як і елеватор та м’ясокомбінат. З українського боку вулиці розташовані Міловський завод рафінованих олій, енергетичне підприємство, великий ринковий майдан, де мешканці двох країн купують необхідні товари. Російське телебачення дуже полюбляє показувати у своєму ефірі селище Мілове, повсякчасно натякуючи на тому, як «підступні політики розділили єдину землю». Правда ті політики чомусь у них завжди лише українські, бо в своїй пропаганді ніколи не згадують вони, що до 1924-го року ніякої проблеми тут не існувало, і територія по обидва боки залізниці була справді єдиною – єдиною українською.

Від’єднання Таганріжщини та Східного Донбасу багато чому навчило українців. Від часу створення Радянського Союзу минуло лише два роки, а Москва відверто показала, що всі слова про єдність та рівноправ’я народів у новій державі залишаються лише гучними словами. Між харківськими та московськими комуністами 1924-го року виникло значне напруження. Аби якось його ліквідувати, наступного, 1925-го року, Москва все-таки вирішила поступитися Україні і своєю територією – до УСРР зі складу Курської губернії відійшло місто Путивль з околицею. Та все ж, цей «обмін» не був рівнозначним. Адже Україна віддала Росії територію в майже 16 тис. кв. км, з населенням у 478 909 чоловік, а одержала взамін 278 081 нового громадянина. До того ж, від України відійшли свої етнічні землі, які в наслідок «радянізації» швидко зросійщилися, а долучилися чужі російські, і це населення треба ще було навернути з приязню ставитися до України.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Відомо, що етнічні, культурні а часто й історичні кордони між країнами та народами далеко не завжди співпадають із сучасними державними, які, як правило, формуються під час політичних угод та компромісів. Не є винятком і кордони українського Закарпаття, чималі етнографічні частини якого знаходяться за межами сучасної України. Про земляків на Мараморощині, нині повіту на сході Румунії, практично забули.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka