Відомий український і російський актор 19-го століття Михайло Щепкін народився 6 листопада 1788-го року на українській Східній Слобожанщині, в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії (тепер Білгородська область Росії). Батьки Щепкіна були українськими селянами-кріпаками, але їхній поміщик був росіянином, тому і прізвища своїм селянам надавав російські.

Початок акторської діяльності молодого Михайла Щепкіна був пов’язаний з рідною Східною Слобожанщиною. У 1799-1801 рр. він навчався у Суджанському народному повітовому училищі, і одночасно виступав на сцені домашнього театру свого пана. З 1801-го року навчається у Курському народному училищі, і поступово стає актором місцевого театру, у якім грало багато акторів-кріпаків місцевих поміщиків. У 1816-му році Щепкін потрапляє до Харківського театру, а 1818-го переїжджає до Полтави, де місцевим театром керував тоді класик української літератури Іван Котляревський. Перебування у Полтаві стало початком зоряної кар’єри для Щепкіна. Котляревський відразу помітив талант українського актора зі Східної Слобожанщини – саме для Михайла Щепкіна він пише ролі виборного Макогоненка у «Наталці-Полтавці» і Михайла Чупруна у «Москалі-чарівнику». 1822-го року Котляревський зорганізовує збір грошей для викупу актора з кріпацтва, і Щепкін, нарешті, стає вільною людиною. Але театр Котляревського розпадається, і Щепкін відправляється до Москви, де до кінця свого життя стає головним актором московського Малого театру. Ім’я Щепкіна настільки пов’язалося в уяві глядачів з цим театром, що Малий довгі роки називали в Москві «домом Щепкіна». Але крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист – так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».

Ніколи не забував Михайло Щепкін, що він українець. Саме завдяки йому в Малому театрі стали грати вистави Івана Котляревського, крім «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» грав він і в п’єсі «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. Часто Михайло Щепкін бував на Україні, де показував вистави у Києві та Харкові, Одесі та Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Полтаві. Учнями Щепкіна вважало себе майже усе наступне покоління українських артистів - Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Щирі дружні стосунки пов’язували Михайла Щепкіна і з Великим Кобзарем, Тарасом Шевченком.

Початок дружби між цими двома видатними українцями відноситься до 40-х років 19-го століття. Крім любові до України, з’єднувала їх і спільна доля – обидва були колись кріпаками, обом довелося важкою працею здобути собі волю від ганебного рабства. 1844-го року Тарас Шевченко присвячує Михайлу Щепкіну дві свої поезії – «Заворожи мені, волхве» і «Чигрине, Чигрине» зі знаменитими рядками: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?».

Збереглося велике листування між двома друзями. Писав Тарас до старшого друга (а різниця між ними була в 26 років) виключно українською мовою, і ніколи російською. В листах до інших своїх товаришів Шевченко називає Щепкіна: «геніальний актор», «великий друг мій», «щира козацька душа». Коли Кобзар наш повертався Волгою з десятирічного заслання, Щепкін поїхав йому на зустріч до Нижнього Новгороду, незважаючи на те, що було йому вже майже 70 років. Зустріч з актором після такої тривалої розлуки настільки вразила поета, що Тарас присвячує Михайлу свою поему «Неофіти», яку тільки-но створив, ставлячи в посвяті дату приїзду Щепкіна до Нижнього Новгороду: «М. С. Щепкіну на пам’ять 24 грудня 1857-го року».

На прохання Шевченка, Михайло Щепкін разом з нижньогородською театральною трупою організовує виставу «Москаля-чарівника», де сам Щепкін, як завжди, грає Чупруна, а роль Тетяни дістається молодій Катерині Піуновій, в яку закохався тоді Шевченко, і яку після цього спектаклю називає «моя люба Тетяся». На жаль, батьки Піунової були проти шлюбу доньки з колишнім засланцем, і відносини між нею і Тарасом перериваються.

Дружба між Щепкіним і Шевченком продовжується до самої смерті Великого Кобзаря. А через рік, 11 серпня 1863-го року, не стало і геніального актора. Михайло Щепкін помер у віці 74-х років у Ялті в Криму, а поховано його у Москві, на П’ятницькому цвинтарі, де і зараз височить скромний сірий камінь з написом: «Михайлу Семеновичу Щепкіну – артисту і людині». Волелюбна натура цього щирого українця передалася і його нащадкам – так внука великого актора, Миколу Щепкіна, було розстріляно більшовиками 15 вересня 1919-го року в підвалах Луб’янки.

На згадку ж про велику дружбу Щепкіна і Шевченка залишився нам і портрет українського актора, який Тарас зробив 1858-го року, після незабутньої для нього зустрічі у Нижньому Новгороді. Добре пам’ятають Михайла Щепкіна і зараз – і в Росії, і на Україні, і на його малій батьківщині – на Східній Слобожанщині. Ім’я Щепкіна носить один з найкращих акторських навчальних закладів – Вище театральне училище імені Щепкіна у Москві. Там же, на вулиці Щепкіна, знаходиться його дім-музей. Шанують великого сина і на Східній Слобожанщині – у Білгороді його іменем названий Драматичний театр, перед яким є пам’ятник Щепкіну. У селі, де народився Щепкін (тепер воно зветься Олексіївкою) знаходиться його історико-театральний музей. А у Курську, де розпочиналася його театральна кар’єра – іменем Щепкіна названі вулиця, кінотеатр, і на Будинку Офіцерів є меморіальна дошка на його честь. Пам’ятник Щепкіну у місті Суджі Курської області побудовано ще у 1895-му році. На Україні пам’ятник йому височить у Сумах – поруч з театром драми і музичної комедії імені Щепкіна. Гарну людину – гарно і пам’ятають.

Портрет Михайла Щепкіна, зроблений Тарасом Шевченком, 1858-й рік.

Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати;
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою -
Дрібною сльозою.
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури!
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити?!

1844.

Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш, - убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету;
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю,
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.

Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами. Не знаю тільки, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою! Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі. Так, щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо є у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я й приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуємо. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирість, і як і що придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай іскреннього твого друга і поклонника

Т. Шевченка.

Напис на могилі Михайла Щепкіна.

До змісту