Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 11 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Щепкін і Шевченко

Щепкін і Шевченко.

Відомий український і російський актор 19-го століття Михайло Щепкін народився 6 листопада 1788-го року на українській Східній Слобожанщині, в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії (тепер Білгородська область Росії). Батьки Щепкіна були українськими селянами-кріпаками, але їхній поміщик був росіянином, тому і прізвища своїм селянам надавав російські.

Початок акторської діяльності молодого Михайла Щепкіна був пов’язаний з рідною Східною Слобожанщиною. У 1799-1801 рр. він навчався у Суджанському народному повітовому училищі, і одночасно виступав на сцені домашнього театру свого пана. З 1801-го року навчається у Курському народному училищі, і поступово стає актором місцевого театру, у якім грало багато акторів-кріпаків місцевих поміщиків. У 1816-му році Щепкін потрапляє до Харківського театру, а 1818-го переїжджає до Полтави, де місцевим театром керував тоді класик української літератури Іван Котляревський. Перебування у Полтаві стало початком зоряної кар’єри для Щепкіна. Котляревський відразу помітив талант українського актора зі Східної Слобожанщини – саме для Михайла Щепкіна він пише ролі виборного Макогоненка у «Наталці-Полтавці» і Михайла Чупруна у «Москалі-чарівнику». 1822-го року Котляревський зорганізовує збір грошей для викупу актора з кріпацтва, і Щепкін, нарешті, стає вільною людиною. Але театр Котляревського розпадається, і Щепкін відправляється до Москви, де до кінця свого життя стає головним актором московського Малого театру. Ім’я Щепкіна настільки пов’язалося в уяві глядачів з цим театром, що Малий довгі роки називали в Москві «домом Щепкіна». Але крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист – так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».

Ніколи не забував Михайло Щепкін, що він українець. Саме завдяки йому в Малому театрі стали грати вистави Івана Котляревського, крім «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» грав він і в п’єсі «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. Часто Михайло Щепкін бував на Україні, де показував вистави у Києві та Харкові, Одесі та Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Полтаві. Учнями Щепкіна вважало себе майже усе наступне покоління українських артистів - Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Щирі дружні стосунки пов’язували Михайла Щепкіна і з Великим Кобзарем, Тарасом Шевченком.

Початок дружби між цими двома видатними українцями відноситься до 40-х років 19-го століття. Крім любові до України, з’єднувала їх і спільна доля – обидва були колись кріпаками, обом довелося важкою працею здобути собі волю від ганебного рабства. 1844-го року Тарас Шевченко присвячує Михайлу Щепкіну дві свої поезії – «Заворожи мені, волхве» і «Чигрине, Чигрине» зі знаменитими рядками: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?».

Збереглося велике листування між двома друзями. Писав Тарас до старшого друга (а різниця між ними була в 26 років) виключно українською мовою, і ніколи російською. В листах до інших своїх товаришів Шевченко називає Щепкіна: «геніальний актор», «великий друг мій», «щира козацька душа». Коли Кобзар наш повертався Волгою з десятирічного заслання, Щепкін поїхав йому на зустріч до Нижнього Новгороду, незважаючи на те, що було йому вже майже 70 років. Зустріч з актором після такої тривалої розлуки настільки вразила поета, що Тарас присвячує Михайлу свою поему «Неофіти», яку тільки-но створив, ставлячи в посвяті дату приїзду Щепкіна до Нижнього Новгороду: «М. С. Щепкіну на пам’ять 24 грудня 1857-го року».

На прохання Шевченка, Михайло Щепкін разом з нижньогородською театральною трупою організовує виставу «Москаля-чарівника», де сам Щепкін, як завжди, грає Чупруна, а роль Тетяни дістається молодій Катерині Піуновій, в яку закохався тоді Шевченко, і яку після цього спектаклю називає «моя люба Тетяся». На жаль, батьки Піунової були проти шлюбу доньки з колишнім засланцем, і відносини між нею і Тарасом перериваються.

Дружба між Щепкіним і Шевченком продовжується до самої смерті Великого Кобзаря. А через рік, 11 серпня 1863-го року, не стало і геніального актора. Михайло Щепкін помер у віці 74-х років у Ялті в Криму, а поховано його у Москві, на П’ятницькому цвинтарі, де і зараз височить скромний сірий камінь з написом: «Михайлу Семеновичу Щепкіну – артисту і людині». Волелюбна натура цього щирого українця передалася і його нащадкам – так внука великого актора, Миколу Щепкіна, було розстріляно більшовиками 15 вересня 1919-го року в підвалах Луб’янки.

На згадку ж про велику дружбу Щепкіна і Шевченка залишився нам і портрет українського актора, який Тарас зробив 1858-го року, після незабутньої для нього зустрічі у Нижньому Новгороді. Добре пам’ятають Михайла Щепкіна і зараз – і в Росії, і на Україні, і на його малій батьківщині – на Східній Слобожанщині. Ім’я Щепкіна носить один з найкращих акторських навчальних закладів – Вище театральне училище імені Щепкіна у Москві. Там же, на вулиці Щепкіна, знаходиться його дім-музей. Шанують великого сина і на Східній Слобожанщині – у Білгороді його іменем названий Драматичний театр, перед яким є пам’ятник Щепкіну. У селі, де народився Щепкін (тепер воно зветься Олексіївкою) знаходиться його історико-театральний музей. А у Курську, де розпочиналася його театральна кар’єра – іменем Щепкіна названі вулиця, кінотеатр, і на Будинку Офіцерів є меморіальна дошка на його честь. Пам’ятник Щепкіну у місті Суджі Курської області побудовано ще у 1895-му році. На Україні пам’ятник йому височить у Сумах – поруч з театром драми і музичної комедії імені Щепкіна. Гарну людину – гарно і пам’ятають.


Портрет Михайла Щепкіна, зроблений Тарасом Шевченком, 1858-й рік.

Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати;
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою -
Дрібною сльозою.
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури!
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити?!

1844.

Початок поеми «Неофіти» з посвятою Щепкіну.

М. С. Щепкіну.
На пам’ять 24 грудня 1857.

Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш, - убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету;
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю,
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.

ЛИСТ ШЕВЧЕНКА ДО М. С. ЩЕПКІНА.

12 листопада 1857. Нижній Новгород

Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами. Не знаю тільки, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою! Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі. Так, щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо є у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я й приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуємо. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирість, і як і що придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай іскреннього твого друга і поклонника

Т. Шевченка.


Напис на могилі Михайла Щепкіна.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

В історіографії давно точиться дискусія з проблеми взаємин між князями та боярами в Галичині впродовж останніх десятиліть XII - першої половини XIII ст. Безумовно, що в цьому краї зазначені взаємовідносини мали гострий і часом безкомпромісний характер. І в них, на чому необхідно особливо наголосити, не тільки боярство, а й князівська верства показали достатню власну могутність. При розгляді вказаної теми дослідників не повинні уводити в оману тривалість і запеклість боротьби з магнатерією в першій половині XIII ст. для Романовичів, оскільки в кінцевому результаті останні в цій боротьбі показали свою перевагу. До того ж галицький книжник, який докладно описував це протистояння, з метою підкреслити героїчні вчинки князя Данила Романовича та його оточення, відображаючи події громадянської війни першої половини XIII ст., навмисно постійно драматизував ситуацію.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka