Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Офисная техника. Официальный мфу принтер. Звоните!
лічилка
Східна Стародубщина у 2-й половині 17 ст.

Східна Стародубщина у 2-й половині 17 ст.

Нерозривний зв'язок поміж Стародубщиною Західною та Східною. Народна боротьба за волю. Місцеві козаки. Московська база у Сівську. Економічний та духовний зв'язок Східної Стародубщини з Україною. Києво-Печерська Лавра на Східній Стародубщині. Трагічна доля Корачева. Перед епохою нових випробувань.

Визвольна війна українського народу та створення Гетьманщини на теренах Лівобережної України впливовим чином позначилися й на суспільно-політичній ситуації на Східній Стародубщині. Відокремлена від загальної частини Стародубщини, східна її частина відчула у цей час палке бажання возз’єднатися з Гетьманською Україною у єдине державне тіло, адже відчуття українськості, відчуття єдиного козацького духу з усією Україною, було в цей період на Східній Стародубщині вельми міцним. Стихійні козацькі загони, на кшталт запорізьких, створюються тут скрізь – у Корачеві, Сівську, Трубчевську, і московський уряд дуже довго не може аж ніяк приборкати цей народний рух, який загрожує російській владі прямою непокорою. І тільки з початком російських каральних акцій на Гетьманській Україні по смерті Богдана Хмельницького, український народний рух на Східній Стародубщині владі вдалося потрохи загасити. Про те, як знищувався козацький рух на сході нашого краю, і розповідається в цій главі.

Дійсно, у перші роки української гетьманської незалежності ситуація на Східній Стародубщині майже цілком та повністю вийшла з-під контролю російських адміністраторів. Українці Корачева, Сівська, Трубчевська та прилеглих районів самостійно створювали козацькі загони та йшли на Гетьманщину допомагати братам-українцям здобувати волю. А потім, відчувши власну силу народного війська, поверталися на батьківщину, аби із зброєю в руках визволити рідний край від гніту російських поміщиків. Російська адміністрація скаржилася і благала козацьку старшину Гетьманщини, аби та як-небудь приборкала цей народний рух, але даремно. Про масштаби народної непокори може свідчити наприклад лист російського боярина Хитрово до гетьманської української старшини від 1658-го року. Боярин скаржився, що із прикордонних з Сіверщиною повітів, у тому числі й Корачівського, «селяни, що живуть в маєтках вотчинників та поміщиків, і холопи, тікають до України, потім приходять звідти на колишнє проживання натовпами, підмовляють до втечі з собою інших селян і холопів, і нерідко мстяться своїм панам, якщо раніше були ними незадоволеними: набігають на їх доми, спалюють їх, вбивають господарів і їх сімейства; інколи вони замикали панів в будинках, закопували дома з усіх боків землею, і так залишали мешканців вмирати голодною смертю» . Жорстокі методи стародубських козаків указують на ту ненависть, яка жила в їхніх серцях проти російських кріпосників. І козацька верхівка не заважала їм мститися, та навіть підтримувала їх у цьому бажанні.

Масштаби народної боротьби на прикордонних з Гетьманщиною землях тільки розросталися. У 1664-му році московський уряд вимушений був звернутися особисто до гетьмана Івана Брюховецького з вимогою прикласти усі можливі зусилля для приборкання цього народного руху. Російському царату потрібно було назавжди розірвати усі зв’язки між Стародубщиною Західною та Східною, аби спочатку цілком підпорядкувати собі одну частину, а потім і другу. Російські урядовці писали до гетьмана Брюховецького: «Відомо учинилося великому государю, його царській пресвітлій величності, що з міст Московського государства численні служиві люди і сівські драгуни, ухиляючись од служби, а селяни від податей, також і з порубіжних городів: Корачева, Брянська, Рильська, Путивля та інших порубіжних міст, люди і селяни поміщиків та вотчинників, розоривши поміщиків та вотчинників своїх доми й усілякі пожитки, утікши, живуть у малоросійських містах та повітах, і на будах, і на винокурнях, а інші й тепер бігають, щоб їм жити за своєю волею. І великий государ, його царська пресвітла величність, указав тобі, гетьману, і старшині Запорозького війська наказати, щоб у всі малоросійські міста послати універсали під жорстоким військовим каранням і веліти всіх тих, колишніх і нинішніх порубіжників Московського государства, всяких чинів людей у містах та повітах, і на будах, і на винокурнях розшукати й переписати, хто де жив, а переписавши, відіслати їх усіх за розписами в ті міста й повіти, хто звідки втік, а надалі учинити міцного заказа під смертною карою, щоб Московського государства служивих і всіляких чинів людей, і боярських холопів, і селян у малоросійські міста ніхто не приймав, аби від того службі великого государя порушення і збору податей і розору марного порубіжних міст поміщиків та вотчинників і збитків надалі не було». Під тиском московських окупантів гетьманові Брюховецькому довелося підкоритися, і у Батуринських статтях, постановлених російським урядом з гетьманом 1666-го року, зобов’язання українців не приймати до себе втікачів з російського порубіжжя було прописане. Так російський уряд нищив свободу серед тих українців, що мешкали на теренах Московської держави.

Але не якими заборонами не вдавалося Росії загасити народний рух на Східній Стародубщині. Довелося робити поступки українцям. У 1654-му році, коли у Стародубі було створено наказне полковництво, росіяни створили на своїй території окремий Сівський полк з місцевих українців, а у 1663-му, під тиском українського населення, передали місто Трубчевськ до складу Стародубського полка. Правда коли 1667-го року Росія та Польща заключили сепаратне перемир’я за рахунок України, і загроза народного повстання на Східній Стародубщині перестала бути гострою, російський уряд відіграв назад, та позбавив згодом Трубчевськ та Сівськ козацького самоврядування, чим у черговий раз доказав свою підступну політику по відношенню до українських земель. Але на те вона й імперія, аби турбуватися лише про власну користь.

З усіх міст Східної Стародубщини саме Сівськ, більш від інших, турбував московський уряд своїм відверто українським духом. Населений українськими козаками, вихідцями з Новгорода-Сіверського, він дуже довго зберігав усі характерні риси українського міста. Архівні документи тих часів свідчать, що «сівські полкові козаки служать із рільної землі, а рільної землі дано біля міста Сівська в ближніх і в далеких місцях по 20 чвертей в полі, а сінних косовиць по 20 копиць людині, а живуть вони в Сівську дворами в різних слободах, так само біля міста Сівська на хуторах». Ще у 1711-му році переписна книга Сівського гарнізону зафіксувала українські прізвища у багатьох сівських мешканців - Шаповал, Нога, Чоботар, Хой, Квасник, Бушуй, Швець, Шибай, Щербак, Бохай, Харків та інші. Навіть у радянські часи жителі Сівська пам’ятали, що їхні предки були колись козаками, та мали українські прізвища, які згодом російська адміністрація переписала на свій кшталт. Так респондент розповідав, що його двоюрідний дідусь мав прізвище Квасников, але це козацьке прізвище, і звучало раніш як Квасник, і що: «хоч у нас і російські прізвища, але ми з козаків».

Для того аби мати контроль над місцевими українцями, російський уряд створює у Сівську міцну воєнну базу та заселяє місто російськими солдатами, аби таким чином розбавити українське населення російським. З цього часу поруч із Козацькою слободою, від якої розпочався сучасний Сівськ, виникають нові, з виразним воєнним звучанням – Стрілецька, Пушкарна та Рейтарівка. На території Спасо-Преображенського монастиря створюється жахлива в’язниця, з цегляними, неосяжної товщини зубчастими стінами, з кам'яними мішками, де мучилися приковані ланцюгами в'язні, і де їх нерідко замуровували живцем. З цього часу Сівськ стає місцем показових страт українських патріотів, що робилося для того, аби тримати у покорі місцеве українське населення. Так у 1687-му році у Сівську було жорстоко страчено чернігівського полковника Григорія Самойловича.

Але попри всі тортури російської адміністрації, зберігав Сівськ і своє значення, як великий торговий центр на шляху з Росії в Гетьманщину. У місті постійно проживали російські, українські та польські купці. У 1654-му році через Сівськ проїжджав Павло Алепський, арабський архідиякон, що супроводжував антіохійського патріарха Макарія ІІІ в його подорожах Україною та Московщиною, та залишився закоханим в Україну на все своє життя. Саме із Сівськом пов’язана спроба російського уряду нав’язати Гетьманській Україні московську монету в якості головної одиниці грошового обігу. Російські гроші виготовлялися з низькопробного срібла та не мали значного поширення на Гетьманщині, де у торгових стосунках українські купці користувалися виключно польською та західноєвропейською монетою, так званими «чехами». Аби примусити українців користуватися російськими грошима, московський уряд вдався до хитрощів. У Сівську, на українському прикордонні, було створено монетний двір, який почав карбувати гроші, зовнішнє оформлення яких було подібне до польських, а якість залишалася низькопробною, московською. Ці гроші, так звані «сівські чехи», призначались для обігу лише в Україні. На лицьовій стороні вміщували зображення московського двоголового орла, увінчаного коронами, і легенду, що складалася з початкових латинських літер імен та титулів царів Івана і Петра Олексійовичів. На звороті вміщувались дата та місце емісії - Сівськ. Але не зважаючи на всі бажання російського уряду підпорядкувати собі українську економіку, «сівські чехи» не вплинули на монетний ринок Гетьманщини, оскільки, як вже зазначалося, вони були виготовлені з низькопробного срібла і за якістю значно поступалися однотипним польським чи західноєвропейським монетам. Випускалася ця пародія на справжні гроші лише два роки – 1686-й та 1687-й, після чого монетний двір у Сівську було ліквідовано за непотрібністю.

Освіту та культуру в народні маси Східної Стородубщини несла Києво-Печерська Лавра, до якої, як і на Стародубщині Західній, належала значна частина монастирів та церков у краї. Російська церковна культура у 17-му столітті значно відставала від культури української, тому й священики й парафіяни Східної Стародубщини бажали мати в себе саме українських духовних пастирів, та будувати свої храми на взірець українських. В стилі українського козацького бароко будується Свенський монастир у Брянську, та розпочинається період розквіту монастирського життя у Човнському монастирі під Трубчевськом, який з 1680-го року перейшов під юрисдикцію Києво-Печерської Лаври.

Найпоганішу від усіх інших східностародубських міст долю мав Корачів. Він знаходився далеко від гетьманських земель, і російське свавілля тут було значно більшим, ніж у Трубчевську та Сівську. Байдужість місцевої адміністрації до потреб народних призводило до постійного лиха мешканців міста. У 1654-му році епідемія чуми за три місяці призвела до смерті половини населення Корачева. А у 1662-му та 1668-му роках кримські татари значно спустошують увесь Корачівський повіт. На місце поріділого українського населення російські поміщики оселяють у краї більш покірливих російських селян. Та за своїм характером місто Корачів та повіт ще на довгі роки залишаються українськими.

Нова бурхлива епоха розпочинається для Східної Стародубщини наприкінці 17-го століття, коли владу в Москві прибирає до своїх рук молодий енергійний цар Петро І. Зимою 1696-го року у Трубчевську починається будівництво морського флоту для походу російського війська на турецький Озів. Будували той флот українські майстри, які за наказом гетьмана Мазепи частину кораблів зробили й для України. Рікою Десною з Трубчевська вони були доставлені до Дніпра. Український літописець Самовидець писав про це так: «Того ж року по указу його царської величності судна морські много коло Десни ріки в лісах Брянських і Трубчевських так для московських військ, як і на двір гетьманський вготовані, і зараз навесні, по Воскресінні Христовому, ті судна морські рушили». У 1697-му році Петро І вирішує зміцнити сівську фортецю, яка повинна була залишатися головною російською базою для контролю над Північною Україною. З цією метою до міста було відправлено «для ремонтних робіт» якогось «бранденбурзького інженера». Саме тоді, у 1697-1698-х роках, було зроблено перший докладний опис цього міста, згідно з яким ми знаємо про існування у Сівську на той період «Городка» (Мале, або Перше місто), «Великого городка» (Друге місто), та Оболоння (посаду).

Ось так от зустрічала Східна Стародубщина нове вісімнадцяте століття.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Середньостогівська культура відіграла важливу роль у формуванні ямної культури, а також шнурової кераміки культури.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka