Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Постання Стародубського полка

Постання Стародубського полка

1654-й рік на Стародубщині. Створення Стародубського полка у складі Ніжинського. Перші бойові перемоги. Стародубщина за гетьмана Виговського. Участь стародубців у Конотопській битві. Руїна на Стародубщині. Створення окремого полка. Перший полковник.

У 1654-му році представники від стародубського козацтва у складі делегації Ніжинського полка брали участь у Переяславській Раді, коли було укладено союзний та воєнний договір між Україною та Росією. Саме на початку 1654-го року й було прийняте рішення про формування Стародубського полка, як окремої військово-адміністративної одиниці у складі полка Ніжинського. Взагалі-то стародубське козацтво адміністративно та територіально більше тяжило до Чернігову, але впродовж шестирічної війни з поляками сили як стародубців так і чернігівців були настільки виснаженими, що після смерті чернігівського полковника Небаби Чернігівський полк на деякий час перестав існувати, тому разом зі Стародубщиною Чернігівщина була підпорядкована Ніжинському полку, яким керував шурин Богдана Хмельницького Іван Золотаренко. Про виснаження сил стародубського козацтва за роки Визвольної війни свідчить той факт, що згідно з переписом 1654-го року у Стародубі налічувалося лише 538 козаків, хоча іще у 1648-му році вся Стародубщина надала Україні 36 тисяч здібного козацького війська. Але після створення Стародубського полка на чолі з наказним полковником, почалося нове масове зростання кількості стародубського козацтва, не зважаючи на ті обмеження, які існували згідно з козацькими реєстрами. Документи того часу свідчать, що населення стародубських сіл знову почало козачитись та записуватися в козаки. Тільки хворі та немічні залишалися у селянському стані, приписаними до магістратів Стародубського, Мглинського чи Погарського. Так відбувалося у селах Олехнові, Рохманові, Кустичах, Решітках та інших.

Вже у 1654-му році стародубським козакам довелося на ділі виказувати власну силу та військову снагу у боротьбі з поляками. Весною цього року усе козацьке військо з Сіверської України пішло походом у Білорусь, допомагати росіянам у розпочатій війні з Річчю Посполитою. На Україні залишилося лише 20 тисяч козаків на чолі з ніжинським полковником Золотаренком, якого Хмельницький призначив наказним гетьманом Українським та Сіверським. Скористувавшись цією ситуацією, відомий литовський магнат Януш Радзівіл направив на Стародубщину значний польський загін на чолі з Міхалом Пацом, завданням якого стало окупувати Стародубщину. У своєму листі до стародубців Януш Радзівіл писав, аби вони «жодних зачіпок та смут воєнних не чинили… Речі Посполитій» , а від гетьмана Хмельницького вимагав, аби той «козаків міцно тримав» , та не дозволяв їм нападати на литовців. На таке нахабство треба було відповідати терміново. Погарський сотник Панас Єремієнко, який виконував на цей час функції наказного полковника Стародубського, не чекаючи підходу військ наказного гетьмана Золотаренка, виступив зі своїм загоном проти поляків та розгромив їх у бою під Лищичами. Так, славною перемогою, розпочалася бойова діяльність новоствореного Стародубського полку.

У 1656-му році помер Іван Золотаренко. Новим ніжинським полковником став інший родич Богдана Хмельницького Григорій Гуляницький. У Стародубі на уряді наказного полковника опинився його брат Іван Гуляницький, а потім Стародубським полковником став Яцько Обуйноженко. Після смерті Богдана Хмельницького Ніжинський полк став наймогутнішим серед усіх полків українських, бо об’єднав у собі всі Сіверські землі, які найменше від усіх інших українських земель потерпали від польських та татарських бойових загонів. Ще за часів гетьмана Хмельницького місцеві полковники йменують себе «полковниками Ніжинськими та усієї Сіверщини» , а після 1657-го року все частіше та частіше присвоюють собі титулування «наказних гетьманів Сіверських» . Стародубські полковники мали деяку самостійність у своїх адміністративних учинках, та призначали навіть своїх наказних полковників. Так наприклад з 1655-го року нам відомий «Андрій Семенович, полковник наказний од пана Тимоша Оникієнка, полковника Стародубського» . Але все-таки військова та адміністративна влада Ніжинських полковників була аж занадто великою, і це починало непокоїти нових українських гетьманів, які вбачали у керівниках Сіверщини своїх конкурентів. А в Україні в цей час розпочиналася бурхлива епоха – українська козацька еліта починала пильніше вдивлятися у дії та вчинки своїх північних союзників, та бачила, що метою російського уряду є цілковите підпорядкування собі України, знищення її самобутності та самостійності. Азіатська деспотія мріяла розширити свої рубежі до Дніпра та далі на захід, і це вельми непокоїло багатьох українців, які були за культурою та ментальністю своєю все-таки європейцями. Українські гетьмани починають чинити опір Росії, не бажаючи бути однією з імперських провінцій, тепер Україні доводиться воювати відразу на три фронти – проти Росії, Польщі та турків з татарами, шукаючи собі союзників то в одному, то в іншому таборі, та намагаючись при цьому зберегти власну незалежність. У цій важкій боротьбі, як ніколи раніш, потрібна була єдність та взаємодія усього суспільства українського, і задля цієї єдності намагалися згуртувати українські гетьмани навколо себе усі козацькі сили українські.

За часів гетьманування Івана Виговського, який першим з українських гетьманів розпочав збройну боротьбу з Московщиною, ніжинські та стародубські козаки одноголосно підтримали свого гетьмана у його воєнних планах, та одностайно виступили на війну з Московщиною. Осінню 1658-го року полковник Іван Нечай розбив під Мглином на Стародубщині велике російське військо, а стародубські козаки розпочинають масову агітацію серед селян брянських, путивльських та корачівських, закликаючи їх тікати від своїх поміщиків, та об’єднуватися у збройні загони для боротьби з російськими кріпосниками. Російський боярин Хитрово скаржився цієї пори до Москви, що селяни зі Східної Стародубщини не просто тікають у величезній кількості до своїх братів-українців у Новгород-Сіверський, Стародуб та Почеп, але й повертаються звідти додому, та навчені стародубськими козаками «приходячи з цих міст до старих своїх поміщиків та вотчинників, жінок і дітей їх б'ють, грабують і у хатах завалюють, людей їх і селян з собою вивозять зі всім маєтком» , повертаючись знову до України, та не бажаючи більше жити під московським пануванням. Так східностародубське селянство єдналося зі західностародубськими козаками.

Сіверські козацькі полки стають надійною силою гетьмана Івана Виговського у його війні з Московщиною. Спочатку Ніжинський і Стародубський полки посилаються ним до Полтавщини, охороняти південно-східні рубежі Гетьманщини від московського війська, а у травні 1659-го року сіверські війська під проводом Григорія Гуляницького захищають Конотоп від наступу на Україну великого московського війська. Саме стародубські та ніжинські козаки цілих два місяці відбивали від стін Конотопа стотисячну російську армію, а 29 червня, перейшовши до контрнаступу разом з усім українським військом, знищили вщент велику імперську армаду. Російський історик Сергій Соловйов так писав про наслідки Конотопської битви: «Квіт московської кінноти, який пережив щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після цього цар московський не міг вивести в полі таке блискуче військо. У траурному одязі вийшов цар Олексій Михайлович до народу і жах охопив Москву» . На велику подяку за Конотопську перемогу заслужили від українського народу й стародубські українці.

Але через кілька місяців після Конотопської перемоги росіянам удалося зібрати нове військо, та нанести міцний удар проти України. Виговського було повалено, а українським гетьманом Росія наставила слабкого та безвільного сина Богданова – Юрка Хмельниченка. Та навіть слабкий Хмельниченко не зміг ужитися з московською владою. У 1660-му році він перейшов на бік поляків з татарами, та разом з союзними військами розгромив російське військо на чолі з Шереметєвим під Чудновом. Та не ужившись з власним народом, довелося Юрку Хмельниченку тікати до Туреччини, і звідти наводити татарські загони на рідну землю, помстившись таким чином за те, що українці вважали за краще після смерті Богдана бачити на гетьманському уряді Івана Виговського, а ні його. У 1660-му році татари, яких привів Хмельниченко, спалили та зруйнували Стародуб, у 1661-му – Мглин, а 1663-го року поляки, прийшовши війною, пограбували обидва ці стародубські міста. Так відбилася на Стародубщині загальноукраїнська Руїна, під час якої росіяни, поляки, турки та татари нищили наввипередки українські землі.

Політичним наслідком Руїни було те, що гетьманська Україна розділилася на дві частини – Лівобережну та Правобережну, а в кожній з частин власні гетьмани та старшина боролися за владу, спираючись при цьому на сусідні держави, та втягуючи їх у міжусобну боротьбу. Про долю України в тих умовах мало вже хто думав. Так лівобережний гетьман Іван Брюховецький, розпочинаючи нову війну проти Росії, мусив розправитися зі своїми опонентами – Василем Золотаренком та Якимом Сомком, які мали свою базу саме у Ніжинському полку. Для того, аби приборкати своїй владі бурхливий та незалежний Ніжинський полк, Брюховецький у 1663-му році розподіляє його аж на чотири частини, та створює на його теренах окремі, незалежні від Ніжину адміністративні одиниці – Стародубський, Сосницький та Глухівський полки (Чернігівський полк відокремився від Ніжинського ще раніше). Відтепер Стародубський полк ставав цілком самостійною військово-адміністративною одиницею у складі Лівобережної Гетьманщини, та безпосередньо підпорядковувався українському гетьману. Першим повноважним стародубським полковником став Петро Рославець, місцевий українець, виходець з міщан міста Почепа. Незважаючи навіть на свою неписьменність, Петро Рославець був енергійною та заповзятливою людиною, він добре знав свій рідний край та добре розумів, як Стародубщиною слід керувати. У 1653-1657 рр. він уже був почепським сотником, а почепська сотня була чи не найбільша в Україні, як по своєму простору, так і по населенню ( в ній налічувалося 40 отаманів та 856 козаків, була й своя сотенна канцелярія, якій підпорядковувалися козаки та «служиві люди»). З 1660-го року Петро Рославець був уже наказним стародубським полковником, так що у 1663-му він тільки підвищив рівень своїх повноважень, залишившись на колишньому уряді. Зайва енергійність та деяка хитрість Рославця часто призводила до незадоволень їм з боку гетьмана, за що він у майбутньому декілька разів лишався своєї посади, але на той час мав він на Стародубщині скрізь уже своїх людей, які й допомагали йому залишатися поблизу від влади за будь-яких умов, хоча життя своє він закінчив у московській в’язниці. Було у Петра два брати – старший з яких, Овдій, став у майбутньому почепським сотником, а молодший, Іван, займався у Почепі торгівлею. У 1656-му році, завдяки старанням Петра Рославця, Почеп набув статусу міста з «магдебурзьким правом», і відтепер, разом зі Стародубом, Мглином та Погаром користувався усіма пільгами та перевагами в торгівлі та самоврядуванні.

Стародубський полк складався з десятьох сотень (полкової-Стародубської, Почепської, Бакланьської, Погарської, Мглинської, Новгород-Сіверської, Топальської, Шептаківської, Попогорської та Бобовицької). Попогорська та Бобовицька сотні увійшли пізніше до складу земель Києво-Печерської Лаври. За своєю територією Стародубський полк став найбільшім у складі української Гетьманщини. Крім земель сучасної Стародубщини до його складу входили деякі райони сучасної Чернігівщини (Новгород-Сіверська та Шептаківська сотні). Сотні ділилися на волості. На чолі полку стояв полковник, що підкорявся гетьманові України, на чолі сотень були сотники, в адміністративному та судовому управлінні їм допомагала козацька старшина, бунчукові товариші, полкові обозні, полкові і сотенні судді, писарі та осавули. Такою була адміністративна організація Стародубського полка.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Року Божого 1595-го, грудня 25-го дня, у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького народився син. Батьки назвали його Зиновієм, а Богданом охрестили вже у церкві. Майбутній засновник козацької держави — Українського гетьманату, побачив світ у день святого Теодора, що серед народу традиційно звався Богданом. Серед ймовірних місць народження Богдана Хмельницького називають такі містечка, як Черкаси, Чигирин, Лисянка, Хмільник або Жовква, хоча більшість істориків схиляються до думки, що він побачив світ у родинному хуторі Суботові, що на Черкащині. Родина Хмельницьких мала свій шляхетський герб «Абданк». Батько Богдана довгий час перебував на військовій службі у великого коронного гетьмана Речі Посполитої й проживав у містечку Жовкві на Львівщині. На початку 1590-х років він переїхав на Черкащину, де одержав посаду чигиринського підстарости. Саме тут Михайло Хмельницький одружився на козачці з Переяслава, яка й дала життя видатному державному діячеві.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka