Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Самый лучший интернет магазин спецодежды от лучшего производителя.
лічилка
Стародубщина на початку 20-го століття.

Стародубщина на початку 20-го століття.

«Білоруська авантюра» імперського уряду. Народні повстання на Стародубщині у 1905-1907 рр. Початок реакції. Нові пільги для старообрядців. Український рух. Вадим Модзалевський. Стародубщина в роки Першої Світової війни.

Початок 20-го ст. Стародубщина зустріла новими спробами імперського уряду відірвати наш край від України. Не спромігшись доказати суспільству, як так сталося, що за підсумками всеросійського перепису 1897-го року на Стародубщині опинилося лише трохи менше від 800 чоловік українців, та яким чином кількість росіян у краї перебільшила 60%, при тому що кількість старообрядців тут не перевищувала 7%, імперський уряд зробив нову спробу довести світові, що Стародубський край не є українським. Не змігши знайти доказів того, що переважна більшість мешканців Стародубщини розмовляє російською мовою, імперські кола розпочали нові етнографічні та лінгвістичні розшуки, намагаючись тепер доказати, що сіверська українська говірка, якою розмовляють тутешні жителі, є відгалуженням білоруської мови, а не українською. В той час, коли імперськими силами на державному рівні чинилися всілякі перешкоди для українського слова, якому офіційно було відмовлено у літературному вжитку на Україні, уряд Російської імперії раптом виявив неабияку прихильність до національного білоруського руху, якому з початком 20-го ст. надається можливість майже без перешкод розвивати власну літературу та національно-історичну ідентичність. Таким чином державницькі сили Російської імперії явно намагалися розпалити ворожнечу поміж представниками української та білоруської інтелігенції, а Стародубщина в їхній уяві ставала вельми зручним плацдармом для втілення цих планів у життя. Так 1901-го року розпочинається так звана «білоруська авантюра» російського уряду на Стародубщині.

Інструментом по втіленню «білоруської авантюри» у життя стала сільська поміщиця з села Розсухи Мглинського повіту Марія Косич. Дитинство Марії, що народилася 1850-го року, промайнуло у рідному селі, де вона, за власними словами, так прив’язалася до місцевих селян, що 1861-го року, відразу по ліквідації кріпацтва у Російській імперії, маючи одинадцять років від народження, «плакала від душі, коли узнала, що по маніфесту всі вони покинуть нас». Здобувши освіту в Петербурзі та знайшовши собі чоловіка, Марія Косич живе разом з ним у Чернігові, а до Розсухи приїжджає літом, коли, відпочиваючи, із задоволенням розмовляє з своїми колишніми селянами, записуючи інколи їх пісні та оповідки. Знайомство з видатним українським етнографом Олександром Русовим, що часто мешкав у селі Олешні Чернігівської губернії та збирав етнографічні матеріали на Стародубщині, спонукало Марію Косич до власних занять етнографією. Не маючи належної освіти, Косич спробує перекладати на сіверську говірку байки Івана Крилова та мріє видати свої етнографічні записи друком у Петербурзі. Але тривалий час спроби етнографа-аматорки викликають лише сміх у освічених верствах російської столиці, так що про Марію Косич згадує навіть Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона в статті про Стародуб, називаючи її там «однією місцевою поетесою з-під села Рахманова», не називаючи її навіть по імені. На довгі роки ця згадка залишалася єдиним надрукованим словом про Марію Косич.

Але 1897-го року (рік проведення сумнозвісного для Стародубщини загальноросійського перепису), ситуація для Марії Косич раптом змінилася на краще. До неї була донесена думка з відповідних кіл російської влади, що її твори зі стародубської етнографії можуть мати неабияке значення для державних інтересів, а тому їй слід зібрати як можна більше свідоцтв, про те, що місцева говірка стародубських мешканців зовсім не є українською, та до української мови не має ніякого відношення. Марії Косич було запропоновано висвітлити у своїй праці тільки те, що ріднить стародубську говірку з білоруською мовою, та була надана обіцянка, що твір її у такому разі буде не лише видрукуваний у Петербурзі, а й отримає ще найкращі рецензії від імператорських науковців. Таким чином до своєї першої книги Марії Косич довелося збирати нашвидкуруч усі ті матеріали, що часто недбало та неохайно були записані нею під час її літніх подорожей на батьківщину, а частину нібито народних пісень вона, за власними словами, просто пригадала та записала по пам’яті. Певна річ, що ніякої справжньої етнографічної цінності у такого матеріалу бути не могло, але за вказівкою зверху та допомогою двох відомих академіків – Шахматова та Ламанського, праця Марії Косич «Литвини-білоруси Чернігівської губернії, їх побут та пісні» була надрукована 1901-го року у журналі «Російська старовина», а наступного року вийшла окремою книжкою та відразу, як у чарівній казці, була відзначена високою винагородою – золотою медаллю Російського Географічного Товариства.

Але демократична наукова спільнота, як російська так і українська, поставилася до праці Марії Косич украй негативно. Видатний український етнограф Володимир Гнатюк так написав про неї: «Всі виводи авторки... не мають ніякої підстави і їх належить уважати за її суб'єктивні погляди і розумування без наукової вартості. Особливо безвартні вони тому, що вона раз локалізує їх, другий раз генералізує, і необізнаному з предметом може не раз здаватися, що все те, що вона говорить про своє родинне село Розсухи, відноситься до цілої білоруської території... А саме мішання назви "литвинів" із "білорусами", яке бачимо з поданого повище титулу розділу та титулу цілої праці, вказує наглядно, що авторці далеко ще до розуміння задач етнографії... Належить признати працю... як таку, що не витримує навіть найлегшої критики». Демократична спільнота, і мабуть не безпідставно, вважала працю Марії Косич лише державним замовленням, що не має жодної наукової вартості. Її нова книга «Про будови білоруського селянина Чернігівської губернії Мглинського повіту села Розсухи» була зустрінута з майже цілковитим мовчанням, а останню маленьку книжку «На переселення» вона змогла видрукувати лише у Чернігові. Народне повстання проти імперської влади 1905-го року змусило царський уряд на якийсь час забути про свої плани відокремлення Стародубщини від України, і псевдонаукова слава Марії Косич сплинула дуже швидко. Про неї всі забули, і смерть її на рідній Стародубщині 1911-го року від туберкульозу залишилася поза увагою всіх тих науковців, що так пишалися нею, вручаючи у Петербурзі золоту медаль. А ті самі селяни села Розсухи, яких так уперто Марія Косич бажала бачити лише білорусами, 1917-го року пограбували її маєток, забравши з нього усі коштовності, та спаливши книжки з великої бібліотеки. Так, «освічені» 150-річним перебуванням у складі Російської імперії стародубські селяни «ушанували» пам'ять тієї людини, що штовхала їх своїм необдуманим словом у вир майбутніх лихоліть, у відриві від справжньої батьківщини.

9 січня 1905-го року «кривавою неділею» розпочалася в Російській імперії Перша революція, після того як царські війська, за наказом Миколи ІІ стріляли з гвинтівок та вбивали жінок і дітей, що з іконами та царськими портретами йшли до Зимового палацу у Петербурзі на зустріч з царем. Революційні події швидко охопили всю багатонаціональну імперію, не минули вони й України, де соціальні протести зубожілого селянства та робітничого класу єдналися з національними вимогами відродження українського слова, забороненого до вжитку «валуєвськими указами» царя Олександра ІІ. Не залишалося осторонь від революційних подій і стародубське селянство, і з кожним днем народне повстання проти імперського уряду набирало все більшої сили. Спочатку спалахнув пожежею поміщицький маєток у селі Ведмедеві, за що усіх мешканців села брутально висікли, причому двічі. Потім селян судили у Стародубському окружному суді, де на їх захист виступив місцевий адвокат, сліпий Кулябко-Корецький. У своїй промові перед судом він сказав: «Хіба не відчуваєте ви, панове, що ми тут маємо справу лише з однією порошинкою гігантського смерчу, лише з однією краплею народного моря? Їх самих били нагайкою, рубали шашками, селянські хати спалювали, і багато десятків людей відправляли до острогу. То, чого не міг здобутися терпеливий народ, отримав народ войовничий».

Немалу участь у революційній боротьбі брали й представники підпільних антидержавних організацій – соціал-демократи, есери та анархісти, які намагалися підпорядкувати собі народний рух задля своїх корисливих цілей. Керманичі цього підпільного руху мріяли лише про те, аби влада в державі з царських рук перейшла би до їхніх, та використовували простих людей як звичайні іграшки у своїй каламутній грі, але багатолітні навики у революційних діях, таємні типографії та листівки, що в них друкувалися, привчали селян та робітників до ідеї боротьби за власні права, й тим самим допомагали їм і в національному русі. 1904-го року у Гомелі було створено Поліський комітет Російської Соціал-Демократичної Партії, який повинен був зорганізувати навколо революційних ідей робітниче населення на станціях Поліської залізниці, що прямувала повз територію Стародубщини. Та соціал-демократичні ідеї не мали великого розповсюдження серед робітників переважно українських станцій, таких як Почеп, Унеча, чи Стародуб з Новгородом-Сіверським, до яких теж було тепер відгалуження Поліської залізниці. Тому соціал-демократам вдалося створити лише Клинцівсько-Новозибківське відділення, у старообрядських поселеннях. Але з початком революції 1905-го року революційні ідеї отримали велику вагу й серед українського населення Стародубщини. 25 липня 1905-го року стародубськими поліцейськими були затримані й арештовані у селі Незорові житель міста Стародуба Сава Мосьпан і селянин Іван Каплун. Вони, проходячи через населені пункти Стародубського повіту, роздавали зустрічним селянам, а частиною розкидали по дорогах злочинні прокламації з назвою «До селян». Виявилося, що у Стародубі була створена підпільна типографія, якою керував Павло Верівченко. Він був родом з села Пантусова і працював підмайстром у чоботаря в Стародубі. Антиурядову боротьбу разом з ним виконували його брати Василь і Григорій, та сестра Тетяна. Всі вони виступали на революційних мітингах і зборах у місті. За вироком суду Василь, Григорій і Тетяна були вислані до Сибіру на каторгу, а Павло Верівченко за революційну роботу був засуджений до страти через повішення. Його стратили на Стародубському кладовищі. Перед смертю він встиг виголосити промову про майбутню революцію, свободу і щастя перед присутнім, не дивлячись на заборону властей, населенням.

На схід від Стародубу, в селах Суворові та Василівці, розпочав революційну боротьбу 23-літній студент Семен Малеча. Він закликав селян та робітників тютюнової плантації поміщика Головкіна вимагати підвищення плати за роботу, не сплачувати податей у казну, не давати рекрутів та повністю передати землю селянам. Окрім цього, він поширював прокламації, віддруковані на власному гектографі. 13 серпня Семена Малечу було заарештовано за доносом Головкіна і ув’язнено в Погарському поліцейському стані, а потім перевезено до Стародубської в'язниці. Селяни декількох сіл рушили до в'язниці, вимагаючи звільнення Малечі. Шлях їм перегородила поліція, яка стріляла у натовп. Через декілька днів Малеча був вбитий, нібито «при намаганні втекти».

Ширилася революційна боротьба 1905-го року і в інших місцевостях Стародубщини. У Почепі активними учасниками народних заворушень стали Олексій Свідерський з села Починок та Семен Середа з села Сетолова. Створився революційний гурток і на станції Унеча, де ватажком місцевого товариства вважався машиніст Григорій Тимошенко, людина великого зросту, силач з широким та добродушним обличчям. У гуртку Тимошенка вивчали революційні книжки, які вони мали від засланого народовольця, «кульгавого панича», що мешкав неподалік, у селі Шуляківці. Гурток Тимошенка був також розгромлений владою, а одна з його учасниць, Ганна Дергач, перебралася до Одеси, де вступила до лав анархістів-експропріаторів, і під час однієї з «експропріацій» застрілила агента поліції. Її судили, приговорили до страти на шибениці, але відправили на каторгу. Подальша доля Григорія Тимошенка залишилася невідомою.


85. Павло Дибенко з родиною у Новозибкові. Світлина 1920-го року.

Продовжувалася революційна боротьба на Стародубщині й у наступні роки. 1907-го року розпочалося справжнє селянське повстання у Новозибківському та Стародубському повітах. Більше двох місяців билися повстанські загони з царськими військами та жандармерією. Та ця боротьба не була на рівних. Карателі жорстоко придушили повстання. Багато сіл було спалено, усіх підозрілих заарештовували та кидали до в’язниць. Брав участь у цьому повстанні й 18-річний селянський син Павло Дибенко, робітник на олійному заводі з села Людкова, що розташоване на околиці Новозибкова, та був ув’язнений за це на чотири місяці. Відбувши покарання, через кілька років відправився Дибенко служити на Балтійський флот, де в жовтні 1917-го року, в лавах анархістів, брав участь в більшовицькому державному перевороті. Літом 1918-го Дибенка, який завжди вважав себе українцем, було відправлено більшовиками на підпільну роботу на. Україну, з метою підняття заколоту проти її незалежності. У 1919-му році Дибенко був командиром 1-ої Задніпровської Української Радянської дивізії, у якій воювали тоді багатотисячні загони найвідоміших в Україні партизанських отаманів – Григор’єва та Махна. 1920-го року Павло Дибенко разом з своєю дружиною, Олександрою Коллонтай, в останній раз побував на батьківщині, у Новозибкові, де вони навіть сфотографувалися разом з усією своєю родиною, і більше, впродовж 18 років, на Стародубщині Дибенко не бував. Займав він керівні посади в Червоній Армії, та 1938-го року був звинувачений у шпіонажі на користь США та інших країн, і за вироком радянського суду його було розстріляно. Лише після смерті Сталіна Дибенко реабілітували, а в Новозибкові поставили пам’ятник – спочатку бронзове погруддя з матроською безкозиркою на голові, а потім і на повний зріст, у солдатській шинелі. Та в Новозибкові Дибенка не любили, бо старі люди казали, що був він великий п’яниця, і саме за це нібито й покараний у 1938-му році.

Після розгрому царськими військами народного повстання на Стародубщині 1907-го року, розпочалася у нашому краї, як і скрізь у імперії, доба реакції, коли урядова влада за будь-яких зусиль намагалася повернути Російську державу на шлях збереження самодержавства та знову рішуче виступала проти найменших демократичних реформ. Головну загрозу для існування Російської імперії новий прем’єр-міністр, Петро Столипін, бачив саме в національному русі знедолених народів, що пристрасно бажали здобуття державної незалежності для себе, тому проти найбільших народів імперії були скеровані у цей час рішучі дії російського уряду. У Петербурзі обговорювалася ідея обмеження автономії Фінляндії, а 1910-го року від Польщі була відторгнута Холмська губернія, де з цього часу розпочинається примусова русифікація місцевої української людності. Відроджується російським урядом і ідея з відриву від України Стародубщини, і задля цього знову висувається на світ та сама «білоруська афера», впровадженню якої у життя завадили революційні події 1905-1907 рр. Для створення відповідної громадської думки про нібито «білоруський» характер стародубського українства, офіційні кола імперії розпочинають активно пропагувати у суспільстві так звану «Етнографічну мапу білоруської людності», яку сучасні білоруські націоналісти називають «Мапою Великої Білорусі». Автором цієї мапи, що уперше побачила світ 1903-го року та повинна була стати вагомим додатком до пропагованих тоді ж імперською наукою праць Марії Косич, був Юхим Карський – викладач з кафедри російської та церковнослов’янської мов у Варшавському університеті. Ця людина ніколи у своєму житті не бувала на Стародубщині, але за державним наказом розмалювала у кольори білоруської етнографічної території на своїй мапі величезні простори, які у кілька разів перебільшують справжню територію, на якій тоді існував білоруський народ. Крім Стародубщини до «Великої Білорусі» Карським була віднесені території усіх сусідніх народів, причому апетити варшавського викладача здавалися занадто вже непомірними, адже «білоруською» він вважав і велику територію Литви (разом з її столицею Вільнюсом), і частину Латвії (з латиським містом Даугавпілсом). Щедрою рукою приєднав Карський до Білорусі й численні російські землі – майже всю Смоленську губернію зі Смоленськом, а також частину Псковської, Орловської та Калузької. На схід суцільна територія білоруського народу, за Карським, простягалася аж до Волги (в районі Ржева). Але найдивнішим у цьому випадку було не це – більше за все дивувало тоді прогресивне суспільство те, що як так трапилося, що саме у той час, коли імперська влада Росії брутальнішим чином гнобила у державі будь-який вияв українськості (а українців не вважало навіть за окремий народ у 1903-му), шовіністична мапа Карського вільно друкувалася та розповсюджувалась, а сам її автор не зазнавав у своїй діяльності ніяких утисків від влади. Непогано влаштується Карський і у новітній більшовицькій імперії, куди втече після розпаду імперії царської з свобідної Польщі, і де, тепер вже у Петроградському університеті, наставлятиме майбутніх «будівників комунізму» новим «більшовицьким» поглядам на етнографічну науку.

Насправді ж мапа «Великої Білорусі» виникла в уяві Карського лише завдяки палкому бажанню вважати українців Стародубщини, поляків Віленщини та росіян Тверської губернії «справжніми» білорусами, виходячи з одного тільки постулату, що в мові всіх цих етнічних груп зустрічаються білоруські фонетичні особливості. Насправді ж корінні мешканці Стародубщини розмовляють сіверською говіркою української мови, що є розповсюдженою на значній території північно-східної України, від Мглину на півночі до Чернігова й далі на південь. Певна річ, що й у мові сіверян на цьому великому просторі зустрічаються деякі особливості – на півдні сіверська говірка більше наближена до літературної української мови, а чим далі на північ, тим більше зустрічається у ній білоруських особливостей, завдяки багатовіковому сусідству з білорусами та білоруській еміграції на Сіверщину у 17-му ст. Та все ж і духовно, й політично Стародубщина завжди була пов’язана міцним зв’язком саме з Україною, і вважали себе стародубці єдиним цілим з усім народом колишньої козацької Гетьманщини, і хоч називали їх інколи інші українці «литвинами» за їх білоруську вимову, самі себе вони ніколи ані білорусами, ані литвинами не вважали.

Вперше про «литвинів» Стародубщини науковому світові розповів місцевий дідич Григорій Єсимонтовський, з роду значної української старшини краю, видрукувавши 1846-го року у Петербурзі свою працю під назвою «Опис Суразького повіту Чернігівської губернії». На Суражщині, що є розташованою на межі Стародубщини з Білоруссю, білоруський вплив завжди був найбільше помітним у порівнянні з іншими місцевостями краю, так що навіть видатний російський філолог Володимир Даль у своєму «Словнику» згадував про те, як інші стародубці на суражців дражняться: «Сурожці - литвини, литва беззаконна; полова, гольтіпа». Але навіть Г. Єсимонтовський у своїй праці не писав про те, що нібито місцеві «литвини» себе білорусами вважають, нагадавши лише, що на його батьківщині й пани й селяни однією мовою розмовляють, так само як і в багатьох селах усієї Лівобережної України, на відміну від Білорусі, де мовою панською завжди була або російська, або польська.

Але найбільш ґрунтовною працею щодо життя білорусів Стародубщини 19-го ст. стала книга російського етнографа, академіка Сергія Максимова «Білоруси Смоленщини з сусідами», видрукувана у Санкт-Петербурзі 1882-го року в серії «Живописна Росія: Литовське та Білоруське Полісся». Автор цієї праці, провівши ретельні польові дослідження на теренах Стародубщини, стверджував, що «північний кут Чернігівської губернії (повіти Мглинський і Суразький) населені білорусами чистого типу, які, однак, з офіційним етнонімом "білоруси" не знайомі, а називаються "литвинами"«. Водночас Сергій Максимов нагадував і про те, що у Мглинському та Суразькому повітах прийшле білоруське населення не є переважаючим, а мешкає тут поруч з місцевими українцями та росіянами-старообрядцями. Навіть спосіб життя білорусів Стародубщини вельми відрізняється від побутових умов місцевих українців. Якщо українці Стародубщини завжди заселяли найбільш придатні для сільськогосподарської праці місцевості, берега найбільших рік та шляхи сполучення, що прямували Стародубщиною, то місцеві білоруси ховалися частіш за все у лісових хащах та болотах, які Сергій Максимов називає навіть «улюбленими місцями» білорусів. Пише він про це так: «Місцевий білорус ховається по просіках, за лісами та у лісах, не гребуючи при цьому болотами, які у багатьох випадках здаються навіть нібито улюбленими місцями». Так у верхів’ях річок Бесіді та Іпуті Максимов нарахував 131 білоруське поселення, з них лише 13 на берегах цих річок, 17 – на озерах, 50 – серед глухих лісів, і 51 – на болотах. Таким чином, так само як і у Білорусі, білоруське населення Стародубщини залишалося вкрай зубожілим, жило у далечині від усіх «благ цивілізації», мало високу смертність та не могло конкурувати на рівних з місцевими українцями та старообрядцями, які мали набагато кращі умови для життя.


86. Межі розселення білоруського народу за мапами Еркерта, Ріттіха та Карського.

Не вважали Стародубщину білоруською етнічною територією й такі видатні російські етнографи 19-го ст., науковці, що вивчали територію розповсюдження білоруського етносу, як Олександр Ріттіх та Р. Еркерт. Ані в «Етнографічному атласі західноруських губерній та сусідніх областей» Еркерта, ані в «Атласі народонаселення Західноруського краю по віровизнаннях» та книжці «Слов’янський світ» Ріттіха немає жодної згадки про те, що північні повіти Чернігівської губернії є нібито населеними у переважній більшості білорусами. Та навпаки, обидва автори накреслюють південно-східну межу території розселення білоруського народу саме по кордону Гомельщини та Чернігівщини, кордону, що і зараз відділяє Стародубщину від Білорусі. Ось у таких сумлінних науковців, як Сергій Максимов, Ріттіх та Еркерт треба б було навчатися й Юхиму Карському, а слідом за ним і наступним поколінням білоруських націоналістів, що починаючи від 1903-го року, махаючи над головою мапою Карського, безплідно намагаються довести світові, що саме білоруси є корінною нацією Стародубщини. Але ці їхні намагання не матимуть глузду й далі.

Хоча революційні події 1905-1907 рр. завершилися поразкою та не призвели до повалення самодержавної імперської системи у Росії, але царському уряду довелося таки під тиском могутнього народного руху піти на деякі поступки демократичним прогресивним силам. У Росії була створена Державна Дума, як дорадчий орган при царі, а на Україні від державних утисків було нарешті позбавлено українське слово та розпочали відкрито виходити друком українські газети, журнали та книжки, хоч і під пильним наглядом імперської цензури. На Стародубщині ж від останніх державних утисків були позбавлені старообрядці, які тепер отримали право вільно відправляти свої релігійні обряди та будувати власні церкви. Збагачені за рахунок минулих державних пільг, старообрядські промисловики вирішили створити з повітового міста Новозибкова свою справжню столицю та побудувати тут головний храм своєї віри. Гроші на будівництво храму пожертвував один з найбагатших мешканців Новозибкова, купець-старообрядець Дмитро Кублицький. Храм споруджувався протягом трьох років, з 1911-го по 1914-й рік, за активною участю місцевих старообрядців, які своїми силами рубали в лісі смолисту сосну, звозили її до місця споруди, та самі й будували храм. Віри офіційним православним архітекторам старообрядці не давали, тому вирішили будувати свою церкву за тими зразками, які бачили перед очима. Найкращими православними церквами Стародубщини були храми, побудовані за часів гетьманування Івана Мазепи наприкінці 17-го та на початку 18-го ст.ст. у стилі українського козацького бароко. Саме цьому стилю наслідували й росіяни-старообрядці на початку 20-го ст., бо нічого кращого за це й не знали. Так виник у Новозибкові Спасо-Преображенський собор, який є зараз кафедральним храмом усієї старообрядської церкві на Стародубщині. Стіни його рубані з цілих колод, без залишку, та обшиті тесом, і збудовані на цегляному цоколі. Храм цей, збудований старообрядцями за українськими мотивами, й дотепер нагадує усім мешканцям Стародубщини про той величезний культурний вплив, що має Україна на всіх жителів цього краю.


87. Старообрядський храм у Новозибкові.

Період перед Першою світовою війною став часом подальшого розвитку старообрядської промисловості. Маючи неабияку підтримку з боку держави, старообрядці цілком узяли до своїх рук майже усе сірникове виробництво на теренах імперії. 22 травня 1908-го року в Новозибкові було створене «Російське товариство сірникової торгівлі», яке дуже скоро встановило майже повний контроль над виробництвом сірників в імперії (незалежно від новозибківських сірникових магнатів працювали лише дві фабрики — «Перемога» на станції Седанка під Владивостоком та фабрика на станції Усолля поблизу Іркутська). Задля збагачення сірникових підприємців вирубалися на Стародубщині реліктові соснові ліси, що були головною коштовністю та красою краю. Лише початок Світової війни та події 1917-го року дещо припинили ці грабіжницькі дії з боку російських старообрядців. Перша світова війна, революція та громадянська війна, яку розв’язали на Стародубщині більшовики, нанесли сірниковій промисловості міста Новозибкова та Новозибківського повіту катастрофічну утрату - обсяги виробництва зменшилися в десять разів, і тільки це врятувало стародубські ліси від цілковитого знищення.

Головним осередком економічного життя української Стародубщини у цей період, як і впродовж останніх 50-х років, залишалося містечко Почеп, інтелігенція якого прикладала чимало зусиль, аби в умовах самодержавної імперії зберегти свою національну та культурну ідентичність. Як і в останні десятиріччя 19-го ст., місцева інтелігенція гуртувалася навколо Почепського земства, а головним своїм завданням в умовах існуючої владної деспотії вважала розвиток освіти та медицини в Почепі та волості, адже покладала свої надії тільки на майбутнє, коли освічений народ, за її сподіванням, сам зможе проторувати собі шлях до свободи. На жаль, ці сподівання почепської інтелігенції залишилися марними у деспотичній державі, де могла змінюватися лише вивіска на владних структурах, а самі ці структури залишалися колишніми – всевладними та деспотичними, як би вони не називалися при цьому – монархічними, псевдодемократичними, або комуністичними. Та все ж, не зважаючи на зовнішні обставини, почепське земство частково виконало свою справу, спромігшись надати освіту та порятувавши людське життя у лікарнях значній кількості мешканців своєї округи. Чим могло допомагало почепцям у цій святій справі й повітове Мглинське земство.


88. Гурток почепських учителів (в центрі Марія Литвиненко). Світлина 1910-го року.

Так 1907-го року за допомогою Мглинського земства у Почепі була відкрита народна школа, під назвою «Почепського початкового земського училища», а також Вище початкове училище для хлопчиків. Училище це розміщалося в будинку, який орендували у почепського купця Грабора, там, силами учнів та викладачів, влаштовувалися театральні вистави, які мали неабияку популярність у мешканців містечка. А з 1910-го року земство розпочинає будівництво шкіл і у сільських місцевостях Почепської волості - у Верхній Злобинці, Паперовій Фабриці, Попсуївці, Садовичах та Третяках. На кінець 1913-го року в 50-х початкових школах повіту навчалося вже 2300 дітей. А 1906-го року в Почепі відкрилася й «Приватна прогімназія з правами», честь відкриття якої належить талановитій жінці, патріоту розвитку освіти у рідному краї, Марії Литвиненко. Здобувши освіту у Смольному інституті в Петербурзі, чудово володіючи французькою та німецькою мовами, Марія Литвиненко вирішила присвятити своє життя розвиткові освіти у Почепі. Спочатку її прогімназія мала чотири класи та ще один – підготовчий. Щороку Марія Литвиненко їздила до Києва, адже усі гімназії Чернігівської губернії відносилися тоді до Київського учбового округу. У Києві вона постійно спілкувалася з передовими українськими учителями та добивалася від влади, аби її прогімназії надали статус гімназії, аби таким чином підвищити рівень освіти у Почепі. Нарешті це їй вдалося, й у Почепі була створена гімназія, яка розмістилася на другому поверсі колишнього палацу графа Клейнміхеля. Палац Клейнміхеля перетворився у цей час на справжній центр почепської освіти – крім гімназії Литвиненко до нього перебралися Жіноча гімназія та Вище початкове училище.

Не забувало почепське земство й про розвиток медичного обслуговування населення. 1910-го року ним була побудована у Почепі нова лікарня. І захід цей з’явився украй своєчасним, адже з початком Першої світової війни лікарів, яких забирали на фронт, стало на Стародубщині дуже не вистачати. Літом 1915-го року розпочалася в краї епідемія холери. Всього у Мглинському повіті захворіло тоді 744 чоловіка, з яких 275 померло. Як часто це бувало в бюрократичній Російській державі, місцева адміністрація до боротьби з епідемією не була готова. І хоча у Почепі й було створено тоді медичний протихолерний загін для боротьби з хворобою, холера почала згасати лише під кінець року. Серед низки почепських лікарів «за старанність у боротьбі з хворобою» було відзначено й У. Камінецького, а «доглядача» П. Левицького винагороджено 100 карбованцями. Наслідком боротьби із холерою стало формування у Почепі організаційної структури надання медичної допомоги населенню. 31 травня 1916-го року влада дозволила нарешті відкрити у містечку власну амбулаторну приймальню, яку очолив новий лікар М. Дедідзе, що приїхав тоді до Почепу. Амбулаторним хворим ліки видавалися безкоштовно. Цей період можна вважати початком поліклінічної служби у Почепі.

На відміну від Почепу, іншим українським містам Стародубщини доводилося у важкій конкурентній боротьбі зі старообрядською промисловістю розвивати власну економіку. Великих успіхів у цій боротьбі досяг Погар, у якому 1912-го року розпочалося будівництво сигарної фабрики. Завдяки своєму адміністративному статусу «заштатного міста» Погар розвивався дуже повільно, і 1917-го року його населення складало менше трьох тисяч чоловік, тому спочатку на фабриці працювало лише 50 осіб, але згодом це підприємство набуло неабиякого розвитку. У наш час Погарський сигаретно-сигарний комбінат є єдиним у Російській Федерації підприємством, що виробляє сигари. Його сигари вищого сорту, у тому числі й під назвою «Погар», можна побачити у сигарних магазинах таких європейських країн, як Франція, Бельгія, Німеччина та Голландія. Погарські сигари, що зроблені з натурального, без яких-небудь домішок тютюну, без примусового нікотину та ароматичних засобів, вельми цінували свого часу за відмінну якість навіть такі знавці кращих сортів тютюну, як англійські прем’єр-міністри Уїнстон Черчілль та Гарольд Макміллан.

Початок 20-го ст. став часом плідної праці на користь українського народу Стародубщини та всієї України видатного українського історика, чий родовід сягав своїм корінням саме Стародубського краю, Вадима Модзалевського. Українські шляхтичі Давид та Федір Модзалевські з’явилися на Стародубщині у 17-му ст., жили у Стародубі, й так само як і їхні нащадки, служили у козацькому війську Стародубського полка. За 200 літ свого перебування на Стародубщині поріднилися Модзалевські з багатьма іншими значними українськими родами краю, так що серед предків Вадима Модзалевського був навіть один стародубський полковник, Тиміш Олексіїв, який керував Стародубським полком у 1676-1678 та 1687-1689 рр. (перу Вадима Модзалевського належить ґрунтовна праця й про цього свого предка). Батько Вадима, Лев Модзалевський, займався літературою та педагогікою, і, як часто це траплялося у імперії, працювати йому довелося в далечині від рідного краю – у Грузії. Там, у Тбілісі, 28 березня 1882-го року й народився у нього син Вадим. Батьки дуже бажали, аби Вадим став воєнним, тому й віддали його до кадетського корпусу у Петербурзі, після закінчення якого навчався він там же, у Миколаївському інженерному училищі. Але вже тоді головним захопленням Вадима Модзалевського стає українська історія, а разом з тим і історія рідної предківської Стародубщини, тому дуже зрадів він, коли після закінчення училища його призначили на службу до Києва, де можна було приникнути до світлих джерел рідної української історії. Там він пише свою першу невеличку працю, замітку про чернігівського полковника Павла Полуботка, яка з’являється друком 1903-го року в «Російському Біографічному Словнику». З цього часу статті та публікації Модзалевського постійно знаходять собі місце на сторінках найзначніших українських видань, причому не лише тих, що видавалися у Російській імперії, але й закордонних, галицьких. Вадим Модзалевський пише до «Київської Старовини», друкованих видань Чернігівської та Полтавської архівних комісій, «Записок Наукового Товариства імені Шевченка» у Львові. Він стає членом київського Історичного товариства Нестора-Літописця. Вже тоді головною стезею життя Вадима Модзалевського стає дбайлива праця у архівах та збирання історичних раритетів, з метою створення українських музеїв, аби матеріальні свідоцтва колишнього українського життя не зникли для нащадків, а збереглися навіки. Квартири Вадима Модзалевського, де би він не жив, самі стають такими своєрідними музеями, які оповідають гостям про славну та чарівну історію козацької України. Ось як наприклад описує його тодішню київську квартиру один з очевидців: «Уже в ті роки гострозоре око могло відмітити, що це далеко не зовсім офіцерська квартирка. На стінах були розвішені гравюри видів міст старої України, портрети українських гетьманів та генеральної старшини. Книги в шафах і на полиці майже виключно з історії України: Костомаров, Маркевич, Лазаревський. Сучасні скатерті перемежалися з сучасними українськими плахтами і вишитими рушниками; на стінах і на підлозі були прекрасні, старовинні українські килими. Замість склянок на стіл подавалися гетьманські срібні чарки; замість графинів для вина ставилися старовинні українські штофи та "ведмедики". Я вже бачив і знав ці старовинні атрибути побуту українського народу, деякі з них я бачив удома в дитинстві, у сусідів, у селян».


89. Вадим Модзалевський.

Не залишався Вадим Модзалевський і осторонь революційної боротьби українського народу за свою незалежність. 1905-го року він допомагає збройному повстанню саперного батальйону у Києві, за що його було заарештовано 1 листопада, але потім все-таки відпущено на волю за недостатністю прямих доказів. Але служити йому з цього часу доводиться у Петербурзі. Та й навіть тут він не залишає історичної праці, продовжуючи роботу в петербурзьких архівах, роблячи безмежну кількість виписок і копій документів для численних наукових задумів. Ім’я Модзалевського стає все більш відомим у колах української інтелігенції, його історичну працю високо оцінили такі відомі вчені як М. Василенко, М. Грушевський, О. Левицький, Г. Лукомський та інші. Але воєнна служба на користь імперії з кожним роком все більше пригнічує палкого українського патріота, й 1911-го року він подає прохання про відставку, вирішивши все своє подальше життя присвятити вивченню історії України, у тому числі й історії рідної Стародубщини, якою з кожним роком захоплюється все більше. Саме для того, аби бути як можна ближче до рідних країв, перебирається Модзалевський на життя до Чернігова, адже в губернському місті більше було можливостей для плідної наукової праці, ніж на Стародубщині, яку імперська влада давно вже перетворила на глуху провінцію. Але саме Стародубщину Модзалевський, вслід за іншим видатним українським істориком Олександром Лазаревським, вважає справжньою скарбницею архівних документів з козацької гетьманської доби, й саме на Стародубщині веде він свою щорічну плідну працю. Завдяки Модзалевському Україна довідається з цього часу про безліч подій, що відбувалися на Стародубщині у роки Гетьманщини. Вже того самого 1911-го року він видає у Чернігові матеріали зі Стародубської актової книги за 1664-1683 рр., а 1914-го року виходить окремим виданням «Актова книга Стародубського городового уряду 1693 року». Численні архівні матеріали зі Стародубщини з’являються й у інших історичних працях Модзалевського, в яких розглядається історія всієї лівобережної Гетьманщини. Так детальний опис склодувних заводів, що діяли тоді на теренах краю, є в його праці «Гути на Чернігівщині», а про стародубські дзвони він писав, що відлиті місцевими майстрами з міді та прикрашені орнаментом, в’яззю з літер, гербами замовників, свідчили вони про безперечний художній смак та високі професійні якості стародубських майстрів. Створює Вадим Модзалевський і великий (у п’ятьох томах) генеалогічний довідник українських козацько-старшинських родів під назвою «Малоросійський родословник», а в співавторстві з Георгієм Лукомським ілюстрований «Малоросійський гербовник», герби до якого змалював видатний український графік Георгій Нарбут. Усі ці праці мають у собі безцінну інформацію про стародавнє життя стародубських українців. Завершив Вадим Модзалевський і ту працю, що розпочав колись його духовний наставник Олександр Лазаревський, видрукувавши 1913-го року четвертий том за 1735-1740 рр. «Щоденника Якова Маркевича», козацького старшини, в спогадах якого міститься також безліч цікавих відомостей про українське життя на Стародубщині 18-го століття.

Багато сил положив Модзалевський і для того, аби перетворити стародавній Чернігів, у якому він жив, на справжній центр української історичної культури. У Чернігові він очолює учену архівну комісію – потужну науково-історичну установу з широким спектром діяльності, яка мала кілька підрозділів, зокрема й музейний, та стає директором чернігівського Музею українських старожитностей імені Василя Тарновського. Саме завдяки Модзалевському у чернігівському музеї була зібрана та збережена безцінна колекція історичних експонатів доби Гетьманщини, у тому числі й речі, що належали особисто славному українському гетьману Івану Мазепі. Це був дуже плідний період його життя, з невтомною енергією Модзалевський поєднував адміністративну роботу та масштабні наукові дослідження. Він керував ремонтом музейних приміщень, поповненням колекцій, редагував видання архівної комісії, заснував архівне бюро для обстеження місцевих архівів.

З великим захопленням зустрів Вадим Модзалевський вістку про Лютневу демократичну революцію 1917-го року в Петрограді та повалення ненависного царського режиму. Але він чудово розумів, що в добу революційних перетворень саме історичні експонати дуже часто становляться жертвами народної ненависті проти пануючих окупантів. Тому Модзалевський стає у цей час, з дозволу української Центральної Ради, комісаром з охорони пам’яток мистецтва та старовини, та намагається всіма силами врятувати історичні предмети, музейні зібрання, садиби та пам’ятки Чернігівщини від актів вандалізму. Коли ж у січні 1918-го року нарешті сповнюється віковічна мрія українського народу про державну незалежність, Вадим Модзалевський вирішує, що у цей час його талант та хист повинен бути на службі в молодої Української держави, та перебирається до Києва, де бере найактивнішу участь у справі організації нової української історичної науки. Він очолює архівно-бібліотечний відділ міністерства освіти (пізніше - головне управління мистецтва і національної культури), деякий час був начальником Архівного Управління і Всеукраїнського Головного Архіву, є одним з ініціаторів створення Української Національної Академії Наук. Модзалевський працював у низці комісій, які складали програмні документи подальшої діяльності українських архівних, музейних, наукових установ. Розроблялися масштабні проекти, наприклад, організації архівної та бібліотечної мережі, складання українського Біографічного словника, дослідження історії права тощо. Палкий патріот української незалежності, не забував Вадим Модзалевський цієї пори і про рідну Стародубщину, над якою знову згущалися хмари новітньої більшовицької окупації. 1919-го року він видає друком свою нову працю – «Перший військовий підскарбій Роман Ракушка», у якій, використовуючи низку архівних даних з історії Стародубщини, першим серед науковців доказує, що саме цей видатний стародубець є справжнім автором «Літопису Самовидця», що у свою чергу знову підтверджує те високе місце, яке займає історія Стародубщини в історії цілої України, та свідчить про той нерозривний зв'язок, який завжди духовно пов’язував та пов’язує Стародубщину з матір'ю-Україною.

На жаль, дуже скоро українська державність надовго впала під важким чоботом більшовицького окупанта. Недоля рідної землі глибоко віддзеркалилася й на долі її палкого патріота Вадима Модзалевського. Він помер 3 серпня 1920-го року, проживши на світі лише 38 років. Але історичні праці Вадима Модзалевського, що залишилися нам у спадок, є найкращим пам’ятником для нього у новій незалежній Україні, що скрізь усі перепони проторувала власний шлях до свободи. Не повинні забувати про Вадима Модзалевського і його земляки-стародубці.

1 серпня 1914-го року Російська імперія вступила у Першу світову війну. Метою імперського уряду в цій війні було подальше розширення власної території. У першу чергу Росія бажала приєднати до себе українську Галичину та турецькі проливи Босфор і Дарданелли. Але сил для володіння такими великими територіями в імперії вже не було. У 1915-му році німецькі війська розгромили російську армію, та розпочали широкомасштабний наступ, під час якого росіяни змушені були покинути територію Польщі, частину Західної Білорусі, України та Прибалтики. Для суспільства імперії поразки у війні вилилися у численні кризи – фінансові, економічні та політичні, зневіра в царя та його уряд запанувала серед величезних верств населення держави, й тим самим Російська імперія була приречена на загибель. Не обминули численні лиха цього періоду й Стародубщини. Не підприємствах та у сільському господарстві краю не вистачало робітничих рук – фронт забирав на загибель кращих, талановитих синів українського народу, в тому числі й представників інтелігенції, учителів, лікарів. 1915-го року в краї запанувала епідемія холери, яка також призвела до загибелі багатьох жителів Стародубщини. Все більше людей у цих умовах жадали скорішого падіння ненависного імперського уряду та відродження української незалежності.

Почали з’являтися на Стародубщині й біженці з західних кордонів імперії. Серед них було багато й жителів української Берестейщини, яка входила у ті часи до складу Гродненської губернії. Просуваючись на схід уздовж лінії Поліської залізниці, мешканці Берестя, Кобрина та інших українських міст з Заходу України потрапляли до Стародубщини, де оселялися поблизу залізничних станцій, там де зупинялися. Вихідці з Берестейщини привносили до українського життя Стародубського краю нові нотки, надавали йому ще сильнішого, гучного звучання. Живучі на кордоні з Європою, берестейські українці, потрапивши до Стародубщини, відроджували у суспільному житті стародубських українців старі демократичні традиції та уподобання, які так уперто нищилися на Східній Україні імперською владою. Багато серед берестейських українців було таких, що, перебираючись через кордон, побували свого часу на заробітках у країнах Західної Європи, та навіть у Сполучених Штатах Америки. Деякі з них мали родичів, що залишилися жити там назавжди. Так що, як живуть у країнах справжньої демократії, берестейські українці знали не з чуток, та ширили свої думки й серед стародубських українців. Після років Громадянської війни на Україні Стародубщина була приєднана до складу Радянської Росії, а Берестейщина увійшла до складу Польщі, і через радянсько-польський кордон повернутися на батьківщину берестейцям було не можливо. Так і залишилися вони жити на Стародубщині, ставши з роками частиною стародубського українського етносу. У Новозибкові вихідці з Берестейщини заселили район поблизу залізничної станції, навпроти вокзалу, за залізничною колією, по дорозі, що прямує до навколишніх сіл Кархівки та Тростані. Район цей отримав назву Горки, через те, що розташований на узвишші по відношенню до залізничної станції. Нащадки тих берестейців живуть у Новозибкові й зараз, перемішавшись з місцевим населенням, та нічим особливим від них вже не виділяючись. Кров тих переселенців, разом із кров’ю стародубських українців, тече і в моїх жилах.


90. Місто Стародуб на початку 20-го ст. Стара світлина. У центрі – полковий козацький собор часів Гетьманщини. Праворуч Ново-Миколаївський собор, знищений незабаром більшовиками.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Іван Кунцевич-Миньківський (Миньковський) належав д0 української православної шляхти. Його родове гніздо — Миньківці знаходилося, очевидно, на Брацлавшині, хоча були у майбутнього паволоцького полковника маєтності і під Паволоччю (нині село Паволоч належить до Попільнянського району на Житомирщині). Маємо на увазі с. Верхівню. Збіднілий шляхетський рід Миньківських «спеціалізувався» на юридичних справах і дав чимало канцеляристів. Як стверджують історики, на початку XVII ст. формувалися перші своєрідні шляхетські «династії», для котрих хліб юриста став сімейною традицією. До таких належала і родина Миньківських.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka