Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Стародубщина у складі Київської Держави

Стародубщина у складі Київської Держави

Приєднання Сіверщини до Київської Русі. Політика Володимира Великого. Князівські поселення на Стародубщині. Стародубські міста.

У 884 році київський князь Олег пішов походом на сіверян та підпорядкував сіверські землі владі Київської Держави. Літописець, автор «Повісті временних літ», пише про це так: «У рік 884. Відправився Олег на сіверян, і переміг їх, і поклав на них легку данину, і не дозволив їм платити данину хозарам, кажучи так: "Я ворог їх, і вам їм платити нема за що"». Наступного року, таким самим чином, Олег підпорядкував і радимицькі землі. Стародубщина, разом з усією Сіверською землею, увійшла до складу Київської Держави. Колишня хозарська данина, яку сіверяни платили кілька століть на ознаку своєї васальної залежності від Хозарського каганату, була замінена на таку саму необтяжливу данину до скарбниці київських князів. Щороку князь та його дружина виїжджали на полюддя у підпорядковані Київській Державі землі, де й збирали ту саму данину. Цілком вірогідно, що стародубські землі, які були розташовані великою мірою у лісових хащах на крайній півночі Сіверської землі, досить тривалий час знаходилися поза увагою князівських збирачів данини, і якщо данина там і збиралася, то, скоріш за все, збиралася вона нерегулярно, представниками чернігівської адміністрації, які звозили її до Чернігова, звідки вона йшла вже до князівської скарбниці у Києві. В усякому разі, ані літописних свідоцтв, ані археологічних джерел щодо існування на Стародубщині місць збору князівської данини до кінця 10 ст., ми не маємо.

Ситуація змінилася лише з приходом до влади у Києві князя Володимира Великого. Як відомо, Володимир головним завданням своєї політики бачив не розширення державних кордонів Київської Русі (хоча саме він приєднав до Русі Волинь та Галичину), а наведення адміністративного порядку на вже підпорядкованих державі землях. З цією метою він встановлює найтісніші стосунки з Візантійською імперією, звідки переймає не лише християнську віру, але й деякі форми керування суспільством цієї найрозвинутішої на той період у Європі держави. Аби посилити державний контроль на всіх підпорядкованих Русі землях, в епоху Володимира розпочинається масове будівництво князівських «городків», які заселялися представниками державної адміністрації та війська, що повинні були доглядати за порядком, збором податків та виконанням розпоряджень центральної влади щодо даної землі.

Як ми знаємо, головним містом Стародубщини був уже на той період Стародуб, який виконував функції чільного язичницького центру краю. Саме на кінець 10 ст., за археологічними відомостями, приходиться період початку розквіту цього міста, яке знаходилось тоді на 9 кілометрів осторонь від місця свого сучасного розташування, на високому крейдяному пагорбі поблизу річки Ваблі. Тепер це місце називається Десятуха, або Старий городок. На місці ж сучасного Стародуба, на річці Бабинець, в урочищі, що має тепер назву Солдатська гора, у 10 ст. виникає також нове селище. Разом та поруч із ним у 10-12 ст.ст. будується величезна кількість нових поселень. За підрахунками археологів, на середину 12 ст., навколо Стародуба існувало вже не менше 80 таких «городків». Це й були міста, створені центральною адміністрацією для контролю над краєм. Знаходилися ці «городки» по берегах найважливіших для Стародубщини рік та річок, аби, таким чином, усі шляхи сполучення краю залишалися під контролем київської адміністрації. Населення «городків» не було багаточисельним – лише декілька представників влади, загін дружини, та поодинокі мешканці. Для того, аби назавжди приборкати місцевий сепаратизм, «городки» заселяються різноплемінним людом – полянами з Київщини, сіверянами з Чернігівщини, радимичами із сіверського прикордоння. Деякі з таких «городків», як наприклад Трубчевськ, вельми скоро, завдяки своєму вдалому розташуванню на торгівельних шляхах, становляться значними та розвинутими містами краю. Населення в них з кожним роком все більше та більше інтернаціоналізується, колишні міжплемінні відмінності поступово зникають, і замість конгломерату з різних племен, на Стародубщині твориться помалу єдине етнічне тіло Київської Держави. Але «золотий вік» Київської Русі дуже скоро змінився періодом удільної роздробленості, Стародубщина стала частиною Чернігівського князівства, нового державного утворення Сіверської землі, і сіверські етнічні тенденції знову беруть верх на теренах краю.

Більша частина «князівських городків» так і залишилася невеличкими міськими поселеннями, які згодом перетворилися на звичайні села. Про їх колишнє значення, як адміністративних центрів, нагадують тепер лише залишки земляних валів та дерев’яних споруд, які відкривають археологи під час своїх розшуків. Найбільш значні залишки таких поселень знаходяться зараз поблизу сіл Митничі, Левенки, Кістер та Селище під Стародубом, та поруч із селом Вормине Мглинського району. Велика ж кількість давньоруських поселень на Стародубщині до сих пір як слід не вивчена. З тих «городків», які стали згодом значними міськими центрами, або через якусь історичну подію їх давні імена збереглися у літопису, нам відомо вісім. Це Сівськ та Корачів (перші літописні згадки з 1146-го року), Синин Міст (сучасне село Синин Погарського району), Радогощ (сучасний Погар) та Ропеськ (сучасне село Старий Ропськ Климівського району) – перші згадки про ці давні міста від 1155-го року. З 1160-го року відомі Зартий (поблизу Мглина) та Росусь (село Розсуха Унецького району). І нарешті 1164-го року сягають перші відомості про місто Трубчевськ, яке з цього року стає столицею удільного князівства, тобто треба думати, що воно теж було засноване як мінімум кількома десятиріччями раніш. У 1975-му році мешканці Трубчевська відсвяткували навіть 1000-річчя з дня заснування свого міста, але підтверджуватися цей факт заснування може хіба що тільки археологічними дослідженнями. Взагалі ж треба визнати, що за кількістю міст серед усіх земель Київської Русі на момент татаро-монгольської навали, Чернігівська земля займала друге місце, після Волинської землі. Так у Київській землі було на цей період 54 міста, у Чернігівській - 75, у Переяславській - 28, у Волинській - 94, у Галицькій - 46, у Турівській - 11, у Полоцькій - 17, у Смоленській - 32, у Муромо-Рязанській - 23, у Володимиро-Суздальській - 39, і у Новгородській - 17. Наведені факти свідчать про неабиякий розквіт Чернігівського князівства у добу удільної роздробленості.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Холмщина - це вже поняття історичне, в основному внаслідок змін, які сталися тут упродовж XX століття. Історична Холмщина простягалася поміж Волинню, Галичиною, Люблінською землею і Підляшшям. Перші згадки про ці терени маємо в літописі Нестора, де мовиться, що по Бугу сиділи дуліби й бужани, а пізніше волиняни. Деякі дослідники вважають, що йдеться, тут про одне плем'я, яке згодом дістало назву від міста Волинь. Нагадаймо, що це місто стояло на лівому березі Бугу (тепер територія Польщі), відтак волиняни мешкали обабіч цієї річки, тому історично Холмщина є частиною Великої Волині.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka