Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 12 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Поисковый фонарь интернет магазин http://fonarik-market.ru/ с доставкой.
лічилка
Стародубське козацтво

Стародубське козацтво.

Відродження стародубського козацтва. Аферисти. Стародубці та донці. «Кацапокозаки» чи «клоуни»? «Веселий екіпаж». Стародубські козаки у Білорусі.

Із незадоволенням стежачи за спробою організації українського громадського руху на Стародубщині, російська влада тем не менш змушена була більш прихильніше поставитися до стародубського козацького руху, адже відродження козацтва з початку 90-х років 20-го ст. охопило величезні простори російської держави, у першу чергу Дон та Кубань, і московська адміністрація не могла не рахуватися з цими фактами. Але і тут влада зробила усе можливе, аби нівелювати як можна сильніше національну складову цього козацького руху, заставивши козаків позабути свій національний зв'язок з Україною, перетворивши їх на «вірних слуг російської Вітчизни». Розпочавшись як щире прагнення козацьких нащадків відродити славну минувшину своїх предків, адміністративними намаганнями козацька справа дуже швидко перетворилася на бюрократичну чиновницьку організацію, верхівку якої відтепер складали не натхненні аматори предківської старовини, а адміністратори-посадовці, які за державний кошт виконували державне замовлення на висвітлення козацької історії та сьогодення у потрібному для влади державному руслі. Так на рубежі двох тисячоліть зростало та занепадало новітнє стародубське козацтво.

На час отримання державного суверенітету Російською Федерацією у 1991-му році, мало що нагадувало на російській Стародубщині про її колишню українську козацьку минувшину. Ще на початку 50-х років, за свідченнями очевидців, зникли за владними вказівками зі стародубських хат останні залізні таблички зеленого кольору із написом «Козак», що свідчили про колишню станову приналежність їх мешканців, і зберігалися ще подекуди у глухих селах. А в краєзнавчому музеї Стародуба за радянських часів не було навіть окремої експозиції, яка б розповідала його жителям про козацьку історію рідного міста, коли, у складі української Гетьманщини, минули для Стародубщини її найславніші часи. І от тепер, в той час, коли нова російська влада офіційно оголошувала свій курс на розбудову демократичного суспільства у країні, стародубські українці вирішили створити у краї міцну козачу організацію, за допомогою якої збиралися відродити та виплекати старі предковічні традиції рідного народу. 1994-го року у Стародубі зібрався вже перший гурток, члени якого зібрали по архівах дореволюційні метричні книги, з яких виписали та опублікували прізвища своїх родоначальників – українських козаків колишнього Стародубського повіту, з надією що численні нащадки тих козаків згуртуються таким чином та згадають про своє славне минуле, яке вже не одне десятиліття до того винищувалося більшовиками. Спрага народу до відродження власної минувшини виявилося настільки великим, що вже через кілька місяців після того постало на порядок денний питання про створення своєї козацької організації, і 21 серпня 1994-го року, зібравшись на збір у Стародубі, місцеві козаки оголосили про створення громадського товариства «Стародубський козачий полк» зі своїм Статутом і отаманським правлінням. Так розпочалася справа відродження козацтва на Стародубщині.

Відразу ж учасники нового товариства зіштовхнулися з багатьма труднощами. Старі козацькі традиції дідів та прадідів, що загинули у роки більшовицького лихоліття, давно вже забулися, і свідоцтва про козацьку історію новітні козаки часто добували у таких місцях, що не мали до української козацької Гетьманщини жодного відношення. Частіше за все за свідоцтвами про старовинне козацьке життя стародубські нащадки зверталися до радянських фільмів-агіток на кшталт «Весілля у Малинівці», де козаки зображалися або кумедними персонажами або бандитами, чи до книг Михайла Шолохова про донських козаків, не розуміючи того, що козаки донські російські і козаки гетьманські українські це зовсім різні особи, з різною історичною долею, різною ментальністю, мовою та звичаями. Так і розвивалося новітнє стародубське козацтво за чужими йому історично донськими зразками – копіюючи для себе царське військове обмундирування початку 20-го століття, царські ж офіцерські звання, та навіть збори свої називаючи не Радами за старим споконвічним козацьким звичаєм на Україні, а по-донському «козачим Кругом», хоча і слова такого ніколи не було на Гетьманщині. Але не зважаючи на такі помилки, козача справа на Стародубщині розвивалася в перший період свого постання все-таки у прогресивному напрямі.

На Стародубській землі новітніми козаками було створено десять сотень, сім з яких знаходилося на території історичної Стародубщини, а саме дві у Стародубі (полкова і молодіжна), дві в Унечі, та по одній у Суражу, Погарі та Почепі. Ще одна сотня знаходиться на Східній Стародубщині – у Трубчевську, і дві складаються з тих стародубців, що мешкають вдалечині від батьківщини – у Брянську та Москві. Є також у складі Стародубського полка і дві станиці (слово також не місцеве, а донське) – Ярцевська (у Смоленській області) та Климівська (райцентр на Стародубщині). Сотні у свою чергу розпадаються на курені, яких у різних сотнях може бути різна кількість – так у Стародубській сотні їх 6 міських та 10 сільських (у селах Єлионка, Остроглядове, П’ятівськ, Меленськ, Новомлинка, Мишківка, Олійникове, Ломаківка, Озарівка та Курковичах). Серед новітніх стародубських козаків є і свої подвижники, що всією душею уболівають за стародубську козачу справу – такі, як похідний отаман пан Омеляненко, полковий писар Лякун, голова Ради стариків Шакун, стародубський отаман Дебольський, суразький Зима, погарський Циганок, трубчевський Бурий, та деякі інші. За ініціативою пана Омеляненка у листопаді 2005-го року у Стародубі була створена окрема молодіжна сотня, що складається з 30 юнаків у віці 15-17 років – учнів старшокласників школи № 2 та професійного училища № 23. А в лютому наступного року для козаків цієї сотні було сформовано спеціальний кадетський клас, у якому старіші козаки навчають юнацтво «патріотизму, любові до малої батьківщини та становленню громадянської позиції».

Члени новітнього стародубського козацтва працюють у своєму приватному житті у колгоспах та фермерських господарствах на селі, є серед них учителі за фахом, діячі науки та мистецтва. У селі Ляличах Суразького району існує навіть козача сільгоспартіль, і козачими руками відреставровано козачий полковий собор Різдва Христового 17-го століття у Стародубі, а ще побудована каплиця у селі Костеничах. Видає стародубське козацтво і свою газету «Стародубський козачий вісник», у якому розказує народу про свою діяльність та запрошує усіх козацьких нащадків діяти разом за козацьку справу. За даними цього видання зараз у Стародубському полку налічується до 1000 осіб чоловічої статі.


133. Печатка сучасних стародубських козаків.

Відразу по створенні свого товариства задумалися козаки і над тією символікою, якою користуватимуться вони у своїй діяльності. Першою тоді з’явилася печатка Стародубського Козачого Полка. У центрі печатки зображено коровай на сіверському рушникові, як символ стародубської гостинності, а під ним три дубових листячка, як ознака Стародубської землі та натяк на те, що у нашому краї живуть представники трьох слов’янських народів – українців, росіян та білорусів. Також на печатці є дата створення Стародубського полка (у складі Ніжинського) - 1654-й рік, та дві перехрещені козацькі шаблі, що символізують собою пам'ять про те, що стародубські козаки завжди були захисниками свого народу та своєї батьківщини. Цією печаткою відтепер позначаються усі документи новітнього стародубського козацтва.

Полкові збори стародубських козаків відбуваються щоліта на свято «яблучного Спаса» (19 серпня) у Стародубі. 2004-го року у цей день місцеве козацтво урочисто відсвяткувало 350-річчя з дати історичного заснування свого полку. На свято це запросили багато гостей і з України та Білорусі. А через два роки на «яблучного Спаса» у Стародубі на козацьких зборах було оголошено про створення міждержавної громадської організації «Сіверське братство», до якої увійшли козаки зі Стародубщини, української Чернігівщини та білоруської Гомельщини. Метою «Сіверського братства» стало: «зміцнення братської дружби поміж слов’янськими народами – російським, українським, білоруським, та протидія усіма законними засобами силам, дії яких спрямовані на підрив довіри та розпалення ворожнечі поміж цими народами». У наш час, коли російський уряд цілеспрямоване створює в душах сучасних росіян образ найлютішого ворога з українського народу та його керівництва, це рішення українських, російських та білоруських сіверян показало, що стародубці, хоча і є громадянами Російської Федерації, у цьому «полюванні на відьом» участі не братимуть, і що вони з кожним роком усе більше та більше усвідомлюють свою кровну сіверську близькість з північними українцями та білорусами Гомельщини.

Така велика активність стародубського козацтва у справі розбудови рідного краю, як і налагодження доброзичливих та дружніх стосунків з матір’ю-Україною, не могли не непокоїти московський уряд, якому у кожній народній ініціативі на національних околицях бачилася загроза антидержавного сепаратизму. Особливо яскраво козацький рух розвивався у цей період на Дону, де під час останнього всеросійського перепису населення 2002-го року значна кількість людей записалася за національністю «козаками», не бажаючи більше аби уряд вважав їх росіянами. Спостерігаючи за поширенням козацьких ідей на півдні Росії, московський уряд змушений був шукати якогось компромісу з лідерами цього руху, вирішивши привернути донське козацтво на свій бік значними пільгами та поставленням донського козацтва на державну російську службу. Залишаючись вірними імперському принципу «розділяй і володарюй», московські урядовці бажали руками донців приборкати козацький рух на інших національних околицях, у тому числі й на Стародубщині. Остаточно система компромісів з донським козацтвом була оформлена 2005-го року, з прийняттям закону РФ «Про козацтво». Відтепер стародубські козаки мали загубити власну самостійність, підпорядкувавшись донському козацтву під іменем «резервного війська», і таким чином загубити і власне національне обличчя, ставши лише слухняною іграшкою у чужих руках. Але стародубське козацтво не пішло на таку зраду національних інтересів свого народу, ухваливши новий Статут, згідно з яким залишалося громадським об’єднанням, тобто зоставалося без міцної державної підтримки, зате незалежним та на одному шляху зі своїм стародубським народом. Та коштувало це стародубському козацтву появою великої кількості різноманітних аферистів, які за допомогою владної адміністрації намагалися приборкати місцевих козаків своїй владі, та знищити таким чином усю місцеву індивідуальність стародубських козаків.

Зараз у Інтернеті можливо прочитати значну кількість скарг від стародубських козаків на таких аферистів, що різноманітнішими засобами намагаються знищити козацьку справу на Стародубщині. Ось що наприклад пише про одного з них, «полковника Магася», колишній отаман Брянської сотні Стародубського полка Максим Волков. «''Полковник Магась'' жодного козацького зібрання не пропускає без запрошення. Дійшло до того, що в Інтернеті його вже отаманом Стародубського Козачого Полка називають. А він, наскільки мені відомо, в основному обтирається у приймальнях брянських губернаторів, і у свій час дуже сильно рвався на посаду отамана Стародубського полку (на одному з сайтів його навіть хтось пойменував ''полковником Стародубського козачого полку'', хоча він і близько ним не був і, сподіваюся, не буде), але, як мені сказали, погорів на чомусь не дуже гідному. Правда, не дивлячись на це, за деякими даними залишається мало не ''радником у справах козацтва'' при якійсь обласній структурі. Саме всім цим нам не догодив цей ''козачий полковник Магась''. На ювілейному зібранні СКП у серпні 2004-го він знову крутився у Стародубі. Але стародубські козаки, до їх честі, народ щедрий і незлопам'ятний, приймають усіх». А ось ще таке пишуть стародубські козаки про цю людину: «Ілляшенко-Магась Ю. Ю. (кілька років тому він офіційно оформив подвійне прізвище). Чим він знаменитий? Розвалом Брянського козацтва, вибиттям грошей з козаків за чини і винагороди, фінансовими махінаціями із заробленими козаками грошима. Окрім подвійного прізвища він має і подвійний чин: одним він представляється генерал-лейтенантом козачих військ і показує відповідне посвідчення, коли це не до місця і явно через край, представляється реєстровим військовим старшиною. Ні офісу, ні прапора, ні честі. Зараз він називає себе Начальником об’єднаного штабу козачих громад Брянської області. Але об’єднуватися з ним козаки не можуть, його біографія цьому заважає. Тому він займається тим, що вішає локшину на вуха молоді про свої ''героїчні'' справи разом зі своїм сподвижником, козачим полковником Богачовим В. А., з яким разом усе життя ділив і посади, і чини, і гроші, що були отримані шляхом ''кидняків''. Така наша безславна історія брянського козацтва».

Поживитися за рахунок стародубських козаків бажали й представники різноманітніших організацій донського козацтва, які виникають у ці часи під патронажем російського уряду. Звертаючись по допомогу до донців нібито до братів, стародубці дуже швидко зрозуміли, що на справді лише потрапили до лабетів нечистоплотних фінансових та політичних ділків, які жадають підкорити собі місцеве козацтво задля власних афер та махінацій. Спочатку до російських козаків звернулися самі стародубці, відразу по своєму згуртуванні відправивши за порадами до лідера Союзу козаків Росії Алмазова свого почесного отамана В. Бєлова. Так Стародубський Козачий Полк став частиною загальноросійської організації Союзу козаків Росії, увійшовши до складу Західного Особливого козачого округу на чолі з паном Зайцевим. Але російські козачі організації бажали лише встановити свій контроль над стародубцями, знищити вщент їхню українську свідомість, перетворити нащадків української Гетьманщини на ряджених скоморохів, бліду копію донських козаків, прищепити на Стародубській землі чужі їй російські козацькі звичаї, які не мають нічого спільного зі стародубською козацькою історією. Для того аби відірвати стародубців від українців, ідеологи донського козацтва вигадали недолугу теорію про те, що нібито серед козаків ніколи не було українців, а запоріжці (яких російські документи 16-17 ст.ст. називають часто «черкасами» за могутнім тоді містом на Дніпрі Черкасами), є насправді нібито не слов’янами, а кавказькими адигами-черкесами та татарами. Доходить уже до того, що у більшості московських книгарень на чільних місцях знаходяться зараз книжки різних нових професорів та академіків, які цілком серйозно пишуть про те, що навіть Богдан Хмельницький української мови не розумів, а спілкувався з населенням тільки через перекладачів, які перекладали для нього з української на татарську.


134. Представники «Черкаських козачих полків» у Стародубі.

Користуючись тепер цією теорією наче знаменом, донські організатори роблять шалений тиск на стародубців, бажаючи аби ті забули свою українську історію та стали «звичайними» козаками, які нічим не повинні відрізнятися від російських донських козаків. На щорічні літні збори стародубського козацтва постійно приїжджають посланці донців, які бажають узяти Стародубський Козачий Полк під свій цілковитий контроль. Так 2000-го року «донське земляцтво» у Брянську прислало на козацький збір у Стародуб цілих двох своїх «полковників». А після того новоутворене «Центральне козаче військо» запропонувало стародубцям ліквідувати усі свої козацькі сотні, перетворивши їх на дві «станиці» - Брянську та Стародубську (на що стародубці резонно зауважили: «коли це на Стародубщині станиці були?»), а центр Стародубського полка перенести зі Стародубу у Брянськ, подалі від української етнічної території. На ювілейний збір стародубців 2004-го року прибула значна делегація Великого війська Донського (реєстрового), на чолі з військовим старшиною Ревою, який запропонував стародубським козакам увійти до складу нового «Черкаського війська». Мабуть що на прилучення козаків до такої дивної організації були витрачені донцями і якісь гроші, бо отримавши відсіч від корінних стародубців, зуміли «черкасці» унести розбрат до козацьких гуртків на Стародубщині Східній, там де козацькі українські звичаї не мали такої тривалої традиції як на Стародубщині історичній. Так 28 серпня 2004-го року частина трубчевських козаків ухвалила на зборі рішення змінити своє керівництво та перейменуватися на «Трубчевську сотню Стародубського козачого полку 1-ої Черкаської козачої дивізії Черкаського козачого корпусу імені генерала Сеславіна у складі Черкаського козачого війська». Таке триразове нагадування у новій назві імені «черкасів» повинно мабуть було за думкою її організаторів як можна скоріше перетворити нащадків українських козаків на цих міфічних кавказців, усупереч відомому прислів’ю, що скільки не повторюй слово «халва»>, у роті від цього солодше не стане. Вдалося донцям створити на Брянській землі і одну «станицю», правда лише на східній околиці східної частини Стародубського краю, у Корачеві, там де українських козацьких організацій історично не було ніколи. А дуже скоро і саме «Черкаське військо» кануло у Лету, як і більшість інших фінансових проектів сучасних козаків, залишивши по себе лише недобру пам'ять та низку світлин своїх організаторів у ладній формі та під дорогими знаменами, хоч питання про те, де все-таки «черкасці» надибали грошей на таке недешеве обладнання так і залишається невирішеним.


135. «П’яне засідання» стародубських отаманів (у білій папасі та з окулярами - «полковник» Миронов).

Та все-таки нав’язування владою чужої для стародубських козаків донської ментальності, символіки та засобів організації, має для стародубців вельми гіркі наслідки. З кожним роком все більше та більше людей на Стародубщині відходять від козачої справи, бо починають розуміти, що те модернове козацтво, яке виникає на їхній батьківщині у наші часи має зовсім мало спільного з тим ділом, яким жили та займались колись їхні предки. Під керівництвом сучасного отамана Стародубського Козацького Полка пана «козацького полковника» Миронова місцеве козацтво перетворюється поволі на щось подібне до провінційної опереткової трупи у строкатих костюмах героїв фільму про «невловимих месників» або прислужників «пана отамана Гриціана Тавричеського» з іншої радянської кінострічки. На збори козаки приїжджають хто у чому – хто у формі російських імператорських військ, хто у кавказькій черкесці з газирями, а хто і взагалі в одязі якогось сільського чабана з білою папахою на голові. Козаки Суразької сотні мають за офіційний одяг камуфляжну форму на взірець вояків країн НАТО, підкреслюючи мабуть таким чином свою незгоду з антиатлантичною політикою сучасного російського уряду. Збори верхівка полка розпочинає великим пияцтвом, роблячи цим негарний приклад і для інших козаків, а особливо для стародубських стариків, яких запрошують на такі засідання, де «козацькі отамани» засипають прямо за столом (як це видно на наведеній світлині), або верзуть перед козацьким товариством п’яненькі промови. А коли після таких «засідань» козаки нетвердо крокують вулицями Стародуба, у російській воєнній формі кінця 19-го ст., під «козацьким знаменом» у вигляді російського державного прапора, і молоді безвусі хлопці гордо показують стародубцям свою грудь у саморобних хрестах та медалях, отриманих ними невідомо за які послуги, то з вулиці дуже часто можна почути на їхню адресу: «От клоуни ідуть!», або і ще більше презирливе найменування: «кацапокозаки», тобто козаки не справжні, не стародубські, не українські, а якась копія на козаків російських, «кацапських». І з кожним днем все менше та менше народу залишається у компанії таких козаків, і часто вже сучасна козацька сотня на Стародубщині складається лише із трьох чоловік – отамана, писаря та осавула, які і командують відтепер лише один одним, за відсутністю у сотні рядових козаків. Ось до чого приводить козацтво відрив від рідного українського коріння.

Незгоду стародубських козаків з діяльністю їх полкового керівництва можна відчути і зі сторінок Інтернету, де деякі з них залишають свої повідомлення про ту прикру ситуацію, яка складається зараз у полку. Ось що пише один з них про отаманів та рядових козаків: «Або Ваші прихильники теж сидять з цим головуючим за одним столом і дивляться йому до рота, чекаючи вельможного слова? Судячи з усього - ні. Все по-іншому. Отаман кинув сотню напризволяще, перевибори не відбуваються - нікому, немає навіть облікового складу, не кажучи про приписний. На посадах ніхто не робить, про службу забули. Та і де пам'ятати, немає найголовнішого - місця збору, офісу. Немає діяльності - немає і грошей, не потрібний і офіс. Славний приклад доблесного Отамана Ілляшенка-Магася Ю. Ю. І шлях той же: відзвітувати - не працювати. Зате з радістю читаю, що є така сотня. Одна радість, що у цій сотні немає нахабства Верховного Отамана, і до адміністрації області вони не ходять. І на тому спасибі».

А ось що пише колишній отаман Брянської сотні Максим Волков: «Так, я козак Брянської сотні (після Кругу 2004-го року я на нашому сході зняв з себе повноваження отамана), і вже 10 років із сумом спостерігаю за тим, що відбувається у нашій організації, яка, як я думаю, відображає собою життя і багатьох інших низових підрозділів. Добре, у нас є Отаман полку, є полковий писар (начальник штабу), навіть полковий осавул є (начебто) ... ось і все, що я знаю на сьогоднішній момент. На Круг зараз збирається більше гостей, ніж козаків. Звичайно, система виборних козаків потрібна, але інколи вона може стати і такою системою, що прикриває собою ''мертвих душ''«.


136. «Клоуни ідуть!», - кажуть про них стародубці.

От ще одна згадка про сучасних козаків: «Різноманітності шевронів, нашивок, хрестів та незрозуміло чого позаздрило б будь-яке товариство фалеристики. У нас у Брянську є один товариш, який числиться відразу у декількох козачих організаціях. Так от, в одній він полковник, в іншій - військовий старшина, в третій - генерал-майор. І від кожної організації у нього кольоровий патент, і всі груди у нього в хрестах. Як до Адміністрації йде - генерал, а коли Казанцев приїхав - полковник. А до цього працював у митниці, і був, нібито, капітаном. Може бути саме за це нас військові і називають – клоуни».

В умовах такого занепаду козацької справи на Стародубщині єдина надія залишається ще на молоде покоління козаків, яке зростало вже після розвалу Радянського Союзу і не має у своїй душі такого тягаря ідеологічних кліше минулої епохи, який забруднює душі більш старого покоління. У сучасній Стародубщині відмінною кузнею для творчої молоді є дитячий колектив «Веселий екіпаж», який базується у місті Стародубі. Створювався він колись як естрадний колектив при місцевій музичній школі, але в умовах економічної кризи 90-х років у Росії ледве-ледве жеврів, аж поки 1995-го року над ним не взяло шефство стародубське козацтво, вирішивши підтримувати дитячий колектив за рахунок власних добровільних пожертвувань. Зберігши стару назву, колектив отримав додаткове позначення «дитячого зразкового козацького ансамблю», і з тих пір перевівся значною мірою на збереження та виконання сіверських національних пісень і танців, та козацької народної творчості взагалі. Виступаючи не лише перед жителями Стародубщини, а на козацьких святах у різних місцевостях Росії, у тому числі у Москві, дитячий ансамбль зі Стародубу привернув до себе увагу й керівництва козацьких організацій Росії, які жадали навіть з дітей зробити агентів своєї «козацько-російської ідеї». На підтримку та розвиток «Веселого екіпажу» було запропоновано виділити значні кошти, але в обмін на це стародубські діти повинні були своєю творчістю підтримувати ідею «окремого козацького народу», ядром якого є донське козацтво (зі своєю мовою, звичаями та духовною культурою), а до української нації стародубське козацтво нібито не має жодного відношення. Тепер «Веселий екіпаж» мав би виконувати виключно донські козацькі пісні (видаючи їх за місцеву народну творчість), і так само виходити на свої виступи у донській козачій формі дитячого розміру. На щастя, керівництво стародубського дитячого колективу дуже швидко зрозуміло усю хибність та небезпеку від такого відриву від рідного сіверського українського коріння, і хоча відгомін від того тимчасового захоплення «всекозачою ідеєю» іноді й відчувається у творчості «Веселого екіпажу», але з кожним роком все більше стає у колективу істинно українських номерів, коли у національному сіверському вбранні співають ці талановиті дітлахи перед зачарованими слухачами чарівні місцеві пісні. А якщо і одягають колись малі стародубці на потребу високого керівництва офіційні козацькі строї, то це, частіш за все, є вбрання кубанських чорноморців, які, так само як і стародубці, є українцями за своєю етнічною приналежністю. Так дітей-стародубців у кубанських строях можна побачити на світлинах з козацького свята у місті Трубчевську на Східній Стародубщині, емблемою якого стало зображення українського козака Мамая з бандурою, а офіційним гаслом - відома козацька приповідка (також українською мовою): «Козацькому роду нема переводу». І зараз стародубське козацтво підтримує свій дитячий національний ансамбль, у якому вже біля 70 талановитих дітлахів (50 хлопчиків та 20 дівчинок різного віку), і якому і дотепер допомагає усім, чим може – перебування у колективі залишається безкоштовним (батьки сплачують гроші лише на придбання нових сценічних костюмів для своїх дітей), а щоліта «Веселий екіпаж» відпочиває на зборах у Почепській сотні, у Красному Розі, старому маєтку українського гетьмана Кирила Розумовського та Олексія Толстого, його нащадка і талановитого поета Стародубської землі. Так що надія на те, що стародубське козацтво у майбутньому повністю позбудеться тієї ідеологічної мани, якою його намагаються обплутати деякі нечистоплотні ділки від козацької справи, та знов, як і його предки колись, 350 років тому, повернеться обличчям до рідного українського народу, не покидає наших сердець щирих патріотів Великої Незалежної України.



137-138. Стародубський дитячий ансамбль – у національному українському одязі та на святі у Трубчевську.


139. Стародубські козаки із Білорусі у похідній лаві.

Існує осередок стародубського козацтва і у сусідній зі Стародубщиною Білорусі. Тут, у Гомельській області, живуть як переселенці зі стародубських міст та сіл, так і корінні стародубці з села Козацькі Болсуни сучасного Вєтківського району, яке до 20-х років минулого століття знаходилося у складі Росії. Стародубські козаки у Білорусі об’єдналися у добровільне товариство «Білоруське козацтво» (ім’я Стародубщини вживати в офіційній назві місцева влада їм не дозволила). Та на відміну від Росії сучасне «білоруське козацтво» у своїй діяльності не відчуває значного ідеологічного тиску з боку державної влади. Символіка «білоруського козацтва» є більш наближеною до тих історичних взірців української Гетьманщини, які насправді існували у Стародубському полку на протязі 17-18 ст.ст. Форма білоруських козаків, у якій вони прибувають на свої збори до Козацьких Болсунів, вдало поєднує елементи сучасних східноєвропейських військових строїв з тим одягом, який носили українські козаки часів гетьмана Мазепи та інших. Козацьку українську традицію відтворює і прапор білоруського товариства – золотий хрест козацького українського зразка на малиновому фоні. Таким чином справа українського стародубського козацтва не загинула у наші часи не лише у Росії, а живе навіть і у Білорусі.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Стародубщина, або Північна Сіверщина (західні райони Брянської області Російської Федерації) - це мій рідний край. Звідти родом моя мати, там я уперше почув українську мову, увібрав у себе повітря стародубських лісостепів - такого куточка природи, якого я не бачив більше ніде - ні в Україні , ні в Росії.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka