Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 вересня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Стародубщина - Етнографічні та лінгвістичні дослідження

Етнографічні та лінгвістичні дослідження життя українців Стародубщини

Перші дослідники Стародубщини. Костомаров, Максимович, Гнатюк. Втручання імперської політики в справу дослідження Стародубщини. Марія Косич. Національні суперечки 1919-1926 рр. Експедиція Сержпутовського. Радянська ідеологія. Павло Розторгуєв. «Ленінградська школа». Сучасні українські дослідження. Професор Горленко. Східнополіський діалект. «Стародубці».

Наукові дослідження життя та мови стародубських українців розпочалися з 19 ст. Про українців Стародубщини писали такі відомі українські науковці 19-го - початку 20-го ст.ст. як Микола Костомаров, Михайло Максимович та Володимир Гнатюк. Приділяли увагу своїм землякам і місцеві краєзнавці, такі як Г. Єсимонтовський, Олександр Покорський-Журавко, Олександр Рубець, виходець зі знатного стародубського козачого роду Вадим Модзалевський. Усі вони держалися тієї думки, яку висловив у примітках до своєї повісті „Кудеяр” визначний український історик Микола Костомаров, наводячи зразок місцевої мови, якою розмовляють у Новозибківському повіті: „Народ, що живе у цьому краї, розмовляє наріччям, яке є перехідним від українського до білоруського”. Одностайними були науковці й у своїх висновках, що місцева мова розвивалася на основах стародавніх українських сіверських говірок, які у 17-18 ст.ст. зазнали значного впливу білоруської мови, яку принесли з собою білоруські переселенці на Стародубщину. Але з початком 20 ст. з’явилися й нові праці, автори яких спробували довести, що корінні мешканці Стародубщини розмовляють лише діалектом білоруської мови, який не має жодного відношення до мови української.

Першою людиною, яка спробувала обґрунтувати нову, „білоруську” теорію походження стародубців, була Марія Косич, внучка поміщика з села Розсуха Мглинського повіту. Перебуваючи щоліта, разом із чоловіком, у селі на відпочинку, М. Косич збирала та записувала народні пісні, та навіть спробувала перекласти на стародубську говірку байки відомого російського байкаря Івана Крилова. Не маючи спеціальної наукової освіти, Марія Косич зверталася по допомогу до відомого українського етнографа Олександра Русова, який теж мешкав у Чернігівській губернії, у селі Олешні. Але й поради відомого науковця не допомогли аматорці від науки здобути слави. Розвідки Марії Косич не схотіло надрукувати жодне видання, а з усіх її байок сумнівної популярності набули лише чотири рядки з байки „Волошка”, та й то завдяки тому, що у цьому віршованому творі вдало заримованим було слово „капець”. Цей віршик, правда як „твір однієї місцевої сільської поетеси” згадувала навіть Енциклопедія Брокгауза та Ефрона у статті „Стародубська говірка”, а вже в останні часи екс-президент України Леонід Кучма у своїй книзі „Україна не Росія”. Але не такої слави шукала Марія Косич. Тому, аби прославити своє ім’я, вона вирішила зробити „невеличку сенсацію”, та презентувати свої дослідження, як відкриття для наукового суспільства нового, невідомого науці, „білоруського племені”, яке, непомітно для людських очей, тихесенько собі жевріє на теренах Стародубщини. Задля цієї мети вона дещо переробила свою працю так, аби, подібні до білоруських, особливості стародубської говірки кидалися в очі недосвідченому читачеві, та під претензійною назвою „Литвини-білоруси Чернігівської губернії, їх побут та пісні” направила знов до столичних російських видавництв. І на цей раз праця її не була залишена поза увагою. Твір Марії Косич прийшовся до діла саме в ті часи, коли імперський російський уряд звернув особливу увагу на українську Стародубщину.

В останнє двадцятиріччя 19 ст. в Європі починають створюватися могутні воєнні блоки, Європа починає готуватися до майбутньої війни за переділ світу. Військове міністерство Росії визначає, що саме через територію чотирьох стародубських повітів проходить найкраща стратегічна лінія для пересування військових резервів на захід у випадку можливої європейської війни. Імператор Олександр ІІІ видає особистий наказ про форсоване будівництво залізниці у напрямку Брянськ-Гомель-Брест. За рішенням військового міністерства цю залізницю, після її побудови, треба було законсервувати, та використовувати тільки для військових потреб. У 1887 році Поліська залізниця була побудована, і відтепер для російських військ відкривався найзручніший шлях на захід, через Варшаву та Берлін, а Стародубський край ставав стратегічною територією, за порядком на якої треба було уважно стежити. В умовах, коли українське слово в Росії було заборонено на законодавчому рівні, після сумнозвісного указу Валуєва, російський уряд із незадоволенням придивлявся до подій на українській Галичині, де в межах австро-угорської монархії українське слово та література почували себе набагато вільнішими, ніж це було у Росії. У підтримці Австро-Угорщиною українського руху російський уряд убачав величезну небезпеку для себе, та боявся, що за допомогою українців сусідня держава в змозі буде зорганізувати на російській території антиросійський рух, у випадку початку європейської війни. Тому російські урядовці намагаються відтепер, таким самим чином, як і у випадку створеної незабаром Холмської губернії, підготувати громадську думку країни до відривання Стародубщини від решти українських земель. З цією самою метою, мабуть й були сфальсифіковані та перекручені дані всеросійського перепису 1897 року, коли замість 400 тисяч українців на Стародубщині раптом з’явилося лише 778 малоросів. І от тепер до діла прийшлася і праця Марії Косич, згідно з якою стародубські українці ставали раптом... білорусами.

Урядові кола Росії зробили все можливе, аби „сенсаційний твір” сільської поетеси привернув до себе увагу російської громадськості. До справи звеличання Марії Косич залучили російських академиків-слов’янистів Лиманського та Шахматова. У 1901 р. працю Марії Косич друкують у журналі „Живая старина”, а наступного року вона не тільки виходить друком окремим виданням у Петербурзі, але й саму Марію Косич нагороджують золотою медаллю Російського географічного товариства.

Прогресивна громадськість України відразу розцінила ці події як урядову провокацію, коли в умовах самодержавної диктатури авторитетних науковців примушують прославляти, за вказівкою зверху, праці сумнівного змісту. Видатний український етнограф Володимир Гнатюк піддав нищівній критиці твір Марії Косич. У своїй рецензії він писав: „...всі виводи авторки... не мають ніякої підстави і їх належить уважати за її суб'єктивні погляди і розумування без наукової вартості. Особливо безвартні вони тому, що вона раз локалізує їх, другий раз генералізує, і необізнаному з предметом може не раз здаватися, що все те, що вона говорить про своє родинне село Розсухи, відноситься до цілої білоруської території... А саме мішання назви "литвинів" із "білорусами", яке бачимо з поданого повище титулу розділу та титулу цілої праці, вказує наглядно, що авторці далеко ще до розуміння задач етнографії... Належить признати працю... як таку, що не витримує навіть найлегшої критики”. Звичайно ж, що свою рецензію Володимир Гнатюк зміг оприлюднити тільки у Львові, в „Записках наукового товариства імені Шевченка”. Але й слава Марії Косич була недовгою. Після революційних подій 1905-го року, коли громадянське суспільство Росії значно лібералізувалося, а українська літературна мова отримала нарешті дозвіл на вільне існування, про Марію Косич забули. Її остання, так само „білорусофільська” праця „Про будівлі білоруського селянина Чернігівської губернії Мглинського повіту села Розсухи” не привернула до себе аж ніякої уваги, а журнал „Живая старина”, в якому, свого часу, дебютувала Марія Косич, у 1910-му році друкує на своїх шпальтах ґрунтовну працю Д. Світського „Селянські костюми в зоні стику Орловської, Курської та Чернігівської губерній”, в якій справедливо вказується на український характер світосприйняття та менталітету стародубських селян, так само як і на те, що у своєму побуті стародубські селяни значною мірою дотримуються українських народних традицій.

Забута усіма, після своєї недовгої слави, у 1911-му році Марія Косич помирає від туберкульозу. Поховали її у селі Розритому Мглинського повіту. У 1917-му році розсухинські селяни, чиї пісні Марія Косич збирала, та про яких писала у своїх спогадах, що у рік скасування кріпацтва у Росії: ”плакала від щирого серця, коли узнала, що за маніфестом всі покинуть нас”, безжалісно пограбували дім своєї поетеси. Такою була фортуна Марії Косич.

Здавалося б, з встановленням в Росії після революції 1905-го року більш демократичного ладу, із політичними інсинуаціями навколо стародубських українців буде покінчено. Але прихід до влади більшовиків, та відрив Стародубщини від України в 1919-му році, призвів до посилення ідеологічного тиску з боку нової влади на стародубських українців. З самого часу відторгнення краю, місцеві українці засипають уряд Української РСР проханнями про повернення їхньої землі до України. Українські націонал-комуністи, що були тоді при владі у Харкові, ставлять у 1923 р. перед урядом Радянської Росії питання про повернення Україні низки волостей та повітів Гомельської, Курської та Воронізької губерній (Стародубщина тоді знаходилася у складі Гомельської губернії РРФСР). У відповідь уряд Радянської Росії висунув Україні свої вимоги, щодо міста Таганрога, Східного Донбасу, та навіть Новгород-Сіверського повіту, та частини повітів Глухівського та Кролевецького. Занепокоєний несподіваними суперечностями, які виникли так раптово поміж тільки що об’єднаними в складі СРСР радянськими республіками, уряд СРСР створює спеціальну третейську комісію на чолі з головою білоруського ЦВК Черв’яковим, для вирішення цього територіального питання.

У 20-ті роки 20 ст., в період епохи НЕПу, радянський режим був іще дещо ліберальним, і не бажав відверто тиснути на владу радянських республік, що входили до складу СРСР, тому й вдався до створення цієї «третейської комісії». Слід зазначити, що у комуністів Білорусії теж були свої претензії до Росії, адже, при створенні БРСР, в склад цієї республіки увійшли тільки землі навколо Мінську, далі на схід розташовувалась вже Радянська Росія. Тому білоруські націонал-комуністи теж розраховували як на Вітебськ та Могильов, так і на землі Гомельської губернії, до складу якої входила й Західна Стародубщина. У 1924 р. білорусам вдалося повернути до складу республіки свої північно-східні землі, тепер вони бажали отримати й південно-західні. З цією метою, літом 1926 р., комуністичний Інститут білоруської культури з Мінську, зорганізував експедицію в Гомельську губернію Росії, аби визначити, чи можна місцеве населення вважати білорусами, та чи бажає це місцеве населення бути у складі Радянської Білорусі. Побувала ця експедиція й на Стародубщині – у Мглині, Суражі, Клинцях, та у селах Писарівка та Крославичі. На південь Стародубщини експедиція навіть і не поїхала, адже слушно вважала, що на півдні Стародубщини білорусів немає. За результатами експедиції, її керівник, Олександр Сержпутовський видрукував у Мінську «Звіт про подорож у Гомельську губернію у 1926 році», у якій підкреслював, що хоча у мові північних стародубців є багато білорусизмів, а їхні звичаї значно відрізняються від звичаїв інших українців, але вважають стародубці себе саме українцями («хохлами»), й у складі Білорусі бути не хочуть. За підсумками подорожі експедиції, на державному рівні було прийнято рішення про приєднання до Білорусі Гомеля та Рєчиці, але ж з усієї Стародубщини до Білорусі приєднали, але й то значно пізніше, лише одне село Болсуни Суразького повіту, у якому дійсно мешкали, у переважній більшості, етнічні білоруси.

Але сподіванням стародубців на те, що вони, нарешті, з’єднаються із матір’ю Україною, не пощастило здійснитися. З усієї Стародубщини до України було повернуто лише одну Семенівську волость Новозибківського повіту, яка згодом стала Семенівським районом Чернігівської області. Та ще на один тиждень було приєднано до України село Зноб Трубчевської волості, яке через сім днів, рішенням Президії ЦВК СРСР, було знову віддано Росії. Але «в обмін» за Семенівську волость та Путивль, який також, у 1925 р., увійшов до складу України, від України на користь Росії було відірвано Східний Донбас з містом Шахтами, та Таганрізьку округу.

Таким чином, невирішене щодо Стародубщини питання про повернення її до складу України, призводило до зростання в краї національного напруження і після 1926-го року. Як свідчать очевидці, доходило до того, що учителі у сільських школах відмовлялися навчати своїх учнів російською мовою, натякаючи на те, що стародубські діти, так само як і учні на Україні, повинні навчатися рідною мовою. Уряду СРСР, який остаточно вирішив у цей час не повертати Стародубщини до України, потрібно було відшукати та обґрунтувати нові політичні ідеї, за допомогою яких можна було б довести стародубцям, що вони зовсім не українці, та у складі України їм бути не треба. Звичайно ж, довести стародубцям що вони росіяни було неможливо, адже в мові стародубців не було аж нічого російського. А ось спробувати доказати, що стародубці є білорусами, можна було. Більшовицькі спеціалісти добре пам’ятали висновки експедиції Сержпутовського про те, що стародубці в складі Білорусі бути не бажають, тому вважали за доцільне довести місцевому населенню що вони білоруси, для того, аби залишити край у складі саме Росії. Треба лише було знайти й такого «спеціаліста» на Стародубщині, який, за більшовицьким замовленням, створив би та спробував обґрунтувати потрібну владі теорію. І таку людину знайшли. Це був уродженець міста Стародуба, етнічний білорус, Павло Розторгуєв. Покинувши рідний край ще в юнацькому віці, Розторгуєв після Жовтневого перевороту 1917 р. беззастережно переходить на бік більшовиків, одним із перших у науковому товаристві розпочинає використовувати у своїх працях ім’я Леніна та Маркса як «найвидатніших етнографів та лінгвістів», за що й використовується більшовиками як свій вірний агент. Як спеціаліста в галузі білоруського мовознавства, Розторгуєва вже в 1918-му році запрошують викладати курс білорусознавства у Білоруському народному університеті у Москві, а в 1926-му його призначають головним доповідачем від Радянської Росії на Академічній правописній конференції у Мінську. Саме в цей час Розторгуєв одержує наказ використати увесь свій хист для створення нової білоруської теорії про походження стародубців. І Розторгуєв виконує цей наказ своїх господарів у найкоротший час. Використавши для цієї праці власні записи народних говірок як Західної, так і Східної Стародубщини, які Розторгуєв створив ще у юнацькі роки, учений навмисно скомпонував їх таким чином, що білоруські особливості мови стародубців вийшли на перший план, затуливши собою той великий пласт, який присутній в стародубській говірці від української мови. Вже в тому самому, 1926-му році, Розторгуєв видає у Мінську працю «Говори східних повітів Гомельської губернії в їх сучасному стані», а вже наступного року, у Ленінграді, нову, перероблену до смаку своїх господарів: «Сіверсько-білоруські говори: дослідження в галузі діалектології та історії білоруських говорів». Правда, у цій праці, висновки Розторгуєва виявилися аж занадто сміливими, такими, що здивували своєю антиісторичністю усіх поважних науковців Радянського Союзу. Розторгуєв, попри все своє бажання, так і не зміг, використовуючи фактичний лінгвістичний матеріал зі Стародубщини, довести, що стародубська говірка є стовідсотково білоруською, адже «українськість» цієї мови позначалася майже в кожному вислові мешканця Стародубщини, і сховати цю особливість мови під товстим шаром «білорусизмів» Розторгуєву аж ніяк не вдавалося. Тоді цей науковець виголосив у своїй праці, що все те, що пов’язує мову стародубців з мовою їхніх предків, сіверян-українців, є теж… білоруським, адже давні сіверяни, мешканці Чернігівського та Переяславського князівств Київської Русі, є теж… білорусами. Не зупинився Розторгуєв і на цьому – за його висновками стародавні в’ятичі та радимичі є теж білорусами, і таким чином, саме білоруси були найчисельнішим етносом Київської Русі. Звичайно, що для поважних істориків, такі висновки Розторгуєва здавалися лише брутальною маячнею, адже, як відомо, усі джерела, що дійшли до нас з епохи Чернігівського князівства, і насамперед «Повість про Ігорів похід», показують, що в мові сіверян відсутні будь-які білоруські мотиви, та й політично та економічно Сіверщина горнулася завжди саме до Києва, і аж ніяк до Полоцька чи якого-небудь іншого білоруського міста. Але не зважаючи, та навіть всупереч різко негативним висловам кращих істориків щодо антинауковості цих теорій Розторгуєва, імперська влада, так само, як і свого часу Марію Косич, винагородила Розторгуєва золотою медаллю Російського географічного товариства. Як бачимо, імператорську владу в Росії змінила влада більшовицька, але методи боротьби з українським рухом залишилися старими. Натхненний прихильністю нової влади до його історичних фальсифікацій, Розторгуєв того ж самого року друкує у Ленінграді й статтю «До характеристики говірки Стародубського полка у XVIII столітті», де, використовуючи документи зі стародубських архівів, намагається довести, що навіть козацька адміністрація Стародубського полка гетьманської України розмовляла виключно по-білоруські. При чому історична безграмотність Розторгуєва саме у цій статті виявилася повною мірою. Розторгуєв навіть не помислив зробити порівняльний аналіз документів з Стародубського полка з документами інших козацьких полків України. Те, що вважалося йому в стародубських документах «білорусизмами», було насправді канцелярськими зворотами, притаманними діловій мові цілої України, і які мали своїм першоджерелом мову Литовського статуту 16 ст., який був, свого часу, єдиним зразком офіційної мови для України та Білорусі. Таке ж ім’я, як наприклад «Лявон», яке зустрічалося у козацьких документах, свідчило лише про те, що у 18 ст., на теренах Стародубщини жило вже досить багато переселенців-білорусів, не кажучи вже про такі імена як Одарка чи Гарасим, які є виразно українськими, але Розторгуєв зарахував їх чомусь до білоруських. Але як би там не було, а праці Розторгуєва зробили потрібну владі справу. Тепер можна було, використовуючи Розторгуєва, казати, що Стародубщина - не українська земля.

Але, як свого часу й у Марії Косич, подальша доля Розторгуєва складалася зовсім негарно. З початком тридцятих років, коли радянська влада стала все більше та більше вдаватися до терору, і коротка епоха «відлиги» завершилася, вважати, що стародубці є білорусами стало так саме недоцільно, як свого часу недоцільно було владі вважати їх українцями. Непотрібним для влади став і професор Розторгуєв. Його відправляють у «почесне заслання» саме на Стародубщину, у Новозибківський педагогічний інститут, де на кафедрі російської мови на нього чекало нове «партійне завдання»: докласти усіх можливих зусиль, аби довести, наскільки можливо правдоподібніше, що мова стародубців не українська, й не білоруська, а справжня російська. І хоча влада заздалегідь нагородила за майбутню працю Розторгуєва званням доктора філологічних наук, навіть без захисту дисертації, але написати новий твір Розторгуєву ніяк не вдавалося. Як він не намагався у черговий раз перекрутити мову стародубських українців, тепер вже на російський лад, нічого путящого у нього не виходило. Так і помер він у 1959-му році, нічого не надрукувавши, і тільки через чотирнадцять років, у 1973-му році, розторгуєвські редактори зробили з його нотаток щось путнє, та пустили у «радянський» світ під назвою «Словник народних говорів Західної Брянщини». Як і потрібно було владі, праця ця розповідала про те, що мова стародубців є тепер «південновеликоруською», але яку роль в новому ідеологічному перетворенні багатостраждальної мови стародубських українців відіграли розторгуєвські редактори, так і залишається невідомим.

Але ще за кілька років до надрукування останньої розторгуєвської праці, в СРСР створюється ціла наукова школа, так звана «ленінградська», яка розпочинає «плідну» працю в галузі створення нової лінгвістичної концепції про російське походження стародубської мови. У 1970-1975 рр. у Ленінграді виходить друком словник «Брянські говори» під редакцією В. Чагишевої, крім російських радянських дослідників, до «ленінградської школи» відносить себе й дослідник з Польської Народної Республіки Н. Батожек. Але, як і попередні праці, наукова вартість останнього словника, на думку багатьох спеціалістів, цілком зіпсована тим, що його автори, з ідеологічною метою, змішали в одне російську, українську та білоруську мови, які побутують на Брянщині, та зробили з цих мов штучний конгломерат, замість тієї живої мови, яка існує на Стародубщині насправді. Але, сумнівні з погляду представників справжньої, ідеологічно незабарвленої науки, погляди науковців «ленінградської школи» й досить є пануючими серед науковців Російської Федерації, там, де ідеологія вирішує долю всіх наук і зараз.

Зрозуміло, що будь-які спроби українських етнографів або лінгвістів зорганізувати наукову експедицію на Стародубщину в радянські часи, були під забороною. Не змінилася на краще ситуація і в наші часи. Так що українським науковцям доводилося проводити свої дослідження тільки на українській території – в Семенівському та Новгород-Сіверському районах Чернігівської області, які в часи Гетьманщини входили до складу Стародубського полка, та північній частині Сумської області, де населення також розмовляє говіркою, близькою до стародубської. До речі, слід зазначити, що в Семенівському районі, який у 1925-му році було повернуто Україні, місцева стародубська говірка збереглася набагато краще, ніж у тих районах Брянської області, які є зараз у Росії. На теренах радянської України, де разом з російською мала офіційні права й мова українська, стародубська говірка не зазнала таких переслідувань та цькувань, як це було на російській території – там, де існувала тільки одна офіційна мова – російська, а стародубська українська вважалася «сільською» та «безграмотною». І зараз, на західній Брянщині місцеву говірку можна почути хіба що у селі, зате у місті Семенівці на Україні, нею розмовляють вільно на вулицях, та навіть на будинках державних установ можна прочитати оголошення саме «по-стародубські», як оце я побачив років з десять тому, напис на дверях місцевого поштамту: «Пошта не працує. Усі на бураках». Так що, думаю, незаперечним є той факт, що приєднання до Росії позначилося на стародубській говірці вельми негативно.

Але, тим самим, ще більшої ваги набувають дослідження українських науковців, які були зроблені на стародубських землях України, поблизу українського кордону зі Стародубщиною. Найбільш поважаним у науковому світі спеціалістом в галузі досліджень життя та мови стародубців є український професор Володимир Горленко, який у 1951-му та 1967-му роках зробив дві масштабні етнографічні експедиції на суміжні зі Стародубщиною землі. Праці професора Горленка «Литвини півночі України – ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян» та «До проблеми вивчення етнографічної групи українців "литвини"» є найбільш ґрунтовними, та на відміну від більшості інших праць, ідеологічно не забарвленими розвідками, в яких, на базі величезного, зібраного дослідником, фактичного матеріалу, розповідається про історію досліджень життя стародубців, про особливості їхньої мови та народні звичаї представників цієї етнічної групи українців. Сучасні українські філологи, наприклад М. Железняк, відносить стародубську говірку до схiднополiських (лiвобережнополiських) говорів української мови, які є архаїчними діалектами пiвнiчного говору України. Цей говір зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають його генетичне коріння у говорах давніх полян і сіверян. Доктор філологічних наук Павло Гриценко пропонує залічувати мову тих діалектичних груп стародубців, що живуть зараз на теренах України, до групи деснянсько-сеймських говірок у межах східнополіського діалекту. Запропонуємо і ми вважати мову тих українців, що живуть зараз у Брянській області Росії, мовою окремої, близької до деснянсько-сеймської, стародубської групи східнополіського діалекту. Адже назва «литвини», якою й дотепер користуються деякі дослідники, є, по-перше, не притаманною самим стародубцям, які себе так ніколи не називали, а, по-друге, «литвинами» в українській історичній літературі заведено називати, здебільшого, мешканців середньовічного Великого Князівства Литовського, до якого сучасні стародубці не мають аж ніякого відношення протягом останніх 360-ти літ. Тому ім’я стародубців є більш притаманним місцевим мешканцям, ніж прізвисько «литвинів».

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Адам Григорович Кисіль (1600—1653) — не просто великий українець, дипломат і політик. У XVII столітті він був єдиним православним шляхтичем, що зміг стати сенатором Речі Посполитої. Волинський магнат Адам Кисіль переймався болючою проблемою — вирішенням релігійного питання, що постало перед православними і греко-католиками, а згодом, в часи козацько-селянських повстань, на його плечі звалилася іще важча ноша — бути посередником між польським королем Яном Казимиром та Богданом Хмельницьким. Від виважених кроків Адама Киселя залежала доля України та Польщі, зрештою, й сам хід історії. Однак дипломатична місія великого українця, який весь час, по суті, стояв між двох вогнів, так і не знайшла належної оцінки...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka