Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Стиотрон про корректирует здоровье и омолаживает организм на клеточном уровне. . предохранительный клапан пружинного типа купить в ООО "РЕММЕХАНИКА"
лічилка
Стародубщина - Етноси та національні групи

Етноси та національні групи

Археологічні дослідження краю. Деснянська, середньодніпровська, юхнівська, почепська, колочинська культури. Сіверяни та радимичі. Стародубщина у 10-16 ст.ст. „Беззаконна литва”. Розділення Стародубщини на Східну та Західну. Східна Стародубщина. „Золотий вік”. Переселенці-білоруси та старообрядці. Займанщина та осадчі грамоти. Євреї та цигани. „Хохли”, „кацапи”, „литвини”. Адміністратори- „москалі”. Не „малороси”, а „руські”. „Брехливий перепис” 1897 року. Справжня кількість українців та інших етнічних груп. Приєднання до Росії. Радянський геноцид у цифрах.

Археологічні дослідження, які проводилися на теренах Стародубщини впродовж останніх двохсот років, виявили дуже багато пам’яток існування різних людських культур, завдяки яким можна простежити історію заселення краю, починаючи від приходу сюди неандертальців 120 тисяч років тому. Такі пам’ятки археології, як стоянки давніх людей у Нових Бобовичах, Унечі, Сівську, Юдинові, Немолодві та деякі інші, багато розповідають нам про колишню історію нашого краю. Завдяки цим знахідкам ми можемо з’ясувати, які народи та етнічні групи внесли свій вклад у розвиток Стародубщини протягом останніх десятьох тисяч літ. Звісна річ, що ми нічого не можемо сказати про те, які конкретно народи були спадкоємцями тих кроманьйонців, які колись прийшли на зміну неандертальцям, що жили тут раніш. Але розпочинаючи з епохи неоліту, нового кам’яного віку, який розпочався тут приблизно шість тисяч років тому, ми можемо розповісти про племінну належність мешканців краю більш докладніше. Так більшість науковців вважає, що так звані представники „деснянської культури”, що мешкали тоді на Стародубщині, є найдавнішими предками сучасних фінно-угорських народів.

Біля чотирьох тисяч років тому на Стародубщину прийшли та витиснули „деснянців” на північ представники більш розвиненої, бронзової культури – так звані „середньодніпровці”. Саме від „середньодніпровців” беруть свій початок сучасні германці, слов’яни та балти. Таким чином ми бачимо, що з давньої давнини стародубська земля була тим місцем, де формувалися основи багатьох майбутніх етносів Європи. Було так і далі. Починаючи від 2700 років тому на Стародубщині з’являються представники „юхнівської культури” („будини” за Геродотом) – предки майбутніх слов’ян та балтів. І вже на початку християнської ери з’являються на Стародубщині праслов’яни, місце поселення яких – Почепське селище, стало еталоном для всіх археологів, які вивчають римську добу та ранній залізний вік. Спадкоємці „почепської культури” – так звані „колочинці”, жили на Стародубщині до 7-го століття нашої ери, тобто до того часу, коли з півдня, відбиваючись від натиску кочовиків, не прийшло на наші землі слов’янське плем’я сіверян, з приходом яких і розпочинається новий період історії нашого краю – період, відомий не тільки з археологічних досліджень, але й з писемних джерел.

Згідно з археологічними та літописними відомостями, Стародубщина того часу була порубіжною територією розселення сіверян. На північ та захід від Стародубщини жили племена радимичів, межа зіткнення поміж двома слов’янськими племінними союзами була прозорою – так на сіверській території з’являються поселення радимичів, та навпаки. Проникнення радимичів на Стародубщину посилюється під час створення Київської Держави, особливо в часи Володимира Великого, який, за словами літописця: „почав виводити мужів кращих… і від сих населив гради”. Таким чином київський князь намагався зміцнити свою владу серед приєднаних до держави племен, та зробити з окремих слов’янських союзів єдине державне тіло. Археологічні дослідження показують, що саме з цього часу, в місцях найбільших поселень сіверян на Стародубщині, таких як Трубчевськ наприклад, збільшується кількість радимичських поховань, а згодом, населення таких місць все більше інтернаціоналізується, приймаючи в себе надбання культур різних слов’янських племен. Але домінуючим населенням краю залишаються все-таки сіверяни, які, в роки феодальної роздробленості на Русі, залишаються, разом із своїм краєм, в межах спільної для усіх тогочасних сіверян Чернігівської Землі. Після Батиєвої катастрофи, коли політичний лад на стародубських землях було знищено вщент, місцеве сіверське населення існує само собою, у невеличких поселеннях серед лісових хащ, зорганізувавшись у збройні групи, задля відбиття постійної загрози з боку степових кочовиків. Політичний та державний лад відроджується на Стародубщині тільки в роки входження наших земель до складу Великого князівства Литовського. І аж до початку литовсько-московських воєн 16 ст., та приєднання стародубських земель, разом з усіма Сіверськими землями, до Московського князівства, національний склад населення Стародубщини залишається моноетнічним – живуть тут майже одні сіверяни, які є складовою частиною нової української нації. Ситуація змінюється тільки з переходом Стародубщини під владу Москви.

Стародубська земля, відразу по приєднанні до Москви, стає прикордонною територією, за яку точаться майже безперервні війни впродовж усього 16 ст., поміж Литвою та Росією. Для того, аби зміцнити свою владу над краєм, Москва віддає стародубські землі у вотчинне володіння своїм боярам, а ті наводять сюди своїх кріпаків, за допомогою яких намагаються перетворити цю землю на російську. Але це їм тоді не вдається – близький литовський кордон та лісові нетрі Стародубщини сприяють втечам кріпаків та збільшенню розбишацьких ватаг у краї. До того ж, втікають не тільки в Литву, але й навпаки. Після створення у 1569 році Литвою та Польщею єдиної держави – Речі Посполитої, на суміжних із Стародубщиною білоруських землях посилився релігійний та феодальний гніт, і сотні білорусів утікають через московський кордон на стародубські землі. Наприкінці 16 ст., неподалік від кордону, на території сучасного Суразького району, в північному кутку Стародубщини, створюється ціла низка білоруських поселень, жителі яких, заселивши цей край незаконно, живуть більшою мірою розбоєм, за що й отримують від стародубців назви „беззаконної литви”.

Події Смутного часу та наступної московсько-польської війни призвели до розподілу Стародубщини на Східну та Західну. Східна Стародубщина на тривалий час залишилася в межах Російської держави, що призвело до її швидкої колонізації росіянами. І хоча зв’язки поміж Східною Стародубщиною та Україною не припинялися ніколи, а в часи Гетьманщини Сівськ та Трубчевськ були деякий період навіть козацькими містами, але заселення Східної Стародубщини російськими кріпаками призвело таки тут до розмивання українсько-російського етнічного кордону. Місцеві українці отримали з цього часу російські прізвища та офіційну назву „росіян”, але надовго зберегли українську мову та українське світосприйняття. І досить більшість з них живе за принципом „бути з українцем українцем, а з росіянином росіянином”, не порушуючи таким чином офіційну статистику про, нібито, суцільну моноетнічність краю. І тільки таки назви на адміністративній мапі Східної Стародубщині, як Квітунь, Гай, Ставок, Панщина, Дуля, Литовщина та інші, нагадують пересічному росіянинові, що ці назви для російської провінції аж ніяк не характерні.

Іншою була доля Західної Стародубщини. Опинившись у складі Речі Посполитої, а потім української Гетьманщини, Історична Стародубщина переживала період неабиякого розквіту та піднесення. Надання стародубським містам магдебурзького права призвело до різкого пожвавлення економіки, а в гетьманській державі Стародубський полк став наймогутнішим, як по кількості території, так і за економічним розвитком. У ті часи, коли інші козацькі полки залишалися ареною постійних збройних сутичок поміж різними ворогуючими сторонами, розташований на півночі Гетьманщини Стародубський полк був затишним місцем, далеким від бойових конфліктів. Тут створюють свої маєтки найвизначніші козацькі роди, в яких відпочивають після важких воєнних походів, а місцеве сільське населення майже повністю „козачиться”, збільшуючи таким чином військовий стан Стародубського полка, але й ж створюючи нестачу робітничих рук для розвинутої економіки краю. Але дуже швидко на Стародубщині з’являються такі переселенці, за допомогою яких можна було розраховувати й на подальший економічний розвиток.

Ці переселенці рухаються на Стародубщину як з заходу, так і зі сходу. З заходу йдуть білоруси, які на українських землях рятуються від польської панщини. Нестача робітників на Стародубщині призводила до того, що оселитися на нових землях було зовсім неважко. Навіть у 19 ст. нащадки білоруських переселенців добрими словами згадували про те: „У старі часи... у нас була вольниця, або займанщина: тоді кожен міг займати землі стільки, скільки йому було потрібно. Розчисти - і твоє”. Збереглася й чолобитна від білоруських селян з-під Кричова до російського царя, де вони просять дозволу на поселення поблизу Почепу: „Милосердий государ, подаруй нас, холопів своїх, накажи нам дати... свою грамоту, аби нам відвели землю, де з жінками та дітками жити і тобі, государ, служити, аби не могли би похолопити нас ані бояри, ані дворяни”. Вільний козацький устрій, який панував на Стародубщині, гарантував переселенцям, що тут вони, на відміну від інших районів Російської держави, не будуть поневолені, та не стануть рабами російських феодалів. Завдяки цьому кількість переселенців-білорусів на Стародубщині досягла в ці роки дуже значних розмірів.

Приймає стародубська земля й переселенців зі сходу. Це росіяни-старообрядці, які втікають сюди навіть з берегів Волги, з-під Костроми, ховаючись таким чином від переслідувань царської влади, яка, під загрозою смертної кари, вимагала від старообрядців відмовитися від своєї віри. І лише на Стародубщині знаходили ці люди порятунок від тих переслідувань, і хоча селилися тут таємно, незаконно, але своєю невтомною працею отримували від козацької влади краю дозвіл на поселення та життя. Стародубська козацька старшина видавала російським старообрядцям спеціальні „осадчі” грамоти на землю, та призначала з їхнього середовища спеціальних людей – осадчих, які повинні були стежити за порядком в новій громаді. Так росіяни-старообрядці ставали повноправними мешканцями Стародубського краю, але вже починаючи з 18 ст. російська влада починає використовувати старообрядців із власною метою, для того аби перетворити цю землю з української на російську (докладніше про це читайте в історичній частині даної праці).

Крім українців, білорусів та росіян-старообрядців, з’являються на Стародубській землі у 17 ст. ще дві етнічні групи – євреї та цигани. Євреї, як і скрізь по Україні, займалися дрібною торгівлею, та мешкали по містах та містечках. Наприкінці 18 ст. старообрядці, які користувалися вже в ті часи низкою пільг від російського уряду в галузі торгівлі, намагалися навіть домогтися від цього уряду виселення євреїв зі Стародубщини, як своїх конкурентів, але добитися цього їм не вдалося. Цигани ж були кочовиками, та постійного місця проживання на Стародубщині не мали.

Таким чином, у 19 ст., слов’янське населення Стародубщини складалося з представників трьох народів – українців, білорусів та росіян-старообрядців. Кожен з цих народів мав від сусідів окреме прізвисько – так українців сусіди називали „хохлами”, росіян – „кацапами”, а білорусів – „литвинами”(тобто вихідцями з Литви). Самі себе ті народи так не називали. Росіян-православних, вихідців із центральної Росії, на Стародубщині називали „москалями”. Були це, переважно, царські адміністратори, яких російський уряд направляв керувати краєм, та відношення до яких від місцевого населення, за їхні хабарі та утиски, було різко негативним. „Коли москаль каже - сухо, то піднімайся до вуха, бо він бреше”, „від чорта відхрестишся, а від москаля не відмолишся”, - казали стародубці. Причому національне прізвисько дуже часто було й релігійною ознакою. Так українці та білоруси називали старообрядську віру – „кацапською”, а старообрядці навпаки, про православний звичай та обряд казали, що він є „хохляцьким”. Жили старообрядці від усіх інших окремо, їхні оселі за високими парканами були міцно зачиненими для входу православних, не вступали вони й у шлюбні відношення з „іновірцями”, навіть у розмові один з одним користувалися особливими „перевертенськими” словами, аби чужі їх не зрозуміли. Українці ж та білоруси навпаки, з часом усе більше зближувалися між собою. Сприяла цьому й єдина віра, а більш за все те, що, з обмеженням російським царатом гетьманської влади на Україні, значна частина стародубських козаків втрачала свої козацькі права, ставала звичайними селянами, а згодом й кріпаками у дворян Російської імперії. Все це призводило до того, що за своїм економічним станом українські та білоруські селяни ставали подібними один до одного. Із знищенням Гетьманщини закінчився й „золотий вік” Стародубщини, епоха найбільшого розквіту краю зійшла нанівець, а місце добробуту та гарного життя зайняли бідність та злидні. І якщо мемуаристи 18 ст. оспівували багатства краю, то письменники 19 ст. лише жахалися тим злиденним умовам, в яких мешкали сільські трударі на Стародубщині. Спільні для українців та білорусів економічні злидні вимагали й спільної боротьби проти них. Якщо раніш українські та білоруські села на Стародубщині існували окремо, то тепер населення частіше змішується, пани-власники великих маєтків теж сприяють цьому, одружуючи своїх селян, не зважаючи на їхню національність. Українські та білоруські народні звичаї переплітаються, доповнюючи один одного. Змінюється й мова місцевого селянства, вона стає все більше мішаною, перехідною від української до білоруської. Відмінність стародубських українців від українців центральної України призводить до того, що на Україні усіх стародубських православних називають часто „литвинами”, відзначаючи таким чином особливість їхньої мови, де українські слова переплітаються з білоруськими. Самі себе стародубські українці ніколи „литвинами” не називали, не вважали вони себе й „малоросами”, віддаючи увагу не цій, штучній та вигаданій російською владою назві, а старому, ще часів Київської Русі, своєму імені – „руські”, імені громадян Київської Руської держави. Саме це місцеве ім’я – „руські” (як і назва місцевої української мови – „руська мова”), і призвело до того, що при першому загальноросійському перепису населення 1897 року, більшість з місцевої людності – 445 139 осіб, або 70 % від усього населення краю було записане „росіянами” ( тобто тими, хто розмовляє „руською мовою”), а „малоросами” тільки 778 чоловік, або 0,12 %. І це не зважаючи навіть на те, що кількість старообрядців за даними перепису – 43 615 осіб, або 6,9 %, а білорусів – 149 368 осіб, або 23,51 %. Тобто звідки на Стародубщині оті „росіяни” з’явилися – нікому не відомо, як і невідомо, куди поділися українці з північних повітів Чернігівської губернії, та як так сталося, що тут їх раптом залишилося 778 (!) осіб, тоді як навіть у сусідній, „справжньоросійській” Орловській губернії українцями записали 4 174 чоловіки. А якщо бути чесними, то треба з числа отих 445 139 „нібито росіян” вилучити справжнє число росіян-старообрядців 43 615 чоловік, та додати до них оту кількість „малоросів” в 778 осіб, то тоді й матимемо на Стародубщині в 1897 році 402 302 українця, або 63,3 % від всього населення Стародубщини. А ось як виглядають „небрехливі” дані по всіх національностях краю:

українці – 402 302, або 63,3 %
білоруси – 149 368, або 23,51 %
росіяни – 43 615, або 6,9 %
євреї – 38 814, або 6,11 %
цигани – 206, або 0,03 %
інші національності (поляки, німці та ін.) – 1 008, або 0,16 %.

Але оця от „стратегічна” помилка, коли за наказом російської влади людей, що розмовляють „руською мовою” записали до „росіян”, призвела до того, що у 1919 році більшовицька влада відірвала Стародубщину від України та прилучила до Росії. Прилучила, не зважаючи на чисельні прохання місцевих українців не відривати їх від України. “Населення прагне злуки з Україною”, „прохаємо не роз’єднувати Чернiгiвщини від рідної України”— писали стародубці до Києва та Москви. Але до них ніхто не прислухався. Під виглядом допомоги стародубським старообрядцям, яких нібито гнобив царський уряд, та яких, як бачимо, на Стародубщині було не більш 7 % від загальної кількості населення краю, московські комуністи відірвали Стародубщину від України, аби приєднати до Росії. Таким чином більшовицька Росія завершила на Стародубщині ту колоніальну політику, яку розпочала Росія імперська. Коло замкнулося.

У наступні роки, під час більшовицького панування, українство краю зазнало від нової влади величезних утисків. Бути українцем на Стародубщині стало небезпечно. Якщо молода людина приходила до відділу міліції, аби отримати там свій перший у житті паспорт, та у графі „національність” бажала бачити запис „українець”, то частіш за все чула від працівника паспортного стола таке:
- Ви у Брянській області народилися?
- Так.
- Значить ви – росіянин, бо українці це ті, хто народилися на Україні.

Якщо ж молода людина продовжувала упиратися, то її могли звинуватити в „буржуазному націоналізмі”, пообіцяти виключити з комсомолу та не дати можливості вступити до інституту. От таким от чином більшовики й досягли своєї мети – в краї, де більшість людей має такі прізвища як Гетьман, Буряк, Дорошенко, Мазепа та подібні до них, в краї цьому, тобто у нас на Стародубщині, українців зараз лише трохи більше від двадцяти тисяч. І як би там сучасні комуністи не репетували, що в Радянському Союзі розквітали та розвивалися усі без винятку національності, але цифри промовисто кажуть про інше – на Стародубщині в роки радянської влади творився справжній геноцид, причому геноцид не лише до українців. Так за даними перепису 1926 року, попри всі переслідування та більшовицьку різанину стародубських українців, яку вчинили в 1918-му банди Щорса та Боженка, українцями в Брянській губернії визнали себе 131 837 чоловік (як пам’ятаємо, переписувачі 1897 року „знайшли” на Стародубщині лише 778 „малоросів”). Наступний перепис, 1939-го року, виявив тут уже тільки 32 971 українця, а в 1959-му році українців на Брянщині залишилося 18 340 осіб. Тобто з 1926-го по 1939-й рік кількість українців на Стародубщині зменшилася в чотири рази, а за сорок років радянської влади українців в краї стало аж в сім разів менше, ніж було до цього. І хіба це не геноцид? Те ж саме й відносно білорусів. Якщо у 1897 році їх було на Стародубщині 149 368 осіб, то у 1926-му тільки 21 060, у 1939-му 12 043, а у 1959-му 7 397 чоловік. За шістдесят два роки кількість білорусів зменшилася в двадцять разів! От так от Стародубщина й перетворилася на „типово російський край”. Сучасній владі треба за це низько-низько вклонитися своїм попередникам-більшовикам.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Прокопій Кесарійський, візантійський історик (VI ст.), у своїй праці "Війна з готами" пише: "Ці племена, слов"яни й анти... вступаючи в битву, йдуть на ворога зі зброєю в руках, панцерів ніколи не вдягають. Деякі не носять ні сорочок, ні плащів, а одні тільки штани (шаровари), підтягнуті широким поясом на стегнах, й в такому вигяді йдуть на бій з ворогами". Одже широкий пояс був відомий ще в VI ст., при чому його використовувули не як прикрасу, а як елемент бойового одягу.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka