Переяславська рада і березневі «статті» відкрили новий етап у відносинах між Україною та Російською державою. Міцніли різносторонні зв'язки між братніми народами. Хмельницький і його сподвижники всебічно сприяли цим зв'язкам. Між Чигирином та Москвою розвинулися надзвичайно жваві зносини. Протягом другої половини 1654 р. Хмельницький вислав до Москви щонайменше одинадцять посольств: у липні їздили Кирило Якименко, Михайло Махаринський, Матвій Положний, Марко Левонович; у серпні — Іван Тафралій і Данило Виговський; у вересні — Яким Сомченко і Антін Жданович; у жовтні — Яцько Клиша і Богдан Кондратенко; у листопаді — Роман Андрієнко ¹. У той же час на Україну приїздили російські посли: Томило Перфир'єв, Тимофій Спасителєв, Григорій Старков, Петро Протасьєв, Іван Ржевський, Денис Тургенєв, Яків Портомоїн, Артемон Матвєєв ². Таким шляхом розв'язувалися основні політичні питання і поточні справи. Україна все більше включалася у політичну систему централізованої Російської держави.

Хмельницький щиро і з великою старанністю виконував зобов'язання, обумовлені при об'єднанні України з Росією, докладав зусиль, щоб зв'язки з Москвою зробити якнайтіснішими. У його листуванні відбивається захоплення співробітництвом з Росією, надії на великі успіхи спільних виступів. Гетьман через своїх послів і гінців завжди повідомляв царя і бояр про всі політичні і воєнні події, становище на Україні, про звістки з Польщі, Криму, Туреччини та інших країн, іноземні посольства, що приїздили до Чигирина. Водночас він проявляв велике зацікавлення політикою російського уряду, вимагав інформацій про найближчі плани, заявляв про свою згоду брати в них участь, давав свої поради. Щоб бути зрозумілішим дія росіян, Хмельницький намагався наблизити свою канцелярію до потреб і звичаїв російського діловодства,— до гетьманських листів входить російська ділова термінологія.

Російський уряд ставився до гетьмана з такою ж повагою, проводив у відношенні до України обережну і тактовну політику, не вимагаючи, щоб гетьман і старшина зразу ж виконували всі зобов'язання. В деяких справах Хмельницькому робилися значні поступки.

Не до кінця з'ясованим залишилося питання про царських воєвод на Україні. Під час переговорів у Переяславі Хмельницький погодився, щоб царський воєвода був тільки в Києві. Пізніше, в 1657 р. він говорив про це так: «Будучи він, гетьман, на трактатах царської величності з ближнім боярином і намісником тверським Василем Васильовичем Бутурліним з товаришами, домовилися, що бути воєво-дам в одному місті Києві для того, щоб всі окресні государі знали їх підданство під високу руку царської величності, що в стародавній столиці великих князів російських воєводи царської величності» ⁴. У Москві Зарудний і Тетеря погодилися на те, щоб воєводи були в Києві і Чернігові ⁴, але у затвердженні «статті» такого рішення цієї справи не було введено. З деяких натяків видно, що російський уряд мав намір посадити воєвод також і в інших містах ⁵, але бачачи негативне ставлення старшини, цього плану не здійснив, і навіть до Чернігова не прислав воєводи.

До Києва 23 лютого 1654 р. прибули російські воєводи Федір Семенович Куракін і Федір Федорович Волконський з військом — дві тисячі піхоти з 10 гарматами. Назустріч воєводам виїхав київський полковник Павло Яненко-Хмельницький з наказним пол ковником Євтихієм Пішком та двома сотнями козаків, а в місті їх урочисто вітали міщани і духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим ⁶. Російські війська спочатку зупинилися на Подолі, але незабаром воєводи збудували нову фортецю в Старому місті, біля Золотих воріт — з вежами, острогом, ровами і мостами ⁷.

Перші російські воєводи в Києві виконували насамперед представницьку роль як постійне російське посольство на Україні. Вони одержали царський наказ, в якому було визначено їх обов'язки,— поряд з чисто військовими були також деякі адміністративні: збирати відомості політичного характеру, реєструвати людей, які приїжджали до Києва з-за кордону, стежити за втікачами з Росії, давати дозвіл на поселення в місті, збирати дані про маєтки і доходи з них, брати участь у судових справах між росіянами та місцевими людьми. Доручалось їм держати тісний зв'язок з гетьманом, постачати йому відомості військового і політичного змісту і вимагати таких же відомостей від нього, підтримувати добрі відносини з козацькою старшиною, управлінням Києва та митрополитом. Строго наказано їм уникати всяких непорозумінь з місцевим населенням. «Боярам же і воєводам веліти дотримуватися того, щоб руські люди з черкаськими знатними людьми і з черкасами і всяких чинов людьми задору ніякого не робили і кривд їм ні в чому не чинили; а коли руські люди черкаських міст всяких чинів з людьми почнуть задиратися чи кривди їм які робити, і боярам і воєводам про те доповідати і винних карати без пощади». Було наказано воєводам не втручатися в український суд. «А коли від них черкас чи від міщан які задори вчиняться чи когось скривдять, веліти розправу чинити і кару, згідно їх прав, їхнім суддям з їх боярського відома. Та і суди і всякі розправи веліти робити по їх правах, і бурмистрам з товаришами, які люди з бурмистрами у суді бувають» ⁸.

У цих розпорядженнях уряду помітна тенденція не втручатися у місцеві справи. Російський уряд строго дотримувався цього рішення. Про це свідчить випадок, що трапився на території Ніжинського полку 1654 р. Люди воєводи Федора Волконського і стрілецького голови Олексія Мещерінова, їдучи через Ніжинщину, прийняли на службу кількох незаможних вільних селян. Ніжинський полковник Іван Золотаренко висловив з цього приводу рішучий протест і заборонив вивозити селян за межі України. Звістка про цей випадок дійшла до Москви, і цар наказав покарати боярських людей за те, що вони забирали селян: «Учинити... кару жорстоку, бити батогами нещадно» ⁹.

Важливе значення мала справа збору доходів з України. Березневими статтями передбачалося, що всякі доходи на Україні будуть збирати місцеві збирачі, які повинні передавати збір до царської казни. Російський уряд спершу мав намір додержуватись цієї постанови. Царським наказом від 29 травня 1654 р. доручалось стольникові Максимові Лодиженському їхати «для перепису всяких доходів у всій Малій Росії, по всіх містах і селах». Він мав дістати у гетьмана списки, «скільки... в містах і селах королівських і в панських і церковних маєтках яких рент та інших всяких доходів, грошей і хліба збиралося», взяти гетьманські універсали до окремих міст і провести перепис ¹⁰. Але цього розпорядження не було виконано — мабуть, щоб не викликати незадоволення населення. Доходи лишилися у віданні українського скарбу.

Під час переговорів у Москві російський уряд обіцяв надати Запорізькому війську допомогу золотими грішми ¹¹. У зв'язку з цим був посланий на Україну в липні 1654 р. Петро Протасьєв із запасом червоних золотих для роздачі козакам. Йому доручалось їздити по полках і роздавати гроші. Але Хмельницький з старшиною заявили, що склад війська дорівнює не 60 тис. чоловік, як раніше намічалось, а більш 100 тис. чоловік і неможливо царськими грішми всіх наділити, бо це викликало б всякі непорозуміння. Нарешті цар наказав передати золото в розпорядження гетьмана ¹².

Проте всі ці справи внутрішнього характеру не виступали на перший план, бо основну увагу і російський уряд, і Хмельницький приділяли війні з Польщею. Воєнні дії розпочалися у квітні 1654 р. Російський стратегічний план передбачав головний удар на Литовське велике князівство, вздовж лінії Смоленська. Український фронт проти Польщі мав поки що другорядне, допоміжне значення. Взаємодопомога між Україною і Росією полягала в тому, що частина українських військ мала іти в Білорусію на допомогу головній російській армії, а деякі російські полки мали взяти участь у поході разом з козацькими військами проти польської армії на Україні.

На бажання російського уряду Хмельницький вислав на Білорусію і Литву 18 тис. козаків під командуванням ніжинського полковника Івана Золотаренка, який одержав титул наказного гетьмана. Золотаренко ще в 1652 р. організував оборону північного фронту України проти наступу Радзивілла і мав досвід у цій війні. Його військо складалося переважно з піхоти, але мав він також добру кінноту, яка відзначилася у пізніших боях. Головними соратниками Золотаренка були його рідний брат Василь і двоюрідний брат полковник Тимофій Оникієнко. Російське командування вважало потрібним, щоб Золотаренко зараз же ішов під Смоленськ допомагати російським військам в облозі цієї фортеці, але він зумів переконати російських полководців, що спершу необхідно здобути менші литовські замки вздовж лінії Дніпра, щоб мати забезпечений фланг для головних операцій. У липні 1654 р. Золотаренко почав облогу найсильнішої фортеці Гомеля і після кількох тижнів облоги здобув її, а також Чичерськ та Новий Бихів і почав облогу Старого Бихова. Його військо зайняло повіти Бихівський, Кричевський і частину Могильовського і тут перебуло зиму.

У червні 1655 р. за наказом царя Золотаренко вирушив з кількома тисячами війська з-під Старого Бихова у напрямі на Вільно. Тут він виявив талант видатного полководця. Війська під його командуванням перейшли Березину, здобули замок у Свислочі, У боях розбили кілька литовських полків, нарешті сміливим ударом захопили Менськ. У дальшому поході Золотаренко зав'язав великий бій під Ошмяною і спільно з російськими полками в липні 1655 р. здобув столицю великого князівства Вільну. Далі він водив на Троки і на р. Неман. Цими боями Запорізьке військо здобуло високу оцінку в російській ставці; Золотаренко двічі був на аудієнції в Олексія Михайловича, одержав в нагороду дарунки і маєтки. Участь українських полків у білорусько-литовському поході мала велике значення для розвитку бойових дій: за короткий час майже все Литовське велике князівство було зайняте російськими військами і багато міст визнало владу Російської держави ¹³. Частина здобутої території, за наказом царя, лишилася під управлінням Золотаренка: з вересня 1654 р.— Бихівський повіт і частина Могильовського, з червня 1655 р.— також Кричевський повіт. Коли Золотаренко помер від рани, яку одержав при облозі Старого Бихова, Хмельницький призначив білоруським полковником Івана Нечая; Нечай узяв під своє управління ще дальші землі аж по Березину на заході ¹⁴.

Якщо в Білорусії і Литві розгорталися широкі наступальні операції, то на українському фронті відбувалися тільки оборонні бої. Польські магнати на об'єднання України з Росією відповідали ще жорстокішою боротьбою проти українського народу, намагаючись якщо не порушити російсько-українську дружбу, то хоч підірвати військові ресурси України.

Протягом 1654 та 1655 рр. польські війська провели ряд рейдів у глибину території Запорізького війська. У квітні 1654 р. польська кіннота зруйнувала багато містечок у Брацлавщині і зайшла аж під Умань ¹⁵. Російське командування запропонувало Хмельницькому забезпечити наступ на Волинь; цей наступ мав збігатися з операціями російської армії в Білорусії. Наприкінці червня для участі в плановому поході прийшов на Україну сєвський воєвода Андрій Бутурлін з російськими військами. Українські і російські війська вирушили на Бердичів. Проте тоді не вдалося розгорнути ширших операцій. Тільки передові частини на чолі з черкаським полковником Яковом Пархоменком та рейтарським капітаном Іваном Бабкіним розбили польський табір між Острогом та Межирічем ¹⁶.

Восени 1654 р. польські загони з таборів під Шаргородом і Баром вирушили знову на Брацлавщину. Героїчно оборонялося сильно укріплене містечко Буша. Міщани, селяни і козаки завзято відбивали всі атаки шляхетських військ, і тільки з великими втратами з боку шляхти, місто було здобуте і зруйноване ¹⁷. Польське військо у великій кількості підійшло під Брацлав. У бою поліг наказний гетьман Василь Томиленко і після трьох тижнів оборони козацькому війську довелося евакуювати місто. Шляхетські загони розбрелися по всій Брацлавщині, здобуваючи і руйнуючи міста і містечка та придушуючи селянські виступи. Але селяни і міщани малих міст вели героїчну боротьбу проти шляхетського наїзду та укріпленими таборами відступали на Наддніпрянщину, де скупчувалися головні сили Запорізького війська ¹⁸.

Одним з головних центрів оборони була Умань. Обороною міста керував Іван Богун. Він укріпив уманський замок і саме місто сильними валами і палісадами, що проходили двома лініями, так що Умань стала неприступною фортецею. Польські офіцери порівнювали її з відомою голландською фортецею Бредою. Потоцький із своїми військами намагався здобути Умань, але ні артилерійський обстріл «вогненними кулями», ні наступ піхоти не принесли йому успіхів. Козацьке військо під командуванням Богуна своїми вилазками вибило шляхетські загони із зайнятих ними позицій ¹⁹.

Під час цих боїв Хмельницький затримував більшість козацьких полків під Корсунем, на місцях, з яких він міг стежити одночасно за наступом польських військ та за рухами кримської орди. Новий татар-ський хан зажадав від Хмельницького розірвати зв'язки з Росією; одержавши негативну відповідь, став на бік шляхетської Польщі і свої загони вислав проти українських військ. Татари, поряд з шляхетськими частинами, почали жорстоко грабувати і нищити міста і села Брацлавщини. Хмельницький був змушений тримати значну частину війська на південному фронті, щоб не допустити татарів у головні центри козацтва на Наддніпрянщині. На початку січня 1655 р. на допомогу Україні прийшло російське військо під командуванням Василя Борисовича Шереметєва. Разом з російськими полками Хмельницький рушив на допомогу обложеній Умані. Він ішов з Білої Церкви, через Ставища. Козацького війська налічувалося 60 тис, російського — 6 тис. чоловік. Військо йшло табором, з сильною артилерією на 50—60 гармат. Передовий полк у кількості двох тисяч кінноти вів полтавський полковник Пушкар. Польське військо під проводом Ланцкоронського і Чарнецького зняло облогу Умані і вийшло назустріч українсько-російським полкам. Дійшовши 19 січня 1655 р. до Охматова, Пушкар попав в оточення і був змушений шукати захисту в охматівському замку. Надвечір під Охматів дійшов українсько-російський табір. Коли табір був ще у поході, за чверть милі на північ від Охматова, польські війська почали наступ на нього. Українська артилерія зустріла наступаючих сильною стрільбою. Польська кіннота ударила на крило табору і тут вдалося їй розірвати ряди возів і здобути кілька гармат. Але в цей критичний момент на польські війська ударив Богун, який переслідував поляків після їх відступу з-під Умані, і викликав паніку серед польських полків. Завдяки цій допомозі український табір зміг впорядкуватися наново, «замкнутися та зв'язатися».

Українсько-російський табір став між Жашковом та Охматовом, над р. Багвою, де не було ні лісу на паливо, ні достатньої кількості води. Табір укріпили рядами возів, які ставили один на другий. Ворожі війська оточили табір: з одного боку — польські полки, з другого — татарські загони. В оточенні українські та російські війська були три дні на страшенному морозі.

У цих боях Хмельницький застосував своєрідну тактику — не висилати війська у наступ проти ворога, а тільки захищати за стінами табору, зустрічаючи наступаючі війська сильною стрільбою. Бій вели тільки артилерія та піхота — стрільбою з рушниць. Польське командування зразу ж переконалося, що козацька артилерія надзвичайно ефективна, а українська піхота значно перевищує польську,— як ви-словився один з польських офіцерів,— польська піхота «тінь супроти їх піхоти». Чарнецький, що виконував головну роль у цих боях, свідчив, що козаки мали «табір міцний і огнистий, як Мальборк» — відома своїми укріпленнями фортеця у Прусії. Шляхетські війська намагалися здобути цей табір. 20 січня в наступ пішли кіннота 1 піхота, але козацька піхота сильним вогнем відбила цей наступ.

Наступного дня почали штурм польські і чужоземні піхотні частини. Дійшло до рукопашного бою: козаки оглоблями відбивалися від наступу. Гори трупів вкрили передпілля і бійці серед морозу влаштували з них шанці. Табір залишився нездобутим.

У ніч з 21 на 22 січня Хмельницький впорядкував табір і ранком рушив уперед у напрямі на Охматів, пробиваючись через польські застави. Очевидно, насамперед він бажав визволити полк Пушкаря. Польська кіннота, використовуючи рух табору, кинулася розбивати ряди возів,— почався бій на шаблях. Але шляхетським військам не вдалося порушити замкнутості табору. Польський полководець Станіслав Потоцький заявив у листі до короля: «Я переконався, що цьому противнику трудно щось зробити при таборі і фортецях». Саме тому він вирішив припинити безуспішний бій. На це рішення польського командування вплинула також поведінка татарів: вони розчарувалися безрезультатною облогою, покинули своїх шляхетських союзників і пішли грабувати беззахисні села. Українські частини пробилися до Охматова, під містом зав'язали ще один бій з польськими заставами і облогу міста було зірвано ²⁰.

Польські війська почали відступ на П'ятигори, Тетіїв і Животів. Українські полки переслідували їх протягом двох днів. Польське командування визнавало свою невдачу: «Цей похід дуже ослабив наше військо, знищив піхоту». Оцінку битви під Охматовом дано у листі Хмельницького до московського патріарха Никона в лютому 1655 р. Гетьман писав, що поляки «під Охматовом в багатьох днях з нами звальний бій мали, всю піхоту свою погубили і самих поранено було багато» ²¹. Пізніше місце цього бою названо Дрижиполем.

Навесні 1655 р., за ініціативою Хмельницького, російське командування вирішило провести наступальний похід на західноукраїнські землі. На чолі російських військ стояли Василь Васильович Бутурлін та князь Григорій Григорович Ромодановський. Основу війська складали рейтарські полки, добре озброєні, «в могутньому залізі». Хмельницький привітав російських полководців під Києвом і обговорив з ними план походу. Головний наступ вирішили повести в напрямі на Поділля. Це був новий хід у стратегії Хмельницького, бо до того часу в усіх походах проти Польщі гетьман завжди спрямовував головний удар у центр ворожої армії, просуваючись через Волинь на Львів. Тепер він планував ударити на польське військо під Львовом не з фронту, а з флангу — з Поділля.

Російські й українські війська прямували шляхом з Білої Церкви на Бар і Кам'янець-Подільський. По дорозі шляхетські застави здавалися без бою. На Поділлі спалахнуло народне повстання і селянські загони допомагали ліквідувати шляхту ²². Тільки Кам'янця-Подільського не вдалося здобути. Далі російські і українські війська повернули на північний захід, у напрямі на Тернопіль. Польський коронний гетьман Станіслав Потоцький вислав їм назустріч загін кінноти, але у бою під Бучачем польське військо зазнало великих втрат і було змушене відступити. Потоцький зневірився у своїх силах, швидким походом подався на захід, обминув Львів і спинився під Городком. Російські і українські війська йшли вперед без великих боїв і, нарешті, підійшли під Львів.

19 вересня 1655 р. відбулася головна битва під Городком (25 км на захід від Львова). Тут блискучі наслідки дала взаємодія російських і українських полків. Російські рейтери під проводом князя Ромодановського ударили на центр польських військ, викликали між ними переполох і, навмисне відступивши, навели польську кінноту на запорізьку піхоту, якою командував миргородський полковник Григорій Лісницький. Українська піхота вогнем рушниць розбила поляків. Це вирішило хід битви. Польський центр почав відступати, а тоді і фланги вдалися в паніку, кинулися тікати та були розгромлені ²³.

Тоді ж з'єднання російських і українських військ під командуванням стольника Петра Івановича Потьомкіна та полковника Данила Виговського виступили на Люблін. Головною метою цього походу була ліквідація різних груп шляхетських військ, які залишилися на Холмщині і прямували до Вісли. Це завдання було виконано, а Люблін здався без бою, сплатив викуп і присягнув на вірність царю ²⁴.

Головні війська під командуванням гетьмана і Бутурліна залишилися під Львовом, облягаючи місто. З огляду на те, що польське військо було розгромлене і що загрози нового наступу вже не було, Львів втратив своє стратегічне значення і Хмельницький не докладав особливих зусиль до того, щоб місто здобути. При облозі Львова добре себе проявила російська артилерія, яка обстрілювала мури міста. Населення обложеного Львова почало переговори і погодилося дати викуп ²⁵. Під час цього спільного російсько-українського походу була визволена з-під польської окупації вся територія Західної України, по крайні західні межі Галичини і Холмщини. Перебуваючи під Львовом, Хмельницький заявив, що він «вже став господарем всієї Руської землі і її кому іншому ніяким способом не пустить»; «а що нам Господь Бог допоміг країни своєї руської заїхати — на тому стою». Старшина Запорізького війська підтверджувала це: «Доки козацька шабля зайшла, доти також козацька влада має бути» ²⁶. Так, спираючись на допомогу Росії, Хмельницький здійснював давній план возз'єднання всіх українських земель.

Похід на західноукраїнські землі був однією із величних воєнних операцій, спрямованих проти Польщі, які спільно здійснювали російські й українські війська. У вересні—жовтні 1655 р. російські війська під проводом київського воєводи Волконського, з допоміжними козацькими полками, вирушили човнами по Прип'яті і, здобуваючи по дорозі укріплені замки, дійшли аж за Пінськ ²⁷. У цілому російсько-український фронт на заході сягав до Вісли і Німана. Майже всі українські і білоруські землі були визволені з-під влади польських панів.

Березневі «статті» 1654 р. лишили за гетьманом право мати закордонні відносини, з таким застереженням, що вони не будуть спрямовані проти царя, тобто проти Російської держави. Хмельниць-кий прийняв це рішення як обов'язкове і у зовнішніх зносинах керувався інтересами російської політики.

Насамперед Хмельницький розірвав відносини з Польщею. У листопаді 1653 р. під Жванцем Як Казимир склав умову з крим ським ханом без участі українських послів. Хмельницький відразу ви-користав це для заяви, що Жванецький мир його ні до чого не зобов'язує. Це він підкреслював у своїх листах до Бутурліна: «Король польський з татарами помирився, а ми з ним і в очі не бачилися»; «Ми, почувши, що милість ваша, посли повноважні, з милостивим великим жалуванням від його царської величності до нас ідете, з королем польським перемир'я ніякого не чинили» ²⁸. Дипломатичні відносини з Польщею були розірвані і не відновлювалися аж до 1655 р. Про всі спроби з польського боку посилати на Україну своїх агентів, гетьман зараз же повідомляв Москву.

Об'єднання України з Російською державою викликало велике озлоблення при дворі Яна Казимира проти «злого зрадника» Хмельницького. Шляхетська дипломатія почала шукати засобів, щоб розірвати російсько-українську дружбу.

Передусім польська пропаганда була спрямована на те, щоб створити на Україні партію, яка б орієнтувалася на шляхетську Польщу. Знаючи про те, що серед феодальної верхівки є елементи, для яких прагнення народних мас ворожі, польські пани намагалися підбивати їх проти Хмельницького та Росії. З'явився цілий ряд «перелесних» листів короля, Януша Радзівілла, Станіслава Потоцького та інших панів, в яких гетьмана змальовували як зрадника. Як вже було згадано, шляхетські агенти особливо намагалися схилити до себе Івана Богуна, але Богун не пішов на це і відіслав польські листи Хмельницькому ²⁹. Гетьман наказав королівські листи прибити до шибениці ³⁰.

Польська дипломатія одночасно вживала заходів, щоб посварити Хмельницького з Кримом, Трансильванією, Молдавією та іншими сусідами.

Насамперед польські політики намагалися прихилити на бік Польщі кримського хана, щоб використати татарську орду проти України і Росії. Польське посольство, вислане до Бахчисарая у травні 1655 р., мало завдання переконати татарів у тому, яку небезпеку для Криму представляє російсько-українська дружба. Наклепи послів знайшли відгук серед татарської старшини, тим паче, що польські посли татарським мурзам «золотом і сріблом очі заліпили» ³¹.

Новий хан Махмет-Гірей прямо поставив Хмельницькому ультиматум — розірвати дружбу з Росією: «Відкиньте Москву від себе, а з нами у приязні будьте». Хан загрожував, що коли Запорізьке військо не відлучиться від Росії, татари стануть на сторону Польщі, а проти України підуть також угорці, мунтяни і волохи ³². Хмельницький відповів ханові: «Дивуємося, що ваша ханська милість пишеш, щоб ми московського царя відступили — це річ неможлива», так само неможлива, зазначав гетьман, як хтось вимагав би, щоб хан відступив від турецького султана. «А що ваша ханська милість у своєму листі заявляєш, що коли ми не відступимо від московського царя, то ти маєш намір повернути на нас угорців, мунтянів і волохів, і сам, порозумівшися з ляхами, хочеш наші країни пустошити — то ми, почувши це, вернулися і з усім Запорізьким військом на наших кордонах чекаємо приязнішого листа від вашої ханської милості!» ³³. Хмельницький справді забезпечив південні кордони, згромадив значне військо на Полтавщині, укріпив Запоріжжя і домовився з російським командуванням про спільний похід на Крим, при участі донських козаків ³⁴. Блокада Криму, проведена російським і українським військами, затримала на деякий час наступ орди.

Але Махмет-Гірей все-таки перейшов на бік Польщі, і кримські татари спільно з шляхетськими загонами чинили руйнівні напади на Південну Україну. Коли російські й українські війська в листопаді 1655 р. поверталися з-під Львова, орди Махмет-Гірея напали на них під Озерною (поблизу Тернополя). У перший день боїв татарам не вдалося розбити російсько-українського табору і вони зазнали значних втрат. Тоді хан пішов на переговори. Він зараз же поставив вимогу, щоб Хмельницький розірвав союз з Росією і видав татарам російську старшину. Але генеральний суддя Зарудний, який очолював українську мирну делегацію, заявив від імені Запорізького війська, що «вони цареві присягли невідступно і царських воєвод не видадуть і готові за них голови покласти». Українські делегати не погодилися також на пропозицію хана, щоб українське військо відокремилося від російського. Нарешті, було складено мир, в якому хан зобов'язався не вести війни проти України, ні проти Росії, а за те його запевнили, в тому, що запорізькі і донські війська не будуть нападати на Крим ³⁵. Так у цей небезпечний момент російсько-українська дружба витримала випробування на міць і тривкість.

З тих же позицій тісних зв'язків з Росією Хмельницький виходив у відносинах з Туреччиною.

Дипломатичні відносини України з Портою були розірвані в липні 1653 р., коли гетьман, вступаючи у вирішальний етап переговорів з Росією, не дав прощальної аудієнції султанському послові. Проте приєднання України до Російської держави було для Порти такою небезпечною подією, що Порта вирішила шукати знову порозуміння з Хмельницьким.

У березні 1655 р. до Чигирина приїхав посол силістрійського паші Сіяуша Шагин-ага з дорученням великого візира Азема-паші розпочати переговори. Хмельницький зараз же в листі від 2 квітня 1655 р. повідомив у Москву про це посольство: «з... перелесними листами, підманюючи нас, щоб ми піддалися турецькому цареві — чого не дай боже, бо ми, раз присягнувши вашій царській величності, єдиному православному царю і наслідникам його, за в. цар. величність і за віру православну кожного часу готові вмерти, а неприятелі із зрадливих своїх замислів ніколи не будуть мати потіхи» ³⁶. Від царя Олексія Михайловича надійшла відповідь, щоб гетьман повідомив пашу Сіяуша та візира, що за царським наказом він хоче підтримувати приязні відносини з Портою, але необхідно, щоб кримський цар перестав допомагати Польщі ³⁷. Маючи згоду російського Уряду, Хмельницький вислав до Константинополя своїх послів Романа Ждановича і Якова Челебія.

У переговорах сторони порушили актуальні для них питання. Хмельницький вимагав, щоб Порта вплинула на кримського хана, примусила його розірвати союз з Польщею і зав'язала добросусідські відносини з Україною. У свою чергу Туреччина зажадала припинення походів запорожців і донців на Чорне море і султанські землі. Султан пропонував закріпити договір дружби присягою і в листі до Хмельницького передав її текст ³⁸.

Поліпшуючи відносини з Портою, Хмельницький діяв за згодою російського уряду. Мир з Туреччиною був потрібний як для України, так і для Росії: щоб протидіяти в Константинополі інтригам польської дипломатії, щоб за допомогою Порти стримувати кримських татарів од їхніх нищівних набігів, нарешті, щоб нормально розвивати торгівлю з Балканськими країнами.

У 1656—1657 рр. продовжувався обмін посольствами між Чигирином і Константинополем, предметом яких були відносини України З Кримом, Трансільванією та ін. ³⁹ Можливо, саме тоді був складений проект договору про торгівлю на Чорному морі. Проте, підтримуючи мирні відносини з Туреччиною. Хмельницький одночасно уважно стежив за рухом турецьких військ на південному кордоні України, інформував про це російський уряд і попе-реджував про загрозу війни ⁴⁰.

Гетьман передбачав, що в майбутньому, коли успішно закінчиться війна з Польщею, Україна зможе взяти участь у великій вирішальній війні проти Туреччини. У записці Карлові Густаву в жовтні 1655 р. Хмельницький закликав короля «рушити проти турків, визволити від рабства силу християн, домовитися про точні умови як з Москвою, так і з іншими державами, які приєднаються, щоб у цій справі забезпечити участь кожного. Як це буде зроблено, ми вирядимося нашими суднами, а ваша королівська величність суходолом, і таким способом виникне недовга і легка, ще небачена війна. Вже з давнього часу ми бажали підняти цю війну, ще під впливом намов венеціянців, але перешкоджала війна з Польщею, бо ми не довіряли королеві Казимирові, який часто порушував складений мир» ⁴¹.

Сподіваючись закінчити довголітню війну з Польщею, Хмельницький знову повертався до давніх планів війни з Туреччиною за участю великого союзу держав — Росії, Швеції та інших. Гетьман не тільки не визнавав ніякої залежності від султана, але завжди вважав Туреччину ворогом України. Державне об'єднання України з Росією мало також великий вплив на князівства, залежні від Туреччини,— Молдавію, Валахію і Трансільванію. Коли почалася російсько-польська війна, уряди цих країн були здезорієнтовані і не знали, на чию сторону стати. «Угорці, волохи і татари тепер оглядаються на сили обидвох сторін — кому Бог допоможе»,— писав Хмельницький у грудні 1654. В. Шереметєву ⁴² .

Молдавський воєвода Стефан Георгіца, наступник Лупула, з одного боку, вів переговори з Польщею, з другого — виявляв бажання піддатися під владу російського царя. Хмельницький проявляв велике за-цікавлення цією справою, підтримував наміри воєводи та заохочував його іти слідами України. До Георгіци поїхав російський посол Григорій Самарін, і воєвода урочисто йому заявив, що піддається під владу царя. Але він недовго додержувався присяги і незабаром знову почав зв'язуватися з Польщею. Були також чутки, що волоський воєвода Константин Басараб має намір у російське підданство, та що навіть Ракоцій бажає увійти у близькі зв'язки з Російською державою ⁴³.

Об'єднання України з Росією знайшло відгук і в балканських народів. У вересні 1654 р. в таборі Хмельницького під Фастовом з'явився сербський капітан Іван Юр'євич, який привіз листа від сербської старшини: «Пресвітний і благородний. Богом обраний пане Богдане Хмель, гетьмане її царської величності всього Війська Запорізького, благодійнику наш,— було в листі. Ми всі серби належимо до православної християнської віри христової, бачимо православ'я вашої милості і повеління боже, від радості великої не можемо мовчати. Пишемо до вашої пресвітлої величності царської і свідомо чиним, що сей чоловік капітан є із землі нашої сербської, роду великого і доброю, від котрого роду є Богом обраний Гавриїл, архієпископ, патріарх сербський, який і нині є у його царської величності в Москві, від цих рідних його, за якого просимо вашої милості і посилаєм його до вашої милості, ми, всі брати наші, серби і капітани, як великі, так і малі, що чоловік цей є потрібний і розсудний до війська на перемогу над невірними і на всіх ворогів наших, які ганять нас і віру нашу православну, перемігши, дасть Бог, та і нам допоможеш позбавитися від уз диявольських, за що просимо милості вашої, щоб йому у всьому вірив; коли буде воля божа і вашої милості, гетьмана Війська Запорізького, сотвори його яким полковником, та і ми всі поклонимося благородію твоєму і підемо на поганих, та звільнимо всю братію від них, за повелінням божим. І дуже просимо і печалимося.— Капітан Мирка, Великий, вашої величності гетьманської останні раби, серби з мутянських земель» ⁴⁴.

Капітан Іван Юр'євич оповідав про війну, яку серби підняли проти турків. Приводом до неї було те, що султан наказав убити сорок сербських князів, підозріваючи, що вони готують повстання. Тоді серби організували тисячне військо, здобули ряд міст і розгромили турків. Для Туреччини це повстання було небезпечним, бо одночасно їй оголосила війну Венеція, та ще донські козаки здійснили похід під Константинополь. Хмельницький через посла Ржевського передав Ці відомості разом з листом сербських капітанів до Москви ⁴⁵. Іван Юр'євич залишився у Запорізькому Війську і пізніше став брацлавським полковником. Балканські народи, поневолені турками, через посередництво Запорізького війська шукали зв'язків з Російською державою. На небезпеку таких обставин для Туреччини звертали увагу султана польські посли, вислані до Константинополя на початку 1654 р. В інструкції для них вказувалося: «Посли московського царя заявили, Що він воює за грецьку віру... З цього легко зрозуміти, що коли б мали бути під його владою країни руська, волоська, мунтянська та інші, які є під турецьким цісарем і держать грецьку віру,— вони потягнули б Грецію, Македонію, сербську і болгарську землі» ⁴⁶. Таким чином, і поляків і турків однаково хвилювало те, що перед Російською Державою відкривалися широкі перспективи розширення свого впливу на Балкани.

Хмельницький увійшов також у близькі зв'язки із Швецією. Готуючи війну проти Польщі, шведський уряд вважав за необхідне заручитися допомогою Хмельницького. У червні 1654 р. до Білої Церкви приїхав згадуваний вище шведський агент ігумен Данило. У розмовах з послом Хмельницький підкреслював значення об'єднання України з Росією. «Цар заступився за нас, сам зі своїм військом пішов на Литву, нам доручив іти на Польщу і своїх людей прислав на допомогу,— ми тих неприятелів будемо громити, і Бог за невинно пролиту християнську кров помститься». Хмельницький заявив про згоду вести переговори з Швецією проти Польщі, але вимагав, щоб шведський король підтримував добрі відносини з Росією ⁴⁷.

У липні 1655 р. Карл Густав розпочав війну з Польщею і тоді для нього стало особливо важливим домовитися з Хмельницьким про спільні дії. У серпні 1655 р. під Кам'янець-Подільський приїхав шведський посол Юрій Торкват, і під впливом розмов з ним Хмельницький прискорив похід на Львів ⁴⁸. Перемога російських й українських військ під Городком полегшила шведському королю переможний похід на Краків. Але, оскільки військові дії проходили успішно, Хмельницький не міг знайти з Карлом Густавом спільної мови у політичних справах. Основні прагнення Хмельницького і старшини полягали в тому, щоб приєднати до України її західні землі, зокрема Галичину, аж до давніх історичних кордонів. Карл Густав не визнавав цих вимог. На Україну він дивився очима польських панів, вважав за необхідне, щоб Хмельницький повернув шляхті її маєтки. Щодо західноукраїнських земель, то він вважав їх частиною польської держави і бажав утримати їх під своєю владою. У жовтні 1655 р. Карл Густав вислав листа Хмельницькому, вимагаючи, щоб той звільнив Львів, тому що Руське воєводство нібито піддалося під шведський протекторат ⁴⁹. У пізніших переговорах з Ракоцієм шведська дипломатія проектувала такий поділ західних земель, щоб Львівщина, Галичина, Покуття і частина Поділля перейшли до Молдавії, а землі Сяноцька, Перемишльська, Белзька і Холмська залишилися під владою Швеції ⁵⁰.

Ця агресивна політика Карла Густава, що розпоряджався землями, до яких шведські війська навіть не дійшли, дуже обурювала Богдана Хмельницького. Він вважав це порушенням прав України, здобутих нею у боротьбі з ворогами. Заява Хмельницького під Львовом, що він «став уже паном всієї Русі і нікому іншому ніяким способом її не пустить», була спрямована проти шведських претензій. Для Хмельницького і старшини було ясно, що допомога Росії істотна для успіху дальшої боротьби за визволення всіх земель України.

Політична обстановка змінилася в 1656 р., коли Російська держава почала переговори з Річчю Посполитою. У війні з Польщею Росія досягла успіхів — возз'єднала давні російські землі і зайняла майже всю Білорусію та Литву. Після таких блискучих перемог Росія не мала вже потреби продовжувати війну, а в її інтересах було ці воєнні досягнення закріпити у мирних переговорах.

Мир з Польщею був потрібний Росії ще й тому, що в середині 1655 р. проти Польщі почав війну шведський король Карл Густав в успішних боях окупував більшу частину польських земель разом Варшавою. Ян Казимир був змушений втекти за кордон, литовські пани добровільно піддалися під шведський протекторат. Шведські війська зайняли Динабург. Західним сусідом Росії, замість слабої Польщі, могла стати сильна Швеція, яка прагнула захопити у своє виключне володіння все узбережжя Балтійського моря і не допусти до нього Російську державу.

Ці події викликали зміни в російській політиці. Під проводом колишнього псковського воєводи А. О. Ордіна-Нащокіна, який добре орієнтувався у балтійському питанні, у Росії утворилася сильна група, що вважала необхідним виступити проти шведської агресії, на добилася того, що в травні 1656 р. Росія розірвала дипломатичні відносини з Швецією та почала з нею війну. У повій політичній обстановці російський уряд погодився на переговори з Польщею. Цих переговорів добивалися самі поляки, як посередник між двома державами виступив цісар Фердинанд, бажаючи помирити Польщу з Росією і цим полегшити обом державам війну зі Швецією. У квітні 1656 р. до Москви приїхав посол на Казимира і домовився про переговори, які мали відбутися Вільно.

Цар Олексій Михайлович у травні повідомив Хмельницького про австрійське посередництво та про намічені переговори з Польщею ⁵¹.

Гетьман до можливості укладення миру з Польщею поставився скептично. У своїй відповіді цареві від 7 червня 1656 р. він вказував те. що польські пани не виявляють справжньої охоти до згоди, лядських сторін приходить багато православних, через великі кривди. яких вони зазнають від неприятелів вашої царської велич-ті і наших, і розповідають також, що ляхи далі заходяться проти с, на віру і церкву православну, продовжуючи свої давніші нечестиві замисли. Розіслали багато єзуїтів і ксьондзів своїх по всіх країнах омської віри, до королів і князів: шукають у них допомоги проти с, а нас і віру православну і церкву обіцяють викорінити». Хмельцький повідомляв про нові польські посольства до Ракоція, до турецького султана та до кримського хана. «А папа римський писав Я на Казимира і панів рад, щоб, як можна, з вашою царською величністю мирилися, а потім, вигнавши шведа, всіма силами хочуть взятися за нас і православну віру». Гетьман просив царя: «Отже, ти, Великий государю, єдиний поборнику православної віри і церкви, бачачи такі лукавства цих наших неприятелів, нас у наругу іновірцям е давай, але в ласці своїй і вільностях збережи» ⁵².

У липні 1656 р. до Чигирина приїхав царський посол стольник Василь Кікін з вимогою, щоб гетьман подав свої пропозиції на мирний з'їзд. Хмельницький зажадав, щоб кордон з Польщею був встановлений «як за давніх князів руських». В усних розмовах з Кікіним козацька старшина пояснювала, що «від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон», і ставила такі вимоги: «До Малої Русі, що за великим государем, де застава великого государя Війська Запорізького,— польський король на вічні часи не має посягати, ні на міста, ні на повіти. Ці землі — Мала Росія, Волинь і Поділля по ріку Буг — мають на віки належати до Московської держави. А за рікою Бугом міст і повітів Малої Росії, Волині і Поділля, заселених і порожніх, де були раніше міста, польська Корона нехай не займає, не засідає і свого війська польського чи найманого — туди не посилає».

На випадок, якби не вдалося зберегти старий кордон, Хмельницький пропонував вжити ряд заходів для захисту українського населення, що залишиться під владою Польщі. Він вимагав скасувати унію і передати православним всі загарбані церкви і церковні маєтки, дозволити вільно виконувати всі обряди, звільнити православне духовенство від податків і повинностей. Так само заступався за православну шляхту, щоб вона могла без перешкоди займати всякі посади, користуватися привілеями, а також щоб їх допускали до магістратів та посад війтів і бурмистрів.

Нарешті, гетьман вимагав, щоб король і пани-рада присягли, «що вони на Запорізьке військо війною не підуть та інших закордонних народів на нього підіймати не будуть, і ніяким чином війську шкоди не будуть чинити» ⁵³.

Вимоги Хмельницького були передані російським представникам на віленський з'їзд з дорученням «твердо стояти» за права православної віри, вимагати кордону по р. Буг, і — якщо це буде можливе,— щоб король зобов'язався припинити воєнні дії проти Запорізького війська ⁵⁴.

Віленський з'їзд розпочався у серпні і тривав до жовтня 1565 р. Російську делегацію очолював князь Микита Іванович Одоєвський, у складі польської делегації були відомий своїми жорстокими наскоками на Україну брацлавський воєвода Станіслав Ланцкоронський і литовський підканцлер Криштоф Пац. У переговорах брали участь як посередники цісарські посли Алегреті і Лорбах.

Російські делегати на одному з перших засідань мирного з'їзду передали польським комісарам такі вимоги: «Королівська величність не має на вічні часи вступатися у Малу Русь, Поділля і Волинь, в замки і в повіти, де тепер царської величності Війська Запорізького люди,— Мала Русь, Волинь і Поділля [належать]до Московської держави царської величності. Війська Запорізького люди — по ріку Буг навіки. До Корони польської за рікою Бугом тої Малої Русі, Волині і Поділля — замків і повітів, ні заселених, ні пустих не займати, ані засідати, ані військових людей із своєї держави, ні найманих, ні з чужих земель, ні явно, ні потай за ріку Буг не посилати. Гетьманові Богданові Хмельницькому, писареві, полковникам теперішнім і наступним, які будуть за постановою царської величності, ні вся-кого стану людям Війська Запорізького не мстити, ані ніяких воєнних справ з ними не зачинати, ні жодного лиха їм не хотіти» ⁵⁵. Це були ті самі вимоги, які ставила козацька старшина.

Польські делегати відкинули цю пропозицію і зажадали, щоб цар відмовився від України на користь Польщі. Російські уповноважені відповіли, що Запорізьке військо присягнуло цареві, і цар від нього не відмовиться; це вони заявили рішуче, відзначаючи, що Україна ніколи не може бути відірвана від Російської держави ⁵⁶.

Польські посли подали ряд пропозицій у питанні про Україну, але вони зводилися до того, що Україна повинна повернутися під владу короля. Росіяни також лишалися на своїх принципових позиціях, і дальші переговори стали неможливими. Щоб не доводити до розриву, російські уповноважені виступили з пропозицією обрати польським королем Олексія Михайловича як наступника Яна Казимира. Польські делегати, бажаючи продовжити воєнне перемир'я, прийняли цю пропозицію як основу дальших переговорів, які мали відбутися у Варшаві, під час сейму.

Хоч віленський з'їзд незабаром виявився маловажним політичним епізодом, його значення полягало в тому, що Російська держава вперше на міжнародній арені висловила своє ставлення до України, відверто стала на її бік. Російські уповноважені заявили рішуче, що Україна міцно зв'язана з Росією та що Російська держава буде її захищати.

З'їзд закінчився наприкінці жовтня 1656 р. Основної справи — рання царя польським королем — не було розв'язано через те, - позиції обох сторін не могли зійтися саме в справі з Україною: польські делегати жадали, щоб цар повернув Україну Польщі, а російський уряд на це не погоджувався. У той період, протягом якого відбувався віленський з'їзд, виникли деякі ускладнення в політиці Хмельницького.

Гетьман з самого початку ставився з недовір'ям до переговорів з Польщею, і при цій думці залишився й надалі. Сам факт, що російський уряд ввійшов у переговори з польськими панами, викликав велике занепокоєння гетьмана і старшини. Не було певності, чи інтереси України знайдуть на з'їзді повний захист — чи російські повноважені не будуть змушені зробити поступки Польщі за рахунок Запорізького війська. Ця непевність посилювалася ще й тому, що українська делегація не була допущена до участі в переговорах. Хмельницький вислав до Вільна свого посла сотника Германа Гапоненка (Гапоновича, пізніше генерального суддю) з товаришами цар зобов'язав російських уповноважених підтримувати з ним зв’язок ⁵⁷. Але Гапоненко, мабуть, людина без дипломатичного досвіду такту, не зумів створити собі авторитету, і російські делегати не інформували його про хід переговорів. Наради, на вимогу цісарських послів, проходили у вузькому колі самих уповноважених ⁵⁸ і були таємними. До Чигирина доходили тільки випадкові, неперевірені чутки, зокрема про те, що польські уповноважені вимагають повернути Україну Польщі. Ці чутки поширювались, очевидно, польськими делегатами. Польська делегація під час переговорів здійснювала свою лінію, спрямовану на розрив російсько-української дружби. Польські пани у розмовах з російськими уповноваженими намагалися скомпрометувати гетьмана, запевнити їх, що Хмельницький веде свою окрему, незалежну політику, робили спроби підірвати авторитет Росії в очах українців ⁵⁸. Чутки доходили до Чигирина і дуже турбували Хмельницького і старшину.

У жовтні 1656 р. київський воєвода Андрій Бутурлін одержав звістку про пригноблений настрій у Чигирині. Київський наказний полковник Василь Дворецький оповідав таке: «Побоюється гетьман твойого государевого гніва і в сумніві великому про послів своїх; їхні черкаси послані на комісію, і на ній до сього часу не були, а вважають, що вони затримані; а козаки, приїжджаючи до них, розказують, що вони розіслані; вони, виходячи з цього, вважають, що ти, государю, на них гніваєшся, і думають, що ти, великий государю, наказав їх знову польському королеві віддати і звелів на них йти війною...» Те ж воєвода почув від Остафія Виговського, писаревого батька: «що гетьман і писар побоюються твойого государевого гніву і сумніваються, щоб знову не оволоділи ними ляхи... А що у тебе, государя, з польським королем нині про мир угода, і гетьман, і писар, і все Військо Запорізьке про те сумують і поляків побоюються, і кажуть, що їм вірити не можна, хоч і помиряться, насправді присягу порушать» ⁵⁹. Подібні інформації, в трохи м'якшій формі, семигородський посол Уйлакі в своєму звіті від 19 жовтня 1656 р. передав Ракоцієві: «Від Москви вони, здається, нічого не бояться — так мені казав сам Виговський. Одначе казав він і таке, що ходять чутки, мовляв, вони [російські уповноважені] замирилися з поляками. Але вони (козаки) мають там своїх послів і чекають,від них відомості, чи сталася згода і їх союз розірваний» ⁶⁰.

Ці розповіді вказують, що Хмельницький і старшина не знали тоді нічого про прихильне ставлення російського уряду до України на віленському з'їзді, і, навпаки, на основі неперевірених чуток у них виникла думка, що цар готовий пожертвувати Україною для миру з Польщею.

Ця неправильна думка нібито знайшла підтвердження у звіті Гапоненка і його товаришів, які повернулися з Вільна в листопаді 1656 р. ⁶¹ Про приїзд цих послів і враження, яке справила їх інформація про з'їзд, відомо з розповіді Остафія Виговського про його розмову з російським послом Федором Бутурліним у травні 1657 р. «Коли в минулому 1656 р. ⁶² царської величності великі і повноважні посли, боярин князь Микита Іванович Одоєвський з товаришами, учинили з поляками мирний договір, а на той договір по указу царської величності гетьман Богдан Хмельницький і все Військо Запорізьке присилали посланців своїх. І як посланці Війська Запорізького до гетьмана Богдана Хмельницького приїхали, і їх гетьман Богдан Хмельницький і писар і полковник розпитували: в якій мірі на комісії царської величності у великих послів з ляцькими комісарами договір учинився?.. І посланці, ухопивши за ноги гетьмана Богдана Хмельницького, обливаючись сльозами, говорили: нині Військо Запорізьке в Малій Росії загинуло і допомоги не маємо нізвідки, і де голови свої похилити? На яких умовах царської величності у великих і повноважних послів з ляцькими комісарами учинився договір, про те їм зовсім нічого не відомо... великі і повноважні посли... їх і до шатер близько не допускали. А ляхи їм звичайно говорили, що царської величності посли з ляцькими комісарами учинили згоду згідно Поляновського договору, і їм, Війську Запорізькому, з усією Малою Росією, бути в королівській стороні як раніше у ворогів хреста святого, у них, ляхів. А як тільки в послушанні Військо Запорізьке і вся мала Русь у ляхів не буде, царська величність ляхам ратьми своїми допомагатиме і, об'єднавшися з ляхами, стане Військо Запорізьке бити» ⁶³.

З цієї розповіді видно, що Гапоненко не справився з своїм посольським завданням — не зумів здобути точних відомостей про хід переговорів, а став жертвою провокації з боку польсько-шляхетських агентів, які «під сумлінням» запевнили його в тому, що цар погодився передати Україну королеві і готовий силою змусити Запорізьке військо підкоритися!

Але дальше інформація Остафія Виговського була явно тенденційною: наговорюючи на гетьмана, ніби той хотів відступити від царя, він підкреслював, що його син Іван Виговський так змальовував виступ гетьмана: «А гетьман Богдан Хмельницький, як шалений, що втратив розум, закричав: уже, діти, про те не печальтеся, я знаю, як учинити: треба відступити від руки царської величності, де Вишній Владика звелить бути — не тільки під християнином государем, хоч під бусурманом!» І далі нібито він не давав себе переконати і «того не хотів, щоб буть Війську Запорізькому і всій Малій Росії під високою рукою царської величності», і тільки писар своїми проханнями зумів його втихомирити ⁶⁴.

Можна припустити, що Хмельницький під першим враженням прикрих вістей допустився гострих висловів, але неймовірно, щоб він так згаряча вирішив змінити міжнародну орієнтацію України і хотів розірвати союз з Росією та шукати захисту у «бусурмана». Вся дальша політика Хмельницького свідчить про те, що він залишився вірним своїй дотеперішній політиці. Російський уряд, довідавшись про сумніви Хмельницького і старшини, вжив заходів, щоб пояснити справжній стан речей. Царський посол Абрам Лопухін, який приїхав на Україну в січні 1657 р., правдиво поінформував старшину про віденський з'їзд і рішуче запевнив, що з боку російських уповноважених і мови не було про те, щоб Україну відступити Польщі: «А щоб їх. Військо Запорізьке, віддати царської величності в королівську сторону... вони і гадки про те не мали» ⁶⁵. Пізніше, в березні 1657 р., інший російський посол Василь Кікін привіз до Чигирина автентичний текст російських мирних пропозицій, і Хмельницький в листі до царя Олексія Михайловича визнав, що став жертвою польської інтриги ⁶⁶.

Отже, правдива інформація про віденський з'їзд прийшла до Чигирина через два-Три місяці після закінчення нарад, і протягом Цього часу Хмельницький з старшиною не знали справжніх намірів Російського уряду. Помилково думаючи, що Росія готова пожертвувати Україною для миру з Польщею, гетьман почав шукати засобів, як вийти і нього критичного становища. Можливість повернення влади шляхетської Польщі старшина вважала найгіршим лихом Для українського народу і намагалася відвернути це лихо.

Хмельницький, насамперед, хотів переконати російський уряд в безперспективності дружби з Польщею. Листом від 9 грудня 1656 р., відповідаючи на повідомлення про обрання царя польським Королем, він заявляв, що «ми, як вірні слуги в. цар. величності дуже тішимося цим договором», але водночас висловлював свої сумніви:

«Тільки ж ми, як вірні слуги в. ц. в., остерігаємо перед неправдами і хитрощами лядськими — що вони цього договору ніколи не додержать. Так, як давніше, не схотіли дати повного задоволення за людей, звинувачених в безчесті в. ц. в., тільки від сейму до сейму кільканадцять років відтягали, а ніякого задоволення не чинили, хоч це було застережено присягою і конституцією карати таких злочинців. Особливо показується явна неправда лядська перед Богом і перед в. ц. в., що вони здавна ведуть боротьбу проти православної віри і ніколи не можуть бути їй прихильними. Тепер же цей договір вони на те склали, щоб трохи передихнути і договоритися з турецьким султаном, з татарами й іншими державами та знову воювати з в. ц. в. Бо якби ляхи по правді обирали в. ц. в., на що вони посилали б познанського воєводу і войницького каштеляна в посольстві до римського цісаря, запрошуючи на королівство його рідного брата Леопольда? Ці посли 12 жовтня стали у Відні, цісарській столиці,— саме при закінченні віденської комісії». Далі гетьман наводив факти зв'язків Польщі з іншими державами. «З цих причин з нашої сторони не може бути віри ляхам, і ми тобі даємо знати про всі їхні хитрі замисли». Хмельницький закінчував свого листа закликом: «Тому ще раз тебе, єдиного під сонцем православного царя, благаємо: не давай православного народу в наругу, яку облудно готовлять йому ляхи!» ⁶⁷

І в інших листах гетьман постійно підкреслював «невірність ляхів», наводячи все нові факти. Коли ж цар повідомив, що польські пани не додержали віденської умови і не скликали сейму для вибору царя королем, Хмельницький написав йому 13 березня 1657 р.: «Ми вас, великого государя, в минулих листах повідомляли про ці лядські хитрощі, що вони цього договору ніколи не приведуть у здійснення,— це в. ц. величності нині вже самим ділом стало ясно». Поляки не тільки не хотіти виконати договору, але Ян Казимир через свого посла Беньовського підмовляв Запорізьке військо, щоб воно відлучилося від царя і приєдналося до Польщі, «чого на віки не тільки не учинимо, але й помислити не можемо, щоб від вас, великого государя, в. цар. величності, єдиного православного царя, відступити» ⁶⁸. В іншому листі Хмельницький так характеризував інтриги польських панів: «Як перше пересварили православних руських князів і пресвітлі їх столиці в ніщо обернули,— так і тепер ці відступники ляхи ні про що інше не дбають, тільки щоб православ'я знищити, чого в. цар. величність і сам зазнав. Тепер бачачи цю, від Бога призначену останню погибель, вони перед в. цар. величністю упокорюються,— але серця їх отрутою сповнені» ⁶⁹.

Російський уряд уважно прислухався до зауважень Хмельницького. Адже очевидним було те, що польські пани не поспішають виконувати свої зобов'язання. Але в умовах війни з Швецією Роси був потрібний мир з Польщею, і російські дипломати продовжували переговори. Цар вимагав, щоб Хмельницький взяв участь у новому з'їзді і направив на сейм у Варшаву своїх послів, людей значних і добрих» ⁷⁰.

Тимчасом польські пани не вважали себе зв'язаними перемир'ям з Запорізьким військом і продовжували воєнні дії проти України. З військової бази у Кам'янці-Подільському польські загони раз у раз нападали на прикордонні міста і жорстоко розправлялися з українським населенням. Так, у січні 1657 р. польське військо вирізало населення містечка Калюс. У згоді з поляками діяли також татари, які завжди робили наскоки на південні полки; були відомості, що шляхта намагається привести на Україну і турецькі війська ⁷¹.

У цій складній обстановці Хмельницький вважав необхідним негайно організувати оборону України, щоб не дати шляхетській Польщі здійснити нову агресію. З цією метою гетьман вирішив використати також свої зв'язки з Трансільванією і Швецією.

Семигородський князь Юрій Ракоцій ще з 1649 р. готувався до війни з Польщею, бажаючи здобути собі польську корону; він підтримував близькі зв'язки з Хмельницьким, розраховуючи на допомогу Запорізького війська. Але занепокоєний втручанням гетьмана у справи Молдавії, розірвав дружбу з ним і перейшов на бік Яна Казимира. Коли ж Україна приєдналася до Російської держави і Росія почала війну з Польщею, Ракоцій зрозумів свою помилку і вже в січні 1654 р. вислав своїх послів до Чигирина та відновив дипломатичні зносини з Україною ⁷². Водночас за намовою Януша Радзивілла почав знову виставляти свою кандидатуру на польський престол.

Коли ж землі Литовського великого князівства були зайняті російськими й українськими військами, а Карл Густав окупував майже всю Польщу, Ракоцій активізував свою політику і почав добиватися союзу з Україною для спільних виступів проти Польщі. У лютому 1656 р. семигородський посол Степан Люц передав Хмельницькому «асекурацію» князя, в якій він зобов'язувався не допомагати ніякими засобами ворогам Запорізького війська — ні військовими силами, ні грішми, і не вступати з ними в будь-які союзи.

Ця заява Ракоція стала основою для дальших переговорів про семигородсько-український союз. У квітні 1656 р. до Трансільванії їздив Іван Брюховецький, щоб, як писав він у своєму листі до Хмельницького, «виведену з фундаментів приязнь нашу, далі будувати твердо» ⁷³. У липні приїхав до Чигирина посол Ракоція Франц Шебеші з дорученням князя скласти договір. Після закінчення переговорів гетьман з старшиною підписали «диплом», в якому зобов'язалися не зв'язуватися з ворогами князя ⁷⁴.

Послами до Семигорода Хмельницький вислав генерального осавула Івана Ковалевського, близьку до себе людину й освіченого канцеляриста Івана Грушу. В інструкції їм було доручено заохочувати князя до розриву зв'язків з Польщею: «Запорізьке військо і найясніший пан гетьман держать у пам'яті, що поляки вже не раз згоду, навіть підтвердженою присягою, порушували й руйнували, і ніколи не поводилися щиро з найсвітлішим паном гетьманом і Запорізьким військом, навпаки, видумують різні засоби на наше знищення, кілька Разів нищили з корінням і руйнували українські міста. Як з такими невірними людьми можна складати згоду?» ⁷⁵ Посли приїхали до Семигорода в той час, коли до Ракоція прибули шведські посли з пропозиціями спільного наступу на Польщу та поділу земель Речі Посполитої. Ракоцій погодився на всі умови, які поставив гетьман, і 7 вересня 1656 р. склав договір про дружбу з Запорізьким військом ⁷⁶. Семигородський посол Ласлав Уйлакі привіз до Чигирина підписані присяжні грамоти і 18 жовтня 1656 р. гетьман і старшина підписали договір про дружбу.

Союз України з Семигородом виник спочатку з ініціативи Юрія Ракоція. який за допомогою Запорізького війська хотів здобути польський престол. Хмельницький, впевнений у допомозі Російської держави, не виявляв особливого інтересу до цієї політичної комбінації. Тільки пізніше, під час російсько-польських переговорів, коли Польща Яна Казимира почала виходити із стану занепаду, гетьман з старшиною почали тісніше зв'язуватися з Семигородом. Хмельницький бачив у прагненнях Ракоція до королівської влади ударну силу, яку можна було використати проти шляхетсько-польської агресії. У вересні, жовтні і листопаді 1656 р. в Чигирині відбулося кілька рад старшини, на яких обговорювалося становище, що створилося у зв'язку з віденськими переговорами. У критичний момент старшина виявила повну одностайність: «всі полковники і осавули і сотники між собою заприсяглися, що як хто на них наступить, вони всі разом будуть стояти проти нього» ⁷⁷. Рада старшин підтвердила також нерозривність дружби України з Росією, зазнаючи, що в жодному разі не можна «від царської величності високої руки відступити і шукати собі іншого государя» ⁷⁸. Але водночас старшина погодилася на угоду з Ракоцієм та деякими карпатськими князівствами. Остафій Виговський так розповідав про ці переговори: «А Ракоцій угорський присилав до гетьмана безперестанку, нагадуючи про те і просячи гетьмана, щоб він учинив йому, Ракоцієві, допомогу на поляків, поки у них крила не відросли. І гетьмана це тішило, послав до Ракоція послів своїх про дружбу і приязнь про з'єднання на неприятедів. Також і до мунтянського і до молдавського володаря послав про з'єднання і про дружбу та братство. І вони тому ж з'єднанню і дружбі та братерству втішилися, і дружбою, любов'ю і братством з'єдналися і заприсяглися: хто буде неприятель Війську Запорізькому, той неприятель і Ракоцію, і мунтянському, і молдавському володарям, а хто Ракоцію і мунтянському і молдавському володарям неприятель, той і Війську Запорізькому неприятель... А то все гетьман учинив, побоюючись того, що царська величність знову уступить нас всіх ляхам... на погибель всьому Війську Запорізькому і всім православним християнам Малої Росії» ⁷⁹.

Продовження...

До змісту