Найдивовижнішими природними куточками Східної Слобожанщини є райони крейдяних гір на правому березі ріки Дон, на території сучасної Воронізької області. Ці місцевості були остаточно заселені українцями у середині 17-го століття, і майже відразу були присвячені Богові – тут були побудовані найзначніші українські монастирі Східної Слобожанщини, Дивногірський та Білогірський.

Свою назву Дивногір’я отримало від величних крейдяних стовпів, пам’яток природи, які місцеві українці називають «дивами» (від слова «диво»). Колись тут жили сіверяни, але під натиском кочовиків вони були змушені покинути ці предківські землі. Повернулися сюди їхні нащадки – українські слобідські козаки.

«Великі Дива» на Дивногір’ї.

Вперше у писемних джерелах «Дивногір’я» згадується у записах Гната Смол’янина, учасника подорожі київського митрополита Пимена до Царгороду 1389-го року. «Приплили до Тихої Сосни, і бачили стовпи каменю білого, дивно ж і чудово стоять поруч, як стоги малі, білі і світлі дуже, над рікою над Сосною». Тиха Сосна – це місцева річка, яка протікає неподалік від Дивногір’я та міста Острогозька.

Українські ченці з’явилися тут разом з українськими козаками полковника Зиньківського, який заснував неподалік від цього місця столицю Острогозького полка. Народні перекази називають першими будівниками печер у скелях Дивногір’я двох київських ченців – Йоасафа і Ксенофонта. Сам полковник Зиньківський був найповажнішим вкладником Дивногірського монастиря. 26 вересня 1670-го року під стінами чернечої оселі відбувся бій між острогозькими козаками та царськими військами. Росіяни перемогли, і українці не змогли вибороти незалежності для свого полка, а самого полковника Зиньківського було страчено разом з жінкою, а багатьох острогозьких козаків повішено на шибеницях, що поставили вздовж річки Тихої Сосни безжальні кати. З цього часу на довгі роки пам’ять про першого острогозького полковника та його побратимів таємно вшановувалася дивногірськими ченцями у печерному монастирі.

Дивногірський монастир. Сучасний вигляд.

Білогірський монастир постав на століття пізніше від Дивногірського. Неподалік від місця його розташування знаходилася українська слобода Білогір’я – сотенне містечко Острогозького полка. У середині 18-го століття для українських козаків по всій Україні настали важкі часи. Російська імператриця Катерина Друга рішучо нищила всі українські козацькі організації – на Наддніпрянщині, Запоріжжі, Слобідській Україні. Слобідські козаки за царським указом перетворювалися на військових обивателів, які за соціальним станом були подібні до державних селян, що призводило до ще більшого збідніння козацьких нащадків.

З родини таких «військових обивателів», колишніх козаків Острогозького полка, походила засновниця Білогірського монастиря Марія Боса. Народилася вона у містечку Бирючі, батько її, Костянтин Босий, маючи велику родину та потерпаючи від постійних злиднів, змушений був переселитися до слободи Білогір’я, та видати дочку заміж за такого ж, як він сам, бідного «військового обивателя» Самійла Шерстюка. Заміжжя не було вдалим – Самійло постійно випивав та швидко помер. Деякий час Марія жила у гріху, також випивала, але раптом опам’яталася, схаменулася, та відправилася пішки до Києва, у Лавру, вимолювати у Бога пробачення за свої гріхи. У Лаврі вона зустріла земляка, печерського ченця зі Східної Слобожанщини, який показав їй святі печери та порадив копати такі печери вдома, на Білогір’ї, будуючи монастирі на рідній землі.

Повернувшись додому, Марія Шерстюкова 1798-го року розпочала молитовний подвиг, створюючи власними руками монастир у придонських горах. Незабаром навколо неї створився гурток однодумців з місцевих українських селян. Спочатку у печерній громаді було лише чотири особи, потім їх стало 25. Брати Іван і Андрій Васильченки зі слободи Ново-Олександрівки збудували монастирську дзвіницю, багато прислужилися у розбудові монастирського життя Андрій і Петро Мандрусенки. Не забували про білогірських ченців і у київській Лаврі – якщо воронізька російська влада всіляко заважала створенню нового монастиря, опасаючись відходу туди українських селян-кріпаків, то київські ченці, скористувавшись великим авторитетом своєї Лаври, допомогли Білогір’ю отримати відповідний юридичний статус в Російській державі. 30 серпня 1819-го року протоієрей Києво-Печерської Лаври Афіноген Печерський особисто освятив головний храм нового монастиря, а засновниці монастиря Марії Шерстюковій від київських ченців була подарована ікона «Марія благу частину обрала».

Сама фундаторка Марія прожила на світі 82 роки. За кілька років до її смерті у Білогір’я зі слободи Разової прийшов селянин Іван Тищенко, який продовжив її справу у розбудові монастиря та копанні печер. У тих печерах поховані й вони самі – Марія Шерстюкова та «старець Іван». Ті печери, що були побудовані за їхнє життя, називаються «старими», на відміну від більш молодших – «нових».

Разом з усією українською землею пережили Дивногір’я та Білогір’я й важке лихоліття радянських часів. Існують вони і зараз, опираючись, як можуть, загальному зросійщенню останньої доби. Здається, що відвідання цих місць прочанами та туристами з України, було б тільки на користь цьому куточкові східнослобідської української землі.

Білогір’я. Українське Подоння.

До змісту