20-30 роки 20-го століття стали часом великого піднесення національної української культури на всій Україні – як Східної, так і Західної. Не отримавши державної незалежності, український народ тем-не-менш зміг здобутися права на розвиток свого самобутнього мистецтва, в першу чергу літератури, а також і шкільництва, в умовах як тоталітарного СРСР, так і пілсудської Польщі. Яскравим квітом розцвіло «національне відродження» на Східній Україні, і саме тут воно немилосердним чином було знищене сталінською Москвою на початку 30-х років, від чого і отримало ім’я «розстріляного відродження».

Розвивалася українська культура в 20-30-ті роки і на українських етнічних землях за межами України, в тому числі й на Донщині. Не здобувши права перебувати у складі єдиної Української республіки, місцеві українці все ж змогли вибороти право на розвиток своєї національної культури – на видання книг і журналів рідною мовою, на відкриття українських шкіл. Цей недовгий період піднесення українства на території Російської Федерації отримав серед українців ім’я «українізації», а в російській адміністративній мові мав назву «коренізації». Відносилася «коренізація» не лише до українців Росії, в упертій боротьбі проти імперського царату всі народи колишньої імперії вибороли собі право на вільний розвиток своєї нації, на створення національних районів у місцях свого компактного проживання. І хоча в Росії для українців національних районів створено не було, проте в адміністративно-територіальних одиницях, де українці становили більше 50% населення, відкривали україномовні початкові школи, засновувалися видавництва, випускалися газети, відкривалися театри. На території сучасної Ростовської області Росії право на «українізацію» вибороли собі жителі 10 районів – Озівського, Завітинського, Зимовниківського, Кошарського, Леоново-Калитвинського, Матвієво-Курганського, Мечетинського, Міллеровського, Ремонтненського та Таганрізького.

Розвиток української культури на цих землях був украй необхідним, адже місцеве українське населення відчувало на собі нечуваний асиміляційний тиск, і до першого радянського перепису 1926-го року тільки 56,8 % українського населення Донщини зазначило українську мову рідною мовою, що й надавало можливість російським великодержавникам використовувати цей прикрий факт у своїй антиукраїнській агітації – мовляв, місцеве населення тільки по імені українське, а насправді давно зросійщилося і не відчуває жодної єдності з Україною. Як ми бачили, саме пропаганда того, що на Таганріжщині та Східному Донбасі нібито і не почути ніколи української мови, сприяло тому, або 1924-го року ці землі були вилучені зі складу Радянської України. Тому дуже важливо було на Дону і створювати українські школи, і розвивати українську літературу, адже все це тільки сприяло би зміцненню українського почуття серед місцевих українців.

Сприятливим фактом для дінських українців стало створення у жовтні 1924-го року більшовиками єдиного Північно-Кавказького краю на півдні Росії – адміністративної одиниці, в якій, разом з іншими, об’єдналися і українські етнічні землі не лише Донщини, але разом з нею й Кубані та Малинового Клину. Адміністративним центром нового краю став Ростів, тут зосереджувалися й найвищі органи, що повинні були наглядати та керувати цією «коренізацію», і таким чином донське українство поєдналося у спільному процесі з українством кубанським, яке і національному житті, і в національній культурі, розвивалося набагато жвавіше ніж українство Дону. Кубанські українські письменники друкувалися в українських видавництвах та журналах, які створювалися у Ростові, і які могли вільно придбати собі дінські українці та ознайомитися таким чином з усім великим надбанням кубанської української культури.

Організаційна та практична робота з українізації в Україні стала фактичним сигналом для такої ж роботи на Півдні Росії. Правда вся та робота знаходилася під пильним контролем партійних більшовицьких органів, в першу чергу Північно-Кавказького Крайкому ВКП(б), який перебував у Ростові. Усі українські організації мусили працювати виключно в руслі марксистської ідеології, та прищепляти українцям «класовий пролетарський погляд». Певна річ, що це не могло не відбитися на всій українській культурній праці в регіоні – задля можливості викладати та писати рідною мовою, українським культурним діячам Донщини доводилося становитися ідеологічними прислужниками більшовиків. В таких скрутних умовах розвивався український культурний рух в ті роки.

Й до наших часів збереглися численні свідчення про українську культурну роботу в літературі та школі, які й дотепер зберігаються в місцевих архівах. Основний документальний матеріал з цього питання сьогодні знаходиться в Центрі наукової документації новітнього часу Ростовської області, в фонді Північно-Кавказького Крайкому партії, в фондах державних архівів Краснодару та Ставрополя, які до 1930-го року були центрами відповідних округів в межах Північно-Кавказького краю.Українізація в округах Північно-Кавказького краю планувалася як комплексний широкий захід, розрахований на три роки. Основні напрямки його включали введення викладання українською мовою в початкових школах 35-х районів, які підлягали українізації. Передбачалося перевести на українську і викладання в школах середнього ступеню, а також так званих «ШКМ» (школах колгоспної молоді). В семи педагогічних технікумах створювалися відділення з навчанням українською мовою. В станиці Полтавській Слов'янського району Кубані було відкрито педагогічний технікум на 900 студентів. Випускники цих закладів повинні були вирішити проблему українських вчителів в початкових школах Північного Кавказу та Донщини.

Розвивалася на Донщині і видавнича справа. Для координування різноманітних процесів у місцевім українськім русі тут було організовано Північно-Кавказький український науково-дослідний інститут, одною з задач якого була підготовка для шкіл різноманітних підручників та довідників. Друк шкільної та іншої літератури українською мовою здійснювало спеціальне видавництво «Північний Кавказ» у Ростові.

Важливим напрямком діяльності з українізації на Північному Кавказі було створення інформаційної мережі українською мовою, яка передбачала українізацію 9 районних газет, випуск крайової «Червоної газети», щомісячного крайового журналу «Новий шлях», який пізніше було перейменовано на «Ленінський шлях». Для дітей було вирішено видавати «українську сторінку» в крайовій російськомовній газеті «Ленинские внучата». Був припинений випускукраїномовної газети «Радянський станичник», яка видавалася до українізації, а передплатники, сількори і деякі її співробітники були передані новій крайовій газеті.В Ростові також було відкрите Північно-Кавказьке відділення Державного видавництва України, що давало можливість випускати для шкіл Донщини такі самі підручники, як були на Україні, і почати постачання на книжковий ринок краю україномовної літератури. Однією з важливих сфер розвитку українізації був і культурний сектор з клубами, бібліотеками, хатами-читальнями, кіно, радіо, стінними газетами. В районах українізації провадилась масштабна праця з розгортання мережі гуртків та курсів вивчення української мови.

Окружні комітети Північного Кавказу приймали численні рішення про обов'язковість вивчення української мови службовцями окружних, районних та сільських установ з подальшим введеннямїї в діловодство. Службовці, які ухилялися від вивчення української мови, притягалися до партійної та адміністративної відповідальності. Секретаріат Північно-Кавказького комітету партії теж приймав численні рішення щодо українізації в краї. Вони стосувалися матеріальної та організаційної допомоги в випуску преси українською мовою, дозволуна відрядження редакторам газет в Україну. В 1929-му році Секретаріат крайкому збільшив наклад «Червоної Газети» в два рази і доручив Крайвиконкому надати для цієї мети 4,5 пуди паперу та 6450 карбованців, визначивши це як місячну норму. Було профінансовано український пересувний театр. Обговорювалося питання про організацію стаціонарного українського театру в Ростові. Все це здійснювалося в рамках трьохрічного плану українізації.

Міжнародний досвід і досвід національного відродження в посткомуністичній Росії свідчить, що найкращою формою національного відродження і розвитку є національно-культурна автономія. Така форма дозволяє зберегти основні індикатори національної ідентифікації дисперсно розсіяного народу в інонаціональному середовищі. Але в цьому українцям на Півдні Росії було відмовлено. Попри це, а також не зважаючи на труднощі, пов'язані з тривалою попередньою асиміляцією українців краю, українізація в Північно-Кавказькому регіоні і на Дону на початку 30-х років минулого століття мала тенденцію до розширення і закріплення в сільських районах. Своєрідний фундамент для цього процесу склали успіхи в навчально-просвітницькій сфері. В 1931-му році в краї було 1200 українських шкіл 1-го ступеня і до 80-ти шкіл так званого підвищеного типу, шкіл 2-ї ступені ШКМ. Значно зріс наклад «Червоної газети», який склав 38 тисяч примірників. Популярністю серед української та російської інтелігенції користувався педагогічний та літературно-художній щомісячник «Новий шлях». Того самого року в видавництвах Північно-Кавказького краю було видано 149 назв українських книг та брошур загальним накладом 968 тисяч примірників, а на 1932-й рік передбачалося надрукувати вже 600 назв з накладом 4,8 мільйони примірників. Як бачимо – українських засобів у краї було нібито і забагато, але всі вони мали виключний ідеологічний зміст в дусі правлячої комуністичної диктатури, до того ж в усіх назвах оминалося використання імені «Україна», замінюючи її на «Північно-Кавказький край» та спостерігалося бажання комуністичної верхівки всіляко відособити життя українців Росії від єдності з Україною, зробивши культурний та освітній рух на Донщині та Кубані цілком автономним від подібних процесів на корінній Україні.

Здавалося всього на Північному Кавказі було забагато – і українських видавництв, і українських педагогічних технікумів, і українських шкіл. Виникала навіть думка, що була б більша економія державних коштів, якщо б шкільні підручники, наприклад, друкувалися не в Ростові, а привозилися з Харкова чи Києва, а в місцевих українських школах викладали випускники педагогічних закладів з Радянської України. Але за турботою про потреби місцевих українців Росії непомітно для стороннього ока виглядав тверезий розрахунок державних керівників – виховати за допомогою рідної, зрозумілої, мови вірних і бездумних «солдат партії» (а насправді її духовних рабів), але разом з тим позбавити їх духовного зв’язку з Україною, відірвати як можна більше українців Росії від українців України. Тому й виростали, як гриби після дощу, місцеві українські видавництва, які друкували місцеві українські книжки, а от рух українського видання до Дону з самої України знаходився під таємною забороною.

Тим не менш, розвиток української культури Донщини дуже швидко призвів до нового імпульсу в національному житті краю, до намагання національної інтелігенції позбавитися суворого диктату партії, та вибороти право на незалежний погляд, на незалежну від ідеологічного тиску літературу. Молода українська інтелігенція Донщини об’єднується навколо літературної української організації «Степ», яка не зважаючи на владні перепони, діяла в Ростові впродовж 1926-1928 років. Молоді українські літератори з цієї організації мріяли видати у Ростові незалежний літературний альманах, була розпочата організаторська робота по створенню асоціації українських письменників Північного Кавказу, готувався перший її з’їзд. 1930-го року один з талановитих місцевих митців Юрій Таран (Петро Зайченко), за допомогою Центрального видавництва народів СРСР у Москві, видає у Ростові перше ґрунтовне дослідження в галузі вивчення дінського культурного життя – «Українська література Північного Кавказу». Щоправда, аби видрукуватися, Юрію Тарану довелося надати своїй праці промовисту ідеологічну посвяту – «Консолідації українських пролетарських і селянських письменників Північного Кавказу», але й ця запопадливість не врятувала українську інтелігенцію Донщини від майбутніх репресій.

Адже успіхи українізації в Україні та Російській Федерації в кінцевому рахунку викликали негативне ставлення з сторони вищого партійного керівництва в Москві. В грудні 1932-го року на адресу ЦК КП(б) України і в деякі регіональні партійні органи Росії була направлена телеграма за підписами Сталіна і Молотова, в якій українізація безапеляційно засуджувалася як непродумана і шкідлива кампанія. Місцевим органам наказувалося «немедленно прекратить украинизацию в районах, перевести все украинизированные газеты, книги и издания на русский язык и до осени 1933-го года подготовить переход школ и преподавание на русский язык».Невдовзі пішли звинувачення в націоналістичному ухилі й особам, які очолювали українізацію в Україні. В липні 1933-го року, один з основних авторів-укладачів програм українізації, нарком просвіти України Микола Скрипник, на засіданні Політбюро був звинувачений у націоналістичній діяльності, у викривленні політики партії з національного питання, після чого реформатор і ініціатор українізації застрелився. Хвиля репресій покотилася партійними і державними структурами України та Росії, де проводилася українізація. Керівники партійних і державних органів Північно-Кавказького краю пізніше були оголошені «ворогами народу» і репресовані за багатьма статтями обвинувачення, зокрема їм було інкриміновано «антидержавну національну політику». Автоматично викривалися й факти конкретних взаємодій українських та північно-кавказьких провідників українізації. Фактично оголошувався шкідливим і забороненим всякий творчий та інший культурно-просвітницький та національний зв'язок між Україною та районами Росії з українським населенням.Таким чином, українізація на Північному Кавказі і зокрема в Донщині, не отримала свого логічного завершення. Більше того, в 1933-му році було здійснено масові насильства над селянством Півдня Росії. До спровокованого владою голоду додалися масові депортації місцевого населення, під час яких виселенню піддавалися не лише так звані «куркулі», але й інші жителі – середняки. Наймасовіші виселення мали місце в центрах сільської українізації. Так знищувалася радянською владою українська Донщина.

Боротьба з українством, хоч і не акцентувалася офіційно, але ретельно провадилася комуністами ще довгі роки. Наведу тут свідоцтво людини, яку важко запідозрити в прихильності до української ідеї – начальника архівного сховища Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації Юрія Галкіна, який навчався в школі у роки свого дитинства в селі СинявськомуНеклинівського району Ростовської області, на Таганріжщині. Ось що пише Юрій Галкін: «Народу привили неприязнь к украинскому языку: помню, когда учился в школе, а это был 1953 год, и когда кто-то начинал говорить с украинским акцентом, учительница сразу требовала переходить на чистый русский язык». Через те можна і не дивуватися тому, що від української мови на Донщині мало що залишилось до нашого часу.

До змісту