Московська держава в XVI ст. звернула серйозну увагу на своє південне прикордоння. Небезпека від татар була великою, незважаючи на данину, яку Москва сплачувала Криму, до речі аж до 1685 р., Кримський хан кілька разів палив московські околиці. Треба було опанувати прикордонні простори, захиститися від татар, просуватися поволі на південь, а потому, подібно до української колонізації, зробити поворот на схід, у бік величних сибірських просторів.

Просування на південь проходило під суворим контролем держави. Побудова потужних фортець, забезпечення служилого населення, освоєння родючих чорноземів потребували надзвичайних коштів та зусиль. Московський вотчинний центр із суворим кріпацтвом сусідив на півдні з вільним помісним військом, яке в мирний час вправлялось у рільництві, а в разі потреби мобілізовувалося. Часто першими в освоєнні прикордоння йшли найдемократнчніші прошарки російською населення: служилі станичники та козаки, які відтіснялися помісним володінням, на котре, у свою чергу, тиснули спадкові вотчини.

Просування на південь велося шляхом споруджування мереж укріплень: захисних ліній, систем фортець та острогів. Перша велика «засічна» лінія виникла на південь від Москви другій половині XVI ст.; до неї ввійшли Курськ, Мценськ, Алатир. Далі державна колонізація досягла великих успіхів. У 1585 – 1586 рр. виникли Воронеж та Лівни. 1592-1593 рр. – Єлець, Білгород, Оскол, Валуйки. Здавалося, що поволі Москва опанує верхів'я Дінця та Дону й може просунутися гаї далі в степ. Однак селянське населення з'явилося лише в районі «старих фортець», біля Кром, Курська, Воронежа; околиці ж Білгорода та Валуйок були незаселеними, а з далекого Путивля неможливо було контролювати великі простори по Сейму, Пслу, Дінцеві. Незважаючи на це, один із улюбленців царя Бориса Ґодунова Богдан Бєльський пішов на неабияку авантюру, вирішивши своїм коштом спорудити потужну фортецю поблизу впадіння Оскола в Дінець, далеко на південь від основної системи укріплень, і назвати те місто на честь патрона - Цареборисів. Упродовж 1599 р. місто було споруджене, туди надіслали великі військові сили. Однак успіх не тривав довго: виснажені роботами зі споруджування південних фортець, численними службовими зобов'язаннями та свавіллям місцевих воєвод, служилі тієї лінії охоче підтримали похід Лжедмитрія 1605 р. на Москву, заарештувавши місцеве керівництво та покинувши пусткою Цареборисів.

Російська державна колонізація була немов відкинута на попередні позиції, не маючи належної кількості ні людей, ні коштів.

Прикордонні московські адміністрації вже з середини XVI ст. просто не могли обійтися без того, щоб не залучати до служби українських переселенців, яким цар надавав низку пільг У Тулі, Кромах, Курську утворилися колонії з українських козаків. Після подолання Смути практика залучення українців на російську службу стала загальною. Українські козаки переселялися з родинами, в основному зберігали свій устрій і звичаї, а в окремих прикордонних пунктах, як-от міста Короча, Усерд,селище Яндовище біля Воронежа, становили більшість населення.

У 30-50-ті рр. XVII ст. Московія побудувала так звану Білгородську лінію, яка пролягла через Вольний, Хотмизьк, Карпов, Білгород (був її центром), Нижегольськ, Корочу, Яблонов, Новий Оскол, Верхнєсосенськ, Ольшанськ і Коротояк. Простір між містами захищали земляні вали. Сюди активно залучали українських переселенців. Однак, між українцями й російськими адміністраторами часто виникали конфлікти.

1636 р. розвідники білгородського воєводи Афанасія Тургенєва виявили стратегічний перелаз із укріпленнями -Валки. Після звітів московському керівництву там було вирішено спорудити фортецю, щоб перетнути важливий Муравський шлях. Лише 1646 р. вдалося вислати туди сторожів, що відразу наразилося на територіальні претензії Речі Посполитої. Полтавський державець Ян Клосинський вважав ті землі своїми й називав їх Риб'ячим рогом. Тобто цю частину Слобожанщини вже освоювали полтавські мешканці. Прикордонні претензії змусили росіян діяти енергійніше: влаштувати на Валках варту й намагатися спорудити фортецю. Можевський (за р. Мжа) острог було зведено на Валках, однак служити там було важко, багато російських служилих людей тікало, і часто населення південних фортець, розташованих у складних і небезпечних умовах, царський уряд поповнював засланцями, зокрема кримінальними.

На Валках російські люди виявилися не першими поселенцями - по Мжі ще до появи тут росіян було близько 15 пасік українців, на кожній із яких мешкало від 5 до 10 ociб. Російські чиновники наказали переселяти пасічників і забороняти їм селитися по річках Мерлі, Мерчику, Братениці, Рабині. Спалахували криваві сварки. Гарнізону Можевського острогу забороняли виходити за межі фортеці. Однак постійна небезпека, складні кліматичні умови часто примушували населення прикордонних російських міст тікати.

Найпівденніший російський форпост 40-х рр. XVII ст. – Можевський острог(Валки)- був напівпорожнім.

Повсякчас у ході просування на південь Московська держава зіштовхнулася зі ще однією вагомою проблемою – українськими розбійниками. Значна частина козаків контролювала простори по Осколу та Сіверському Дінцеві, не пускаючи туди російських служилих людей. У першій половині XVII ст. запорозькі козаки часто плюндрували південні російські фортеці. Прикордонні адміністрації Миргорода та Полтави посилали на розбої козаків. Імена Степана Євлашева, Грицька Горського, Дмитра Бердника - розбійницьких отаманів, які істотно допікали російській колонізації й контролювали великі та багаті простори, - закарбовані в передісторії залюднення Слобожанщини. Без їхніх розбоїв важко уявити Дике поле другої половини XVI - першої половини XVII ст.

Отак крок за кроком, замахнувшись на великий простір, просувалася Московська держава до південних степів. Не маючи належних ресурсів, особливо людських, вона активно користала з української народної колонізації. Без українських переселенців залюднення цих просторів, відвойовування їх у Поля було б неможливим, як і поява самої Слобожанщини.