Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Юристы с сайта http://www.amondsmith.ua/dominica/ помогут открыть оффшор в Доминике. . Стоимость услуги сиделка Киев на дому разная
лічилка
Роман Ракушка

Роман Ракушка

Біографія Ракушки. Письменник та історик. Державний діяч, дипломат та священик. Ракушка на Стародубщині. «Літопис Самовидця». Події на Стародубщині у «Літопису». Нащадки Ракушки. «Літопис Самовидця» та «Історія Русів».

Друга половина 17 ст. була й періодом виникнення та розвитку стародубської української літератури та історичної науки, що пов’язана з ім’ям видатного українського державного діяча, дипломата, священика, першого літератора та історика Стародубщини Романа Ракушки-Романовського.

Народився Роман Ракушка близько 1622-го року. Його батько Онисько Ракушка походив родом з Поділля, з містечка Романівки Брацлавського воєводства. Належав він до української православної шляхти, і мав власну печатку з гербом. У 20-х роках 17 ст. Онисько Ракушка прибуває до Ніжина, де пристає до козацького стану, а з 1630-го року до козацьких верхів. Там, у Ніжині, й промайнуло дитинство його сина Романа. В буремні роки Визвольної війни українського народу за незалежність Роман Ракушка вступає до козацького війська, і записаний у козацькому реєстрі 1649-го року як козак першої полкової сотні Ніжинського полку. Талант та неабиякі здібності молодого Романа призводять до того, що у 1654-1655 роках він був уже «ревізор скарбу військового» і «дозорця скарбу військового в полку Ніжинськім» . Одночасно виказує себе й дипломатичний хист Романа Ракушки – 1656-го року він перебуває під Ригою в царському таборі, а в 1658-му році вже як ніжинський сотник бере участь у відновленні союзу гетьмана Виговського з кримським ханом. З цього часу державна та дипломатична кар’єра Ракушки йде неухильно вгору. У 1659-му році він полковий суддя і учасник делегації від міста Ніжина до Москви, у 1660-му бере участь у переговорах з Польщею, і незабаром стає ніжинським наказним полковником. У 1663-му році рішуче підтримує нового гетьмана Брюховецького та займає в гетьманському уряді посаду генерального підскарбія. Іван Брюховецький доручає Ракушці важливу справу реформування Ніжинського полка, й саме тоді Роман Ракушка вперше з’являється на Стародубщині як державний адміністратор і творець нового, окремого Стародубського полка. З цього часу Ракушка контролює в уряді Брюховецького діяльність сімох лівобережних полків (Ніжинського, Стародубського, Сосницького, Київського, Прилуцького, Лубенського та Полтавського), і одночасно відає усім млинарством Гетьманщини. Але поразка гетьмана Брюховецького у його боротьбі проти Московщини змусила Романа Ракушку, як його вірного прихильника, перебратися на Правобережну Україну, до гетьмана Дорошенка, де він на деякий час відходить від політики, приймає священство та стає протопопом у Брацлаві, на батьківщині своїх предків. Та навіть ставши священиком Роман Ракушка залишається патріотом України і ворогом московського володарювання на українських землях, тому вже 1670-го року гетьман Дорошенко й київський митрополит Йосиф Тукальський відправляють його з важливою дипломатичною місією до Царгорода, до патріарха Мефодія. Активна діяльність Романа Ракушки у Константинополі в справах українського державного та церковного життя, викликала велике занепокоєння у Москві, яка навіть послала до патріарха Мефодія спеціальну грамоту, в якій вимагалося покарання «наклепника» Романовського. Але Ракушка спокійно повертається на Україну, і тільки невдача Дорошенка у війні з Москвою, та руйнація українського Правобережжя, змушує його знову виїхати на Лівобережну Україну. Звичайно ж, займатися політичною діяльністю на підпорядкованій Росії українській території він вже не міг, тому вирішує посвятити себе цілком церкві, для чого перебирається саме у Стародуб, який дуже сподобався йому ще під час перебування там у 1663-му році.

З 1676-го року Роман Ракушка одержує парафію при стародубській Миколаївській церкві, де 27 літ виховує місцевих прихожан у любові до Бога та України, але спрага до активної діяльності не дає Романові спокійно чекати на власну старість. Він вирішує узятись до написання великої історії України, від початку повстання Богдана Хмельницького аж до сучасних йому часів, адже великий власний досвід, участь у керуванні Україною в цю бурхливу епоху, надавала йому можливість висвітлити події на Україні очима Самовидця, людини, що на власні очі бачила багато з того, що стало вже історією України. Так виникає «Літопис Самовидця» , український козацький літопис 17-го століття, що є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії другої половини 17-го століття.

«Літопис Самовидця» є оригінальним твором української літератури та історії 17-го століття. Він написаний тогочасною українською літературною мовою з елементами народних говірок. Твір складається зі вступу і двох частин. У вступі описується становище в Україні перед національно-визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 років. У першій частині автор змальовує воєнно-політичні події національно-визвольної війни та періоду Руїни до 1676-го року. У другій частині твору висвітлюються події 70-90-х рр. 17 ст., опис яких доведено до 1702-го року, майже до смерті автора. Таким чином уся друга частина «Літопису» висвітлює ті події, про які Роман Ракушка міг довідатися вже на Стародубщині, і писалися в цю частину ті події, що відбувалися тут прямо зараз, за життя автора. Залишаючись патріотом цілої України, оспівуючи її державницьке життя, не забуває Роман Ракушка й про Стародубщину, присвячуючи їй цілі оповідання у своєму творі, які записані з великим знанням деталей і подробиць, та показують неабияку любов Самовидця до нашого краю. Саме завдяки Романові Ракушці нам так багато відомо з історії Стародубщини того часу.

У «Літопису» розповідається про поселення старообрядців на території Стародубського полку, про «зраду» полковника Рославця та люту зиму 1677-го року, про велику пожежу у Стародубі та відбудову міста, про засуху та сарану, про життя парафіян Стародубщини та про діяльність стародубських полковників. У той же самий час, з вуст козаків Стародубського полка, одержує Самовидець вістки про події на всій Україні, про війни та бойові походи, в яких беруть участь стародубські козаки. Роман Ракушка перепускає всю цю інформацію через себе, та з-під його пера виходять жваві та достовірні оповідання про головні події в житті України. Так, наприклад, другий Чигиринський похід 1678-го року і облога турками Чигирина описані так, як міг писати про це безпосередній учасник подій. Автор дає нібито журнал, в якому день за днем виголошуються події облоги і захисту Чигирина, описує топографію місцевості і розташування військ, називає імена осіб, що керували військовими діями, вказує роль різних частин військ, відзначає їх втрати, і так далі.

В той же самий час, об’єктивно та докладно описуючи історичні події на Україні та Стародубщині, Роман Ракушка не залишається стороннім спостерігачем, він оцінює всі ті події як український патріот та державник, підкреслюючи перед читачем моральне значення того, про що він пише. Так спробу стародубського полковника Петра Рославця задля власної користі відірвати Стародубщину від України, автор однозначно характеризує як «зраду», а суд гетьмана над полковником є неминучою розплатою за цей ганебний вчинок. З великою прихильністю та пошаною пише Самовидець про стародубських полковників братів Самойловичів, а арешт їхнього батька, гетьмана Івана Самойловича москалями, викликає у Самовидця почуття великого обурення та зненависті до окупантів. Автор пише про те, як гетьмана арештували у церкві, на молитві, «з безчестієм ударивши», і «сторожа московська, усадивши на прості колеса московські, а сина гетьманського Якова на коницю худу охляп без сідла, і провадили до московського табору до боярина, і там узяли за сторожу кріпку». З неменшим жахом Роман Ракушка свідчить про тортури та страту чернігівського полковника Григорія Самойловича, який наважився зі зброєю в руках захищати своє життя від московського свавілля: «А старшого сина Григорія взяв з собою окольничий до города Сівська, і там по многих спитках голову одтяли, рубаючи разів три задля більшої муки, і так безчесно погребено без похорону, бо не дано й священика, жеби його висповідати». І про все це писав у своєму «Літописі» Роман Ракушка, аби нащадки не забували, як важко здобувала Україна свою незалежність.

Та залишаючись українським патріотом, не цурався Роман Ракушка звичайного людського співчуття й до людей інших національностей, також пригнічених російським царатом. У тих старообрядцях, що тікали на Стародубщину від катувань та смерті з боку російського уряду, бачив Самовидець людей гордих та сміливих, що не схилили свою голову перед жорстокою владою, і до кінця боролися за свободу совісті у тоталітарній державі. Ті старообрядці розповідали стародубцям про ченців Соловецького монастиря, які зачинили свої ворота перед московським військом, та відмовилися підкорятися російському цареві за його релігійну реформу. Монастир був узятий штурмом, а ченці-старообрядці розпорошилися з його території по всій Росії. А православний український священик Роман Ракушка, як справжній європейський гуманіст, стає у своєму творі на бік покривджених старообрядців. Він пише:

«І за те той монастир сплюндровано, котрий на увесь світ славний, і святих чудотворних мав у собі; і за ті нові речі многих ченців, попів і світського стану людей у землі Московській помордовано, же того не хотіли приймати, але на старому держалися, як перед тим було. І многі виходили на Україну на мешкання, і у Сіверщину, позаставивши набутки свої, а інших і у силку позасилане». Так учив Роман Ракушка своїх парафіян бути толерантними до представників інших національностей та іншої віри.


45. Печатка Стародубського магістрату 1696-го року.

Гетьман Іван Мазепа, який очолив Гетьманщину з 1687-го року, відразу високо оцінив працю та діяльність Романа Ракушки у Стародубі. Уже в перший рік свого гетьманування Іван Мазепа винагородив священика Миколаївської церкви селом Новосілками під Стародубом, аби автор «Літопису» ніколи не мав ніякої нужди, та міг більше часу витрачати на свою велику працю. Коли ж Роман Ракушка помер у 1703-му році, то був з честю похований поблизу своєї церкви у Стародубі. Діти Романа – Іван та Петро також зростали українськими патріотами, та на честь батька узяли собі прізвище Романовські, яке завжди нагадувало їм та їхнім нащадкам про їх славетного предка. Петро Романовський мав двір у Стародубі на Заріччі, а Іван служив у Стародубському полку. У 1682-1687 та 1690-1705 роках він був мглинським сотником, у 1689-му році стародубським полковим хорунжим, а у 1705-1708 роках – полковим суддею. Праця Романа Ракушки набула на Стародубщині та Україні великої слави, та поширювалася у рукописах. Оригінал твору не зберігся, а найдавніша копія з нього, яка дійшла до нашого часу, була зроблена саме у Стародубі 1734-го року, та належала бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому, нащадки якого – Кулябки-Корецькі зберігали її у своєму маєтку в Суразькому повіті аж до 19-го століття, коли й передали дослідникам. Вперше ж видрукував «Літопис Самовидця» видатний український науковець Осип Бодянський у 1846-му році, майже одночасно з іншим видатним українським твором – «Історією Русів». Найдавніші списки «Історії Русів» були також знайдені на Стародубщині, автор цього твору був добре обізнаний з працею Самовидця, та використовував деякі дані з неї у своєї «Історії». От так от і поєдналися у нерозривне ціле дві великих праці початку та кінця 18 ст. – «Літопис Самовидця» та «Історія Русів».

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

За обставин катастрофічного стану білоруськості в Білорусі, коли навіть на селі втрачено живомовне середовище, а населення масово зрікається рідної мови, що підтвердив недавній сумнозвісний референдум, місцеві патріоти ставлять за приклад „білоруську оазу" на Білосточчині (Польща). Та парадокс ситуації полягає в тому, що ця уявна оаза білоруськості охоплює, крім власне білоруських етнічних теренів, передусім і головно - українські - Північне Підляшшя, де протягом кількох останніх десятиріч влада намагалася з українців зробити білорусів.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka