Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 липня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Для часов швейцарских гарантийный ремонт предлагает московский сервисный центр swisscentr.ru. . В магазине головных уборов Hatsandcaps.ru продаются бейсболки мужские по доступным ценам.
лічилка
Степан Разін та Омелян Пугачов – українці?

Степан Разін та Омелян Пугачов – українці?

Безперечно, Степан Разін та Омелян Пугачов є найвідомішими у світі історичними представниками донського козацтва, «козачим брендом», якщо казати по-сучасному. Талановиті ватажки народних повстань, завдяки яким, двічі за сто років, Російська держава знаходилася на межі свого знищення, від одного імені яких здригалися могутні московські володарі, що самі змушували дрижати від себе своїх сусідів. В народній уяві Разін і Пугачов давно вже уособлювали в собі кращі і типові риси російських козаків. І от останнім часом, в українських виданнях почали з’являтися публікації про те, що нібито і Степан Разін і Омелян Пугачов були зі свого походження українцями. Ці спостереження базуються в першу чергу на тім, що обидва славні козацькі ватажки народилися та зростали в одному і тому ж місці, в станиці Зимовійській на Дону, яка, за твердженнями тогочасних документів, знаходилася на українській етнічній території. Омелян Пугачов народився в станиці Зимовійській на сто років пізніше Степана Разіна, і один і другий були донськими козаками, але разом з тим етнічними українцями, що траплялося дуже часто і серед донських, і серед терських, і серед яїцьких козаків.

Звідки ж з’явилися відомості про те, що станиця Зимовійська була етнічно українською? От що, наприклад, можна прочитати в українській Вікіпедії:

«Зимовійська (рос. Зимовейская) – колишня козацька станиця Війська Донського. Сучасна станиця Пугачовська Волгоградської області, Росія. Батьківщина козацьких отаманів Степана Разіна і Омеляна Пугачова.Вперше згадується як містечко Зимовійко у списку донських козацьких містечок 1672-го року. Розташовувалася на правому березі середньої течії річки Дон, в Зимовому луці. У джерелах, що пов’язані з повстанням Пугачова, називається «малоросійською станицею». Після придушення повстання 1775-го року була перенесена на нове місце, двома кілометрами південніше, і перейменована у Потьомкінську (на честь коханця імператриці Катерини Другої). Після Жовтневого перевороту в Росії 1917-го року була названа Пугачовською на честь козацького отамана. 1951-го року, у зв’язку з побудовою Цимлянського водосховища, була перенесена на лівий берег Цимлянського моря».

Таким чином ми з’ясували, що повідомлення про «малоросійську станицю Зимовійську» трапляються у слідчих документах, які відносяться до розслідування повстання Пугачова 1773-1775 рр. Знайшли ми і текст цього самого документу –офіційного висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії від 1774-го року. Скаженіючи від ненависті до козацького ватажка, так пишуть державні чиновники про місце народження Омеляна Пугачова: «Место, где сей изверг на свет произник, есть казачья малороссийская Зимовейская станица». Таким чином було з’ясовано і українське походження Омеляна Пугачова. Певна річ, що створюючи відповідний міф навколо імені Пугачова, спочатку імперська російська, а потім радянська влада, намагалися змалювати його типовим представником російського донського або уральського козацтва (повстання Пугачова розпочалося на Уралі). Про українське походження могутнього отамана згадували у своїх творах лише ті автори, які також, як і він, мали відношення до української землі. Так згадав про це видатний російський письменник українського походження Володимир Короленко у своєму нарисі «Пугачовська легенда на Уралі» 1900-го року, а в радянські часи писав у своїй праці «Козацтво в селянській війні 1773-1775 рр.» історик ІонасРознер (Львів, 1966-й рік).

Після здобуття Україною незалежності почали повільно руйнуватися й старі імперські та радянські міфи. З’явилися нові публікації про українське походження легендарних козачих отаманів. 2008-го року центральний орган Міністерства Оборони «Військо України» друкує розвідку письменника та журналіста, директора Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського Данила Кулиняка під назвою «Ватажки козацької вольності». В цій розвідці пан Кулиняк збирає та акумулює різні відомості про участь українців в повстаннях Разіна і Пугачова. Не оминає він своєю увагою і проблему українського походження обох ватажків. Нижче маю за честь процитувати деякі положення цієї статті:



Степан Разін. Фрагмент картини Василя Сурикова (1903-1907 рр., Російський музей, Санкт-Петербург).

«Найяскравіші постаті російської історії, герої багатьох наукових досліджень і художніх творів... Омелян Пугачов та Степан Разін за походженням, виявляється, були українцями. «Вечнаямалороссийскаянаклонность к неудовольствию» – ця риса Омелька Пугача була виокремлена в матеріалах слідчої комісії після його підступного арешту, і саме цю рису карателі вважали однією з головних причин бунтарства цього українського козака, намагаючись не помічати інших, соціально-політичних...

Після придушення московськими і польськими військами гайдамацького повстання Коліївщини в Україні, що в ньому, за деякими даними, брав участь і Омелько Пугач, він втікає аж у Передкавказзя, на Терек. У нього виникає задум об’єднати всіх козаків – запорозьких, донських слобідських, волзьких, яїцьких і підняти повстання, залучивши до нього покріпачених селян та всіх пригноблених, щоб захопити Москву і встановити скрізь «вільні козацькі порядки».

Омелян Пугач народився 250 років тому, як зазначено в офіційному висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії від 1774 року, в «казачьей малороссийскойЗимовейской станице». На допиті ж у листопаді 1774 року він повідомив, що його дід Михайло «был Донского войска Зимовейской же станицы козак, и прозвище было ему Пугач». До речі, Бугогардівською паланкою Запорозької Січі 1773 року командував полковник Пугач.

Між іншим, у цій же українській козацькій станиці Зимовійській, десь за сто років до Омелька Пугача, народився інший ватажок повстання проти царизму – знаменитий Степан Разін, теж українець.

Омелько Пугач розмовляв українською. У сімнадцять років він одружився із сиротою із сусідньої Осавульської станиці, українкою Софією Недюжевою, а коли в них народився син Трохим, то хрещеним батьком його став також українець. Згодом Омелько Пугач, мобілізований до війська, побував у багатьох місцях України, а в Києві, за його словами, жив два роки, удаючи з себе хворого, щоб не служити в армії царської Росії.



Омелян Пугачов. Народна картина.

Треба сказати, що українці становили значну, якщо не більшу частину населення Дону. Як зазначав дослідник Бронштейн, уже 1638 року на Дону налічувалося понад 10 тисяч «черкас» – українців. Та й назва столиці Донського козацького війська – Черкаськ промовляє сама за себе: «черкасами» колись називали українців. Українці переважали також у Волзькому козацькому війську, значна частина їх була і в Терському та Яїцькому козацьких військах. Тож закономірно, що коли 18 вересня 1773 року на Яїку (Уралі) почалося повстання під проводом Омеляна Пугача, то українці були чи не основною його ударною силою. Колишні гайдамаки (є дані про те, що навіть сам Максим Залізняк утік з сибірської каторги і приєднався до повсталих), запорожці... Ось лише кілька прізвищ найактивніших соратників Омелька Пугача (а їх можна назвати сотні): Мелещенко, Заклиста, Журба, Новиковський, Кармацько, Шаварнівський, Журбинський, Стодола, Криворученко, Черваченко, Величко... Майже тисяча українських козаків перейшла на бік повстанців навесні 1774 року з російської каральної армії, посланої на придушення повстання, якою командував генерал Бібіков. Пугачовці з’явилися й на Запоріжжі. Як повідомляв єпископ Феодосій, у січні 1774-го на Запорожжі були пугачовські полковники Ємельянов і Стодола, котрі закликали козаків приєднатися до повстання. Той же єпископ Феодосій писав: «Весной 1774-го года в соседстве к проживающим здесь запорожцам присоединились несколько бурлаков из пораженной пугачевщины». Та й сам Омелько Пугач після поразки мав намір «пробратися морем до запорозьких козаків».

Хтозна, якою була б майбутня доля України, якби російський уряд, спішно уклавши мир з Туреччиною, не послав проти повстанської армії Пугача свої найкращі війська, а зрадники не захопили й видали карателям свого отамана! Повстання було жорстоко придушене восени 1774-го, а 21 січня 1775-го Омелько Пугач був прилюдно замордований у Москві.

Повстання під проводом українця Омелька Пугача налякало російську царицю Катерину II – саме після цього вона вирішила знищити Запорозьку Січ, цей «розсадник» бунтів і непокори, острівець свободи в морі абсолютизму, зрозумівши, що доки буде в Україні Січ, доти житиме й Україна. Через півроку після страти Омелька Пугача російські війська підступно захопили й зруйнували Запорозьку Січ.

Отже, так звану селянську війну «під проводом Омеляна Пугачова» – найбільшу в історії Російської імперії, можна цілком вважати і українським повстанням проти поневолювачів, одним з важливих етапів трагічної історії наших визвольних змагань. Так само, як і повстання під проводом Степана Разіна –Стеньки Разіна, оспіваного у відомій російській пісні, який на Красній площі в Москві 6 червня 1671 року після лютих тортур був четвертований за царським указом. А тим часом і Степан Разін, і повстання під його проводом прямо пов’язані з Україною. Та й сам Степан Разін був українцем, бо народився він, як вказано в архівних документах, «в малороссийской станице Зимовейской на Дону».

Ще 1663 року Степан Разін на чолі загону донських козаків разом із запорожцями успішно воював проти кримських татар. Навесні 1670 року Степан Разін очолив народне повстання, що охопило Дон, Поволжя, Підмосков’я. Не обійшло воно й Україну. Це був спільний виступ донських і запорозьких козаків, інших поневолених Московією народів і племен проти спільного ворога– московського царя. Згодом повстання переросло у війну – після того, як до разінців приєдналися українські повстанці на чолі з полковником Острогозького полку Іваном Дзиковським. Саме він ще 1668 року таємно домовився із Степаном Разіним про спільний збройний виступ – і восени 1670-го повстанням була охоплена вся Слобідська Україна. Якби не зрада промосковськи налаштованої частини козацької верхівки, то невідомо, чим би закінчилася війна під проводом Степана Разіна. Змовники захопили керівників повстання в Україні, видали їх царю. 8 жовтня 1670-го року Дзиковський, його дружина Євдокія, писар Марко Жуковцев, сотники Яків Чекмез, Василь Григорів, обозний Микола Волнянка були розстріляні. Та повстання тривало ще до весни 1671-го. Повстанці здобули ряд блискучих перемог над царськими військами, захопили багато міст – ця війна охопила все Поволжя, Дон, Приуралля. Повстанці боролися проти гніту московського царя, за козацькі вольності і порядки. Вони прагнули свободи, їх ідеалом була козацька держава. Та в квітні 1671 року тяжко пораненого Степана Разіна захопили зрадники і видали московському царю на розправу.

Після розвалу СРСР в нинішній Російській Федерації відновлюються імперські цінності і традиції, ревізується історія, тож і Степан Разін, і Омелян Пугач та інші герої, котрі руйнували основи імперії, вважаються ледь не державними злочинцями. Що ж, з точки зору імперсько-великодержавної – можливо, й так. Але не з позицій загальнолюдських цінностей. Тож Україна повинна надати політичний притулок, хоча б посмертно, своїм дітям, передусім Омеляну Пугачу та Степану Разіну, котрі ціною свого життя наближали визволення і державність України».

От така от чудова стаття. Від себе хочу додати, що дуже часто в читачів виникає запитання – чому ці українці мали такі, виразно російські прізвища? Відповідь проста – не слід забувати, що й Разін, і Пугачов служили в донському війську, де прізвища козакам надавалися за єдиним взірцем, на тодішній російський кшталт. Так нащадки Тимофія Разі і Михайла Пугача ставали Степаном Разіним та Омеляном Пугачовим.



Портрет Данила Кулиняка. 1981 р. Художник Борис Плаксій

На завершення цього розділу хочу додати ще декілька слів про Данила Кулиняка. Мені пощастило бути знайомим з ним особисто. В 90-ті роки 20-го століття нам, українцям Росії, налагоджувати контакти з Україною, з українськими виданнями і журналами, було не так легко, як зараз. Інтернету ще не було, і для того, щоби отримати хоча би рецензію на свій твір, треба було їхати до Києва, або писати листа, і відправляти його поштою до редакції. Листи з творами «мандрували» до України по кілька місяців, а бувало й що губилися дорогою без жодного сліду, і треба було переписувати та відсилати знову. До 1992-го року можна було передплачувати в Росію і українські газети з журналами, які хоча досить запізнювалися на своєму шляху до читача, але все-таки надходили. Справжньою віддушиною було українське радіо, яке з поміхами, але приймалося Росією. Це було і Українське міжнародне радіо, і закордонні українські служби в Польщі, Румунії, навіть в Придністров’ї. Славилося своїми програмами – політичними, науковими, історичними, «Радіо Свобода», редакція якого знаходилася спочатку в Мюнхені, а потім в Празі. Для російського українця радіозустріч була й щасливою нагодою почути живу українську мову, навчитися правильно вимовляти ті слова, які до того бачив в книжках та журналах.

1997-го року я написав листа до української редакції «Радіо Свобода», який відправив разом з декількома своїми творами. Відповів мені Данило Кулиняк, який вів, з Києва, на радіостанції рубрику «Поштова скринька». Про пана Данила я вже читав до того статтю в журналі «Україна», який раніш передплачував. З цієї статті мені було відомо, що в молоді літа Данило Кулиняк був членом підпільної молодіжної організації «Вісники свободи України», що діяла у Херсоні 1964-го року. Молоді юнаки мріяли перебудувати радянську систему на більш демократичнішу, за що були заарештовані, і від в’язниці їх врятувало лише неповноліття. Правда Данила виключили з Херсонського мореплавного училища, але тим самим відкрили йому шлях до української літератури. Мене зацікавив лист пана Данила, я йому відповів, а літом 1998-го року приїхав до нього в Ірпінь на гостини.

Тиждень я прожив у гостинній хаті господаря, познайомившись з ним та його привітною дружиною Наталією Околітенко, теж відомою українською письменницею та науковцем. Побувавши у Києві, зав’язав стосунки з українськими видавництвами, і після того декілька моїх праць (про Стародубщину та творчість Михайла Булгакова) були опубліковані в «Молоді України» та «Українському історичному календарі». В розмовах з паном Данилом довідався я про деякі цікаві сторінки з його життя. Народився він на Галичині, але 1951-го року трьохрічного Данила разом з родиною вислали до Херсонської області, під час боротьби радянської влади з оунівським підпіллям. Незважаючи на ті репресії, що він зазнав у 16-річному віці, Данилу Кулиняку вдалося закінчити Літературний інститут, і видавати свої твори на Україні. Але за радянськими законами письменництво не вважалося професією, і аби уникнути звинувачення за карною статтею «Дармоїдство», яка існувала в радянському законодавстві, Кулиняку довелося влаштуватися на працю, і стати інспектором рибоохорони на Київському морі. Вдень він писав, а ніччю виїжджав на полювання за браконьєрами на водосховищі та найближчих річках. В ніч на 26 квітня 1986-го року бригада Кулиняка чергувала якраз в усті Прип’яті, і зазнала нищівної дії радіації в наслідок Чорнобильської катастрофи. Від того часу і дотепер Данило Іванович часто хворіє, а свої сили віддає боротьбі за те, аби ситуація, подібна чорнобильській, ніколи не повторилася на Україні. Данило Іванович Кулиняк – один із натхненників створення української екологічної організації «Зелений світ»,був оглядачем редакції журналу «Надзвичайна ситуація», головним редактором журналу «Натураліс– все про довкілля». На стіні в хаті Данила Івановича в Ірпені висить стара ікона, вся чорна від давнього віку – її, як він каже, він побачив у водах Прип’яті, в квітні того страшного року, ікона плила водою і далася йому в руки, і як вважає Данило Кулиняк, врятувала його від загибелі.

На згадку про ту чудову зустріч з Данилом Кулиняком я зберігаю його подарунок – книжку «Останній кошовий Петро Калнишевський», з дарчим написом автора: «З найкращими побажаннями Ігорю Роздобудько – на згадку про нашу зустріч на українській землі. «Од Калниша вісті». Щиро – автор. Д. Кулиняк. 16/VІІ-98 р., м. Ірпінь». 2 квітня 2013-го року Данилі Івановичу Кулиняку виповнилося 65-ть років. Від щирого серця поздоровляю його з цим ювілеєм та бажаю подальшої плідної праці на користь нашої рідної України.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Володарі владної гетьманської булави, що діяли в Україні-Русі протягом XVI-XVIII століть, були різні за місцем народження, соціальним походженням та рівнем освіти. Всупереч поширеному уявленню, серед гетьманів були не тільки козаки, а більшість з них походила із стародавніх шляхетських родин. Козацькі ватажки та українські правителі мали також князівське, міщанське, селянське походження, а окремі з них навіть народилися у сім'ях священиків. Більша частина гетьманів навчалася в Києво-Могилянській або ж Острозькій академіях, єзуїтських колегіумах та закордонних університетах, хоча деякі з них зовсім не вміли писати. Гетьмани народжувалися на сході, заході, півдні та півночі історичної України-Русі (на Волині, Поділлі, Поліссі, Київщині, Чернігово-Сіверщині, Запорожжі та Червоній Русі), однак усіх їх об'єднувала одна козацько-лицарська ідея — служіння своєму товариству, своїй вірі та своїй Батьківщині.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka