Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Пилявці. Львів. Замостя.
Іван Крип'якевич - "Богдан Хмельницький"

Пилявці. Львів. Замостя.

Коли по всій Україні розгорнулося селянське повстання, Хмельницький з іншими керівниками Визвольної війни перебував у Чигирині. Сюди до нього надходили повідомлення з усіх районів про хід Визвольної війни, і він висилав досвідчених людей для керівництва воєнними діями і для створення нових військових частин. У цей час найважливішою справою була організація регулярного війська з численних селянських загонів.

Насамперед було до комплектовано і реорганізовано шість старих реєстрових полків — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський. У ці полки ще раніше було призначено нових полковників з кола найвидатніших керівників повстання та значно збільшено їх чисельність. Наприклад, Білоцерківський полк з тисячі чоловік зріс до 4 тис. 1 На зразок реєстрового війська почали організовуватися нові територіальні полки з центрами у містах. Так, на Лівобережжі виникли полки Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзенський, Ічнянський 2, на Пра-вобережжі — Київський, Уманський, Вінницький; згодом виникали все нові полки. До війська йшло багато добровольців, з яких доводилося вибирати кращих: «Тільки вибраних людей приймає, голоту до робіт і податків повертає» 3,— зазначалося в одному документі.

І старі і нові полки готувалися до війни. «Про Хмельницького кажуть, що він розпорошив війська і сам відступив у свою місцевість, але так, що на одне слово може мати 30 тисяч»,— розповідали польські розвідники 4. І справді, як тільки надійшли повідомлення про новий наступ шляхетських військ, Хмельницький надзвичайно швидко мобілізував усі бойові сили України.

Нову війну розпочав князь Єремія Вишневецький. Пробившись з Лівобережжя на Полісся, він вирушив звідти через Овруч і Житомир на Брацлавщину, де були його маєтності,— в самий центр селянських повстань. 18 червня був уже в Погребищі і тут почав жорстоко карати всіх, у кому підозрівав учасника селянського руху. Селянам «руки рубають, на палю саджають, шиї рубають — і що там робили, страшна річ оповідати і писати»,— розповідав очевидець. Потім Вишневецький пішов на Прилуки, посилав окремий загін на Немирів, всюди винищуючи повстанців. Дійшовши до Волині, він об'єднався з іншим магнатом, Тишкевичем, і обидва повернули на Махнівку, де зібралися чималі селянські загони 5. Наступ Вишневенького викликав на Україні величезне обурення. Козаки вважали цей виступ провокацією в момент, коли польський уряд офіційно звернувся до Хмельницького з пропозицією почати мирні переговори. Кривоніс гостро засуджував виступ Вишневецького. Запорізьке військо вже погоджувалося на перемир'я, «але лиха накоїв князь Єремія, що людей мордував, рубав і на палю саджав; всюди, в кожному місті посеред ринку шибениця, а тепер виявляється, що на палі були невинні люди. Попам нашим очі свердлом крутив» 6. Хмельницький так само оцінював жорстокість Вишневецького, який «не по-християнськи і не по-рицарськи над народом нашим християнським, невинними душами нелюдське тиранство і жорстокість показав, не тільки невинних християн, але і духовних наших на палю казав саджати». «Цей неспокій і війну під час безкоролів'я розпочав князь Вишневецький, незважаючи на те, що ми його, немов у руках маючи, з-за Дніпра випустили... Мабуть, хоче бути наслідувачем пана Потоцького... але його замисел Бог інакше поверне!» 7

Хмельницький використав цей момент, щоб всі сили України об'єднати для війни з шляхетською Польщею. Як тільки прийшли звістки про наступ Вишневецького, він наказав всім полкам рушити назустріч шляхетським полкам. Народні маси з великим ентузіазмом відгукнулися на заклик гетьмана. Проти шляхти рушили не тільки правобережні полки, але і все Лівобережжя. Про темпи мобілізації військ говориться в повідомленні з Сіверщини: «Які були козаки в Стародубі і Почепі в зборі до 36 тисяч, до тих козаків прийшов лист від гетьмана Хмельницького, а наказано їм приходити до нього; і вони за півдня піднялися і пішли до нього, на Київ» 8. Табір, головного війська був закладений на Масловому Ставі, недалеко від Канева; тут було здавна місце збору запорізьких полків. Хмельницький приїхав на Маслів Став на початку липня й особисто керував рухом військ. Якраз у той час став відомим близький зв'язок Хмельницького з Кривоносом. Польська шляхта довгий час не могла зрозуміти, чи Кривоніс веде боротьбу самостійно, спираючись на селян, чи свої виступи погоджує з Хмельницьким. Були суперечливі повідомлення: «Хмельницький зі своїми молодцями не втручається до наборів того Кривоноса і не хоче про нього знати,— хоч багато людей здогадується, що все те діється за потайною порадою його, як хитрої людини». Сам Хмельницький під час переговорів з Польщею не виявляв своїх зв'язків з Кривоносом, а навіть осуджував його за руйнування міст; серед шляхти ходили чутки, що гетьман покарав Кривоноса згідно з запорізькими звичаями — наказав прикувати його до гармати 9. Справжні відносини між полководцями стали ясні тоді, коли Вишневецький розпочав навальний наступ на Правобережжя. Наведені вище листи Хмельницького і Кривоноса вказують, що вони стояли на однакових позиціях у ставленні до шляхетської Польщі. У липні 1648 р. Кривоніс побував у таборі Хмельницького 11 і вони, очевидно, тоді склали план спільних воєнних дій. Тоді ж з'явилася чутка, що Хмельницький призначив Кривоноса своїм заступником, що Кривоніс — «рука» Хмельницького". Польська шляхта намагалася знайти і підкреслити розбіжність поглядів і суперництво між цими видатними діячами Визвольної війни, але Кривоніс хоч і мав свої амбіції, як полководець 12, в основних питаннях визнавав керівництво геть-мана, всі важливі справи погоджував з Хмельницьким, погоджував з ним свої плани 13. Об'єднання всіх військових сил України під одним командуванням мало велике значення для розвитку Визвольної війни.

Першим завданням об'єднаних селянсько-козацьких військ була ліквідація наступу Вишневецького. Кривоніс вважав своїм особистим обов'язком знищити жорстокого князя: «Я за паном Вишневецьким мушу піти і буду його шукати,— певно, йому так буде, як панові Потоцькому і панові Калиновському» 14. І справді, Кривоніс з великим завзяттям і енергією переслідував Вишневецького. Перша сутичка між ними відбулася під Махнівкою. З передовим полком був посланий. Кривоносенко, син Кривоноса, за ним ішов сам Кривоніс з тисячею кінноти, а Хмельницький прислав на допомогу Білоцерківський полк під командуванням Гирі, який нараховував 5 тис. козаків. Вишневецький разом з Тишкевичем намагався вибити козаків з Махнівки, але козацько-селянські війська відповіли таким сильним ударом, що магнати змушені були тікати на Бердичів. Частини, очолювані Кривоносом, наздогнали Вишневецького під П'яткою і почали оточувати його, але князь встиг втекти за Случ 15. Кривоніс продовжував погоню, займаючи по дорозі різні міста і замки, а 12 липня взяв приступом. Полонне, сильну фортецю, в якій було 80 гармат і великі запаси пороху. Війська Вишневецького повернули на південь, на Старо-Константинів, і там з'єдналися з військом князя Заславського, який намагався придушити селянське повстання в цій місцевості. Кривоніс не організував погоні за Вишневецьким і сподівався, що остаточно з ним розправиться. Є відомості, що він викликав князя на рицарський двобій: «Вислав до князя, щоб зустрівся з ним на полі» 16. Під Старо-Константиновом 16— 18 липня розгорнулися завзяті бої. Кривоніс розпочав наступ кіннотою, а потім військо вийшло на бій під захист міцно укріпленого табору і з «фурією» ударило на поляків. Польські частини відбивалися завзято, і бій проходив з перемінним успіхом. Але нарешті війська під командуванням Кривоноса разом з Білоцерківським полком Гирі та Уманським — Ганжі так стрімко атакували магнатські війська, що вони не витримали і кинулися тікати.

Заславський признався відверто: «Через справді нечувану силу неприятеля я не міг утриматися під Константиновом» 17. Польські війська відійшли за Горинь.

Перемога під Старо-Константиновом підняла на боротьбу проти шляхти селянські маси на території між Случчю та Горинню. Тут діяли сильні селянські загони Івана Кукольника-Листопада в Гощі, де було зруйновано маєток Адама Кисіля, загін Федора з Клекотова біля Дубна, загони в Молодькові, Клепачах, під Степанем, Володимирцем, Чорторийськом біля Рівного. Під Сульжином водночас зібралося близько 20 тис. селян. Селянські загони за допомогою невеличких частин Запорізького війська здобули Заслав, Рівне, Клевань, Олику, Луцьк, Чорторийськ та інші міста і замки 18. Селянський рух охопив також сусідні райони Білорусії.

Кривоніс з-під Старо-Константинова повернув на південь, щоб ліквідувати шляхетські застави у замках Східного Поділля. Він взяв приступом Межибіж, а потім оточив найсильнішу фортецю в цих краях — Бар. Поробивши помости з розібраних будинків і дворів, він провів військо через річку, яка захищала замок, і за допомогою московських гуляйгородів захопив укріплення; на бій у перших рядах йшли хоробрі охотники-селяни 19. Потім, за дорученням Хмельницького, Кривоніс пішов у напрямку на Кам'янець для активізації селянського повстання на західному Поділлі.

Особливістю селянського руху на Поділлі було те, що його очолювали опришки. Тут діяли невеликі озброєні групи селян, які здавна і постійно вели боротьбу проти шляхти, нападаючи на окремі панські двори. Подільські опришки мали свої сховища у незаселених лісистих місцевостях, що називалися Недобором, і тримали зв'язок з жителями Молдавії і Карпат. При співучасті опришків селянські загони почали виступи проти панів. Повстання спалахнуло біля Сатанова і Гусятина, укріплення цих міст були здобуті і зруйновані. У районі Кам'янця повстання набрало таких широких розмірів, що шляхта нараховувала тільки три села, що не брали участі в «ребелії». Під самим Кам'янцем зібралося близько 10 тис. селян, які протягом кількох тижнів блокували місто 20. Всі ті операції козацько-селянських військ на Поділлі і Волині були підготовкою до головного бою. Після поразки під Старо-Константиновом польські війська почали знову збиратися в таборі під Чолганським Каменем (Теофіполем). Козацькі війська мали завдання стиснути польські сили на вузькій території. З півночі селянсько-козацькі полки зайняли лінію Острог—Заслав, з півдня — лінію Сатанів—Межибіж.

Хмельницький вивів основні сили з Маслового Ставу через Паволоч, Хмільник на Старо-Константинів. Нарешті, він спинився під Пилявцями, 25 км на південний схід від Старо-Константинова.

Місцевіть тут була нерівна, глибокі балки утруднювали пересування війська; річка Ікава, або Пилявка, широко розливалася у стави і болота. Хмельницький вміло використав недоступність цього місця і тут розташував свій табір. «Переправився через річку, яку називають Ікавою, і там при доброму фортелі станув»,— доносили польські розвідники. «Під Пилявцями приготувався на наш прихід: всюди має ліси, засідки, важкі для нас переправи». «В доброму місці став і табір свій уфортифікував як окопом, а також возами, стаборувавши їх у шість рядів» 21. Так, за старим запорізьким звичаєм, Хмельницький побудував оборонний табір з обозних возів та укріпив його валом і, очевидно, артилерією. Сам гетьман зі своїм штабом зупинився у невеликому, «нікчемному» пилявецькому замочку.

Військо Кривоноса стояло в окремому таборі. Хмельницький сконцентрував в одному місці головні бойові сили. На цю концентрацію війська звернули увагу польські офіцери: «Так неприятель у своєму окопі все військо замкнув, що до цього часу не можна було мати язика (бранця) з самого реєстрового війська, окрім мужицтва і бунтівників, та одного з Канівського полку, пійманого людьми руського воєводи» (Вишневецького) 22 . Один з полонених розповідав про засоби, якими гетьман підтримував дисципліну в таборі: «Багато молодців почало було розходитися, але Хмельницький по дорогах порозставляв сторожу».

Скільки війська зосередилося під Пилявцями, про це немає певних відомостей. Один полонений оповідав, що під Маркушами козацькі осавули нарахували війська 150 тис, але насправді його було дещо більше 100 тис, у тому числі 70 тис. «панцирного» війська (озброєного панцирями), а також 16 тис. Кривоноса і 40 тис. селян («черні»), що поділялися на три полки, і 600 татар 23. Але й ці цифри, очевидно, перебільшені. До війни з шляхетським військом Хмельницький прагнув використати також татар, але поки що вдалося йому привести тільки невелику кількість «жолдованих» (найманих) кримчаків. Тільки пізніше прийшли головні татарські війська 24.

Тримаючи головні сили в таборі, Хмельницький, з метою оточення ворога, висилав сильні загони на Волинь і Поділля. «Могутні козацькі роз'їзди сплюндрували Луцьк, Острог, Сатанів»,— повідомляв польський офіцер. Адам Кисіль з-під Чолганського Каменя писав: «Вже і тут довкола оточили нас полки Хмельницького» 25. Але на головне польське військо, що з Чолганського Каменя рухалося на Старо-Константинів, гетьман не наступав.

6 вересня шляхетські війська прийшли під самий Константинів. Сильна козацька застава зустріла їх вогнем: «Неприятелі, тримаючись при місті в ровах при кобилицях, частою стрільбою відстрілювалися»,— розповідає учасник бою. Увесь день козацьке військо «чудово трималося при фортеці», і польські полководці бачили, що нелегко буде їм взяти місто. Але вночі з 6 на 7 вересня укра-їнська застава несподівано залишила Старо-Константинів. Цей відступ поляки приписували паніці: «Господь Бог всемогучий напустив такого страху неприятелеві в очі, що вночі з такої сильної фортеці втекли, залишивши нам вільними всі переправи» 26. Але, як показав дальший хід подій, це був стратегічний маневр Хмельницького, який відкрив польському війську шлях до Константинова для того, щоб заманити його на свої оборонні позиції під Пилявцями — втягнути у засідку, змусити шляхетські війська прийняти бій на невигідній для них позиції.

Польське командування виявилося слабким і непідготовленим до завдань, які перед ним стояли. Головний із трьох регіментаторів, князь Домінік Заславський, як це видно з його власних листів, був нерішучий і поступливий, не мав власної думки і слухався порад інших полководців. Другий регіментар, коронний підчаший Микола Остророг, був вченою людиною, але поганим полководцем. Третій, молодий коронний хорунжий Олександр Конєцпольський, скомпрометований суботівською справою,— гонористий і запальний, не рахувався з думками досвідченіших керівників і намагався прискорити збройну розправу з козаками. Хмельницькому приписували таку характеристику польських регіментарів: «...князь Домінік — перина, підчаший — латина, хорунжий — дитина» 27. Саме регіментарі не були одностайні у своїх поглядах щодо воєнних планів і не мали авторитету серед війська; окремі керівники війська, такі, як Вишневецький, київський воєвода Тишкевич та інші, провадили свою власну воєнну тактику, а їх наслідувала і нижча старшина: «Кожен товариш хотів ротміструвати, ротмістр — полковникувати, полковник — гетьманувати»,— так характеризував шляхетське військо сам Заславський 28.

Зайнявши Старо-Константинів, польські полки перейшли на правий бік Случі. Назустріч їм виступив сильний козацький загін чисельністю 2 тис. чоловік, але польський передовий полк відкинув козаків (може, вони за планом відступили до табору). Заславський хотів зараз же за рікою побудувати оборонний табір, але молодші офіцери підняли бунт, погрожуючи, що виберуть собі іншу старшину, і вимагали негайно наступати на Хмельницького. Регіментарі були змушені погодитися на це і повели військо на Пилявці. 9 вересня польські полки затрималися на милю від табору Хмельницького. Але тут виявилося, що нема підхожого місця, щоб стати табором. «Були довкола обозу різні долини, балки, стави і таке інше, яких ніяким способом не можна було окопати, що неприятелеві, при його хитрій натурі, давало велику можливість наступати». Табір заклали великий, на милю в обводі, хоч для оборони такого простору не було відповідної кількості піхоти,— і до самого розгару битви його не укріпили остаточно 29. Доступ до козацького табору захищала гребля на р. Ікаві, на якій стояла значна застава, очевидно, з козацької піхоти. З самого табору заставі допомагала запорізька артилерія. За цю греблю 11 вересня розгорілася завзята битва.

Бій розпочав за власної ініціативи воєвода Тишкевич, без наказу регіментарів, тоді, коли табар ще не був упорядкований — з кількома сотнями піхоти і драгунів. їм вдалося захопити греблю на річці. Але поляки утрималися тут тільки півгодини: під наступом козацького війська мусили відступити, гребля перейшла в руки повстанців. Тоді Заславський, «щоб не давати переваги неприятелеві», вислав у бій кількасот драгунів, королівську гвардію і кілька гармат. Поляки знову відбили греблю. Але зараз же пішли у наступ великі козацькі сили і завдали польському війську великих втрат: на місці полягло близько 200 німецьких жовнірів з королівської гвардії. Поляки залишили здобуті шанці. Бачачи, що піхота не може здобути переправи, Заславський наказав іти в бій кінноті, якої було тридцять «корогов», тобто понад 3 тис. коней. Частина війська наступала з фронту, друга мала завдання обійти греблю з боку, через болото. Так, з'єднаними силами полякам вдалося, нарешті, здобути переправу. Козацьке військо відступило до оборонного табору. Заславський наказав насипати друге, більше укріплення і забезпечив його піхотою і кіннотою.

День 12 вересня минув спокійно; тільки охочі з обох сторін виїздили на «герці» — на боротьбу сам на сам. Тим часом Хмельницький, маючи вже достатньо інформації про силу польських військ, про їх розподіл і розташування, готував свій наступ. Цьому сприяв і високий бойовий дух козацьких військ. Коли в польському таборі розгулялася шляхетська анархія і три регіментарі не могли підпорядкувати своїй волі війська, українські полки беззастережно підкорялися наказам Хмельницького, авторитет якого після перемог зріс. В українському таборі панувала сувора дисципліна. Хмельницький сам вирішував усі тактичні і стратегічні питання. Перевага українських військ була і в тому, що Хмельницький заздалегідь вибрав місце для майбутнього бою і польсько-шляхетські війська примусив стати на багато гірших позиціях. Український табір був закладений завчасно, на місці, вигідному для оборони, всебічно укріпленому і забезпеченому, він давав захист військові і був зручною базою для наступу. Польські війська такого захисту підготувати собі не встигли.

Надвечір 12 вересня на допомогу Запорізькому війську прийшли білгородські (буджацькі) татари. Орда не була Хмельницькому потрібна для бойових дій — склад українських полків був і численний і якісний, але появу цього невеликого татарського загону Хмельницький використав як моральний фактор. Він наказав привітати прихід цього татарського війська пострілами з гармат, знаючи, що при-верне таким чином увагу шляхетського війська. І справді, це справило велике враження в польському таборі, як згадує сучасник: «На наших гук пішов, а козаків і чернь підняв у гордість» 30.

Посіявши таким чином панічні настрої у шляхетському війську і піднявши бойовий настрій своїх полків, Хмельницький розпочав бій. Вранці 13 вересня 1648 р. українські полки великими силами вирушили проти поляків. Ішли з двох напрямків — з табору Хмельницького, що був ближче до греблі над Ікавою, і з табору Кривоноса. Тоді і польське військо виступило у поле. Польські полководці на воєнній раді вирішили не атакувати козаків, а чекати їх на рівнині: між військами було кілька глибоких балок, вхід туди здавався небезпечним, до того ж на поляків віяв «жорстоко супротивний» вітер. Але цього рішення виконати не вдалося. Польське військо почало наступ без дозволу головного командування. Зробив це котрийсь з офіцерів, що на власний розсуд дав наказ кільком корогвам кінноти йти в атаку. За його прикладом пішли й інші полки: «Виривалися інші корогви, як кому того хотілося». Польська кіннота зав'язала безладний бій, розбігаючись по балках, далеко від свого табору. Хмельницький використав цю метушню і проявив ініціативу на іншій ділянці — кинув нові сили на польські шанці над р. Ікавою, де стояла ворожа піхота. Участь у цьому наступі взяли козацькі полки і татари, а з табору допомагала наступаючим українська артилерія.

Заславський так описував цей бій: «Противник, з'єднавшись з татарами, розпочав наступ з протилежного боку переправи на полк Сандомирського воєводства, полк Мазовецького воєводства і на всю мою піхоту, що там у тому шанці дві ночі і день перебувала. Хоч війська і сильно відбивалися від противника, але з трудом могли витримати навальну атаку, тим паче, що важко було їм допомогти, бо ця гребелька вузькою лінією та на самому прицілі козацьких гармат не могла пропустити допомоги. Отже, натиснув на них про-тивник, здобув шанець і моїй піхоті та кінноті зробив немалу шкоду». Мазовецький полк при першому наступі кинувся тікати. Сандомирський оборонявся довше, але й він не витримав сильної атаки і був розбитий: «Решту загнали на цю лиху переправу, де нас татари рубали, а козаки на цій переправі били нас з націлених гармат, бо це було під козацьким табором» 31.

Отже, передові польські укріплення, що мали служити базою для наступу на український табір, були розбиті. Здобувши цю першу заставу, козацькі полки зразу ж почали наступ на другий польський шанець, де стояли частина піхоти, гусарські корогви й артилерія.

Наступ загрожував вже безпосередньо польському таборові. За цей час ворожа кіннота, яка так необережно зав'язала бій з козацькими полками і татарами, розбрелася по різних балках, долинах та болотах, і здебільшого була оточена і розгромлена.

Внаслідок цих невдач шляхетське військо, що спочатку так легковажно поривалося до бою, зразу втратило бойовий дух. Про це так пише Заславський: «Тоді настала така тривога, що ледве половина війська залишилася у полі — не знати, де поділася. Після першого запалу настав у війську такий холод, що деякі ніяк не хотіли йти у бій — одні відмовлялися під тим приводом, що не мали наказів від своїх полковників, другі говорили, що їх корогви малі, треті не хотіли йти у бій без своїх ротмістрів, яких при війську не було». Але військо звинувачувало в поразці в першу чергу регіментарів. які з самого початку битви втратили контроль над військами, а після перших невдач взагалі упали в паніку. Заславський скликав військову раду. Вона відбулася поспішно, на конях. Вирішили не продовжувати битву, а відступати. «Бо неможливо було витримати проти цього противника на такому поганому і небезпечному місці, якщо б він хотів на нас наступати і на наш табір ударити».— пояснював Заславський. Військо мало відступати в порядку, під прикриттям табору, в напрямку на Старо-Константинів, і там окопатися. Коли настала ніч з 1З на 14 вересня, поліські полки відступили спершу до табору, а потім почалося виведення із шанців піхоти й артилерії.

Але рух польського війська не міг лишитися непоміченим. Хмельницький, очевидно, орієнтувався у намірах польського командування і не тільки не спинив наступу, але ще посилив його, намагаючись оточити польський табір. Це викликало серед шляхетського війська страшенну паніку. Зразу ж у польського командування виник новий план: не забирати з собою табору, покинути його, а самим втікати верхи, кіннотою. Аргументи були такі: «Вказували, що рух табору спостереже противник і напосяде на нас; вказували на те, що краще втратити вози і достатки, якщо мала б загинути вся Річ Посполита і цвіт нашої вітчизни». Але і цей план не врятував польську армію. Відступ обернувся на панічну втечу. Першими залишили табір регіментарі: «ледве смерклося, повтікали з обозу», писав польський жовнір. Далі почала втікати кіннота. «Військо, побачивши, що нема вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло в розтіч»; «піхоту віддали на заріз». Вся артилерія і великі запаси пороху дісталися козакам. «Козаки і татари ввесь табір з усіма достатками нашими і гарматою взяли; челядь возову і піхотну, хто не міг утекти, вирубали; столові срібла, прикраси, шатра, гроші, взагалі незліченну здобичу взяли»,— писав Кисіль. Другий сучасник повідомляв: «Взяв противник обоз, а в ньому багато спорядження воєнного і столового, що його з усієї Корони найзнатніші пани понавозили, вибираючись на війну не стільки із залізом, як з сріблом і золотом. Вічна ганьба і непоправна шкода полякам!» 32

Пилявецька битва була блискучою перемогою козацько-селянських полків під проводом Богдана Хмельницького. Хоч про діяльність гетьмана і його штабу маємо небагато відомостей, хід подій дозво-ляє з'ясувати його стратегічний план. До зустрічі з головними польськими силами Хмельницький готувався довго і дбайливо. Від часу, коли він рушив у похід з Чигирина, до моменту пилявецької битви минуло два місяці. Хмельницький довго не вводив у бій головні військові сили, а висилав поперед себе окремі загони, що очищали фронт від шляхетських військ. Очевидно, він робив це з таким розрахунком, щоб перед головним боєм знищити якнайбільше польських резервів. Про майстерне виконання цього плану свідчить розгром Вишневецького під Махнівкою і Заславського з іншими магнатами під Старо-Константи ново м. Водночас селянські загони ліквідовували шляхетські застави по замках, містах і селах. Головна польська армія, яка йшла назустріч Хмельницькому, входила в країну, очищену від польських загонів, зустрічаючи тут лише вороже настроєне й організоване на боротьбу селянство. Тоді Хмельницький вивів війська на фронт і зайняв вигідні позиції під Пилявцями. Він стягнув до укріпленого табору всі полки і підтримував у них таку дисципліну, що польське командування ніяк не могло дізнатися про його дійсні сили. В останній момент Хмельницький відкликав козацьку заставу з Старо-Константинова, щоб заманити шляхетські війська під самі Пилявці, де він вибрав вигідні позиції для головного бою.

Коли ж польська армія справді підійшла до козацьких позицій, Хмельницький не зразу розпочав наступ, а, кидаючи у бій щоразу свіжі козацькі резерви, вимотував сили шляхти на ікавській «гребельці». Лише коли все польське військо підійшло під Пилявці, Хмельницький кинув свої полки у наступ і цим змусив шляхетські загони до безладного бою на невигідному для них місці. Нарешті, коли в польському війську запанувало повне безладдя, він сильним ударом розбив передові польські позиції і почав наступ на ворожий табір. Бій вели головним чином українські полки. На полі битви були і нечисленні татарські загони, але вони не могли суттєво вплинути на хід бою, однак їх поява значно посилила паніку серед шляхти, яка не знала про справжню кількість орди і перебільшувала її чисельність. Польське військо кинулося врозтіч, а командування не зуміло навіть організувати планового відступу. Українські і татарські загони, послані в погоню, остаточно знищили шляхетську армію. Хмельницький з самого початку зумів підняти в своїх полках бадьорий настрій, упевненість у перемозі. Козаки, захоплені в полон ще перед розпалом битви, оповідали, що Хмельницький зневажливо висловлювався про польське військо; і такі крилаті слова гетьмана, як «перина, латина, дитина», набули широкої популярності. Після переможного бою в українському війську ще більше посилилась упевненість у своїх силах.

Блискуча перемога під Пилявцями остаточно зламала опір шляхетських військ, і вони у панічному переполосі почали тікати до Польщі. Тоді на всій території Волині, аж до Бугу, розгорнувся селянський рух. Найбільша група повстанців з'явилася між Ковелем і Турійськом, вона нараховувала кілька тисяч повстанців. Менші загони діяли під Ратном, Затурцями, Литовежем. Вони знищували решту шляхти і приєднувалися до Запорізького війська, яке прямувало на захід 33.

Водночас спалахнули великі повстання в Руському воєводстві (Галичині), де здавна класові відносини були дуже загострені. Як тільки стало відомо про пилявецьку перемогу, першими піднялися міста Кам'янка-Струмилова і Сокаль; але повстання виявилось передчасним, повстанці не зуміли знайти підтримки у своїх районах; учасників було заарештовано і покарано на смерть. Інші міста дочекалися приходу Запорізького війська і лише тоді почали свої висту пи. На межі з Поділлям головним центром руху була Теребовля, біля якої згромадилося кілька тисяч повсталих селян; теребовельські міщани очолювали селянські загони і разом з селянами здобували і руйнували навколишні шляхетські замки. На південний схід від Львова найбільшу активність виявили міщани Рогатина і Княгинич, які разом з селянськими загонами очистили від шляхти свої райони.

Селянський рух набрав найширших розмірів на території на південь від Дністра. Тут центрами повстання були містечка: Товмач (під керівництвом полковника Яремка Поповича), Калуш (на чолі з священиком Дунцем), Отиня (під керівництвом полковника Остапа Височана); остання група налічувала 15 тис. повстанців. Селянські загони зруйнували всі шляхетські замки, аж до Карпат.

Після пилявецької битви відбулася воєнна рада, яка мала намітити план дальших подій. Частина старшини висловила погляд, що дальша війна не бажана, треба укріпитись на р. Случі. Але народні маси вимагали продовжувати війну аж до повного знищення шляхти 34. Хмельницький виконав волю народу, і війська рушили у дальший похід. Головна армія прямувала із Старо-Константи нова через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборів, Глиняни — на Львів. Окремі полки пішли бічними шляхами, щоб підтримувати селянські повстання. На Волині частини під командуванням Кривоноса здобули Кременець, інші загони ходили на Вишнівець (володіння Вишневецького) і Броди (володіння Конєцпольського) 35. Деякі козацько-селянські загони йшли через Теребовлю в напрямі на Рогатин 36. Особливо укріплених фортець військо не здобувало, а залишило їх в облозі селянських загонів.

Хмельницький з головним військом підійшов під Львів і почав облогу міста, яке було захищене мурами, валами і ровами. В облозі брали участь козацькі полки і селянські загони. Війська зайняли висоти навколо міста і здобули укріплені католицькі монастирі. Потім почався наступ на укріплення самого міста. 5 жовтня 1648 р. Максим Кривоніс здобув Високий Замок, сильну фортецю, яка стояла на високому пагорбі. Львівська міська верхівка, зрозумівши безвихідь свого становища, почала переговори. Хмельницький, щоб уберегти місто від татарського погрому, відмовився брати його штурмом і погодився на відкуп 37.

За дорученням гетьмана окремі полки запорожців були відряджені в різні райони Галичини піднімати селян на боротьбу проти шляхти. Так, полковник Товпига з 15 тис. козаків ходив до Рогатина, окремі були в околицях Миколаєва над Дністром, Комарного, Дрогобича і заходили аж у Карпати; полковник Капуста здійснив похід на Городок, де допоміг міщанам знищити шляхетську заставу, та під Перемишль 38. Участь у війні взяли міщани Янова, Вишні, Яворова, Краківця разом з селянами цих районів. З-під Львова Хмельницький рушив з військом на Замостя, сподіваючись зустріти там Вишневецького. Тоді посилився селянський рух у північних районах Галичини, біля Потелича, Рави-Руської, Белзця та ін. Селянські загони поряд з Запорізьким військом брали участь в облозі міста Нароля, де оборонялася остання шляхетська застава. Далі селянські повстання спалахнули на Холмщині і на Підляшші, охоплюючи райони таких головних міст, як Холм, Красностав, Парчів, Межиріч, доходячи і на Люблінщину, до самої Вісли 39.

Прихід козацької армії під Замостя, а окремих загонів аж до Вісли, тобто на етнографічні польські землі, сприяв посиленню антифеодальної боротьби польського селянства, яке зазнало з боку шляхти не менших утисків, ніж селяни на Україні. Зрозуміло, Визвольна війна викликала у них велике співчуття. Хмельницький та інші керівники повстання зважали на це. Як уже згадувалося, Максим Кривоніс ще влітку висилав своїх людей у Польщу. Від них чутки про козацько-селянське повстання дійшли аж до Кракова. Далеко від місця воєнних дій, біля Гнєзно, селяни заявили своїм панам: «Дав би нам Бог сюди пана Хмельницького, а ми би вже навчили цих панків, як шарпати бідного хлопа». У Запорізькому війську було багато польських селян. Визвольна війна українського народу створила сприятливі умови для збройної боротьби польських селян проти своїх гнобителів-магнатів та шляхти 40 .

Хмельницький вступив у переговори з міщанами Замостя і великих воєнних дій не розгорнув. З-під Замостя він уважно стежив за виборами нового польського короля, що проходили у Варшаві. Поширилися чутки, нібито Запорізьке військо вирушить на Польщу, щоб вплинути на хід виборів. Хмельницький ще раніше закликав царя Олексія Михайловича, щоб він висунув свою кандидатуру на польський престол, але російський уряд не виявляв ніякої ініціативи в цьому напрямі, і боротьба за корону проходила між двома братами Владислава IV — Яном Казимиром та Карлом Фердинандом.

Казимир, бажаючи схилити до себе Хмельницького, вислав до нього своїх послів. Полковники Кривоніс і Головацький, які очолювали непримиренну партію, вимагали, щоб не відступати із західних земель, продовжувати війну проти шляхти. Але військо було стомлене довготривалим походом, і Хмельницький вирішив піти на перемир'я. До Яна Казимира він вислав послом свого колишнього учителя Гонцеля Мокрського, а в листі заявив, що готовий підтримати кандидатуру королевича, але вимагав, «щоб уже більше не було тих побічних короликів..., щоб ваша королівська милість зволив бути самодержцем, як і інші королі, а не як... предки вашої к. м. були у неволі» 41.

У листі до сенату Хмельницький викривав віроломство польських магнатів, «що нас лагідними листами від їх мостей панів комісарів... забезпечують, а тут, змовившись між собою, з військами висту-пають». Найбільше Хмельницький звинувачував Конєцпольського і Вишневецького: «...ці два пани є причиною всього лихого, своєю пожадливістю і запальністю мало в ніщо землю повернули» 42. Польща не була готова до війни, і Ян Казимир, обраний королем, намагався схилити Хмельницького до миру, обіцяючи розглянути скарги Запорізького війська і створити таке становище, щоб козаки «не мали над собою багато панів» 43. До Варшави було вислано посольство від Запорізького війська на чолі з Іваном Гирею 44, і Хмельницький відступив з-під Замостя. Король і гетьман своїми універсалами повідомили про мир 45.

Шляхом на Сокаль, Дубно, Острог, Житомир полки Запорізького війська вернулися на Наддніпрянщину, а сам Хмельницький заїхав до Києва. Похід запорожців тривав півроку — від липня до грудня 1648 р. Це була велика війна під проводом Хмельницького, яка охопила всю територію України, аж до її крайніх західних кордонів. У цьому поході виявився незвичайний стратегічний талант Богдана Хмельницького, його уміння керувати великими масами на широких просторах та вести їх до перемог. Особливою рисою війни була спільність дій селянства, дрібного міщанства і Запорізького війська. У цьому була особлива заслуга Хмельницького, який зумів скерувати до однієї мети прагнення різних суспільних груп. Ніколи ще народні маси не проявляли такої активності і сили, як у цій війні. Ніколи ще шляхта не зазнавала такого розгрому. На великих просторах Волині, Поділля, Галичини, Холмщини, аж до Вісли були знищені всі шляхетські двори, здобута та зруйнована більшість панських замків. Цим було підірвано шляхетське господарство, ослаблено феодально-кріпосницький гніт. Значення походу полягало в тому, що українські землі були очищені від польських військових сил. За час перебування Запорізького війська на Західній Україні жоден шляхетський загін не наважився зайти у ці місця. Хмельницький підкреслював це в листі до міщан Замостя: «Надієтеся на яку допомогу — не знаю, чи її діждетеся. Пішло ваших душ немало аж до Вісли, шукаючи цієї допомоги. І Вісла, за божою допомогою, буде нас через себе переносити». Маси селянства, міського населення й інші пригноблені групи на деякий час були визволені з-під панської влади.

Перемоги, здобуті українським народом під проводом Богдана Хмельницького, викликали величезне піднесення по всій Україні. Коли наприкінці грудня 1648 р. гетьман наближався до Києва, назустріч йому вийшло все населення міста, зустрічати його виїхав єрусалимський патріарх Паїсій разом з Київським митрополитом і посадив Богдана на санях поруч з собою, по праву руку. Вітали його київські студенти «ораціями і акламаціями, як Мойсея, спасителя, освободителя і визволителя народу з лядської неволі, добрим знаком названого Богданом — від Бога даним» 46.

Патріарх вітав гетьмана титулом «світліший князь». Поширилися чутки, що він нібито привіз Хмельницькому корону і буде «коронувати його на руське князівство», а також закликав до кінця вести війну з «ляхами», не йти на переговори з ними, а шукати союзу з Росією, «щоб, будучи одної руської релігії, собі взаємно могли допомагати» 47. У Києві з замку і з міста салютували з гармат. «Кияни були йому раді вдвічі, в десять разів більше, ніж якому своєму воєводі, і честь йому більшу показували» 48,— змушений був визнати навіть запеклий ворог Хмельницького, ворог повсталого народу — український шляхтич, Єрлич, що переховувався тоді в Києві. Народ України розумів і високо оцінював історичне значення перемог, здобутих козацько-селянськими військами під проводом Богдана Хмельницького, про що свідчать народні пісні й думи.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Гуцули – це коломийки, бриндза, лижники і “Тіні забутих предків”. Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора. А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора. Просто у них традиційно кульгає РR, бо вони маломовні. Все як у лицарській приказці: “Брязкіт мечів ліпший від слів”.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka