Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 12 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Перші полковники

Перші полковники

Петро Рославець. Боротьба стародубців проти московської окупації. Культурна та політична єдність Стародубщини та України. Тимофій Олексіїв та Федір Мовчан. Брати Самойловичі. Страта у Сівську Григорія Самойловича. Початок відродження Стародубщини за гетьмана Мазепи.

Ставши у 1663-му році повноправним стародубським полковником, пробув цього разу на стародубському уряді Петро Рославець не довго. Авантюрний та незалежний характер Рославця, а також поразка російського війська на чолі з князем Прозоровським та Барятинським під Мглином від поляків, призвели до того, що вже через кілька місяців гетьман Іван Брюховецький передав стародубське полковництво своєму ставленикові Івану Платнику, «з гультяйства Запорізького», як висловився про нього український літописець Григорій Граб’янка. Ще через два роки, готуючись до поїздки до Москви, Брюховецький наставив на стародубський уряд іншого свого соратника, Олександра (Леська) Острянина. До Москви Острянин не поїхав, залишившись захищати українські землі під час відсутності Лівобережного гетьмана, але і про нього не забув московський уряд. Російська влада чудово розуміла, що гетьман Брюховецький намагається зберегти українську незалежність у союзі з Москвою, тому вирішила як завжди, візантійськими хитрощами добитися посилення свого контролю над Україною. Уся українська делегація, в кількості 500 осіб, що прибула до Москви, і до складу якої входили представники генеральної старшини, полковництва та міщанства, була зустрінута із великою пошаною. Усі вони були щедро нагороджені. Сам гетьман отримав від московського уряду боярство і в спадкове володіння Шептаківську волость у Стародубському полку, а Стародубський полковник Острянин, не дивлячись на свою відсутність у Москві, отримав дворянство і село Яцковичі у володіння. Але обласкавши гетьмана, цар Олексій Михайлович у той же самий час призначає в усі найголовніші українські міста своїх воєвод із гарнізоном, задля встановлення цілковитого московського контролю над Україною. Відправляється російський гарнізон і до Стародубу, але стародубський народ зустрічає московську владу народним повстанням, під час якого було вбито самого воєводу, князя Волконського. Народне незадоволення проти московської окупації набирає такого розмаху, що російський уряд вирішує за краще свої війська зі Стародубу вивести. Так стародубські українці у черговий раз доказали своє бажання бачити рідний край незалежним, у складі української Гетьманської держави. Але російський уряд спробував ще раз відірвати Стародубщину від України.

У 1667-му році війна поміж Росією та Річчю Посполитою завершилася підписанням Андрусівського перемир’я, згідно з яким ці дві держави ділили поміж собою українські землі. Лівобережжя Дніпра зі Стародубщиною, а також Смоленська земля переходили під юрисдикцію Росії. Російський уряд, згадавши що за часів Речі Посполитої Стародубщина входила до складу Смоленського воєводства, вирішив приєднати наш край безпосередньо до Росії, як і Смоленськ, вивівши його зі складу української Гетьманщини. Але український народ та гетьманський уряд не допустив цього, рішуче вставши на захист рідної землі. Таким чином і цього разу стародубцям удалося вибороти своє право бути разом з Україною.

А гетьман України Брюховецький, зрозумівши, що від Москви йому нема чого чекати, окрім лиха, вирішив розпочати нове повстання за свободу України. Задля цієї справи йому потрібні були надійні товариші, тому у вересні 1668-го року він призначає стародубським полковником знову Петра Рославця, сподіваючись на його авторитет у Стародубському краї. Але Рославець був сильно ображений на Брюховецького, за те, що той п’ять років тому скинув його зі стародубського уряду, та відчуваючи власну силу, вирішив розпочати свою політичну гру, спираючись на московську владу, та намагаючись розпалити місцевий сіверський сепаратизм, як це було за часів перебування Стародубщини у складі Ніжинського полку. Вже в перших числах жовтня 1668-го року представники сіверських земель - Стародубщини, Чернігівщини та Новгород-Сіверщини збираються на Малу козацьку раду, на якій обирають Чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного «сіверським гетьманом». Чернігівський архієпископ Лазар Баранович встає на бік сіверських зрадників, а Рославець і Многогрішний укладають поміж собою угоду «аби один на одного надійним бути». Так, завдяки сіверській зраді, Україна цього разу не змогла вибороти своєї незалежності.

Многогрішний став Лівобережним гетьманом, зберігши над цією частиною України московський протекторат, а Петро Рославець набув над Стародубщиною неабиякої влади, розпоряджаючись самостійно всіма її багатствами, багатіючи сам, та збагачуючи своїх прихильників. Підтримував Рославця і Лазар Баранович. Але стародубські українці час від часу все більше потерпали від лихварства свого полковника, а гетьман Многогрішний відчув нарешті реальну загрозу від Рославця для власного авторитету. Тому у 1672-му році до Стародубщини була відправлена гетьманська комісія на чолі з генеральним осавулом Грабовичем, для розслідування зловживань Стародубського полковника. Комісія ця отримала від обурених стародубців стільки скарг на Рославця, що після них навіть чернігівський архієпископ відмовився від дружби із Рославцем, а самого полковника було ув’язнено у Батурині.

У цей час політична ситуація на Україні знову загострилася. Серед українського суспільства ширилися чутки, що російський уряд знову хоче домовитися із Польщею про новий розподіл України, віддавши останній навіть Київ. Зазнавши численного лиха від московської влади, гетьман Многогрішний вирішує відмовитися від російського протекторату, та об’єднавшись із Правобережним гетьманом Дорошенком, разом боронити Україну від росіян та поляків. У ситуації нового конфлікту з Москвою, гетьману Многогрішному потрібно було наставити у лівобережних полках вірних соратників. У Стародуб полковником він призначає свого брата, Саву Шумейка, та відразу відправляє козаків Стародубського полка на чолі з новим полковником на оборону Києва. Але зняття з посад багатьох полковників та інших урядовців призвело до створення нової змови проти гетьмана. Зрадники, до числа яких належали колишній полтавський полковник Райча та звільнений з тюрми Рославець, наказний ніжинський полковник Уманець, генеральний писар Карпо Мокрієвич та генеральна старшина Забіла, Домонтович та Самойлович домовилися з російським військом про надання їм загону стрільців, вночі схопили сонного гетьмана, зв'язали й повезли з Батурина до Москви. Петро Рославець відправився до столиці Московщини разом із Карпом Мокрієвичем та ув’язненим гетьманом, аби власними силами добитися до себе приязні з боку московського уряду, на допомогу якого він вирішив остаточно поставити у своїй політичній грі. А Саві Шумейку, довідавшись про поразку брата, довелося тікати, кинувши полк, з-під Києва, аби не потрапити до московського полону. Так закінчилося повстання Многогрішного проти Москви.

Рославця ж було поновлено стародубським полковником, а новий гетьман Самойлович дуже довго не намагався боротися із численним лихварством, яке знову розпочалося у Стародубському полку. Тепер на Стародубщині було розташоване численне московське військо, яке повинно було утримувати місцеве українське населення, а під захистом цього війська Рославець відчував себе дуже спокійно, не боячись жодних докорів з боку гетьмана. Відчувши себе справжнім володарем Стародубських земель, Петро Рославець вирішив назавжди відмовитися від гетьманського контролю, та запропонував своїй старшині звернутися до московського уряду з пропозицією відокремити Стародубський полк від Гетьманщини, та підпорядкувати його безпосередньо Москві, на зразок козацьких полків Слобідської України. Аби ще більше привабити Москву до цього рішення, Рославець запропонував віддати московській церкві й монастирі Стародубщини, які були багато оздобленими на кошти Києво-Печерської Лаври. Але стародубська старшина, як і увесь стародубський український народ, рішуче відмовилася від цієї антиукраїнської зради свого полковника. Вибух народного гніву проти Рославця набув такої сили, що стародубському полковникові довелося тікати до Москви, одному, рятуючи власне життя від обурених стародубців. Правда й у Москві, куди втеклий полковник привіз брехливий донос на гетьмана Самойловича, в якому Рославець звинувачував останнього у зв’язках із Правобережним гетьманом Петром Дорошенком, жалюгідна постать втікача не викликала цього разу жодної приязні, і російський уряд, не бажаючи сваритися із гетьманом Самойловичем, віддав йому Петра Рославця на Військовий суд на розправу. У 1677-му році Рославець, за ухвалою Генерального військового суду був позбавлений полковництва і засуджений до смертної кари за зраду України. Але гетьман Самойлович все-таки помилував його та віддав московському урядові, який заслав Петра Рославця до Сибіру, де він і помер.

Становище у Стародубському полку після повалення з уряду Рославця було просто жахливим. Московське військо, яке розбещувало місцеве населення своїми варварськими звичками та пияцтвом, полкове чиновництво, наставлене Рославцем, що закривало очі на це розбещування, хабарі та лихварство, призвели до того, що моральний стан багатьох мешканців міста Стародуба за цей період значно занепав. Як писав тоді місцевий літописець: «У кожному дворі шинок, при шинку безчинства і часті вбивства. За розпусту не чинилося жодного покарання... пияцтво неспинне... байдужість до благочестя... духовних вважали ні за що, гордившись багатством в храмах Божих, не засмучуючись за гріхи» . Аби навернути стародубців до порядку та європейської культури, Лазарю Барановичу довелося навіть, відразу по усуненні Рославця, відправляти до Стародуба чернігівського священика Стефана Шубу, який у полковій Миколаївській церкві урочисто виголосив анафему на буйних, із погашенням церковних свічок у храмі. А коли наступного року Миколаївська церква раптом згоріла, той самий літописець записав: «Страшний пожар був за скаранням Божеським. Бо в тому місті розпочалася ненависть… полковника проти гетьмана» .

А Стародубським полковником було наставлено Тимофія Олексійовича, сумлінну та добросовісну людину, що вибився у полкову старшину з самого низу, бувши колись стародубським городовим отаманом. Нащадки Тимофія Олексійовича, що мали вже прізвище Тимошенко, теж були сумлінними українськими патріотами, а один з його нащадків, Вадим Модзалевський, став на початку 20 ст. значним українським науковцем, що значно прислужився культурній справі на Стародубщині та в Україні.

1677-й та 1678-й роки були вельми загрозливими для України. Цієї пори турецький султан вирішив підкорити собі всю Україну, та двічі посилав велике турецьке військо під Чигирин, у битві за який і вирішувалася тоді доля України. Відправився на захист України й Стародубський полк, полковником якого у 1678-му році було обрано Федора Мовчана, родича Богдана Хмельницького, який давно вже жив на Стародубщині. Героїчно воювали козаки Стародубського полка за волю України, от-тільки полковника свого не уберегли – загинув він у бою під Чигирином героєм України. А козаки рознесли славу про його героїчну загибель по всій Стародубщині.

У 1680-му році гетьман Іван Самойлович наставив Стародубським полковником свого сина Семена, про якого козацький літописець написав, що він «в літах молодих, але розуму старого». Та у 1685-му році Семен Самойлович захворів зненацька та помер, а стародубським полковником став його брат Яків. Але вже у 1687-му році Москва знову порушила спокійний лад, який тільки-тільки запанував на Стародубщині та всій Україні. Цього року російське військо під проводом князя Василія Голіцина зазнало невдачі у Кримському поході проти татар. І хоча винним за цю невдачу був саме Голіцин, але він був коханцем російської царівни Софії, а тому, вигороджуючи себе, виголосив провинним гетьмана Самойловича, який з українським військом був також у цьому поході. На світанку, коли гетьман молився у похідній церкві, його було заарештовано москалями, та навіть побито, не зважаючи на святі ікони, що були поруч, та відправлено разом з сином Яковом на розправу до Москви. Інший син гетьмана, Григорій, полковник чернігівський, який завжди відверто виступав проти царської влади в Україні, наважився на відкрите повстання проти росіян, але його разом з вірними козаками було оточено у Кодаку російським воєводою Л. Неплюєвим, заарештовано, та відправлено до Сівську, де тоді знаходилася головна московська база за контролем над Північною Україною. Там Григорія Самойловича катували московські кати, а потім стратили жорстокою варварською смертю. Як з жахом свідчив стародубський літописець: «після багатьох катувань голову одтяли, рубаючи разів три задля більшої муки, і так безчесно погребено без похорону, бо не дано й священика, аби його висповідати» . Якова ж разом із батьком заслали до Тобольську, де він і помер у 1695-му році.

Так знову було розіп’яте московською владою українське відродження на Стародубщині. Новому гетьману Івану Мазепі довелося знову по крихітках збирати та відроджувати українську культуру на сплюндрованій ворогами землі. На стародубський уряд знову було наставлено Тимофія Олексієва, який вже допоміг відродити сплюндровану Стародубщину за десять років до того. А у 1689-му році стародубським полковником стає Михайло Миклашевський, соратник і сподвижник гетьмана Мазепи, разом з яким він і відбудовує Стародубщину впродовж 17 років свого урядування.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Володарі владної гетьманської булави, що діяли в Україні-Русі протягом XVI-XVIII століть, були різні за місцем народження, соціальним походженням та рівнем освіти. Всупереч поширеному уявленню, серед гетьманів були не тільки козаки, а більшість з них походила із стародавніх шляхетських родин. Козацькі ватажки та українські правителі мали також князівське, міщанське, селянське походження, а окремі з них навіть народилися у сім'ях священиків. Більша частина гетьманів навчалася в Києво-Могилянській або ж Острозькій академіях, єзуїтських колегіумах та закордонних університетах, хоча деякі з них зовсім не вміли писати. Гетьмани народжувалися на сході, заході, півдні та півночі історичної України-Русі (на Волині, Поділлі, Поліссі, Київщині, Чернігово-Сіверщині, Запорожжі та Червоній Русі), однак усіх їх об'єднувала одна козацько-лицарська ідея — служіння своєму товариству, своїй вірі та своїй Батьківщині.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka