Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Переселенці на Стародубщину – білоруси та старообрядці.

Переселенці на Стародубщину – білоруси та старообрядці.

Причини переселень на Стародубщину за часів Гетьманщини. «Займанщина». Осадчі грамоти. Монастирські землі. Народні легенди. Виникнення старообрядських слобод. Містифікації російських істориків. 300-річчя Клинців. Старообрядці у Понурівці. Відмінності у житті українців та росіян на Стародубщині.

Економічний розквіт на Стародубщині за часів Гетьманщини призвів до кількісного зростання населення на теренах краю. Руїна, що розпочалася на Наддніпрянщині після того, як Росія та Польща домовилися між собою про розподіл України, стала причиною великого переселення українців з Правого берега Дніпра, а також і з південних районів Лівобережжя, найбільш потерпілих від постійних татарських набігів. Ці переселенці займали лісові хащі Стародубщини, розробляли лісові ділянки під ріллю, а заплави річок під сінокоси, крупні ділянки лісу закріплювали за собою як бортні угіддя. Цей період “вольного заселення” в історії Стародубщини залишився як “займанщина”, коли «кожен вольний був займати землі стільки, скільки йому було потрібно, розчисти - і твоє» , як згадували про це нащадки стародубських переселенців у 19 ст. Лише за кілька років уся стародубська територія опинилася в руках земельних власників, серед яких була як козацька старшина Стародубського полку, так і прості козаки, яким належали величезні шматки території як рільної землі, так і лісових угідь. Але економічний зріст краю вимагав присутності великої кількості найомних робітників, а козаки не могли виконувати цієї функції, адже були у першу чергу військовим населенням, та постійні бойові походи не давали можливості займатися їм як-слід промисловістю, торгівлею та сільським господарством. Тому сприятливі економічні умови життя на Стародубщині у складі Гетьманщини викликали появу на теренах краю нових хвиль переселенців, на цей раз іноземних, з Росії та Білорусі.

Перші білоруські переселенці з’явилися на Стародубщині ще у 16 ст., коли вони почали масово переходити литовсько-московський кордон, та оселятися у порубіжних стародубських районах. Істотно посилилася білоруська еміграція на Стародубщину у 17 ст. Зберігся цікавий документ від 1633-го року, коли московські війська під час Смоленської війни тимчасово захопили Почеп. Білоруські переселенці з-під Кричева у кількості 50 осіб зверталися до російського царя з «чолобитною», у якій прохали «пожалувати» їх, «холопів твоїх» , землею, де вони могли б «з жінками та дітками жити і тобі, государ, служити» . Але відхід російських військ із Почепу звів усі намагання цих білорусів нанівець. І тільки створення української Гетьманської держави дозволило білорусам з Речі Посполитої спокійно оселятися на стародубській землі. Як розповідають місцеві перекази, за невелику орендну плату можна було домовитися зі стародубськими козаками про створення цілого поселення на їх землі. Стародубський краєзнавець Георгій Метельський так розповідає про це у своїй книзі «Листя дуба»: «Із заходу йшли білоруси, що розорялися на батьківщині – шукати долю. Цей прийшлий народ застав тут українських козаків, які володіли землею. Вибирав такий козак у лісі зручну ділянку, будував дві-три хатини і ставив високий хрест, на якому крупно писав цифру. Цифра означала, скільки років «свободи» він дає наймачеві, іншими словами, скільки років той буде визволений від різних повинностей. Так виникали в нашому краю великі села, слободи, що зберегли свою древню назву до сих пір. Траплялося, проте, що господар порушував обіцянку, написану на хресті, і орендар, образившись, покидав насиджене місце і подавався далі в ліс, до іншого господаря» .

Так кажуть легенди. Але архівні документи розповідають нам, що на Стародубщині у 17 ст. існувала вже цілком розроблена система взаємин поміж власниками земель та емігрантами-переселенцями. Землевласник укладав письмовий договір з переселенцями, призначав старшого, так званого осадчого, визначав кордони земель, що надавалися у землеволодіння. Умови договору оформлялися осадчою грамотою, осадчому видавався осадчий лист. У стародубських архівах збереглося досить багато таких ось осадчих документів.

Приваблювали білоруських переселенців і монастирські землі. На Стародубщині великим землевласником була Києво-Печерська Лавра, під юрисдикцію якої перейшли навіть землі двох колишніх козацьких сотень – Попогорської та Бобовицької. Монастирськими землями керували окремі "городничі" з ченців, які користувалися величезною владою. Вони не лише судили і милували лаврських підданих, але нерідко самовладно розпоряджалися і сторонніми людьми, якщо ті, на їх думку, порушували в чому-небудь лаврські інтереси. Дбайливе служіння "городничих" лаврським інтересам допомагало добиватися блискучих результатів в поліпшенні економічного стану Лаври, яка швидко збагачувалася. На землях Лаври люди селилися охоче, знаючи, що "городничі" завжди зуміють захистити їх від загальнонародних повинностей. Крім того, ці місця приваблювали своїми просторами. Ті часи залишилися в народі доброю пам'яттю, і тільки секуляризація церковних земель російським царатом у 18 ст. поклало край цьому гарному життю переселенців на монастирських землях.

Бувало, що переселенню білорусів на Стародубщину допомагали навіть місцеві полковники, які користувалися будь-якою нагодою, аби розширити свою владу й на білоруські землі аж до самого Гомелю. У період занепаду Річчі Посполитої стародубські полковники займали землі на берегах білоруського Сожу, створювали тут козацькі поселення, а коли московські володарі знову домовлялися з поляками про мир, примушені були повертатися додому, забираючи з собою й населення покозачених білоруських земель. Так було, наприклад, за гетьмана Самойловича у 1684-му році. Постійні переселення білорусів на Стародубщину призвели до того, що згідно з загальноросійським переписом 1897-го року 69,4 % населення суміжного з Білоруссю Суразького повіту розмовляло, на думку переписувачів, білоруською мовою, хоча загальна кількість білорусів на Стародубщині складала тоді лише 23,51 %. Справа була у тому, що білоруське та українське населення на Стародубщині сильно мішалося, в українську сіверську говірку проникало все-більше білоруських слів, і мова населення на прикордонних з Білоруссю територіях для стороннього вуха мало чим відрізнялася від південнобілоруських діалектів.

Разом з тим з 70-х років 17 ст. розпочинається переселення на Стародубщину емігрантів зі Сходу, з Росії. Цими переселенцями були російські старообрядці, які після проведення патріархом Никоном церковної реформи у Московській державі, зазнали від російського уряду значних релігійних переслідувань, які закінчувалися для старообрядців часто тортурами та загибеллю. Толерантність та гуманізм українських козаків на Стародубщині був єдиною запорукою для цих росіян в урятуванні власного життя від переслідувань, тому старообрядці йдуть на Стародубщину навіть з Волги, рятуючись від московського царату на гетьманській території. Так на Стародубщині виникають 16 слобод емігрантів-розкольників, які були розташовані на територіях сучасних Новозибківського, Климівського, Злинківського, Стародубського та Клинцівського районів. Деякі з цих старообрядських поселень стали згодом, завдяки колонізаторській політиці російського уряду на стародубських землях у 18-19 ст.ст., значними торгівельними та адміністративними центрами краю.

Сучасні російські дослідники часто твердять, що нібито старообрядські поселення виникали на порожніх землях, не заселених місцевими українцями, і таким чином росіяни-старообрядці є справжніми аборигенами краю. Але архівні документи свідчать про інше, про те, що всі поселення старообрядців виникали у близькому сусідстві з українськими селами, які ще дуже довго відігравали головну роль в адміністративному, торгівельному та політичному житті краю. Так старообрядська слобода Злинка виникла у 1682-му році як розкольницький монастир в урочищі Плохівка на річці Злинці (місцеві легенди розповідають, що назва урочища та річки походять з ранньохристиянських часів, коли тут, у лісах, зберігалися язичницькі капища). Поруч із Злинкою знаходилися два українські села, Денисковичі та Лисі, які згодом увійшли до складу новоутвореного міста Злинки. У 1723-му році в старообрядській Злинці було лише 13 дворів, а Денисковичі були великим селом, у якому проходили ярмарки і був свій заїжджий двір. Але вже наприкінці 18 ст. у Злинці стало 258 дворів та чотири старообрядські церкви.

Така сама доля була й у старообрядського поселення, що виникло на берегах озера Зибкого згідно з Універсалом стародубського полковника Миклашевського від 1701-го року. Поселення, яке старообрядці називали слободою Зибкою, а українські документи того часу Зибковом, виникло неподалік від українських сіл Людкове та Тростані, які також увійшли згодом до створеного у 1809-му році міста Новозибкова. Розташоване на південь від Новозибкова сучасне місто Климове виникло також на місці старообрядської слободи, що заснував тут на початку 18 ст. старообрядський ватажок Клим Єрмолайович.


39. Пам’ятник Василю Клинцову у Клинцях.

Цікавою була й історія виникнення сучасного міста Клинці. На початку 18 ст. тут знаходилися українські села Глухівка та Стодола, які належали місцевому поміщику, вихідцю із значної козацької старшини, Іванові Бороздні. У Стодолах на річці Туросні була насипана гребля та знаходився водяний млин. У 1707-му році Іван Бороздна відвів поруч із Стодолою ділянку для поселення ватаги російських старовірів, утеклих від царських переслідувань з Костромського повіту. Осадчим старостою нової розкольницької слобідки Бороздна призначив одного із старообрядців - Василя Клинцова. По його прізвищу слобода отримала назву Клинці, що збереглася пізніше і за містом. А село Стодола увійшло згодом до складу Клинців, і назва цього району міста збереглася аж до наших днів. Повсякчасно у Клинцях жили як росіяни-старообрядці, так і українці. Річка Туросна одержала в межах слободи від українців назву Московки тобто місця, де живуть москалі, тепер ця назва стала у Клинцях офіційною. А сучасна Пушкінська вулиця дуже довго йменувалася тут Кумпанівкою, в пам'ять про те, що за Гетьманщини тут жили козаки компанійських полків. Навіть у наші часи, в 2007-му році, коли святкувалося 300-ліття заснування Клинців, серед місцевих мешканців виникла суперечка, кого вважати справжнім засновником міста – українця Бороздну чи росіянина Клинцова. Звичайно ж, місцева російська влада висловилася на користь Василя Клинцова, і тепер у місті йому побудовано пам’ятник, де великого розміру старообрядський хрест поруч із постаттю Василя, повинен нагадувати мешканцям Клинців, що дякувати за появу рідного міста вони зобов’язані саме росіянам.

Також помилковою є й думка деяких російських дослідників, що старообрядцями було засноване село Понурівка, яке у 18-19 ст.ст. належало славетному стародубському роду Миклашевських, і стало на деякий час одним з головних центрів розвитку українського руху на Стародубщині після скасування російською владою гетьманського устрою на Україні. На справді Понурівка була заселена українцями вже у першій половині 17 ст., а коли сюди прийшли старообрядці, у селі уже довгі роки існувала православна церква Іоанна Предтечі. Та й мешкали тут старообрядці недовго. У 1680-му році вони були назавжди виселені з села стародубським полковником Семеном Самойловичем, який зробив Понурівку своїм власним володінням. Але незважаючи на історичні факти, в багатьох наукових працях російських істориків і дотепер стверджується, нібито Понурівку заснували старообрядці.

На відміну від переселенців-білорусів старообрядці існували завжди автономно, не спілкуючись з православним населенням краю. Ще на початку 20 ст. в старообрядських слободах та містах домівки старообрядців відрізнялися від хат місцевих українців своїм неприступним виглядом. Це були маленькі фортеці за високими дерев’яними парканами, через які ніколи не можна було побачити, що коїться у середині. Тільки у радянські часи відмінності у житті росіян та українців на Стародубщині дещо нівелювалися під тиском тоталітарної системи, але високі паркани залишаються й зараз типовою відзнакою багатьох старообрядських домів.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

В історіографії давно точиться дискусія з проблеми взаємин між князями та боярами в Галичині впродовж останніх десятиліть XII - першої половини XIII ст. Безумовно, що в цьому краї зазначені взаємовідносини мали гострий і часом безкомпромісний характер. І в них, на чому необхідно особливо наголосити, не тільки боярство, а й князівська верства показали достатню власну могутність. При розгляді вказаної теми дослідників не повинні уводити в оману тривалість і запеклість боротьби з магнатерією в першій половині XIII ст. для Романовичів, оскільки в кінцевому результаті останні в цій боротьбі показали свою перевагу. До того ж галицький книжник, який докладно описував це протистояння, з метою підкреслити героїчні вчинки князя Данила Романовича та його оточення, відображаючи події громадянської війни першої половини XIII ст., навмисно постійно драматизував ситуацію.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka