Здавалося б, що українське життя на Східній Слобожанщині знищено нанівець зусиллями спочатку радянської, а потім сучасної російської влади. Але, в якому б пригніченому стані не знаходився сучасний український рух, іноді дії місцевих владарів настільки вражають своїм цинізмом та нахабством, що навіть у до всього звиклого місцевого українця закипає кров у грудях, і він наважується на протест і спротив. Можна довго нав’язувати місцевому українцю думку про те, що він є природним росіянином, а народні хори наряджати в сарафани та кокошники, змушуючи їх співати пісні Рязанщини чи Тамбовщини, але надходить час, і народний терпець уривається. Що буває після цього, сподіваюся, видно буде із подальших сторінок цього розділу.
Обурення з боку місцевого українства цинічними діями владних установ відмічають і поважні представники українських організацій, що, час від часу, відвідують східнослобідські землі. Голова Української Всесвітньої координаційної Ради Михайло Ратушний, після візиту до Східної Слобожанщини у 2010-му році, зазначав: «В їхньому «руском міре» немає місця ані для української школи, ані для нас українців» – ці гіркі слова довелось почути від одного з українців Вороніжчини, під час відвідання цієї області з делегацією Української Всесвітньої координаційної Ради. У губернії, де навіть за офіційними російськими даними проживає третина українського етнічного населення – нам не вдалося виявити, навіть, недільної української школи. І це при тому, що у Воронежі такі школи мають азербайджанці, вірмени, євреї».
Пану Ратушному вторить і Юрій Бідношия, мовознавець, співробітник Інституту української мови Національної академії наук України: «Говірки у Ростовській, Воронезькій, Курській областях російські дослідники раніше трактували як українські, а тепер як російські на українській основі — але ж це не зовсім науковий підхід. Наприклад, на Кубані насаджується ідея, що там побутують кубанські говірки російської мови, хоча вони за всіма ознаками українські».
Останнім часом на Східній Слобожанщині активізувалися і донські козаки. Влада змогла зрозуміти, що найбільший опір зросійщенню відчувається у тих регіонах східнослобідського краю, що заселений нащадками українських слобідських козаків – на Острогожщині та прикордонних з Україною землях Курської і Білгородської областей. Як і на всій Східній Україні, на російській частині Слобожанщини козацькі традиції виявилися тим міцним стрижнем, який не дозволяє людям позбутися своєї української свідомості у найскрутніших умовах. Аби протидіяти українському козацькому руху, російська влада зробила ставку саме на донських козаків – донські козацькі організації щедро фінансуються, а взамін за це розповсюджують серед місцевих українців потрібні владі псевдотеорії про те, що всі козаки на світі постали від донців-росіян, що запорізькі козаки не українці, і тому подібне безглуздя. І так відбувається скрізь у Росії, там де зберігаються у народі козацькі українські традиції – на Стародубщині, Східній Слобожанщині, Кубані. Але саме з боку нащадків українських козаків отримали донські агітатори гідну відсіч.
З’явилися донські козаки в Острогозьку – столиці східнослобідського козацтва. Та зустріли їх тут дуже не привітно. На Острогозькому форумі, один з найбільш по-українському налаштованих відвідувачів, що пише під ніком «Бебут», так прокоментував їхню появу: «Хлопци, дывысь, донцы прыйихалы! Гарно мы их побылы при Булавине. Шож воны у нас в Острогожске робят?» - так бы, скорее всего, сказали наши предки, Острогожские казаки, увидя в городе донских, с которыми постоянно не ладили. И из-за покосов, и из-за старых обид. А теперь, дывысь, потомки острогожцев в донцов наряжаются».
Ще більш виразніше щодо спроб російської влади переробити українців на донських козаків, висловилися місцеві українці на форумі Красноярузького району Білгородської області. Ось яку статтю видрукував нещодавно головний редактор цього сайту:
Казаки в Красной Яруге. С какого боку припеку?
Дожили мы до того момента, когда по Красной Яруге снова маршируют казаки. В последний раз в наших краях они хозяйничали во времена оккупации нашего края белогвардейской Донской армией Деникина в 1919 году.
В начале 90-х годов в Красную Яругу из Ростовской области приезжали торговцы арбузами, продавали и меняли на картошку. Был среди них белокурый ряженый казачок, лет двадцати, в штанах с лампасами, на груди болтались крестики-побрякушки. На него ходила смотреть вся Красная Яруга, приезжали зрители даже из Готни, до того необычное это было зрелище.
Наши руководители, оказавшись под давлением Москвы и под впечатлением от вышеупомянутого казачка, начали развивать в нашей местности белоказачье движение. Создали «патриотические» кружки во имя патриарха Гермогена и архистратига Михаила и «краснояружское казачье станичное общество».
В Красной Яруге казаки были и до 1919 года. Мы являемся потомками великих и настоящих Днепровских украинских казаков, таких как легендарные Богдан Хмельницкий, Тарас Шевченко, и почти не имеем ничего общего с казаками донскими и другими, при всем к ним уважении.
Мы слободские, не станичные, нельзя оскорблять светлую память краснояружских дедов. Раз уж на то пошло, то возрождайте Украинское казачество на территории района.
Мы, коренные краснояружцы, с Батюшки Днепра, а не с Дона, мы этнические украинцы, у которых есть своя точка зрения на происходящие в районе процессы. Дело за малым – пошить шаровары и вышиванки, отрастить чуб, наварить вареников, выгнать горилку, набить тютюном люльку и вперёд. Почему нет? Почему нам пришили Гермогена и архистратига, прости Господи. Почему на концертах поют чужие, неслыханные в нашем краю песни, заставляя их учить, напрочь забывая свои, родные?
У народа, который не помнит и не знает свою историю, нет будущего. Администрации Краснояружского района следовало изучить опыт наших братьев и соседей - сумских, полтавских казаков. А они отдали казачье дело на откуп приезжим и сейчас прикрываются законами из Кремля. Их понять можно, не выполнишь - завтра уйдешь в отставку.
Подводя итог вышесказанному, советую родителям десять раз подумать, отдавать ли детей на воспитание в «патриотические» казачьи кружки. Ну не наше это, не наше!
Навколо цієї статті на Красноярузькому сайті розгорнулася палка полеміка. При чому більшість красноярузьців однозначно підтримала у цьому питанні головного редактора свого інтернет-видання. Ось що написав він сам у продовження розпочатої теми:
«Дело в принципе. Я, как коренной житель Красной Яруги, как потомок украинских казаков, имею право требовать возрождения именно вольного украинского казачества на территории района и области. А то, что кто-то там чего-то подписал «федеральное», это ничто по сравнению с великой историей украинского народа, к которому я себя и большинство граждан района причисляю».
Головного редактора підтримав і інший учасник дискусії, під ніком «Патріот»: «Активизировались на сайте всякие селигерыши! Отрабатывают денежку. Селигерышам нужно подучить историю. Русские казаки действительно на краснояружскую землю кроме бед ничего не принесли».
І знову головний редактор: «Я уже высказал определенные пожелания-условия признания краснояружского казачества. В украинском районе - украинское казачество. Потомки великого Богдана Хмельницкого имеют право на возрождение Вольного казачества, уничтоженного русскими царями. Это абсолютно нормальное и логичное желание. А всякие попытки навязать чужую культуру встретят отпор от всех сознательных жителей Слобожанщины. Вы если приехали сюда, то будьте добры, уважать обычаи местных жителей».
Проти позиції місцевого українства на сайті виступила Марія Воронкова, «специалист администрации и фанатка казачества [донського]», як її охарактеризував пан Головний редактор. Ось що вона написала (цілком зберігаю всі текстові особливості її відповіді): «уважаемые уроженцы украины, вы находитесь на территории РОССИЙСКОГО ГОСУДАРСТВА. а земля Краснояружская исконно русская, была подаренна Екатериной Великой украинским ПЕРЕСЕЛЕНЦАМ. не согласным с укладом жизни в России всегда открыта дорога на дорогую САМОСТИЙНУ».
Але і тут Головний редактор швидко поставив на відповідне місце пихату чиновницю: «Показать бы Белгороду, какие кадры они берут на работу в район. Думаю это веская причина отправить эту особу на вольные хлеба. Нечего брать зарплату из рук «украинских ПЕРЕСЕЛЕНЦЕВ». На днях буду в Белгороде, про эту эксцентричную особу обязательно спрошу. Надо узнать - это позиция руководства области (убираться вон на Украину всем несогласным) или личное мнение лица, печатающегося на страницах сайта администрации Краснояружского района.
То же касается и вопроса о казачестве. Кто-то где-то принял решение, выделил деньги, сфальсифицировал историю. Никого не спросили, как всегда ни с кем не посоветовались. Может, и советовались, с фигурами, которым все по барабану. При этом думают, что никто в Красной Яруге ничего не заметит, все дураки, иваны без родства, отдадут детей в ряженые казаки, все пройдет тихо и гладко. Не пройдет.
Я особой разницы между русскими и украинцами не делаю, но она есть. В России живут чукчи, эвенки, прочие тувинцы и буряты. Но как они чтят свою историю, уважают и помнят предков!
В 1926 году в нашем районе проживало 30 123 украинцев. Это составляло 88,2% от всего населения района! До 1935 года в Краснояружском районе изучали украинский язык, на нем печатали газеты. Это было совершенно нормально, на каком языке говоришь, тот и учишь. А в следующей переписи их вдруг сделали русскими, мол на территории РСФСР живете. Люди так и говорили: «записали, что русский». Им было не до того, чтобы что-то выяснять: голодомор, война.
До сих пор на смеси русского и украинского языков говорят большинство краснояружцев. Представители власти на это боятся обращать внимание, отмахиваются, стараясь не задумываться над национальным вопросом. Думаю, что местной власти не помешало хотя бы ввести урок в школах, где детям следует преподавать национальную украинскую культуру. Большего и не требуется. Так будет честно по отношению к памяти предков».
Так українці Красної Яруги Білгородської області змогли відстояти власну гідність і захистити пам’ять про своїх предків – українських козаків. Прочитати цю статтю та полеміку навколо неї можна тут:
Взагалі ж Красноярузький сайт справляє дуже приємне враження своєю відверто українською позицією. Навіть логотип у нього національно-український - жовто-блакитний прапор з літерою «я» у середині. На сайті розміщено багато матеріалів про місцеве життя на українських етнічних землях Російської Федерації. Цікавою, наприклад, є фотографія російсько-українського кордону, який проходить саме по межі цього району Білгородської області – широкий слобідський степ, однаковий, що з російського, що з українського боку, і дерев’яні стовпи з колючим дротом, наче у німецькому концтаборі, які розрізають по-живому етнічну українську землю.
Кордон між Росією та Україною в Красноярузькому районі. Червень 2012-го року.
Уродженцем Красної Яруги є і перший та незмінний (з 1993-го року) губернатор Білгородської області Євген Савченко. Як стверджує Красноярузький сайт, губернатор Савченко ніколи не приховував свою національність, та завжди пишався тим, що він українець, а 29 квітня 2000-го року його було нагороджено українським державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня «за значний особистий внесок у розвиток співпраці Білгородської області Російської Федерації з областями України». Попередник Євгена Савченка – глава адміністрації Білгородської області в 1991-1993 рр. Віктор Берестовий, який народився у селі Гарбузові Олексіївського району, теж мав українське коріння.
В листопаді 2011-го року, коли тодішній прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час передвиборної компанії відвідав Білгородську область, відбувся цікавий випадок, про який повідомили майже всі російські видання, і який яскраво характеризує політичні звичаї сучасної Росії. Ось як про це написали російські газети:
«Премьер-министр РФ Владимир Путин побывал в Белгородской области, где проходил Всероссийский форум сельской интеллигенции. Визит председателя правительства состоял из множества публичных мероприятий. Помимо форума Владимир Путин посетил три белгородских села, заехал в местную больницу, школу искусств, модельный Дом культуры и на выставку продукции местных ремесленников, где ему подарили вышивку с изображением основной достопримечательности Грайворона и 15-литровую дубовую кадушку для солений. Местному мальчику, который рассказал премьеру о своем увлечении дзюдо и продемонстрировал на нем любимый прием «передняя подножка», Путин подарил татами.
Путешествие Путина описал специальный корреспондент «Коммерсанта» Андрей Колесников. «Перед входом в стоматологический кабинет больницы в селе Головнино Белгородской области один из врачей сказал премьеру, что им в больницу очень нужен маммограф. «Что вам нужно?» - переспросил премьер. «Маммограф», - уже не так уверенно повторил врач. Господин Путин позвал губернатора: «Раздевайся! Ложись». Губернатор снял куртку и без лишних раздумий лег в стоматологическое кресло. Владимир Путин взял в руки бормашину. Губернатор машинально открыл рот. «Ну что, купишь маммограф?!» - спросил премьер, нацеливаясь сверлильным прибором в рот губернатору. Евгений Савченко энергично кивнул глазами. «Маммограф, - на всякий случай пояснил он потом премьеру, - это для женщины...» «Знаю», - перебил его господин Путин. Было бы очень странно, если бы премьер чего-то не знал», - описал ситуацию корреспондент.
В школе искусств Путину показали танцующих детей и детей на уроке истории искусств, где проходила виртуальная экскурсия в Третьяковскую галерею. «На сцене под лучом проектора светилась картина Сурикова «Боярыня Морозова». «И кто ее отправил в ссылку, знаете?» - громко спросил губернатор у школьников. Дети подавленно замолчали, и Владимир Путин пришел им на помощь: «Губернатор». Господин Савченко, от чьего покорного тела еще не остыло стоматологическое кресло, благодарно согласился и, видимо, от нервов расписался в тетрадке ученицы за первой партой: «Это пропуск в университет», - пишет «Коммерсант».
На форуме сельской интеллигенции местный водитель скорой помощи рассказал премьер-министру о плохих дорогах, о лысой резине своей машины, о нехватке оборудования и медицинского персонала. «Вы слышали выступление водителя скорой помощи?» - спросил Путин Савченко. «Уже работает комиссия по нему», - отреагировал глава региона. «По нему не надо. Не по нему - по проблемам, которые он затронул. Я вас прошу оперативно ими заняться», - сказал премьер».
Здавалося б, над паном Савченком нависнула загроза неминучої відставки, після такого публічного приниження від керівника російського уряду. Але жартами все і закінчилося. Як повідомляє теж видання: «По итогам визита глава правительства дал высокую оценку губернатору Савченко и социально-экономической ситуации в области, отметив, что «Белгородская область по многим показателям является примером для подражания и тиражирования другими регионами», а 14 жовтня 2012-го року Євгена Савченка у черговий раз було переобрано губернатором Білгородчини. Що тут скажеш? На думку спадають тільки середньовічні відношення поміж панами та їхніми холопами, а також відомі слова Івана Грозного: «Ми своїх холопів карати і милувати вільні».
Володимир Путін рве зуби губернатору Савченку.
Та не хотілося б закінчувати цю главу паном Путіним. Краще нагадаю вам про українського співака, який також народився на Східній Слобожанщині. Василь Третяк народився 6 грудня 1926-го року в селі Комарівка Курської губернії (тепер Курська область). Українська газета «День» так пише про його дитинство: «У житті видатного українського співака Василя Третяка було немало парадоксів. Зокрема, тільки його одного з української багатодітної сім'ї записали росіянином, оскільки народився він у Курській області. Однак у дитячому віці майбутній артист опинився на Полтавщині, і далі все його життя було тісно пов'язаним з Україною».
мапа
сайту
