Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 12 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Окупація Стародубщини більшовиками

Окупація Стародубщини більшовиками.

Вістки про німецьку революцію на Стародубщині. Спроба більшовиків нацькувати німців на українську владу. Початок агресії. Бої під Клинцями. «Стародубська різанина» більшовиками українців. Героїчний опір українського війська. Загибель кращих синів Стародубщини. Окупація краю.

Більшовики даремно часу не марнували. Вони тільки й чекали на початок німецької революції, аби, скориставшись тим безладдям, яке розпочнеться у німецькій державі, ввести свої війська на територію України та окупувати її. На меті більшовиків було розпалення ворожнечі поміж українцями та німцями, аби не дати їхнім арміям спільними зусиллями зупинити більшовиків у цій агресії. Тому більшовицький уряд на чолі з Леніним немало уваги приділяє ситуації саме на Стародубщині, адже головний удар проти незалежної України більшовиками сплановано зробити саме тут. Щорс же та інші ватажки більшовицьких банд отримують з Москви суворий наказ висловлювати до німецької армії приязнь та прихильність, «подружитися» з німцями, оголосивши спільним ворогом російського та німецького «трудового народу» тільки українців, яких треба змушувати до покірливості силою зброї. З цього періоду ленінський уряд починає показувати дивні фортелі, то забороняючи своїм псевдоукраїнським дивізіям, які з таким натхненням створював до того, називатися українськими, то вустами самого Леніна кидаючи німцям надію, що майбутня радянська Україна буде частиною радянської Німеччини, тобто робити все можливе, аби тільки схилити німців на свій бік та зорганізувати їхніми руками повалення незалежної України. Зрозуміло, як важко Щорсу було тепер виказувати приязнь до німців, яких він до того з такою маніакальною насолодою убивав, але після перебування у Москві та на Уралі він добре розумів, що буває з тими, хто не виконує наказів своїх кремлівських господарів, та як вірний пес, без зайвих міркувань виконував тепер усе, що вони від нього бажали. Свою ж хворобливу лють Щорс тепер переніс на українців, з якими воював не з меншою жорстокістю, як до того з німцями.

Вже наступного дня після берлінської революції, 10 листопада, Щорсу показують термінову телеграму від Леніна, яку більшовицький вождь адресує всім прикордонним Совдепам і де повідомляє про революцію у Німеччині. Ленін писав: «Дуже ймовірно, що все це буде приховано від німецьких солдатів на Східному фронті та на Україні. Всіма наявними у вашому розпорядженні засобами доведіть ці факти до відому німецьких солдатів». І саме цього дня у нейтральній зоні на Стародубщині з’являються солдатські парламентери з 19-го та 106-го Баварського полків німецької армії, які шукають зустрічі з богунцями для того, аби отримати хоч якусь інформацію про події на батьківщині. Попри усе своє душевне обурення Щорс змушений виказувати до німців приязнь, та висилає на зустріч з ними своїх командирів та політробітників. Цієї ж ночі в Унечі терміново друкуються листівки німецькою мовою, у яких повідомляється про ліквідацію імперської влади у Німеччині, а вже наступного ранку на український кордон, до роз’їзду Піщаники відправляється з Унечі паровоз під червоними прапорами та з духовим оркестром. До села Лищичі, у 106-й Баварський полк прибуває під охороною кавалерійського взводу група більшовицьких політробітників, яка запрошує німецьких солдатів до гостинної зустрічі з більшовиками в Унечу.

Наступного дня 12 листопада до Унечі прибуває делегація німецьких вояків у кількості 9 чоловік. На пероні біля вокзалу німців зустрів сам Щорс, який уявляв собою чудовий взірець приязні та любові. Для німецьких гостів більшовики влаштували урочистий мітинг, після якого Щорс фотографувався з німцями та пригощав їх смачною вечерею. Заночували німецькі делегати в Унечі, а 13 листопада на мітинг до німецьких частин у Лищичі та Кустичі Брянові відправився вже Богунський полк (у повному складі). Богунці йшли урочистою ходою, під музику та з червоними знаменами. На лугу між селами Куровщина та Лищичі вчорашні вороги зустрілися. Щорс, який вночі перед тим разом з головою Унецької організації більшовиків Миколою Івановим відправив до Москви телеграму з детальним описом подій, що відбулися напередодні, звернувся до німецьких солдатів у Лищичах німецькою мовою: «Вітаю дорогих товаришів з революцією на їх батьківщині!» (німецької мови Щорс не знав, але вивчив цю фразу за допомогою перекладача). Під час урочистого мітингу в Лищичі прибув командир кавалерійського взводу з Унечі з телеграмою від Леніна. Телеграма була такого змісту:

«Голові Унецької РКП(б) Іванову. Дякую за вітання всім. Особливо зворушений вітанням революційних солдатів Німеччини. Тепер украй важливо, щоб революційні солдати Німеччини прийняли негайну дієву участь у звільненні України. Для цього необхідно, по-перше заарештувати білогвардійців і власті українські, по-друге, послати делегатів від революційних військ Німеччини у всі військові німецькі частини на Україні для швидкої і спільної їх дії по звільненню України. Час не жде. Не можна втрачати ані години. Телеграфуйте негайно, чи приймають цю пропозицію революційні солдати Німеччини.
Голова Раднаркому ЛЕНІН.
Терміново.
Поза всякою чергою.
Повідомити мене, о котрій годині прийнято Унечею»
.

Ця телеграма свідчить, як уважно Ленін та російський уряд стежили за тими подіями, які відбувалися на Стародубщині в ці дні. За допомогою німецьких вояків, мріяли більшовики у Москві, можна буде «заарештувати власті українські» на Стародубщині та Україні, і «звільнити» (тобто окупувати) українську землю, народ якої рішуче виступав 1918-го року за власну незалежність та проти загарбницьких планів російських більшовиків. Для цього й був влаштований в Унечі та Лищичах цей карнавал з вітаннями та братаннями, а Ленін так уважно чекав у Кремлі, коли його повідомлять «о котрій годині» його телеграма «прийнята Унечею». Разом з цією телеграмою Ленін відправляє ще іншу, в Орел, губернському комітету Російської комуністичної партії, з поміткою «для українців» (тобто для тих більшовицьких маріонеток, що під охороною радянських багнетів чекали у місті Орлі, на російській території, коли більшовики «звільнять» для них Україну, та дозволять їм керувати нею із Харкова). У цій телеграмі Ленін повідомляв:

«Я тільки що отримав з Унечі вітання від революційних солдатів Німеччини. Вважаю украй важливим, щоб у всі прикордонні пункти з Україною ви повідомили по телеграфу про це і, відповідаючи від мого імені вдячністю за вітання революційних солдатів Німеччини, звернулися до них з проханням допомогти швидкою і рішучою дією звільненню України. Хай революційні солдати Німеччини довершать почату ними славну німецьку революцію арештом білогвардійців на Україні та звільненням України».

Під «білогвардійцями», певна річ, Ленін цього разу розумів місцеву українську владу, та тих українців, що її рішуче підтримували, не бажаючи жити під гнітом брехливих російських більшовиків. Чудово розуміючи, що цю його телеграму більшовицькі агітатори також читатимуть на мітингах перед німецькими вояками на українському кордоні, Ленін на завершення вставляє до неї гасла, які б могли запевнити німецьких солдатів, (а в першу чергу німецьких офіцерів, які також вагалися після повалення влади Вільгельма ІІ на їх батьківщині, та не знали, що їм робити), у тому, що й після «звільнення» нова, Радянська Україна, залишиться під контролем нової, Радянської Німеччини, і таким чином жертви німецької армії під час боїв на Україні впродовж 1918-го року не будуть марними. Ленін пише:

«Вітаємо революційних солдатів Німеччини на Україні! Вітаємо братський союз Німецької Радянської республіки з Українською радянською республікою! Голова Раднаркому Ленін».

А тим часом на мітингу у Лищичах під тиском щорсівських більшовиків ухвалюються рішення про припинення воєнних дій та евакуацію німецьких частин з України. Німці зобов’язуються заарештувати своїх командирів та зорганізувати Ради, на кшталт більшовицьких, для керування військом. Над німецькою казармою у селі замайорів червоний прапор, а німецькі частини разом з богунцями пройшлися церемоніальним маршем (так само, як маршуватимуть радянські та німецькі війська 1939-го року в Бересті після розподілу Польщі). Німецькі командири на українсько-більшовицькому кордоні повністю загубили контроль над ситуацією, а прикордонні села Лищичі та Кустичі Брянові, за які ще наприкінці жовтня точилися криваві бої з щорсівськими бандами, перейшли до рук більшовиків без жодного пострілу, адже покидати їх після мітингу богунці зовсім не збиралися. В Унечі місцеві більшовики під керівництвом Іванова ухвалюють цього ж дня навіть рішення про перетворення місцевого ревкому (як органу влади воєнного часу) на совдеп («звичайний орган радянської влади»), адже «селище Унеча від прифронтового переходить до тилового способу життя». І тільки вояки українських частин на Стародубщині не піддавалися тоді більшовицьким провокаціям, бо добре розуміли, що їм нема куди уходити, що це їхня батьківщина, і віддавши більшовикам Стародубщину, вони приречуть її на кров та біду. Українські частини стягуються до Клинців, і цей населений пункт українське командування вирішає боронити до кінця, та не зважаючи на позицію німців, не допустити російських більшовиків до рідної землі.

Цього ж дня 13 листопада радянська влада у Москві анулює умови Берестейського договору з німцями, називаючи його тепер «грабіжницьким» та «кабальним», та приймає рішення «надати всебічну допомогу українському народові в боротьбі проти окупантів». Так підготування більшовиків до прямої агресії щодо України перейшло до рішучої фази. 14 та 15 листопада радянські війська остаточно встановлюють контроль над прикордонними селами Стародубщини та вимагають від німців організації Полкової Ради у Клинцях, але німецькі командири, відійшовши від того шоку, що панував в їхніх душах у перші дні німецької революції, стягують свої сили до цієї слободи та приймають рішення допомогти українцям в обороні Клинців. У Лищичах та Кустичах Брянових більшовики організовують комітети бідноти, до яких переходить влада у селах, і таким чином, шляхом розпалення ворожнечі поміж бідним та заможним селянством Стародубщини, намагаються опанувати краєм. А 16 листопада командир Богунського полка Щорс телеграмою докладає в Москву Леніну про ситуацію на фронті: «Унеча. Переговори велися через штаб Богунського полку з п'ятьма гарнізонами. Переважаючий настрій німецьких солдатів у дусі комунізму. Офіцери ізольовані і не беруть участі ані в переговорах, ані у виборах в комітети. Заходів проти них не приймають, не дивлячись на наші поради. Завтра вибори полкових комітетів. Вівторок — вибори дивізійного. В кінці тижня сподіваються скликати армійський з'їзд у Києві. Прийняті заходи до присутності там інтернаціоналістів. Необхідно послати крупні сили з центру». Таким чином ейфорія перших легких перемог настільки охопила Щорса, що він мріяв про те, що за тиждень без всяких боїв зможе дійти до Києва, де німці, які раптом стануть комуністами, заберуть владу від українського уряду та з радістю віддадуть її йому, Щорсу. Відсутність логічного мислення у Щорса, який не звернув увагу на те, про що сам і пише, тобто на те, що німецькі солдати, «не дивлячись на наші поради», не збираються заарештовувати своїх командирів, тобто розпочинати відкритий заколот, а обмежуються лише формальним мітингуванням, продовжуючи підпорядкуватися офіцерам у справах бойової служби. Але Щорс цього не бачить, та вимагає від Леніна «крупні сили» для швидкого походу на Київ. Однак опір українських вояків під Клинцями надовго позбавить Щорса від цих наполеонівських планів, та приведе до суворого незадоволення його подальшими діями та військовим хистом у Москві.

Тим часом 17 листопада у Москві офіційно оголошується про створення Українського фронту, до складу якого увійшли Перша та Друга Українські Радянські дивізії. На чолі фронту встає Революційний Воєнний Совєт під керівництвом Йосифа Сталіна. Щорса призначено командиром 2-ої бригади Першої дивізії. До цієї бригади входять Богунський та Таращанський полки. Одночасно Щорс продовжує керувати своїм Богунським полком, а на чолі Таращанського встає Василь Боженко. 19 листопада РВС фронту видає наказ про початок наступу, тобто відвертої, нічим не прихованої агресії проти України. Перед Богунським полком ставилося завданням узяти Клинці, Новозибків та Гомель, а Таращанський полк повинен був нанести удар по Новгороду-Сіверському. Потім обидва полки 2-ої бригади мали об’єднатися для сумісного походу на Чернігів та Київ. 20 листопада з московських маріонеток було створено Тимчасовий Український Радянський уряд, який на російських багнетах мав увійти до України. Цього ж дня Богунський полк виступив у похід з Унечі. У більшовиків ще залишалася надія, що вони разом з революційними німцями оголосять війну незалежній Україні, тому, аби в німців не виникала підозра щодо Українських Радянських дивізій, постановою Воєнсовєта №3 від 21 листопада ці дивізії перейменовувалися в Особливі повстанські дивізії, та підпорядковувалися тепер ні Резервній армії Орловського воєнного округу, як раніш, а Групі військ Курського напряму Росії. Та навіть Щорсу рекомендовано убрати з назви свого полка ім’я славного українського патріота Івана Богуна. Так, розпочавши свою агресію, російські більшовики на деякий час позбавилися і згадок про те, що ті війська, якими вони ведуть наступ, є нібито «українськими». Але відчайдушний опір українських військ на Стародубщині та небажання місцевого населення переходити під російську владу, як би вона не звалася, призвели до того, що дуже скоро більшовикам знову довелося одягати личину своєї псевдоукраїнськості.

Виступивши 20 листопада на Клинці Щорс сподівався на те, що деморалізовані німці не стануть чинити йому опір, а українські війська, залишившись без допомоги своїх союзників, не зможуть довго обороняти цю слободу. Але рішучість українців у захисті рідної землі мала великий вплив і на німецьких вояків, яким відчуття воєнної гідності та збройного братерства не давали можливості залишити українців сам-на-сам у протистоянні з ордами більшовиків. Таким чином бої за Клинці, які точилися майже цілий місяць, стали для росіян холодним душем, який змив з них їхню пихатість та мрії про те, що за тиждень, з духовим оркестром під червоними прапорами вони без усяких збитків дійдуть аж до Києва. На обороні Стародубщини з вересня 1918-го року знаходилася українська Сірожупанна дивізія. Її частини захищали український кордон в районі від Стародуба до Конотопа. На жаль, уряд гетьмана Скоропадського, який наприкінці свого правління почав шукати компромісу з усілякими російськими силами, у кінці вересня скоротив кількість осіб у дивізії до 1200 чоловік. Це було навіть менше кількості вояків в одному Богунському полку, який протистояв сірожупанникам на стародубському кордоні. Короткозора політика гетьмана у відношенні до більшовиків призвела до того, що українському військовому командуванню, у важких умовах розпочатої росіянами агресії, довелося терміново шукати та вливати резерви до Сірожупанної дивізії на Стародубщині. Завдання це важким тягарем лягло на плечі вже нового українського уряду – Директорії, на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком, яке прийшло до влади на Україні після антигетьманського повстання. В умовах запеклих боїв з більшовиками українському командуванню вдалося збільшити кількість вояків у Сірожупанній дивізії до 4800 чоловік на початку грудня, і до 6000 осіб впродовж цього місяця.

Аж ніяк не виправдовувалися сподівання більшовиків на те, що німецькі частини підтримують червону революцію та зрадять своїх союзників-українців. Хоча більшовикам спочатку й вдалося сколотити у прикордонній межі Німецьку Раду Солдатських Депутатів, та дуже скоро німці зрозуміли, що більшовики їх просто обдурюють у своїх імперіалістичних планах щодо України, та відмовилися від будь-яких контактів з червоними комісарами. І даремно більшовики виставляли перед німцями такі вимоги: «1) при відході з України не підтримувати гетьманські війська, 2) залишити у цілості всю зброю та німецькі склади, 3) покинути Україну в 3 дні, не знищуючи ані мостів, ані залізниць». За цим планом більшовиків німці мусили відступити зі Стародубщини до Гомелю, та повертатися далі до Німеччини, залишивши Україну та українців Стародубщини на поталу озвірілим червоним комісарам, таким як Фрума Хайкіна та подібні до неї. При цьому самі більшовики називали в цьому документі Стародубщину Україною, по-старинці, хоча у кремлівських кабінетах у Москві вже виношувалися плани з остаточного відриву нашого краю від матері-України.

Але німецькі війська готувалися до жорстокого бою. При відході з Лищичів та Робчику вони зірвали за собою усі мости, та з’єднавшись у Клинцях з українцями, почали будувати тут лінію оборони. Але Щорс ще сподівався, що зможе посіяти ворожнечу поміж українцями та німцями. Він видає наказ по Богунському полку: «Гайдамаків вбивати нещадно, а з німцями брататися». Так виявилася цього разу жорстока та дволична натура Щорса, який закликав брататися з тими, чию кров він так нещадно проливав впродовж 4-х років з початку Першої Світової війни та вбивати кращих представників того народу (українців), які у важкі роки надали притулок його батькові, вихідцю з Мінської губернії, що шукав порятунку від злиднів в українському селищі Сновську.

Підійшовши до Клинців, Щорс відправив парламентерів до німців, з повідомленням, що «з ними він війни не веде, а лише з гайдамаками». Але німці не повірили цим щорсівським хитрощам. Впустивши богунців через посад Ардонь у Клинці, вони оточили червоних з усіх боків, та добряче «пощипали» їх 1-й, 2-й та 3-й батальйони, які з великими збитками тікали з Клинців. Після цього ганебно програного бою Щорсу довелося тікати назад в Унечу, залишивши німцям та українцям навіть подарований Москвою «бронепоїзд імені товариша Леніна» - головну технічну зброю більшовицького наступу на Клинці. Так безславно закінчилася перша спроба більшовиків окупувати українську Стародубщину у листопаді 1918-го року.

Для того, аби переломити ситуацію під Клинцями, Щорсові довелося, як командиру 2-ої бригади Першого повстанського полка, віддавати наказ Василю Боженкові повернути Таращанський полк з походу на Новгород-Сіверський, та вдарити на Стародубщину з півдня. Неочікувана для німців поява Боженка під Стародубом призвела до того, що 106 Баварський полк, який мусив захищати столицю краю, без бою покинув місто об 11-й годині ранку 25 листопада 1918-го року. Становище українських та німецьких військ під Клинцями відразу змінилося на гірше. Виникла реальна загроза оточення Клинців, але, тем не менш, відхід більшовиків з-під Новгорода-Сіверського дозволив українському командуванню перегрупувати свої сили на київському напрямі, і таким чином відважний опір Сірожупанної дивізії під Клинцями надав українцям шанс урятувати свою столицю від загибелі. На жаль, громадянська війна що розпочалася тоді на Україні між прибічниками Директорії та Гетьманату саме під час більшовицької агресії, не дала можливості урятувати від більшовиків ані Стародубщини, ані цілої України.

Відразу по здобутті Стародуба Щорс відправляє до Москви, де тоді більшовики зібрали своїх холуїв на Другий з’їзд КП(б)У, хвалькувату телеграму: «Українські партизани дарують Другому українському більшовицькому з'їзду до річниці Жовтня перше місто, узяте на Україні червоними радянськими військами». Телеграма ця була наскрізь брехлива. І бандити Щорса аж ніякими «партизанами» не були, знаходячись до листопаду 1918-го року у складі Резервної армії Орловського воєнного округу Росії. І з річниці Жовтня минуло уже більше двох тижнів (Щорс просто заплутався в розбіжностях нового та старого календарю, де колишнє 25 жовтня прийшлося на 7 листопада). Брехливою була і згадка про те, що Стародуб нібито взято «Богунським, Таращанським та Новгород-Сіверським полками». Насправді, як ми знаємо, Стародуб здобували одні таращанці, але треба ж було Щорсу якось виправдовувати свою власну бездіяльність, відсутність полководчого таланту та поразку під Клинцями (за 5 днів після початку наступу Щорс не здобув навіть найближчої до Унечі станції, до якої рухатися поїздом всього одну годину). Єдине, що було у тій телеграмі правдою, це те, що Стародуб дійсно є «містом на Україні», хоча вже через кілька місяців більшовики назавжди відірвуть його від рідної землі.

Певна річ, що не повідомляв Щорс у своїй «дарчій» телеграмі до українських більшовиків у Москві, і про те, що відбувалося у столиці Стародубщини відразу після того, як вона була здобута полком Боженка. Документи, в яких розповідається про криваві злочини більшовиків і зараз є надійно схованими у московських архівах, адже сучасні російські владарі відчувають себе справжніми спадкоємцями радянських злочинців. Так що реальні цифри вбивств українців під час «стародубської різанини» не відомі дослідникам і досить. Але народна пам'ять, так само як і той поголос про ті жахливі події, що дійшов аж до Москви, свідчать, що мирних українських громадян Стародуба загинуло в ці дні забагато. Саме після «стародубських подій», зростає кількість жителів Стародубщини, що вступають добровольцями до лав Сірожупанної дивізії, або йдуть у партизанські загони, які з тих пір не дають спокою більшовицьким окупантам на рідній землі. Більшовицька влада у Москві після подій у Стародубі реально зіткнулася з тим опором та з тією ненавистю, з якою зустрічали «червоних повстанців» на Україні, та знову змінює свою тактику відносно українців.

Богунському та Таращанському полкам з Москви було наказано тимчасово припинити наступальні дії на українській землі та чекати закінчення розслідування стародубських подій. В ці дні червоні ведуть лише розвідувальну діяльність, завдяки якої нам відомі дані «розвідувальних відомостей з бойового складу та розташуванню українсько-гайдамацьких частин на 2 грудня 1918-го року». Більшовицька розвідка повідомляє у цьому документі, що «на Брянському напрямі» росіянам протистоїть 1-ша Українська стрілецька дивізія (так більшовики називають тут «сірожупанників»), яка розташована в районі Конотоп-Новозибків та складається з 12 батальйонів загальною кількістю 4800 багнетів. Кавалерійських частин українська армія, як свідчить більшовицька розвідка, на Стародубщині не має. Маємо ми свідоцтва й про кількість «бойового складу Радянської армії України» від 5 грудня. Згідно з цим документом Перша повстанська дивізія під командуванням начдива Крапив'янського діє на Київському напрямі та має у своєму складі 2400 піхотинців, 410 кавалеристів, 76 кулеметів та 11 гармат. Ударною силою дивізії є Богунський полк Щорса (1100 піхотинців, 100 кавалеристів, 15 кулеметів та 3 гармати), а наприклад Ніжинський полк, сформований з колишньої Ніжинської роти, має лише 310 піхотинців, 80 кавалеристів, 6 кулеметів та 2 гармати. Цифри нібито й не великі, але не слід вважати, що саме ці 3 тисячі червоних вояків і протистояли на одинці 4800 українцям та ще й німцям. Насправді навіть з розвідувальних більшовицьких даних від 2 грудня ми можемо довідатись, що «українсько-гайдамацькі частини» знаходилися перед «об’єднаним фронтом Резервної та Радянської армії України», і таким чином кількість бійців у «повстанській» дивізії свідчить лише про кількість осіб, яких більшовикам вдалося зігнати до цього псевдоукраїнського війська. У випадку необхідності більшовики допомагали «повстанцям» регулярними російськими частинами, а коли сподівання росіян на те, що похід до Києва буде розважальною прогулянкою, зійшли нанівець, різко збільшилася кількість вояків і у «псевдоукраїнців». Так «Відомості про бойовий склад частин 1-ої Української Радянської дивізії» за січень 1919-го року показують загальну кількість вояків дивізії вже в 6659 осіб, і це після кровопролитних боїв з українцями та німцями. Тодішні «червоні українці» вже нічим не нагадують колишніх нібито «партизан» (до складу дивізії входить навіть «венерологічний загін» кількістю 55 лікарів, які уважно стежать аби «червоні визволителі» не підхопили якоїсь непотрібної хвороби після своїх «геройств» в окупованих українських селах).

Свідоцтво від 5 грудня дає невірні відомості про розташування штабів полків дивізії Крапив'янського. Так Богунський та Таращанський полки за цим документом знаходяться на цю дату в Стародубі, а Ніжинський полк у Клинцях, хоча як відомо з усіх інших документів, Клинці ще знаходилися тоді під владою Української держави. Скоріш за все командування дивізії бажало видати бажане за дійсне, чекаючи на підсумки розслідування «стародубської різанини», яке мало бути оголошене найближчими днями. Дивлячись на те Крапив'янському дуже хотілося відрапортувати як про здобуття Клинців так і зменшити реальну кількість своїх бійців у документі, аби таким чином виправдати перед своїм керівництвом у Москві власну бездіяльність. Для цього він і схиляється до відвертої брехні, адже крісло під ним після подій у Стародубі сильно хиталося. Але ця брехня Крапив'янського не врятувала.

6 грудня 1918-го року кремлівські владарі приходять до висновку, що зняття з дивізій на Україні імен «українських» було хибною помилкою, адже в очах українців вояки їх ставали російськими загарбниками, а не «українськими визволителями». Згідно з цим Особливі повстанські дивізії знову перейменовуються в Українські Радянські дивізії, що діють у складі Української Радянської армії. 8 грудня у Стародубі збирається засідання командного складу всієї дивізії. Розглядаються «жахливі дії Таращанського полку в Стародубі». Боженко намагається виправдатися, розповідаючи товаришам про те, що нібито збирався «розправитися з українськими самостійниками у місті», але їх опинилося занадто вже багато, тому і стільки загиблих. За вказівкою з Москви, Боженко знімається з посади керівника полка, а Крапив'янського відлучають від командування дивізією за «її дезорганізацію». На чолі дивізії встає Локатош, Таращанським полком відтепер командує Несміян (насправді Боженко залишається командиром полка, але неофіційно, аби не розпалювати ворожнечі серед стародубських українців, які пов’язують його ім’я з жахливою різаниною в Стародубі). Щорс отримує наказ негайно відправлятися під Клинці та здобути станцію не дивлячись на людські жертви. Від успіху бою за Клинці залежить тепер його подальше життя та кар’єра на службі в більшовиків.

Але після минулої поразки під Клинцями пиха з «товариша» Щорса була добре позбивана. Він більше не розраховує на сили лише одного свого полка у війні з українцями, тож знову прохає від начальства дивізії надати йому допомогу силами Таращанського полка, який зі Стародуба було вже спрямовано знову на південь, на здобуття Семенівки. Отримавши дозвіл від начальства, Щорс повернув таращанців на північ, та поставив їх на роз’їзді Святці (на залізниці між Новозибковим та Клинцями). Таким чином шляхи відступу для німецьких та українських військ залізницею було перекрито, і перед військовим угрупуванням захисників України у Клинцях виникла реальна загроза потрапити у цілковите оточення більшовицькими військами. Це не так страшно було для українців, серед яких було багато місцевих жителів, що лісовими стежками завжди могли вийти з Клинців та перегрупуватися, а от для німців, що хоч не хоч, а мріяли вже про повернення до Німеччини, це дійсно було важливою проблемою. У цих обставинах німецьке командування у Клинцях вирішило за краще домовитися з більшовиками про здачу населеного пункту без бою, взамін чого Щорс мав дати згоду про пропуск німецьких ешелонів через Святці до Новозибкова та далі на Гомель. Цілком зрозуміло, що така зрада німців викликала неймовірне обурення до них з боку українських вояків, для яких ця війна з більшовиками була справою оборони рідної української землі від чужинського поневолення. Гайдамаки оголосили німцям, що в випадку їхньої зради вважатимуть їх своїми ворогами так само як і москалів, але мирно з Клинців не випустять. Як свідчать очевидці, у Клинцях розпочався справжній бій, у якому українським воякам довелося битися відразу на два фланги, як проти більшовиків, що намагалися захопити станцію, так і проти німців, які намагалися Клинці покинути. Майбутній краєзнавець рідного міста Клинців, Павло Храмченко, який у 1918-му році був маленьким хлопчиком, зберіг у своїй дитячій пам’яті спогади від цього бою, сенсу якого він, як дитина, не розумів, а майбутнє виховання у радянській сталінській школі наклало на його свідомість своєрідне ставлення до гайдамаків як до ворогів, а до щорсівців, як до «визволителів». Тем не менш у спогадах Храмченка є і реальне зерно у висвітленні згаданих подій. Відкинувши словесний бруд вихованця сталінської школи, з них можна довідатися про наступне:

«Німці уходили, здаючи щорсівцям місто без бою, як заздалегідь з ними домовилися, а гайдамаки стріляли і в німців, і в червоних бійців… Німці не відстрілювалися, сиділи тихо. Стрілянину по німцях вели гайдамаки. Коли загін гайдамаків припинив стрілянину і відійшов, німці знялися і теж пішли».

Залишившись без допомоги німців, українські вояки вирішили вийти з Клинців та дати більшовикам бій на шляху до станції, де або загинути всім, захищаючи Батьківщину, або не пропустити щорсівських бандитів на станцію. Бій між українцями та росіянами відбувся на Займицькому полі, по дорозі між селами Солодовки та Займище. Бій був тривалий та жорстокий. Більшовики дорого заплатили за свою перемогу та здобуття станції Клинці. Як свідчить жителька Клинців Докія Кирієнко: «Все поле було усіяне трупами червоноармійців і гайдамаків». За свідченнями цієї жінки, більшовики по здобутті Клинців поховали своїх вояків, що загинули у битві з українцями, на Займицькому кладовищі, а українців, здається, як це завжди робили дикі азійські орди, ховати заборонили. Тож, тільки вдячна пам'ять сучасних українських патріотів може стати пам’ятником слави цих українських героїв, що віддали своє життя захищаючи рідну українську землю.

Бій за Клинці точився впродовж двох днів, 13 та 14 грудня 1918-го року. Таким чином цілих 24 дні не могли здобути росіяни найближчої до Унечі станції. Увійшовши ж до Клинців жорстоко вони помстилися за це на мирних місцевих жителях. Відразу ж до Клинців з Унечі прибули загони місцевої ЧК на чолі з дружиною Щорса Фрумою Хайкіною. Павло Храмченко називає «Хаю у шкіряних штанях» «рішучою та сміливою жінкою». «Вона роз'їжджала в сідлі на коні, в шкіряній куртці і шкіряних штанях, з маузером на боці, який при нагоді використовувала на ділі». Далі Храмченко пише: «Найближчими днями під її керівництвом виявили всіх, хто співробітничав з гайдамаками або співчував їм, і розстріляли на Горіхівці, на галявині за Міським садом. Кілька разів галявина багрянилася кров'ю ворогів народу. Знищувалася вся сім'я, не щадили навіть підлітків. Тіла розстріляних людей були поховані зліва від дороги на В’юнку, де в ті роки закінчувалися доми посаду». Залишимо на совісті старого пенсіонера Храмченка, з голови якого сталінська наука вибила почуття власної українськості, ці пасажі про «ворогів народу», якими в його уяві ставали підлітки з українських родин, що бажали бачити Україну вільною незалежною державою. Воно ж зрозуміло, що ці підлітки лежать у могилі при дорозі і зараз, загубивши своє молоде життя та не залишивши після себе нащадків, майбутніх патріотів української Стародубщини, які б могли розказати нам правду, про те, що відбувалося у Клинцях тоді, а старі храмченки, переживши спокійно і 1937-й рік (цікаво, якою ціною?), вмирають собі спокійнісінько на теплому ліжку, напоївши перед тим бридким брудом світлу пам'ять про тих вояків, що загинули у Клинцях, захищаючи від ворожої навали і Україну і Стародубщину. Хай їм грець, тим старим перевертням, а от місце поховання героїв України в Клинцях, по дорозі на В’юнку нам треба б було вшанувати, але в сучасній Росії, що є наступницею сталінської, про це годі й бажати! Залишимо це у справу прийдешньому поколінню…

Після важкого бою у Клинцях Щорс бажав добре відпочити та «зализати рани». Але командир дивізії Локатош, який тільки-но вступив на нову посаду та жадав справити гарне враження на своїх господарів у Москві, видає наказ по полкам дивізії не гаяти часу та рухатися далі, поки українське командування не відійшло від попереднього бою та не зібралося з новими силами. У цьому Наказі №32 від 15 грудня 1918-го року «по 1-й Радянській Українській дивізії», штаб якої перебував тоді у Стародубі, Локатош двічі підкреслює те, якої тактики повинні дотриматися його командири у відношеннях з українцями: «не входячи ні в які переговори з гайдамаками, тисніть їх силою зброї», і знову: «з гайдамаками і білогвардійцями в дружні переговори і дебати не входити. Вибивайте їх силою зброї». Така ненависть Локатоша до українців пояснювалася по-перше тим, що більшовицьке командування дуже боялося того, що ті нечисленні українці, що все-таки служили у дивізії, переходитимуть на бік української влади, коли матимуть з нею «дружні переговори та дебати», а по-друге, у цих діях більшовиків яскраво висловлювалися ті дикунська лють та неприйняття будь-чого українського, які на жаль та на диво, є притаманними російському імперіалізму під кожним його обличчям – чи то царським, чи то радянсько-більшовицьким, чи то сучасним псевдодемократичним. Тому і не могло бути у більшовиків з українцями ніяких «переговорів та дебатів», а могли бути лише убивства та насильство. І так, на жаль, було завжди.

Про те, як добряче потріпали українці Щорса під Клинцями, свідчить і той факт, що цей «відважний червоний командир», який воював з німцями на фронтах Першої Світової війни та з мирним населенням Стародубщини під час лихих нальотів його банд на українські села весною та осінню 1918-го року, тепер, у грудні, після прочухана під Клинцями, рухатися по Стародубщині з боями далі дуже не хотів, і Локатошу у наказі по дивізії доводиться виставляти «героїзм» Щорса на загальне посміховище, ставлячи перед ним особисте завдання – «не затримуватися у Клинцях». Тепер і «батько» Боженко, реабілітований як командир Таращанського полка після кривавої різанини у Стародубі, міг відправлятися нарешті на здобуття Семенівки, від якої його постійно відволікав до того Щорс, гукаючи на допомогу. Сам Локатош переїжджав зі штабом дивізії до слободи Воронок, сучасного Стародубського району (не затишно йому мабуть почувалося у скривавленому Стародубі), тут же, у Воронку, починалося формування кавалерійського полку у складі дивізії, до якого вже більшовики активно забирали коней у українських селян окупованої ними Стародубщини.

Загубивши під Клинцями квіт свого війська, українці не мали більше сил аби захищати Стародубщину – всі національні формування стягувалися тепер на південь, на оборону від більшовиків Києва та Чернігова. Але й більшовики, пам’ятаючи про попередній розгром під Клинцями у листопаді, просувалися тепер по Стародубщині дуже повільно. Не маючи сутичок з українцями, щорсівці дійшли до Новозибкова (до якого з Клинців одна година руху на поїзді), за цілих десять днів. 25 грудня у Новозибкові богунці мали щастя побачити свій бронепоїзд «імені товариша Леніна», який вони так ганебно кинули на полі бою під Клинцями в листопаді. Того ж дня у Новозибкові була сформована й нова, більшовицька влада – Новозибківський Революційний Комітет, який незабаром очолив росіянин Іван Федяєв. Німці на той час давно вже покинули Гомель, яким опанували червоні білоруські партизани, тому Щорс, дійшовши на захід до Злинки, рушив далі на південь, у глибину України. Тут богунці мали жорстокі бої з українцями під Городнею, Седневом та Черніговом, але це вже не була територія Стародубщини, тому у даній праці ми про це не розповідаємо. Для Стародубщини щасливе життя в незалежній українській державі закінчилося відтепер остаточно. Тепер на горизонті перед стародубцями маячив жахливий голод 1919-го року, нічого подібного до якого вони не бачили в Українській державі, примусові мобілізації до більшовицького війська, репресії, жах та убивства. Так розпочиналася нова доба в стародубській історії.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Осінь 1918-го принесла не тільки поразку країн Четвертного союзу в Першій світовій війні, а й ознаменувалася хвилею національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широкого розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північної Буковини, а й територію підконтрольного угорській владі Закарпаття.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka