Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 березня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
ремонт ноутбуков в Харькове
лічилка
Нащадки гетьмана Розумовського

Нащадки гетьмана Розумовського.

Розумовські у Почепі. Перовські. Олексій Перовський – Антоній Погорільський. Символіка «подвійності» освіченого українства в Російській імперії. Олексій Жемчужников. «Журавлі». Лев Жемчужников і Тарас Шевченко. Повернення до України.

Стала притулком Стародубська земля й для нащадків останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, якому після скасування Катериною ІІ гетьманського устрою на Україні залишився у володіння Почеп та маєток Красний Ріг неподалік від нього. Усі північносіверські володіння старого гетьмана перейшли у спадок до його сина Олексія, людини грубої, запальної та важкої вдачі. Володар незчисленних багатств і 53 тисяч кріпаків, граф Олексій Розумовський не мав жодного покликання до державних справ, але гроші й титул робили все за нього, і в роки царювання Олександра І син українського гетьмана був навіть міністром народної освіти Російської імперії. Звичайно ж, за близькість до імперського двору нащадку українських козаків довелося відмовитися від предківської мови, історії та культури, зрусифікувавшись, та перетворившись зі справжнього українця на «природного» росіянина. Так само й дітей своїх «вельможний граф» бажав бачити росіянами, вірними слугами імперії та престолу, адже лише таким чином могли вони залишитися при владі та «у фаворі». Крім двох «законних» синів мав граф Олексій Розумовський й десять дітей позашлюбних, про яких також не забував, та їхньою долею піклувався. Для п’ятьох дітей, матір’ю яких була Марія Соболевська, виклопотав граф дворянське звання і дав їм прізвище Перовських, за назвою свого маєтку під Москвою, там, де у місцевій церкві вінчався колись таємно його дядько Олексій з російською імператрицею Єлизаветою.

Справжньою батьківщиною для малих Перовських стали стародубські маєтки батька, там де вони народжувалися, де проходили їхні дитячі літа, де вони вперше бачили світ та людей. Український дух Стародубщини з дитинства вливався їм у груді, і навіть наступні роки виховання вдалечині від України, в рамках імперської великодержавної традиції, не могли заставити їх до-кінця забути своє українство. Імперська освітня система робила усе можливе, аби створити з українців неукраїнців, і дуже часто це їй вдавалося, але для чесної, сумлінної людини, у пам’яті якої назавжди збереглися дитячі спогади із рідної землі, наслідком цієї системи завжди ставала непоборима душевна подвійність, вагання поміж двома культурами – демократично-українською та деспотично-російською, і трагедією багатьох із них було те, що вони так і не наважилися до кінця життя рішуче порвати із тим, що їм роками нав’язувала імперська влада, а зрадити своїм дитячим спогадам та юнацьким ідеалам їм не дозволяла власна совість. Так і залишалися вони постійно на роздоріжжі, поміж Росією та Україною, поміж Азією та Європою, не приймаючи душею бюрократичної імперської системи, але й не в силах цілком порвати із нею. І душевні вагання нащадків гетьмана Розумовського є якраз яскравим прикладом цього.


65. Церква гетьмана Розумовського у Почепі.

Старший з Перовських, Олексій, народився 1787-го року у Почепі. Дуже скоро батько віддає його учитися до елітного пансіону, де казенна та казармова атмосфера вельми пригнічує та нервує хлопчика. Одного дня він вирішує бігти з пансіону, падає із забору та ламає ногу. Спогадом на все життя від цієї першої спроби вирватися за грати імперської системи залишається кульгавість. Але й вона не заважає талановитому хлопчику учитися, читати книжки, й 1805-го року Олексій Перовський вступає до Московського університету, а вже через два роки закінчує його із званням доктора філософії та словесних наук, захистивши, а потім і видавши друком свою докторську працю трьома мовами – французькою, німецькою та російською. Двохрічне навчання в університеті, де науки викладали українські професори Сохацький та Прокопович-Антонський, пробуджує в Олексія Перовського спрагу до вивчення української історії, яку тоді ще ніхто ретельно не систематизував – він збирає по архівах історичні матеріали, що стосуються України, та одночасно вирішує зайнятися й літературною діяльністю – пише план майбутнього роману з українського життя, у якому бажає показати, як деградує українське шляхетство в Російській імперії, позбавлене автономних прав, та приречене на зросійщення та провінційність. Але політичні події в країні заставляють Перовського відмовитися на якийсь час від літературних занять – 1812-го року, коли війська Наполеона загрожували існуванню Російської імперії, імперська влада звернулася й до українців, прохаючи нащадків козацької старшини створити українські козацькі загони для боротьби з французами, обіцяючи у свою чергу відродження на Україні такої системи, як була за часів Гетьманщини. Обнадієні владними обіцянками, представники козацьких родів збирають козацтво на війну (на Стародубщині створенням козацьких загонів 1812-го року займався Михайло Миклашевський). Не зважаючи на власну кульгавість, йде до українського війська й Олексій Перовський - у званні штаб-ротмістру 3-го українського козачого полку він бере участь у битвах під Дрезденом та при Кульмі. Там, у Німеччині, Перовський знайомиться з князем Миколою Репніним, у якого служить старшим ад’ютантом. У Дрездені Олексій залишається на два роки – служба під керівництвом українського патріота князя Репніна, особисте знайомство з великим німецьким письменником Гофманом, роблять великий вплив на подальший розвиток світогляду нащадка гетьмана Розумовського. Приїхавши у Росію, та побачивши як уряд у черговий раз зрадив інтереси українського козацтва, відмовившись від колишніх обіцянок, Перовський вирішує повернутися саме на Україну, туди де розпочиналися його дитячі роки.

Найближчим другом дитячих років Олексія була його сестра – Ганна Перовська. Норовистий батько віддав її заміж за старого графа Костянтина Толстого, але вже через кілька років цей нерівний шлюб розпався, і Ганна із маленьким сином Олексієм шукає допомоги у свого брата. 1822-го року у Почепі помирає Олексій Розумовський, а його маєтки у Північній Сіверщині переходять до його сина – Олексія Перовського. Перовський із сестрою та племінником перебираються сюди жити – з двома місцевими маєтками – Красним Рогом та Погорільцями буде пов’язане усе їхнє подальше життя. Сестрі Ганні більше сподобається Красний Ріг, а Олексій обирає для себе саме Погорільці, село, що розташоване на межі Сосницького та Новозибківського повітів Чернігівської губернії. Маленький племінник Альоша проводить свої дитячі літа в обох маєтках, а дядько, не створивши власної сім’ї, завжди поруч із ним, займаючись його вихованням та навчаючи його любові до рідного краю.

Свідомо відмовившись від державної служби на користь імперії, Олексій Перовський дає свою згоду лише на діяльність у якості попечителю Харківського учбового округу, бо Харків тоді був єдиним центром вищої освіти на сплюндрованій імперським урядом культурно Україні. Але кращі свої сили віддає Олексій Перовський тепер літературі, не сподіваючись, мабуть, що освітня система в імперській державі в змозі буде надати українцям справжнє патріотичне виховання. Наче чернець епохи Київської Русі, затуляється Олексій Перовський у своїх Погорільцях, аби писати тут свої літературні твори, і псевдонім себе бере відповідний – Антоній Погорільський, натякуючи цим на долю засновника Києво-Печерської Лаври Антонія, якому так само довелося тікати на Чернігівщину з охопленого політичними суперечками Києва в 11-му ст. Найкращі твори Антонія Погорільського були написані саме тут, на Північній Сіверщині, і місцевий побут, мова та звичаї сіверських українців з великою любов’ю та спостережливістю були відображені та знайшли своє місце на сторінках його романів та повістей.

У 1825-1828 рр. Антоній Погорільський пише та видає свою повість «Двійник, або Мої вечори в Малоросії», де, наслідуючи повістям свого улюбленого Гофмана, майстерно об’єднує в одне ціле реальність та фантастику, створюючи надзвичайний світ ілюзії та гротеску, що народжується та живе в його селі Погорільцях. Кожен вечір автор зустрічається у своєму домі з Двійником, добродушним та доброзичливим духом, з яким довгий час веде розмови про всякі незвичайні пригоди, які трапляються з людьми, та про події у потойбічному світі. Пригоди ці відбуваються у різних країнах світу – Німеччині, Франції, Москві, і співрозмовники, обговорюючи їх, завжди готові повірити у найфантастичніші випадки, зате довго сперечаються та ставлять під сумнів звичайні події звичайного життя, реальні та буденні. Навіть коли розмова заходить про духів та привидів, з'ясовується, що в них більше вірить сам автор, а його гість, сам виходець з іншого світу, більший реаліст, та існування духів повністю заперечує. Повість Погорільського, парадоксальна та приваблива, мала великий успіх у знавців літератури того часу. Навіть Пушкін згадував, що новелу «Лафертівська маківниця» , яка входила до складу повісті, прочитав «двічі та одним духом» . Саме завдяки цієї повісті Погорільського в українській та російській літературній мові з’являється слово «двійник» , а разом з тим і такий психологічний термін, як «роздвоєння особи» . Можливо, що таке саме «роздвоєння особи» відчував і сам Погорільський, нащадок українських козаків, але з юнацьких літ полоненик імперської системи освіти та суспільних правил.

Завершивши «Двійника», Олексій Перовський розпочинає працювати над головним романом свого життя, того, що задумав ще у молоді роки, навчаючись в університеті. Цей роман виходить друком у 1830-1833 рр. і стає першим великим за обсягом літературним твором з українського життя в російській та світовій літературі. Називається цей роман «Монастирка», і головні події його відбуваються також на Північній Сіверщині, там де жив і сам Погорільський. Головною героїнею роману є молода дівчина, Галечка Орленко, яка провела своє дитинство за мурами Петербурзького монастиря, відірвана від реального життя, та знайома з ним лише завдяки книжкам, що читала у монастирі. Орленко повертається на свою батьківщину, на Україну, з душею, переповненою благородними поривами, відкритою для пошуків правди та справедливості, але зустрічає на рідній землі лише застій та регрес. Місцеве дворянство, предки яких із зброєю в руках захищали свою свободу та незалежність Вітчизни, деградувало та перетворилося на живий брухт, не спроможний та не бажаючий нізащо боротися чи якось змінювати власне життя. Нащадки Богдана Хмельницького та Івана Мазепи виродилися у кумедного Клима Сидоровича Дюндика, який боїться власної жінки, та навчає своїх дочок французької мови за допомогою хитрого росіянина Софронича, що сам вигадує нібито «французькі» слова, та забиває ними голови своїх учениць. Висміює Погорільський у романі й українських перевертнів, таких як пан Прижков, що мав від свого народження прізвище Прижко, але вигідно зрусифікувався, і став нібито росіянином.

Крім безперечного патріотичного значення, роман «Монастирка» привертає увагу ще й як безцінний етнографічний матеріал, у якому автор у подробицях описав життя і побут мешканців Північної Сіверщини, у тому числі й Стародубщини. І хоча Погорільський не називає справжніх найменувань тих місць, де відбуваються події роману, але дослідники Сіверщини упевнено пов’язують їх з тими маєтками, які насправді належали Олексію Перовському – Погорільцями, Красним Рогом, Блистовою та Орлівкою. Точні та вірні до найдрібніших подробиць зарисовки садибного побуту допомагають і сучасним реставраторам відновити зруйновані часом та владою маєтки, що належали колись гетьману Розумовському та його нащадкам. Так, наприклад, про маєток у Красному Розі Антоній Погорільський пише так: «Верстах в трьох від маєтку Ганни Трохимівни, на путівці, втім досить широкій та не дуже тряській, стоїть невеликий, дерев'яний, новий будиночок, оббитий тесом, із залізною крівлею, зеленим кольором забарвленою. В будинку цьому сім світлих великих вікон, є мезонін з балконом і крім того ганька - рід відкритих сіней, де малоросіяни охоче проводять вечори на прохолоді» . Увесь роман наповнений такими етнографічними подробицями, які розповідають про те, як мешкали, у чому ходили, які страви готували та як розмовляли мешканці нашого краю.

Саме цей народний колорит роману привернув до нього увагу літературного суспільства. «Літературна газета», у якій друкувався цей твір Погорільського, відзначала «жвавість картин, вірність описів, щасливо схоплені риси характерів малоруських та чудову мову» «Монастирки». А відомий російський літературний критик Петро В’яземський додавав: «Ось справжній і, ймовірно, перший у нас характерний роман» . Роман «Монастирка» відкрив для читаючої публіки Російської імперії справжню Україну, поборену, але нескорену, Україну, що живе своїм, відмінним від Росії внутрішнім життям, яке не по-силам подолати будь-яким русифікаторам. Мабуть вірогідно, що молодий Гоголь (який, до речі, навчався у Ніжинській гімназії вищих наук саме тоді, коли попечителем її, як і всього Харківського учбового округу, був Олексій Перовський), у той час, коли бідував у Петербурзі, зазнавши невдачі з своєю німецькою драмою «Ганс Кюхельгартен», саме ознайомившись з українськими творами Антонія Погорільського, що мали тоді неабиякий успіх у суспільстві, почав писати свої українські оповідання. В усякому разі, авторитетний знавець тогочасної літератури Євген Баратинський, вперше прочитавши гоголівські «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», писав: «Я приписував їх Перовському, хоч я зовсім в них не узнавав його» . Етнографічна достовірність та правдивість твору Погорільського відзначається корінними мешканцями Стародубщини навіть зараз, через 175 років після написання. Так історик-архівіст зі Стародубщини Л. Соріна, у своїй статті в газеті «Віче Твері», присвяченій 220-ти річчю з дня народження Погорільського, так характеризує «Монастирку»: «Роман відзначається прекрасною мовою, психологічною та етнографічною вірністю: письменник і в дитинстві, і в зрілі роки довго жив в Малоросії, в своїх маєтках Погорільцях та Красному Розі (нині Брянська область). Будучи уродженкою цих місць, я із задоволенням відзначала стійкість характерів, звичаїв, манер, описаних в романі. І через 200 років мені чується той же малоруський говір, інтонації у жителів колишньої Гетьманщини» . Оці слова є красномовним свідченням неперевершеного таланту Олексія Перовського в описанні життя та побуту своїх земляків. Жаль лише, що та сама культурна «подвійність», яку висміював Антоній Погорільський в характерах тогочасних «освічених» українців, не обминула боком й авторку цієї чудової статті у тверській газеті – інакше вона б не називала рідну українську мову «малоруською». Але це якраз і є наслідки повальної імперської русифікації, яку провадили імперські власті впродовж уже більше, як 200 років. Так що твори Антонія Погорільського залишаються актуальними і зараз.


66. Олексій Перовський. Портрет К. Брюллова.

Серйозно займаючись літературою, не забував Олексій Перовський і про виховання власного племінника, до якого він, не маючи своїх дітей, відносився як до рідного сина. Малий Альоша Толстой разом із дядьком їде у подорож до Європи – в Німеччину та Італію, де знайомиться з видатними пам’ятками античної старовини, творіннями майстрів Відродження та сучасними діячами німецької культури (в Олексія Толстого на все життя залишиться згадка, як він, маленьким, сидів на колінах у самого Ґете). Буваючи з племінником у Петербурзі, Перовський знайомить його з Жуковським та Пушкіним, яким показує перші літературні спроби Толстого. Дядько поволі формує літературний смак свого племінника, привчає його до творчої вимогливості. Листи Перовського до нього наповнені літературними порадами. Вельми красномовним, наприклад, є відомий випадок, коли Перовський, поступаючись, мабуть, нетерпеливому бажанню юного автора, опублікував в одному з періодичних видань його вірш, помістивши поруч строгу критику на нього, з тим щоб вказати юному письменникові на передчасність його бажання друкувати свої твори. Виховував Олексій Перовський в свого племінника й любов до рідного краю, буваючи з ним у сусідніх з Погорільцями та Красним Рогом селах, де разом слухали вони народні оповідання місцевих селян та їхні пісні. Саме Красний Ріг називатиме все своє життя справжньою батьківщиною Олексій Толстой. Наслідуючи дядькові, кине й він блискучу кар’єру в Петербурзі, аби прожити своє життя у Красному Розі, на справді рідній землі. Стародубські народні легенди стануть основою перших «справжніх» літературних творів Толстого, які підпише він псевдонімом «Краснорозький» , наслідуючи й тут «погорільський» псевдонім дядька. Любов до Європи, до демократичних традицій Київської Русі, рішуче неприйняття деспотичного режиму Московської Русі та сучасної йому Російської імперії – усі ці принципи та ідеали були закладені у свідомість Толстого саме його дядьком – Олексієм Перовським. У Краснорозькому ж парку, в пам'ять про справжню дружбу племінника та дядька, залишиться чудовий березовий гай, який вони разом насадили.

Але та сама «подвійність» у культурному світосприйняттю освіченого українця в Російській імперії, яку так влучно описав та висміяв у своїх творах Антоній Погорільський, мала магічну силу й над ним самим. Не зважаючи на сумні спогади з років власного дитинства, коли його юну душу намагалися умертвити офіційною казенщиною в елітному пансіоні, Перовський віддає до подібного пансіону й свого племінника, бо вважає, що вижити в бюрократичній державі можливо лише «привившись» від великодержавного офіціозу у дитинстві. Та все-таки відчуття власної провини постійно гризе його душу, бо він бачить, що племіннику в пансіоні так само важко, як було важко і йому, і що нічого за тридцять літ в імперській системі виховання не змінилося. Одного разу Альоша Толстой розповів дядькові під час його відвідань у пансіонаті, зворушливу історію про те, як гуляючи на пансіонатському дворі, він подружився з куркою, і як врятував її від куховарки, яка хотіла зробити з неї бульйон. Зворушений до глибини душі цією дитячою розповіддю, в якій відчувалася трагічна самота маленької людини, позбавленої друзів і свободи, Олексій Перовський пише для племінника казку «Чорна курка або підземні жителі» , казку, яка повинна була надати хлопчику силу духу, та навчити його чесності, благородству та мужності. Казка ця і зараз є улюбленою для багатьох дітей, як в Росії, так і на Україні.

В останні роки свого життя Олексій Перовський важко хворів, і 1836-го року разом з сестрою та племінником відправляється для лікування у Європу, але по дорозі, у Варшаві, помирає. Згідно з його заповітом, Красний Ріг та Погорільці переходять у володіння Ганни та Олексія Толстих. Але перебувати у Погорільцях Толстой більше не міг, бо все там нагадувало про недавню кончину любимого дядька. Відтепер саме Красний Ріг стає центром українського культурного життя на Стародубщині, ставши свідком довгої еволюції Олексія Толстого на шляху подолання власної «подвійності» та імперського виховання.

Свої патріотичні ідеї, демократичний, європейський погляд на світ, Олексій Перовський залишив у спадщину й іншим своїм племінникам, дітям іншої своєї сестри – братам Жемчужниковим. В першій половині 30-х років 19-го ст. місто Почеп та Красний Ріг неподалік від нього, стають місцями частих зустрічей представників роду Перовських, та справжньою школою, коли молоді племінники уважно слухали та навчалися в свого знаменитого дядьки. Крізь усе своє життя пронесуть брати Жемчужникови любов до свободи, ненависть до деспотії та бюрократії, тобто ті демократичні принципи, які виховував в них Антоній Погорільський. Результатом спільної праці молодих братів та Олексія Толстого стане образ Козьми Пруткова, гіперболізована постать імперського бюрократа, поета – чиновника Пробірної палатки, який перш за все і завжди чиновник, бюрократ, «слуга держави», а вже потім поет, лірик, громадянин. Козьма Прутков це типовий вихованець імперської системи, «гвинтик» у державному механізмі, рабські покірливий перед вищестоящими, та пихатий і жорсткий з усіма тими, хто стоїть на адміністративних східцях нижче нього. Крилаті афоризми Пруткова, такі як «Пильнуй!», «Старанність усе пересилює! (буває, що старанність пересилює і розум)» та «Якщо на клітці слона прочитаєш напис «буйвіл», не вір очам своїм» , не втратили своєї актуальності й зараз, особливо у сучасній Російській державі, де бюрократизм мабуть у декілька разів перевищує той, що був колись у Російській імперії. Один з творців образу Козьми Пруткова, Олексій Жемчужников згадував, що саме його взяти участь у цьому проекті змусили відомі слова придворного драматурга Миколи І Нестора Кукольника, автора драми «Рука всевишнього вітчизну врятувала» (про події 1812-го року), який сказав: «Якщо государ накаже мені стати акушером, завтра ж буду акушером».

Поет Олексій Жемчужников народився 1821-го року у Почепі. Наслідуючи дядькові Олексію Перовському та двоюрідному братові Олексію Толстому, принципово покинув державну службу у російському Сенаті, де на нього чекала блискуча кар’єра, та покинувши імперію, більшу частину життя провів за кордоном, у Європі, звідки відкликався гострою сатирою на політичні події у Росії. Та сама духовна «подвійність», яку відзначав в зросійщених українцях Антоній Погорільський, набула в характері та літературних творах Олексія Жемчужникова найвищого рівня. Любов і нелюбов до Росії, рішуче неприйняття деспотичного ладу імперії та рабської покірливості владі з боку загальної маси росіян, і разом з тим нестача сили, для того, аби назавжди відмовитися від цього жахливого тягаря чужої для українця азійської культури – усі ці якості яскраво висвітилися в поезії та світогляді Олексія Жемчужникова, який розпочав своєю творчістю новий етап російської суспільно-літературної традиції, традиції, яка є актуальною в сучасній Росії і зараз (згадаємо хоча б рядки з пісні сучасного зросійщеного українця, Юрія Шевчука: «Родина – пусть кричат: «уродина», а она нам нравится, хоть и не красавица!») .

Мотиви одночасної любові та нелюбові до Росії є характерними мотивами усієї творчості Олексія Жемчужникова. Так в одному з віршів він пише про Росію: «Нам, сынам твоим, известно, как на твоем просторе тесно, и в узах мучится душа!» . В іншій поезії поет з неприхованим обуренням звертається до казенних патріотів, які підмінюють справжню любов до батьківщини грубою національною зарозумілістю та шовінізмом: «Вы все, в ком так любовь к отечеству сильна, любовь, которая все лучшее в нем губит - и хочется сказать, что в наши времена тот честный человек, кто родину не любит» . Оце: «та чесна людина, хто батьківщину не любить», й стало справедливим вироком від Олексія Жемчужникова російському великодержавному шовінізму, який розпускає свої смердючі пари й у наші часи.

Але найбільшим внеском Олексія Жемчужникова до скарбниці усієї демократичної літератури на теренах колишньої імперії, стала його поезія «Осінні журавлі» , що була написана у німецькому Югенгеймі 28 жовтня 1871-го року. У цьому вірші з нечуваною силою висловилася й нудьга поета за загубленою батьківщиною, і його розуміння, що деспотично-імперська Росія ніколи не стане для нього справжньою Вітчизною, і гірке знання, що й іншої рідної землі для нього ніколи вже не буде. Недаремно ця поезія стала визнаним гімном усіх емігрантів, з усіх часів, з різних куточків Російської та Радянської імперій.

Сквозь вечерний туман мне под небом стемневшим
Слышен крик журавлей всё ясней и ясней...
Сердце к ним понеслось, издалёка летевшим,
Из холодной страны, с обнаженных степей.
Вот уж близко летят, и все громче рыдая,
Словно скорбную весть мне они принесли...
Из какого же вы неприветного края
Прилетели сюда на ночлег, журавли?..

Я ту знаю страну, где уж солнце без силы,
Где уж савана ждет, холодея, земля
И где в голых лесах воет ветер унылый,-
То родимый мой край, то отчизна моя.
Сумрак, бедность, тоска, непогода и слякоть,
Вид угрюмый людей, вид печальный земли...
О, как больно душе, как мне хочется плакать!
Перестаньте рыдать надо мной, журавли!..

Особливо стали популярними «Журавлі» Жемчужникова у 20-30-ті роки 20-го ст., коли велика хвиля еміграції осіла у Європі, ховаючись від жорстокості більшовиків, які захопили владу у Росії. Гірке розуміння того, що російський народ у своїй масі сприйняв і навіть полюбив нове керівництво так саме, як він покірливо приймав і стару владу, якою б жорстокою вона не була, призвело до переробки виконавцями останніх рядків вірша (який став уже піснею, справді народною) на такий кшталт:

Холод, голод, тоска, непогода и слякоть,
Вид усталых людей, вид усталой земли,
Как мне жаль мой народ, как мне хочется плакать!
Перестаньте ж рыдать надо мной, журавли.

А з кінця 30-х років 20-го ст., коли у Росії в масовій кількості почали з’являтися політв’язні, люди, що покидали рідну землю не добровільно, а примусово, і на яких дуже часто чекала неминуча смерть у концтаборах радянського режиму, кількість нових варіантів старих «Журавлів» стала неухильно зростати, пропорційно тій кількості людей, яким, не за своєю волею, довелося відвідати сталінського «щастя». Так з’явилися «Журавлі над Колимою» , пісня, де рядки старих, жемчужниківських «Осінніх журавлів», просто загубилися під напором нової, ще страшнішої правди про жорстокість російських владарів.

Здесь на русской земле я чужой и далекий.
Здесь на русской земле я лишен очага.
Между мною – рабом, и тобой – синеокой,
Вечно сопки стоят, мерзлота и снега.

Я писать перестал, письма плохо доходят.
Не дождусь от тебя я желанных вестей.
Утомленным полетом на юг птицы уходят.
Я гляжу на счастливых друзей – журавлей.

Пролетят они там над полями, лугами,
Над садами, лесами, где я рос молодым.
И расскажут они голубыми ночами,
Что на русской земле стал я сыном чужим.

Рассветает сирень у тебя под окошком,
Здесь в предсмертном бреду будет только зима…
Расскажите вы всем, расскажите немножко,
Что на русской земле есть земля Колыма.

Расскажите вы там, как в морозы и слякоть,
Выбиваясь из сил, мы копали металл.
О, как больно в груди, как мне хочется плакать,
Только птицам известно в развалинах скал.

Я не стал узнавать той страны, где родился.
Мне не хочется жить, хватит больше рыдать.
В нищете вырастал, я с родными простился.
Я устал, журавли. Вас не в силах догнать.

Год за годом пройдет, старость к нам подкрадется.
И морщины в лице, не мечтать о любви.
Неужели пожить по-людски не придется?
Жду ответ, журавли, на обратном пути.

Пролетите вы вновь мимо скорбных распятий,
Мимо древних церквей и больших городов.
А прибудете вы, вам откроют объятья
Молодая весна и цветенье садов.

Пролетайте же вновь над Украиной милой,
Караваны гусей, лебедей, журавлей,
Над рязанской землей, над Москвою красивой,
Возвращайтесь скорей, жду желанных вестей.

Бувало, що співали цю пісню й українські в’язні, особливо ті з них, хто вже сильно зросійщився, за тривалі роки імперського панування над Україною. Тоді деякі рядки цієї пісні переробляли ось таким чином: «Так летите же вы над моей Украиной» , і ще: «Журавли, мой привет передайте прощальный Украине-земле и родной стороне» . Так мінялися імперії, а деспотія залишалася на просторих землях Євразії. Тому пісня «Журавлі» актуальна в Росії і зараз.

З чотирьох братів Жемчужникових лише один Лев зумів подолати оте трагічне відчуття «подвійності», яке нав’язувало російським українцям імперська влада. Лев Жемчужников рішуче відкинув усі стереотипні брехливі принципи, згідно з якими освічена людина в імперії повинна була цуратися «українськості», як чогось грубого або кумедного. Лев Жемчужников згадав, що він є українець, і що предки його були українцями, та присвятив своє життя українській культурі та українському народові. Народившись 1828-го року, 1849-го він поступає вчитися до Петербурзької Академії Мистецтв, де його учителем стає славетний художник Карл Брюллов. Саме від Брюллова Жемчужников узнає про трагічну долю іншого його ученика, Тараса Шевченка, який саме цієї пори починав відбувати покарання у киргизьких степах, із знущальною забороною «писати та малювати» . З цього часу Великий Кобзар стає справжнім кумиром для Льва Жемчужникова, який весь свій талант віддає Україні, та як художник, продовжує ту справу, яку розпочав Тарас. 1852-го року, закінчивши навчання, Лев Жемчужников відправляється жити на Україну, де збирає український фольклор та змальовує у своїх картинах та графічних малюнках життя українського народу, таким, як воно є, і яким було за часів Гетьманщини. Кращими картинами Льва Жемчужникова стали: «Кобзар» (1854), «Лірник у хаті» (1857), «Козак їде на Січ» (1857), графіка «Жниця» (1851), «Козак у степу» (1853), «Покинута» (1860), «Українка», «Хлопчик-жебрак», «За штатом» та інші.

Не забував ніколи Лев Жемчужников і про Великого Кобзаря. Він посилав Тарасові гроші на заслання, а коли Шевченкові дозволили нарешті повернутися, мріяв про зустріч. Це був період деякого поліпшення загальнополітичної атмосфери у Російській імперії у перші роки царювання Олександра ІІ. 1857-го року Пантелеймону Кулішу вдалося отримати дозвіл від імперської цензури на друкування своїх «Записок про Південну Русь» , де серед інших матеріалів він розмістив і фольклорну працю Льва Жемчужникова. Екземпляр цих «Записок» Куліш вислав Тарасу Шевченку, який тільки-но повертався Волгою зі свого десятирічного заслання. Праця Жемчужникова більше від усього іншого сподобалася Тарасу. Шевченко, який тоді ще не знав, що Жемчужников є українцем, нащадком гетьмана Розумовського, вважав його просто російським аристократом, який закохався в український народ. По прочитанні «Записок» Шевченко залишив запис у своєму «Щоденнику»: «Як би я щасливий був побачити цю людину, яка так щиро, нелицемірно полюбила мою милу, рідну мову і мою прекрасну, бідну батьківщину» . Але довідавшись про Жемчужникова більше, Шевченко називає вже його «добрим, великодушним своїм земляком» , а в листі до Куліша пише: «Що се за дивний, чудний чолов’яга Л. Жемчужников!» . Бажаючи й сам познайомитися з Жемчужниковим, Тарас пише 4 січня 1858-го року своєму другу М. Лазаревському: «Чи не знаєш ти, де живе отой Жемчужников? Як знаєш, то напиши мені» . Зустріч двох синів України відбулася у Петербурзі того ж самого року, і з того часу Шевченко й Жемчужников стали друзями.

В останній раз вони зустрічалися 1860-го року, за кілька місяців до смерті Великого Кобзаря. Смерть Тараса глибоко вразила його друга. Лев Жемчужников був одним із перших серед тих, хто залишив для потомків свої спогади про зустрічі з Тарасом. Вже 1861-го року в «Основі» (єдиному україномовному журналі, що дозволено було друкувати в Російській імперії) з’явився «Спогад про Шевченка» Жемчужникова, завдяки якому для нас назавжди залишається відкритою ще одна сторінка з життя Великого Кобзаря. Тепер, після смерті Тараса, Жемчужников вважав своїм обов’язком як художник, продовжити велике діло свого друга. Він розпочинає нову велику серію картин з українського життя, з української історії, ту саму «Живописну Україну», яку мріяв створити Тарас, аби українська минувшина, великі пам’ятки української історії, не загинули навіки для нащадків під руйнівними рухами імперської машини. Протягом 1861-1862 рр. Лев Жемчужников видає додатком до «Основи» 48 офортів, свою «Живописну Україну» , яка стала подякою від художника великому поетові. Так нащадок українського гетьмана Розумовського Лев Жемчужников повернувся до України та українства.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

ля жителів Берестейщини українці – це вже „закордон”, хоча і недалекий. На запитання Чи у вас співають? селяни розцінювали свою пісенну культуру своєрідно, порівнюючи її з сусідньою закордонною територією і тому часто доводилось чути: Та у нас не дуже, так щоб співали, от там на Україні – от там вже співають хороше… В одному селі, зайшовши до магазину, розговорилася з продавщицею. Дізнавшись, звідки я та чим займаюсь, вона пожвавішала: Ой, я так люблю українську мову та українські пісні, там так гарно співають. Була я в Любешівському районі [Волинська область – Л. Л.] на весіллі (в мене чоловік звідти), то так мені сподобалось! Говорячи це, вона навіть не зауважила, що спілкується зі мною мовою, якою я до неї звернулась, тобто, українською. Коли ж звертаєш на цей факт увагу своїх співрозмовників, вони замислюються, проте рідко погоджуються з твердженням, що розмовляють українською. Думаю, це зумовлено обережністю: а хто зна, що за людина приїхала, і чому вона допитується. Та й сталінські та брєжнівські часи, коли за одне необережне слово людина потрапляла за ґрати, не так далеко увійшли в минуле, щоб їх забути. Але всі мої співрозмовники стверджували, що білоруською у них не говорять, хіба у школі учать, а так – або по-мєсному, або по-російському. Рідко у селах зустрічались люди із визначеною національною свідомістю, переважно із прошарку сільської інтелігенції. Проте таких людей надзвичайно мало, тому що намагання відродити українську культуру на території Білорусі за радянських часів сприймались як вияви націоналізму, а всі націоналісти, як правило, піддавались репресіям, отож бо мало хто і лишився.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka