Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Новость: самая комфортная доставка воды Харьков от компании Аква-сервис. . лучшие услуги контекстной рекламы сдесь
лічилка
Наші предки на Дону в добу Київської Русі

Наші предки на Дону в добу Київської Русі.

В уяві українців епохи розквіту Давньокиївської Держави, Дін був могутньою рікою Великого Степу, східним кордоном, за яким розлягалося безкрає Дике Поле, вороже і чарівне, яке породжувало у своїй глибині незчисленні орди кочовиків, що насувалися і насувалися зі Сходу на Україну. За аварами приходили хазари, хазар заступали печеніги, їм на зміну з’являлися половці, які у свою чергу тонули та розтворялися у бездонній хвилі монголо-татар. Київські князі намагалися зупинити ці орди, в час найбільшого посилення своєї держави мріючи про створення надійного рубежу проти завойовників саме на берегах «великого Дону», як називав тоді цю ріку народний поговір.

Прикордонні землі на південному сході займало тоді давньоукраїнське плем’я сіверян, яке в свої найкращі роки контролювало величезну територію від Десни на півночі до Дону на півдні. Центром політичного життя сіверян був Чернігів, а Чернігово-Сіверське князівство формувалося в той час як державно-племінне утворення цього українського етносу. На згадку про ті часи, коли сіверянами надійно контролювалося узбережжя нижнього Дону, залишилася в українській мові назва найбільшої його притоки – Сіверського Дінця, четвертої за розмірами ріки України, що тече територіями сучасних Харківщини, Донеччини та Луганщини, а також Білгородською та Ростовською областями Росії.

В результаті важкої і тривалої боротьби зі степовими кочовиками, чернігово-сіверські князі змогли закріпитися на берегах Керченської протоки, на Таманському півострові та в східному Криму, створивши тут Тмутараканське князівство, прообраз майбутньої Запорізької Січі. Як згодом і на Запорізьку Січ, відправлялися до Тмутаракані відчайдушні люди з усієї тодішньої України, протистояти наступу Великого Степу на цьому, відірваному від решти України, острівці-клаптику рідної землі. Тмутараканське князівство займало вигідне стратегічне становище, перекриваючи єдиний морський вихід з Озівського моря до Чорного. Дружини чернігово-сіверських князів рухалися щороку річками Десною, Сеймом та Сіверським Дінцем до Дону, а далі на Тмутаракань, єднаючи таким чином Чернігів з його південними землями. Лише феодальна роздробленість та ворожнеча князів один до одного, змусила наших предків піти з Тмутаракані та берегів Дону, віддавши ці землі надовго ворожим кочовикам.

Але спомин про старі часи, коли Дон вважався «руською рікою», ще довго жив у пам’яті наших предків. Надія на повернення донських берегів до складу Київської Держави спалахувала у серцях князівських вояків, коли вони відправлялися у похід, у негостинний тепер для них половецький степ. Особливо яскраво це сакральне відношення до Дону відобразилося у найбільшому творі нашої літератури кінця 12-го ст. – «Слові о полку Ігоревім». Невідомий нам автор «Слова» відноситься з величезною пошаною до цієї ріки. За його словами, князь Ігор звертається перед походом до своєї дружини, пояснюючи своїм бойовим побратимам, що головною метою його війни з половцями є повернення потомків сіверян (а Ігор князь новгород-сіверський) на донські береги:

«Всядьмо, браття, на свої бистрі коні,
та на Дін синій поглянемо».

Спала князю на ум охота —
і жадоба спробувати Дону великого
знамення йому заступила.

«Хочу бо, — сказав, —
списа переломити кінець поля Половецького;
з вами, русичі,
хочу голову свою положити
або напитися шоломом з Дону!»

І далі Дін постійно має символічну та знакову роль у цій славутній поемі. Автор пропонує «солов’ю часу давнього» Бояну співати про те, що «не буря соколів занесла через поля широкі –галки стадами біжать до Дону великого». Поспішають туди й половці:

І половці небитими дорогами
побігли до Дону великого;
кричать вози їх опівночі,
мов лебеді сполохані:
Ігор на Дін воїв веде!

Гзак біжить сірим вовком,
Кончак йому вслід править до Дону великого.

Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам поломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькі,
на ріці на Каялі,
біля Дону великого!

О Руська земле, уже за горою ти!

Половці ідуть від Дону,
і від моря,
і з усіх сторін руські полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили червленими щитами.

Встала обида в силах Даждьбожого внука,
ступила дівою на землю Трояна,
Заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону.

Про те, що метою Ігоря було повернення до складу Русі донського узбережжя та Тмутаракані, розповідають у поемі і бояри київському великому князю Святославу:

І сказали бояри князю:
«Уже, княже, туга ум полонила;
се бо два соколи злетіли з отчого стола золотого
пошукати града Тмутороканя,
або напитися шоломом з Дону».

Так зберігалася в українському народі згадка про ті могутні часи, коли Дін був українською рікою.



До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Перша в світі газета почала видаватися у Китаї з VIII ст., а в країнах західноєвропейського Старого Світу — з XVI ст. Спочатку тогочасні європейські газети називалися «летючими листками». Так, у 1621 р. англійський «летючий листок» під назвою «News from Poland», який друкувався в Лондоні, вміщує інформацію про воєнні успіхи українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka