Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 вересня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Міждержавні відносини між Україною та Доном у 1918-1919 рр.

Міждержавні відносини між Україною та Доном у 1918-1919 рр.

Від самого початку утворення Донської Республіки, її керівники прикладали багато зусиль, аби встановити гарні, добросусідські зв’язки з незалежною Україною.

Вже 11 травня 1918-го року, за 7 днів до проголошення незалежності Дону, до Києва прибув генерал Олександр Черячукін, якого отаман Петро Краснов відправив як представника всього донського козацтва, з пропозицією встановити тісні політичні та економічні зв'язки з Україною. Після проголошення незалежності Доном, Олександр Черячукін набув повноваження державного посла Донської Республіки в Україні. Незабаром до Києва прибув міністр торгівлі і промисловості Дону Володимир Лебедєв, аби разом з Черячукіним взяти участь в підготуванні до підписання великого міждержавного Договору між Доном та Україною. Українську делегацію на цих переговорах очолював міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко.

Переговори між державами не були легкими. Від самого початку обидві країни мали територіальні претензії одна до одної. Україна прагнула приєднати до себе Таганрізький округ і західні волості колишньої Області війська Донського понад річкою Калитвою, що були заселені українцями. Ці землі вже були окуповані українськими військами після спільного наступу з німцями проти більшовиків, і український уряд, в якості вчинку доброї волі, відразу передав донцям місто Ростів, також відбитий у більшовиків у травні 1918-го року. Та не задовольняючись цим подарунком, Краснов вимагав від України повернення Таганрогу та всіх українських земель Донщини. Мало того – донці мали сміливість претендувати й на суто українські землі: Старобільський повіт Харківської губернії та місто Луганськ Катеринославської губернії. На жаль, український уряд не виявив повною мірою на цих переговорах державної мудрості та далекозорості, поступаючись заради встановлення добрих стосунків з сусідами інтересами свого народу.

Переговори продовжувалися два місяці. Нарешті, зважаючи на більшовицьку загрозу, обидві сторони пішли на поступки. 7 серпня 1918-го року уряди Української Держави і Дону підписали договір, за яким визнали незалежність обох країн і зрікалися територіальних претензій. Міждержавний кордон було встановлено по старій адміністративній межі між Областю війська Донського з одного боку, та Воронізькою, Харківською і Катеринославською губерніями з іншого. Таким чином Україна віддавала Дону Таганріг і Міллерове, а донський уряд визнавав права України на етнічні українські землі Східної Слобожанщини, в Воронізькій губернії Росії. В районі Маріуполя до України була приєднана невелика територія для забезпечення цілісності управління містом та портом. Крім того Донська Республіка визнавала економічні інтереси Української Держави в Таганріжщині, зобов’язуючись підготувати до підписання господарську угоду щодо спільного використання Україною та Доном промислових потужностей цих земель. Договір також передбачав зрівняння в політичних правах українців та донських козаків, що проживали в Донській республіці, та встановлював оборонний і торговельний союз між двома державами.

Політичний союз та економічна співпраця України і Дону зміцнювали їхні позиції в спільній боротьбі проти російських більшовиків. Разом з тим залишалися невирішеними важливі проблеми глобального масштабу. Донський уряд нібито згоджувався на утворення в майбутньому спільної федерації України, Дону, Кубані та Криму під головним керівництвом України, але разом з тим мріяв і про створення на противагу Україні іншого державного союзу усіх козачих земель під верховенством Дону. До цього так званого «Доно-Кавказького союзу» мала увійти велика територія від середньої Волги до Кавказу і від Чорного моря до Каспійського. У випадку утворення, територія цієї держави була б не меншою від території України, і в такий засіб донські керівники могли б з більшою силою тиснути на Україну. Так, на словах підтримуючи більш тісний союз Дону, України та Кубані, на справді Краснов та його поплічники таємно підбурювали кубанців проти єдності з українцями.



Державний кордон між Україною та Доном згідно з Договором від 7 серпня 1918-го року.

дружній Договір з Доном, Українська Держава взяла на себе обов’язки представляти Донську республіку на переговорах з Радянською Росією, що відбувалися у цей час, адже незалежність України була офіційно визнана червоною Москвою в наслідок Берестейського миру, а самостійність Дону, крім України, не визнав поки ніхто. 15 серпня 1918-го року голова Української мирної делегації на переговорах Сергій Шелухін передав російській делегації ноту з повідомленням, що Україна визнала Донську республіку суверенною державою і уклала з нею договір щодо кордонів,та вимагала від Росії також негайного визначення прикордонної межиз Доном в районі Вигоньського озера та Новохопьорська.

На визнання Україною Дона Радянська Росія відповіла справжньою істерикою, адже цим актом рушилася далі та сама російська імперія, яку на словах знищували більшовики, але на ділі мріяли відродити під своєю владою та під новою назвою. 24 серпня російська мирна делегація заявила протест проти визнання Україною Донської республіки. Але Україна не звертала уваги на цю істерику, та продовжувала працювати з донським урядом в галузі створення спільного економічного району на Таганріжщині. 26 серпня Рада міністрів Української Держави заслухала заяву міністра закордонних справ про необхідність розробити разом з представниками Донського уряду текст додаткової угоди з торгово-фінансових питань до вже ратифікованої угоди з цим урядом від 7 серпня 1918-го року. А 2 вересня Рада міністрів схвалила кандидатуру посла Української Держави до Донської республіки, яким став Михайло Сливинський. Довідавшись про це, Радянська Росія вчинила Україні черговий демарш. 10 вересня на міждержавних переговорах дійшло до палких суперечок – Росія протестувала як проти визнання Україною Дона, так і проти намагань України прилучити до себе Крим. У відповідь на це 14 вересня українська рада міністрів уповноважила міністра торгівлі і промисловості разом з міністром шляхів сполучень підписати додатковий договір з урядом Дону відносно спільного регулювання питань, що стосувались Донецького басейну.18 вересня був нарешті підписаний так званий «Таганрізький договір» –Донське керівництво змушено було визнати економічні права України на Таганрізький край. Згідно з цим договором в складі Донської держави створювався Таганрізький промисловий район. Керівництво ним здійснювала спільна українсько-донська комісія, що дислокувалася у Харкові.

Саме в ці часи відбувалися в Донській державі важливі політичні зміни. 15 вересня Донська республіка була перейменована на Всевелике Військо Донське. Отаман Краснов перебирав до себе все більше диктаторських повноважень, в умовах неоголошеної війни з більшовиками намагаючись перетворити Донщину на кшталт українського Гетьманату в мініатюрі. Усі права українського народу в новій державі зберігалися, і навіть збільшувалися. Петро Краснов постійно нагадував про свої особисті гарні стосунки з гетьманом Скоропадським. Знов був підтверджений намір Дону створити в найближчім часі єдину державу з Україною та Кубанню. Кубанська говірка (так звана «балачка»), під назвою кубансько-донського діалекту української мови, була визнана однією з державних мов Всевеликого Війська. Був ухвалений і державний прапор Дону. Його кольори нагадували українські – під жовто-синім полотнищем знаходилася червона смуга. Цей триколор визначав три головні національності Донської держави (червона стрічка – українці, синя – козаки, жовта – калмики). І якщо в першому варіанті офіційних пояснень донських національних кольорів, у травні 1918-го, червона смуга символізувала собою російських селян, що жили на Дону, згодом, із зростанням антиросійських настроїв в донського керівництва (через те, що російські селяни активно підтримували більшовиків в боротьбі з козаками), символіка нижньої смуги прапора стала мінятися – спочатку вона стала символом усіх «іногородніх»: українців, вірменів та росіян, а згодом лише українців, а саме запоріжців, які разом з донцями та калмиками складали колись кістяк донського козачого війська.



Державний прапор Всевеликого війська Донського 1918-го року.

приязнь з боку Краснова до України осінню 1918-го року пояснялася дуже скрутним становищем донського війська у протистоянні з більшовиками. Поки на Україні знаходилися німецька армія, більшовики обмежувалися лише збройними провокаціями проти обох новоутворених держав. Та антикозача більшовицька агітація на Дону мала свої наслідки – російські та українські селяни ставали «п’ятою колоною» в тилу Донської держави, і ця ситуація дуже непокоїла Краснова. Він постійно вимагав від гетьмана Скоропадського допомоги як зброєю так і людськими ресурсами, і допомогу цю отримував – на Дін з України йшла і зброя, і добровільці, в першу чергу з колишніх офіцерів царської армії, яких таким чином позбувалася Україна як небезпечного проросійського чинника. Та з початком революції у Німеччині трапилася на Дону катастрофа. 21 листопада в Київ прибуває повноважний посланник Всевеликого Війська Донського генерал Черемухін,який благає гетьмана Скоропадського надати Дону термінову збройну допомогу, але гетьман і сам неупинно губить владу на Україні. Краснов змушений був кинути свій уряд, та тікати під захист генерала Денікіна, навіки позбувшись ідеї відродити незалежний Дін. Але керманичі російського білогвардійського руху, які мріяли відродити «єдину неділиму Росію», ставилися до Краснова з презирством, як до сепаратиста та німецького ставленика. Колишній «отаман незалежного Дону» стає в них лише редактором невеличкої армійської газетки, а згодом перебирається у Німеччину, до своїх колишніх союзників. Тут, в осередку російських емігрантів, він виставляє тепер себе як справжнього «великодержавного» патріота, який нібито ніколи навіть не мріяв про незалежність Дона. Про українського гетьмана, перед яким він плазував у 1918-му році, в своїх мемуарах, в Берліні 1922-го року, Краснов пише так: «Скоропадський був зрадником, зрадниками були всі українці». Подальша доля цього перевертня відома – з приходом до влади Гітлера він служить нацистам, в роки Світової війни агітує донців воювати проти СРСР, з крахом Гітлера тікає до англійців, в їхню зону окупації, але виданий ними радянській владі, та в січні 1947-го року, за вироком суду, скараний на горло в Лефортовській в’язниці. В наші часи він один з героїв сучасних донських незалежників.

Літом 1919-го року війська генерала Денікіна увійшли на Україну та готувалися захопити Київ. Російські великодержавники зі штабу Добровольчої армії мріяли знов підпорядкувати Україну собі, але разом з тим бачили й силу українського національного руху, який вельми підвищився з 1917-го року. 25 серпня в Таганрозі, де знаходилися Ставка Антона Денікіна, було підготоване «Звернення головнокомандуючого до населення Малоросії», яке стало політичною програмою нової влади у відношенні до українців. Цим зверненням білогвардійські великодержавники намагалися в першу чергу з’ясувати і для себе, і для підкорених ними українців, чим є Україна та її народ для російських окупантів в нових умовах великого піднесення національної свідомості, адже після рішучих спроб нашого народу встановити національну державу в 1917-1918 рр., відноситися до українців так, як відносилася до них раніш царська пропаганда, тобто як до складової частини російського етносу, що не має жодного права на будь-які національні права, було вже не можливо. Цікавий цей документ і для нас, сучасних українців, адже багато ідеологічних кліше, які використовують сучасні російські неоімперіалісти в своїй антиукраїнській пропаганді, вперше побачили світ саме в цьому «Зверненні».

Головною ідеєю «Звернення» залишалося старе імперське кліше, що ніякої «України» в природі не існує, а є «Малоросія» і «малороси». Україну вигадали німці та інші вороги Російської держави. Кожний «малорос», що думає про те, що він українець, є зрадником свого «російського» народу. Найбільшим ворогом російської нації, і в тому числі «малоросів» є Симон Петлюра (тодішній глава УНР), і саме через те, що він зробив «злу справу створення самостійної Української держави». Разом з тим денікінською владою все-таки «дарувалися» «малоросам» деякі національні права. Російська мова оголошувалася державною, мовою адміністративною та шкільною. Але «малороси» могли користуватися своїм «наречієм» в приватних школах, органах місцевого самоуправління та судах, видавати ним свої газети. Ця поступка «українству» була єдиною, що дозволяли собі нові російські колонізатори України.

Сучасні дослідники історії Епохи Визвольних Змагань звертають увагу на той факт, що для денікінців ідеологічна боротьба проти українського національного руху ставала важливішою від збройної боротьби з більшовиками, адже на боротьбу з українцями витрачалося набагато більше зусиль ніж на боротьбу з комуністами. Так український історик Ганна Процик зазначає, що попри те, що у момент публікації меморандуму Денікіна Київ був зайнятий більшовиками, в зверненні їм практично не приділяється уваги, уся ж риторика документу спрямована проти Симона Петлюри і армії УНР. Також цей документ був опублікований під час запеклих боїв за Київ, коли з одного боку українські війська, а з іншого денікінці наступали на більшовиків, тобто були нібито союзниками у спільній боротьбі з радянською владою. Тим самим дослідником робиться висновок, що влітку 1919-го року саме сили УНР, а не більшовики представляли найбільшу загрозу для однієї з головних цілей білих – єдиної і неділимої Росії.

Помітили цю антиукраїнську сутність білогвардійського режиму і тогочасні українці. Українська газета «Селянська думка», що видавалася у Бердичеві, на території УНР, зазначала в номері від 10 вересня 1919-го року: «Денікін за допомогою Шульгіна (свого головного ідеолога в українському питанні, фактичного автора «Звернення»), знищив українські школи, українські суди, закони, все, все». В результаті денікінська справа закінчилася поразкою. Але сучасні російські послідовники битого генерала чомусь не зважають на те, все нав’язуючи та нав’язуючи Україні брехливі імперські шаблони, що вперше побачили світ у місті Таганрозі, на самому краю української етнічної землі.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

З поля зору дослідників випала ще одна впливова українська організація – Союз гетьманців-державників, і прихильники Гетьмана Всієї України Павла Скоропадського. До початку Другої Світової війни, рух гетьманців, набув значної ваги в емігрантських колах. Навколо особи Гетьмана гуртувались не тільки прихильники монархічних кіл, але й колишні директоріанці та унеерівці...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka