Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
1917-й рік на Стародубщині

1917-й рік на Стародубщині.

Повалення царського уряду на Україні. Освітній рух на Стародубщині 1917-го року. Спроби Тимчасового уряду Росії відірвати Стародубщину від України. Боротьба українців Стародубщини та України за національну єдність. Підтримка українців Стародубщини з боку прогресивних діячів російської культури. Збройний рух українців Стародубщини. Підготування Тимчасового уряду до анексії Стародубщини. Тимчасова окупація Стародубщини більшовиками.

В лютому 1917-го року у Петрограді відбулася демократична революція, в наслідок якої в Росії нарешті була повалена самодержавна монархічна влада, а імператор Микола ІІ Кровавий змушений був відмовитися від імператорського престолу. Велику роль у перемозі революції в столиці Росії відіграли солдати Волинського полка, переважна більшість з яких була вихідцями з України. Усю повноту влади в Росії після повалення царату взяв на себе Тимчасовий уряд, який повинен був керувати країною до тих пір, доки не будуть проведені загальнодержавні всенародні демократичні вибори з метою утворення Загальноросійських Установчих Зборів, які й вирішатимуть подальшу долю Російської держави.

Вістки про повалення імперського уряду в Петрограді з величезним піднесенням були зустрінуті в усіх національних землях колишньої «тюрми народів». Представники пригнічених під імперським ярмом національностей почали створювати власні адміністративні органи, які оголосили про те, що віднині народи колишньої імперії самостійно вирішуватимуть свої національні проблеми та захищатимуть власні національні інтереси. З вимогою національної автономії, одним із перших у Росії, виступив і український народ, створивши у березні у Києві Українську Центральну Раду, яка повинна була перебрати до себе функції головного органу влади на Україні. Одночасно з національними інституціями пожвавилася на теренах Російської держави й діяльність різноманітних соціалістичних організацій, які, використовуючи злиденний стан життя найбільших прошарків російського суспільства (селян та робітників), а також невдалу для Росії участь у Першій світовій війні, де російську армію постійно били німці, знищуючи мільйони російських солдатів, бажали дорватися до влади, аби, прикриваючись інтересами селян та робітників, провадити у життя власні особисті цілі. Російські соціалісти (більшовики, меншовики, есери та анархісти) не визнавали законності дії Тимчасового уряду, та створювали альтернативні, власні органи керування країною – Робітничі, Солдатські та Селянські Ради. Соціалісти бажали охопити своєю системою Рад усю країну, аби потім, перебравши до своїх рук владу на місцях, розмовляти з Тимчасовим урядом лише з позиції сили. Так створювалася у Росії система двовладдя, коли Тимчасовий уряд і соціалістичні Ради вели між собою непримиренну боротьбу.

Та агітація соціалістів мала найбільший успіх лише у значних фабричних центрах, де зінтернаціоналізований та знедолений робітничий люд найбільше потерпав від нелюдських економічних законів колишньої імперії. Селянство України здебільшого схилялося на бік Української Центральної Ради, яке, крім іншого, виступало й за проведення економічної реформи на Україні, завдяки якої трудяще населення мало отримати значні економічні та соціальні права. Така ж ситуація складалася й на Стародубщині, де агітація російських соціалістів була підтримана значною мірою лише у старообрядських промислових центрах, в першу чергу у Новозибкові. Про повалення царської влади мешканці Новозибкова дізналися 2 березня 1917-го року, й майже відразу в місті та повіті відбулися радісні мітинги та демонстрації з цього приводу. В одній з новозибківських друкарень місцеві прихильники свободи віддрукували листок «Новозибківські Вісті», у якому вітали земляків з початком епохи демократії у державі. Тоді ж, у березні, в Новозибкові виникають Рада робітничих та Рада солдатських депутатів, які силами місцевих соціалістів (переважно єврейської національності) схиляють мешканців міста до бойкоту дій Тимчасового уряду. Але перенести свою діяльність на інші, не старообрядські, райони Стародубщини, новозибківським соціалістам так і не вдалося.


91. Почепські учителі. Стара світлина.

Не мали соціалісти великої популярності й у Почепі, хоча у травні 1917-го тут також була створена місцевими силами Рада робітничих, солдатських та селянських депутатів. Діяльність цього органу була у місті Почепі більшою мірою лише декларативною, ніж практичною. Набагато більше зусиль було витрачено почепською інтелігенцією для того, аби в умовах знищення цензурного гніту у Росії будувати у рідному місті нову систему громадської освіти, демократичної та справді незалежної. 23 червня 1917-го року за закликом місцевої громадськості у Почепі зібрався народний схід, який ухвалив таке рішення: «По скликанню нашими головами виконавчих сільських комітетів в числі 77 домохазяїв, слухали пропозицію районного комісара Почепу про відкриття чоловічої гімназії, куди могли б поступити учні, що закінчили існуюче Вище початкове училище, і вирішили для особистої підтримки нашого клопотання, панові опікунові Київського учбового округу, уповноважити Олександра Євстафійовича Пирогова та Соломона Гіршовича Ратнера». Делегація з Почепу відправилася до Києва, де їхня пропозиція була зустрінута з великим ентузіазмом, а для влаштування гімназії викладачам та школярам було віддано приміщення палацу колишнього власника Почепу за часів імперії, графа Клейнміхеля. Директором гімназії, що мала чотири старших класи, став Давид Романенко. Для укомплектовування гімназії у Почеп було направлено 40 підвід з учбовим приладдям: «книг бібліотеки училища - 1430 томів, шаф - 7, учнівських лав - 13, класних дошок з верстатами - 6, столів - 10, стільців і крісел – 12». Таким чином гімназія одержала й гарну бібліотеку, одну з кращих на той час у місті. Серед керівників школи, викладачів були цікаві люди, гарні організатори, чудові педагоги, й серед них Олександр Чільний, Віра Попинако, Євгенія та Олександр Дмитрівські, Штах. Вони організували у школі художню самодіяльність. Під керівництвом викладача співу Михайла Отрощенка колектив школи давав прекрасні концерти і ставив спектаклі. Михайло Отрощенко був професійним співцем, і до революції працював у Москві, у Великому театрі. Повернувшись на батьківщину, він увесь свій талант віддавав тепер рідному місту. Почепчани любили його, та називали ласкаво між собою «дядьком Снігуром». Під керівництвом Михайла Отрощенка у Почепі виник міський струнний оркестр. Художні виступи цього оркестру надовго збереглися у вдячних спогадах його учасників та слухачів. Чудові традиції почепської гімназії її викладачі та учні, як могли, зберігали й у наступні роки, коли Почепом на довгі часи опанували більшовики, що перейменували цю гімназію на школу імені Леніна.


92. Театральний гурток почепських викладачів та школярів.

Але сподівання багатьох українців на те, що після повалення царського уряду в Росії створиться по-справжньому демократична правова держава, в якій усі національності користуватимуться рівними правами для власного розвитку, дуже скоро цілком зійшли нанівець. Хоча Українська Центральна Рада вимагала лише автономії для України, не збираючись проголошувати дійсної незалежності, український національний рух настільки був неприємним для росіян, що проти здійснення прав українського народу в Російській державі рішуче виступили всі політичні сили, яким належала тоді влада у Тимчасовому уряді – від лібералів-кадетів до соціалістів-есерів. Особливо уперто виступали проти права українського народу на національну автономію якраз тодішні ліберали, одним з головних представників яких у Тимчасовому уряді був міністр закордонних справ кадет Павло Мілюков. Бачачи велику підтримку дій Центральної Ради з боку українського народу, Тимчасовий уряд пішов таки на визнання української автономії, але робив усе можливе, аби обмежити її територію лише «історичними» українськими губерніями – Київською, Полтавською, Чернігівською, Подільською та Волинською. Ані степові причорноморські запорізькі землі, ані Слобідська Україна з Харковом до складу автономної України на думку Тимчасового уряду не повинні були увійти. Наслідуючи царським політикам доби Російської імперії, виголосили нові російські урядовці свої права й на українську Стародубщину, маючи в якості аргументів її нібито «неукраїнськості» результати спотвореного царським режимом перепису 1897-го року, а також так звану «мапу Карського», не замислившись навіть про те, що ці два документи суперечать один одному, визначаючи Стародубщину то як російську, то як білоруську етнічну територію, за принципом – «аби тільки не українською!». У березні та квітні 1917-го року Тимчасовий уряд уперто тримався тієї думки, що ані Стародубщина, ані Харків із Запоріжжям до складу автономної України не увійдуть, але на початку травня міністр Мілюков, профінансований представниками країн Антанти, оголосив про те, що російська армія, не дивлячись на декількамільйонні людські жертви, продовжуватиме «війну до переможного кінця» з німцями, австрійцями та турками, за те, аби українська Галичина та проливи Босфор і Дарданелли стали нарешті російськими. Хвиля людського обурення, яка піднялася після цієї промови Мілюкова, призвела до його відставки з посади міністра, а у Тимчасовому уряді більшої ваги набули відтепер праві соціалісти, на чолі з есером Олександром Керенським, і у представників Української Центральної Ради виникло сподівання, що з новим складом російського уряду легше буде домовитися про права автономії українського народу.

У середині травня делегація Центральної Ради відправилася до Петрограду. Та вже через кілька днів перебування у російській столиці українцям стало зрозуміло, що як не буде зватися російський уряд – царським, республіканським, чи навіть соціалістичним, його імперська суть щодо України залишиться такою самою – великодержавною та зневажливою. Зустрічали українську делегацію на вокзалі лише місцеві українці – з оркестром, та навіть з почесним караулом. Тимчасовий уряд уперто відмовлявся визнати права українців на власне врядування на всіх своїх етнічних землях, у тому числі й на Стародубщині. Як з прикрістю писав тоді відомий український громадський та політичний діяч Сергій Єфремов: «українська справа в революційному Петрограді опинилася на тій самій мертвій точці, на якій стояла за старого ладу». Навіть Мілюков, не маючи вже ніякої політичної ваги у державі, продовжував мітингувати проти української автономії та проти перетворення Росії у федеративну державу. Не кращим було відношення до українців і у петроградських соціалістів. Коли делегати з України прийшли до Ради робітничих і солдатських депутатів, місцеві соціалісти, які на словах були за рівноправ’я усіх народів колишньої імперії, насправді не дали українцям навіть піднятися до трибуни, постійно вигукуючи: «Геть хохлів!». Так ні з чим і повернулися українці до Києва, у черговий раз упевнившись у тому, що даремно чекати свободи від імперсько налаштованих росіян, а краще боротися за цю свободу власними силами. І ця боротьба, у тому числі й за українську Стародубщину, розпочалася на Стародубщині та Україні вже негайно.

Вже у червні 1917-го року в Чернігові, в приміщенні дворянського зібрання, відбувся губернський український з’їзд на підтримку Центральної Ради. У цьому з’їзді приймали участь і делегати від української Стародубщини. Дискутуючи про майбутнє України, учасники з’їзду висловилися за необхідність створення українських національних збройних сил, відкриття українських шкіл, поширення української мови. Підтримали українці Чернігівщини й прагнення населення північних повітів губернії (тобто Стародубщини) залишитися у складі майбутньої України, висловивши таким чином палке бажання всіх українців краю жити разом, у єдиній, самостійній Україні. Висловлювалися на губернському чернігівському з’їзді й думки, про те, що Україна повинна стати по-справжньому незалежною державою. Один з делегатів, Роман Бжеський, заявив, що «така велика багата країна, територією не менше Германії, може бути самостійною».

Центральна Рада у Києві чудово розуміла, що серед представників багатьох націй, що оселяють Україну – росіян, поляків, циган, євреїв, природно можуть виникнуть сумніви, щодо того, чи зможе український уряд у майбутньому цілком забезпечити їх власні права в автономній Україні, та чи не перетвориться самостійна Україна на такий самий великодержавний механізм однієї нації, як була, свого часу, Російська імперія. Аби привернути неукраїнське населення краю на свій бік, 3 липня 1917-го року Центральна Рада видала свій ІІ Універсал, у якому, між іншим, офіційно забезпечувала права національних меншин України на участь у формуванні органів українського самоврядування. Для національних меншин в Українській Центральній Раді було виділено 202 мандати. Законодавчі постулати, що були прописані у ІІ Універсалі, з радістю вітали й представники національних меншин на українській Стародубщині – місцеві росіяни-старообрядці, білоруси та євреї. Вже 9 липня 1917-го року в Новозибкові на нараду зібрались представники громадських організацій Стародубського краю. Новозибків, як місце проведення цієї наради, було обрано не випадкове – мешканці найбільшого старообрядського центру на Стародубщині бажали висловити цим, що цілком підтримують рішення та дії Української Центральної Ради. На нараді у Новозибкові була ухвалена постанова місцевих різнонаціональних громад про те, що «північні повіти губернії (Новозибківський, Мглинський, Стародубський, Суразький та Новгород-Сіверський) не відділяються від південних, а залишаються на території автономної України з обов'язком забезпечення прав меншин». А ще через два дні, 11 липня, представники націо¬нальних меншин уперше взяли участь у роботі Української Малої Ради у Києві. Рішуче висловлення представниками багатонаціональної Стародубщини свого бажання перебувати у складі єдиної України разом з усіма іншими українськими землями, стала великою перемогою української національної справи у краї, та показало російському Тимчасовому уряду у Петрограді, що їхні спроби відірвати Стародубщину від України не користуються аж ніякою популярністю на самій Стародубщині, та є обумовленими лише імперіалістичними бажаннями нового російського уряду як можна більше ослабити майбутню самостійну Україну. Але Тимчасовий уряд, не зважаючи на рішення громадських організацій Стародубщини, уперто продовжував наголошувати на тому, що Стародубщина не стане частиною майбутньої автономної України. Для більшого контролю за діяльністю Центральної Ради російською владою у Петрограді 4 серпня 1917-го року була видана так звана «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», в якій, знову з маніакальною наполегливістю, у черговий раз наголошувалося, що Стародубщина до складу автономної України не входитиме. Таким чином боротьба за українську Стародубщину ставала з кожним днем усе наполегливішою.

Але, на відміну від імперіалістично налаштованого Тимчасового уряду Росії, значна частина прогресивної російської інтелігенції, її кращі письменники та інші діячі культури, цілком підтримували право української Стародубщини залишитися у складі єдиної автономної України. Найбільш яскраво на захист української Стародубщини виступив видатний російський письменник Олександр Купрін, який хоч і народився у Росії, велику частину свого життя провів саме на Україні, часто подорожуючи її землями, та добре знаючи місцеві національні особливості тих чи інших українських регіонів. Саме 1917-го року, під час найбільших пропагандистських нападів представників Тимчасового уряду на право Стародубщини залишатися у складі України, Олександр Купрін друкує у збірнику «Земля» свою повість «Кожне бажання», головні події якої відбуваються на Стародубщині. При чому Купрін принципово конкретизує це місце – село Червоне Стародубського повіту Чернігівської губернії, аби таким чином у читачів його твору не залишалося жодного сумніву про те, що мова у повісті йде саме про Стародубщину. І скрізь на тих сторінках повісті, що присвячені Стародубському краю, відчувається у автора чудовий український колорит, та створюється стрімке враження, що Купрін навмисно постійно підкреслює виразну українську суттєвість місцевих мешканців. Жителів Стародубщини Купрін називає «хохлами», а їхні хати – «мазанками». Хоча повість «Кожне бажання» написана російською мовою, але скрізь у мову стародубців Купрін вставляє українські слова, такі як «фольварк», «панич», «не хочу», «більш», «п’ять карбованців», «ні трошки», «гроші» та інші. А там, де автор повторює мову жителів Стародубщини слово у слово, вона майже нічим не відрізняється від сучасної літературної української.

Головний герой повісті Купріна, Іван Цвіт, приїжджає з Києва в покинутий маєток свого покійного дядька на Стародубщину. Ось як у творі Купріна звучить діалог Цвіта з місцевим, стародубським, українцем:

- А где бы мне здесь, дяденька, ключи достать? – спросил он. – Всюду заперто.
- А чи я знаю, - равнодушно пожал плечами мужик. – Мабуть у господина врядника, чи у станового, чи у соцького, а мабуть у старости альбо учителя. Теперечки всі забули про цеє бісове кубло.

Крім мови місцевих мешканців, Україну в описанні Купріна нагадують і місцеві стародубські краєвиди, і навіть ментальні особливості місцевих українців, які дуже виразно відрізняють їх від росіян. Так священик села Червоного розповідає Цвітові про те, що селяни тут не є «вірними православними», а «схиляються до унії». Таким чином твір Купріна, що побачив світ у бурхливі роки боротьби українців за Стародубщину з Тимчасовим урядом, став вагомим внеском у цю боротьбу, та доказав, що сумлінні російські діячі є на боці правди та Стародубської України.

Але імперіалістична політика Тимчасового уряду щодо України з кожним днем усе більше зміцнювала у свідомості українців думку про те, що лише власними силами зможуть вони проторувати шлях до справжньої свободи. А участь Росії у Першій світовій війні, де на фронтах щодня гинуло чимало українців, захищаючи загарбницькі інтереси нової Росії, так само, як гинули вони, захищаючи інтереси Росії старої, царської, вимагало від України створення власних збройних сил, які б змогли захистити Вітчизну як від ворогів зовнішніх, так і від загарбницьких планів Тимчасового уряду розчленити Україну, відірвавши від неї корінні українські землі – Харківщину, Сумщину, Запоріжжя та Стародубщину. На чолі руху за українізацію російської армії став генерал-лейтенант Павло Скоропадський, чиє власне коріння було міцним чином пов’язане зі Стародубщиною. Предок Павла – Іван Скоропадський, саме зі стародубського полковництва став 1708-го року українським гетьманом, мати ж його, Марія Миклашевська належала до старовинного стародубського роду, який дав Україні двох стародубських полковників. Павло Скоропадський добре знав, як його предки Миклашевські боронили рідну Україну від московських зазіхань і після повалення Гетьманщини, а імператор Павло І звільнив одного з них, Михайла, з посади малоросійського губернатора лише за те, що той вживав у своїх донесеннях до царя слова українські, «у російській мові не потрібні».

Небажання українців служити у російському війську було 1917-го року настільки сильним, що навіть Тимчасовому уряду, попри все його небажання, довелося іти на поступки українцям. 18 липня командувач Південно-Західного фронту генерал Лавр Корнілов видав наказ про початок українізації 34-го російського корпусу, яким і командував на той період Павло Скоропадський. З особового складу корпусу було виведено всіх неукраїнців, а сам корпус переведено до подільського міста Межибожа для укомплектування його українцями. Ця реорганізація завершилася 1 жовтня, а сам корпус отримав назву Першого українського. Форма солдатів корпусу залишилася старою, російською, але старшини корпусу мали відтепер окремі відзнаки - погони з жовтими смугами по блакитному полю (національні кольори українського прапора). Корпус налічував 60 тисяч бійців, та складався з двох дивізій, по чотири полки у кожній. Елітною вважалася 1-ша дивізія, якою командував генерал Яків Гандзюк, а начальником штабу дивізії був полковник Микола Капустянський. Усі чотири полки 1-ої дивізії мали спеціальні назви, у яких відзначалися імена найголовніших українських міст та гетьманів-героїв: Перший Київський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, Третій Полтавський полк імені гетьмана Петра Сагайдачного, Четвертий Чернігівський полк імені гетьмана Павла Полуботка. Другим по значенню у дивізії був Другий Стародубський полк імені гетьмана Івана Скоропадського. Командував полком полковник Масалитинів. Затвердивши назву українського національного полка як Стародубського, Тимчасовому уряду, хоч не хоч, доводилося визнавати й українські права на саму Стародубщину, а українському народові надавало можливість боротися за те, аби той край, назва якого була відбита в імені полка Першого українського корпусу, як і раніш, залишався би у складі єдиної України. Поки же Другий Стародубський полк імені гетьмана Івана Скоропадського, у складі цілого корпусу, знаходився поблизу німецько-австрійського фронту в районі Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, де захищав західні рубежі України від нападу противника.

Для захисту ж самої Стародубщини у краї, як і скрізь по Україні, створювалися добровольчі загони Вільних козаків, які мали виконувати міліцейські функції – стежити за порядком та запобігати розбійництву та грабіжництву в ті часи, коли верховна державна влада не в змозі була цим займатися сама. Усе Вільне козацтво розподілялося по губерніях, і таким чином стародубська міліція входила до складу Вільного козацтва Чернігівщини. Місцеві загони Вільного козацтва не були великими за чисельністю, адже вважалося, що до збройних суточок з чиєюсь регулярною армією на Східній Україні справа ніколи не дійде, а бюрократизації в українському національному русі тоді теж ще не було, тому загони в 20-50 козаків вважалися цілком достатніми для невеличких повітових міст. До того ж, більшість чоловіків призовного віку була у цей час на фронті, в російському та українському військах. Командували загонами Вільного козацтва українці-офіцери колишньої царської армії. У Стародубі було на цей час 25 вільних козаків під керівництвом поручника Шакотька, а у Новозибкові – 50, якими командував підстаршина Андросюк. Такими ж за чисельністю були загони Вільного козацтва й в інших чернігівських містах: у Борзні – 40, в Глухові – 50, у Новгороді-Сіверському – 30, і лише у губернському Чернігові було 140 козаків. Цікаво, що українське відродження поширилося зі Стародубщини й на сусідні білоруські землі – так мешканці Гомельщини згадали про те, що колись їхні предки жили також на території Чернігівського князівства, а в ментальності та мові південно-східних білорусів є багато такого, що ріднить їх з сусідами, українцями-сіверцями. Так і у Гомелі виник 1917-го року загін Вільного козацтва чисельністю у 20 козаків, під керівництвом підпоручника Гончаренка. А наступного, 1918-го року, Гомельська земля увійде до складу незалежної Української держави.

Та не зважаючи на велике піднесення українського національного руху на Стародубщині 1917-го року, Тимчасовий уряд Росії не залишав осторонь свого бажання відірвати цей край від України. Олександр Керенський, який очолив на цей час російський уряд, схилявся навіть до введення військ та збройної анексії Стародубщини. Але збройне повалення національних прав українського народу на півночі Чернігівщини украй негативно позначилося би на «демократичному іміджі» Тимчасового уряду, яким йому так хотілося козиряти перед демократичними урядами країн Антанти та перед власним народом. Тому Олександр Керенський вирішив удатися до хитрощів. Іще 1916-го року, йому, як голові фракції «трудовиків» у ІV Державній Думі, довелося побувати у Туркестані (російській колонії в Центральній Азії), де він розслідував причини народного бунту, який зчинили місцеві «інородці», що не бажали йти на «тилові роботи» до російського війська, куди їх мобілізовували. Саме там Керенський побачив той релігійний фанатизм та сліпу покірливість, з якою місцеві народи підкорялися своїм феодальним владарям, без роздуму виконуючи будь-який їхній наказ. З’являється у Росії в цей час і велика кількість китайців, які втікали від громадянської війни та голоду, що розпочалися в Китаї після того, як 1911-го року там відбулася революція та була повалена імператорська влада. Саме з цих китайців, казахів та киргизів формує тепер Тимчасовий уряд «залізничні воєнні загони», які й відправляє на Стародубщину нібито на «відбудову залізниць», не замислюючись навіть про те, що ця надумана причина не має ніякого сенсу, адже Стародубщина знаходилася дуже далеко від лінії фронту, й усі залізничні колії на її теренах залишалися у чудовому стані. Насправді, руками цих азійських найманців, Тимчасовий уряд і збирався приборкати український національний рух у краї, не зупиняючись навіть, у випадку необхідності, перед пролиттям крові, аби «списати» потім людські жертви на «азійський фанатизм», а скривавлену Стародубщину залишити під власною владою. Але втілити ці ганебні плани у життя Тимчасовому урядові так і не вдалося, адже 25 жовтня 1917-го року в Петрограді відбувся державний переворот, до влади, скинувши Керенського, прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, і ті китайці, киргизи та казахи, які знаходилися на Стародубщині в лавах залізничних загонів, незабаром стали покірливою силою в руках нових владарів Росії, та вже в загонах більшовицького ЧК, розстрілами та насильством, притягували стародубський народ до нової, радянської імперії.

Більшовицький переворот зустрінув різко негативне до себе ставлення з боку багатьох верств населення Стародубщини. Навіть росіяни-старообрядці, які до того сумнівалися, чи добре їм буде жити в автономній Україні, тепер цілком переходять на бік Української Центральної Ради, адже чудово розуміють, що більшовики, які оголошують принцип ліквідації заможних класів, як «експлуататорів трудового народу», несуть зі своєю владою смертельну загрозу для їхніх, старообрядських, капіталів. У листопаді 1917-го місцеві Думи старообрядських поселень краю приймають постанови про те, що цілком визнають над собою адміністративну владу України, а більшовицький переворот у Петрограді засуджують, подальшу ж долю Стародубщини може визначити лише всенародний плебісцит, рішення про проведення якого можуть ухвалити лише Всеросійські Установчі Збори. Не визнала владу більшовицьких Рад над собою і Українська Центральна Рада. 13 листопада Державні Збори України оголосили Рішення про поширення влади Генерального Секретаріату, згідно з якими Стародубщина у черговий раз визнавалася частиною України, а 20 листопада влада України видала свій ІІІ Універсал, у якому проголошувалося створення Української Народної Республіки, до складу якої уходила й уся Чернігівська губернія, разом зі Стародубщиною. Певна річ, що створення самостійної України було не до смаку більшовицькій владі у Росії, яка хоч і визнавала право всіх націй без винятку на самовизначення, але лише на словах, на ділі же плекала ті самі імперіалістичні задуми, що й колишні уряди Росії – царський та Тимчасовий.

Вождь більшовиків Володимир Ленін любив повторювати: «Якщо ми (тобто Росія) втратимо Україну, ми втратимо голову». Тому вже у грудні 1917-го року більшовики Росії почали готувати план збройного повалення влади Української Центральної Ради. Ще не маючи власної армії, більшовики вирішили повалити український уряд за допомогою тих здеморалізованих військових частин, які, довідавшись, що більшовики припиняють війну з Німеччиною та Австро-Угорщиною, тікали з фронту Першої Світової війни до рідних осель. Більшовики обіцяли, що узявши Київ, вояки цих російських частин стануть героями та отримують від нової влади дозвіл на покинення військової служби та повернення додому. Але на захист Української Республіки встав Перший український корпус на чолі з Павлом Скоропадським, в складі якого діяв і Другий Стародубський полк імені гетьмана Івана Скоропадського. Українські вояки роззброїли поблизу Вінниці 2-й гвардійський російський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою відправили його гвардійців у Росію. У взаємодії з іншими військовими підрозділами, що підпорядковувалися Українській Центральній Раді, Перший український корпус продовжував роззброєння збільшовизованих російських частин у прифронтовій смузі й далі.

Не змігши знищити Українську Республіку з боку німецького фронту, Радянська влада вирішила зорганізувати проти неї пряму агресію зі своєї території. Для цього більшовиками було створено так званий Східний фронт, до якого були зібрані всі ті людські покидьки, що були в більшовиків у наявності. Тут був і люмпенізований пролетаріат з петроградських заводів, і моряки-анархісти з Балтійського флоту, і навіть частини регулярної російської армії, командири яких перейшли на службу до більшовиків – хто за гроші, а хто й за «імперську ідею», яку більшовики, так само як і царський уряд, продовжували втілювати у життя. 25 грудня 1917-го року більшовиками у Харкові було проголошено створення Української Радянської Республіки, від імені якої вони й розпочали війну з Україною. Того ж самого дня, 25 грудня, російське військо під загальним керівництвом Володимира Антонова-Овсієнка (українця з Чернігова, який більшу частину свого життя провів за межами України), розпочало справжні бойові дії. Більшовики, розуміючи, що сільське населення України не підтримає їх загарбницьких планів щодо України, вирішили наступати на Київ Південно-Західною залізницею, сподіваючись на підтримку зінтернаціоналізованого та зросійщеного пролетаріату місцевих станцій.

Для наступу на Україну більшовиками було сформовано чотири армійські групи, загальною кількістю у 30 тисяч чоловік. Незважаючи на те, що у більшовицькому війську було не так багато людей для широкомасштабної операції, воно було гарно озброєне, за рахунок тієї військової техніки, що знаходилася на тилових складах ще з часів царської імперії та Тимчасового уряду. Так більшовики під час наступу на Україну мали 60 гармат та 10 панцирних поїздів. В тільки-но створеній українській армії такої техніки не було, крім того, українські вояки готувалися своїми командирами для захисту західних рубежів своєї Вітчизни від наступу країн Четверного союзу, і до того, що війну проти них розв’яжуть росіяни, громадяни Російської республіки, з якою автономна Україна збиралася існувати в єдиній державі, морально готовими не були. Через те війна ця з більшовиками складалася для України вельми невдало.

Головною силою російського війська в цій війні були панцирні поїзди, яких не було в українців. Скориставшись цією перевагою, більшовики намагалися опанувати залізничною колією, та пересуватися в глибину України саме залізницею, не відхиляючись від неї, аби не розпорошувати даремно свої нечисленні формування. Головний удар російської агресії було нанесено групою під командуванням С. Кудинського (есера-максималіста за політичними поглядами), яка наступала Південно-Західною залізницею через Брянськ, повз Східну Стародубщину, на Ворожбу, Конотоп та Бахмач. На зустріч з нею з території Білорусі, з російськими вояками знятими з німецького фронту, просувався революційний загін під керівництвом більшовика Рейнгольда Берзiна, латиша за національністю. У Берзіна було 3000 солдатiв з 60-го Сибірського, 19-го стрілецького та 37-го запасного полків регулярної російської армії, під командуванням кадрових офіцерів Розенберга та полковника Валуєва, а також 500 матросів Балтійського флоту з мічманом Яковлєвим на чолі, 1-й Мінський революційний загін та Брянська червона гвардія (800 багнетів), шість кулеметних команд, 1-а революційна та протиаеропланна гарматні батареї, броньовий загін (2 броньовики), авiацiйний загін (2 літаки), та панцерний потяг. На Західній Стародубщині, через яку планував просуватися Берзін у глибину України, на нього чекали лише два загони Вільного Козацтва у Стародубі та Новозибкові, загальною кількістю у 75 козаків, та 3-й зукраїнiзований важкий запасний гарматний дивiзiон, що був розташований у мiстi Стародубі, та мав у наявності лише 12 гармат. Але не зважаючи на численну збройну перевагу, Берзін, увійшовши до Гомелю, просуватися на Стародубщину не квапився, посилаючи своїх агентів до Новозибкова та чекаючи, доки загін Кудинського увійде до Бахмача. А у Новозибкові тим часом підняли голову місцеві соціалісти, представники робітничих та солдатських рад, які з літа 1917-го року нічим себе не проявляли. Відчуваючи міцну підтримку з Гомелю, від більшовицького війська, 30 грудня в Новозибкові відкривається повітовий з’їзд Рад робітничих, солдатських та новоутворених селянських депутатів (яких, справді, ніхто не обирав). Цей з'їзд висловив повну довіру Раді Народних Комісарів РСФРР та оголосив, що Новозибківський повіт є частиною радянської Росії. В умовах загрози більшовицького вторгнення новозибківське Вільне Козацтво вирішило за краще усунутися від політичної боротьби, і лише дізнавшись про це, Берзін увів своє більшовицьке військо до Новозибкова. Стародубські козаки також не прийшли на допомогу новозибківцям, зібравшись, разом з вояками зукраїнiзованого гарматного дивізіону, захищати від ворогів своє рідне місто. Берзін же, довідавшись, що загін Кудинського вже у Бахмачі, вирушив на зустріч з ним залізницею через Новгород-Сіверський, минаючи Стародуб, і таким чином Стародубщина дуже швидко залишилася у глибокому тилу більшовицьких військ, не вчинивши більшовикам потрібного опору.


93. Окупація Стародубщини більшовиками на початку 1918-го року.

Об’єднавшись у Бахмачі, більшовики почали готуватися до походу на Київ. Головнокомандуючим усіма більшовицькими загонами було призначено Михайла Муравйова, лівого есера та полковника старої російської армії, який вже у жовтні 1917-го року перейшов на службу до більшовиків. А в цей час на західному, австрійсько-німецькому фронті, серед російських військ панувала справжня анархія та паніка. Довідавшись, що більшовики планують підписати з німцями сепаратний мир, російські вояки кидали фронт, та зі зброєю в руках, не слухаючись більш своїх колишніх командирів, відправлялися до дому. Анархія ця охопила й війська українського корпусу, які, дізнавшись про те, що Східну Україну окупують більшовики, бажали самостійно захищати свої рідні оселі, та збившись у невеликі купи, українські солдати також відправляються з фронту. Таким чином, залишившись без зорганізованого війська, українській владі доводилося терміново формувати нові бойові частини для відсічі більшовикам. Певна річ, це була важка праця, але тем не менш, серед знов сформованих частин українського війська був і 18-ий Стародубський полк, який, під командуванням Миколи Шаповала, відважно боронив Київ від наступу більшовицьких військ Муравйова. Але, не зважаючи на відважний спротив, такий, як наприклад, бій на станції Крути, де від рук більшовиків загинуло кілька сот українських юнаків, маючи перевагу в технічному озброєнні, більшовики все ж оволоділи Києвом, де за наказом Муравйова вчинили справжній геноцид українського населення, вбиваючи людей лише за те, що вони на вулиці розмовляють українською, або є одягнутими в український національний одяг. І недаремно в пам’яті українців Михайло Муравйов залишився під іменем Муравйова-вішателя.

Не минули більшовицькі репресії і Стародубщини. Добре озброєне, але роздягнене та голодне більшовицьке військо, грабувало та вбивало представників заможнішого населення краю, відбираючи для себе їхнє майно. При чому, якщо українців Стародубщини репресували нібито за те, що вони підтримували Українську Центральну Раду, то заможних росіян-старообрядців – за підтримку… Тимчасового уряду. Один з учасників цих більшовицьких репресій, Василь Туманов, що діяв зі своїм загоном на станції Унеча, писав у своїх споминах 1963-го року: «Націоналізація підприємств проходила не без боротьби. З ватажками і ставлениками буржуазії, що підтримували Тимчасовий уряд, було покінчено ще в 1917-му році (коли їх захопили за голосуванням до Установчих зборів, і в боротьбі з ВЧК)». На щастя, більшовицька окупація Стародубщини тривала цього разу не довго. На допомогу Україні прийшла Німеччина, війська якої без важких зусиль розгромили більшовицькі загони, що могли успішно воювати лише з напіврегулярною українською армією, та визволили Україну від більшовиків. На більшій частині України, в тому числі й на Стародубщині, встановилася влада незалежної Української держави, і в нашім краї, хоч і ненадовго, запанували мир та злагода.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Так, це Богдан-Ігор Антонич, який «в горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу», дописує черговий вірш до збірки «Книга Лева». Заголовок поетичної книги асоціюється із Львовом, але автор її у цьому місті пришелець, адже він уродженець «країни верховинної» — Лемківщини-Лемковини, яка барвистою мережкою розкинулася на верхах і долинах західного Бескиду. Глянувши із перспективи всієї Великої України, Лемківщина — це такий собі «руснацький» апендикс, втиснутий між поляків та словаків, а до того ще й відрізаний державними кордонами.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka