Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 березня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Герої і антигерої боротьби за свободу.

Герої і антигерої боротьби за свободу.

1889-го року п’ятеро українців героїчно загинули в боротьбі за права людини в Російській імперії. Була серед них і уродженка Таганрога – Надія Сигида.

Народилася Надія Костянтинівна Сигида в Таганрозі 1862-го року. За національністю вона була грекинею (її дівоче прізвище – Малоксіяно). Закінчивши гімназію, працювала вчителькою в школі. Все своє життя бажала віддати ідеалу соціальної справедливості, заради чого вступила до складу підпільної революційної організації «Народна воля». Чоловіком Надії Малоксіяно став також революціонер-народоволець Яким Сигида. В хаті Надії та Якима знаходилася конспіративна квартира, тут же була влаштована підпільна друкарня. 23 січня 1886-го року друкарня була викрита таганрозькою поліцією, Яким та Надія заарештовані. Під час судового процесу Якима Сигиду засуджено до смертної кари, яку замінено на довічну каторгу на Сахаліні, в якій Яким не пережив і року, та помер у 1888-му році. Надія отримала 8 років каторги та була відправлена для відбування ув’язнення в страшні Нерчинські табори на золоті копальні на річці Карі в Забайкаллі.

В Московській пересильній тюрмі на Бутирці Надія знайомиться з відомим українським поетом, теж революціонером-в’язнем Павлом Грабовським. Павло Грабовський був молодшим від Надії на два роки, народився у селі Пушкарному на Харківщині (тепер село Грабовське Сумської області), та теж з юнацьких років став революціонером. На відміну від Надії Сигиди, чиї погляди на суспільний розвиток були більш інтернаціональні, Павло Грабовський відчував себе значною мірою українським національним революціонером, та писав революційні поезії українською мовою. Знаходячись на військовій службі Грабовський продовжував революційну боротьбу, за що й був заарештований та засуджений на 5 років заслання до Сибіру.

З Москви Павло та Надія разом відправляються по етапу. Чотирьохмісячний шлях від Москви до Іркутська став для них часом постійного спілкування, і цього терміну вистачило для того, щоб Надія стала світлим чаруючим образом для Грабовського на все його подальше життя. Вона стає його поетичною музою, ніколи більше не побачившись з нею, Грабовський присвячує Надії Сигиді понад 30 своїх віршів, пише про неї в своїх листах найбільшим українським письменникам – Іванові Франку та Борису Грінченку. Смерть Надії Сигидистає великим ударом для Грабовського. По отриманні сумної звістки він разом з іншими політичними в'язнями складає, підписує і сприяє надрукуваннюписьмового протесту «До російського уряду», який був спрямований проти нелюдського ставлення до революціонерів і страшних умов, у яких вони перебували в різних місцях Росії. За це Грабовського було знову кинуто до в'язниці на три з половиною роки.



Павло Грабовський.

Як і Надія Сигида, Павло Грабовський вже ніколи не зміг побачити рідної України. По закінченні терміну ув’язнення йому було заборонено покидати Сибір. Не міг він в умовах Російської імперії і видавати свої твори українською. Встановивши зв’язки з літературними колами Західної України, першу свою поетичну збірку «Пролісок» Павло Грабовський видає 1894-го року у Львові. Присвячує він цей твір, певна річ, Надії Сигиді. Про її трагічне життя пише Грабовський пам’ятну статтю «Надія КостеваСигида. Сумна споминка». До самих останніх днів Грабовський називав її своєю «зорею ясною», своєю музою, сестрою. Помираючи, він заповів покласти в труну пасмо волосся Надії Сигиди, яке вона подарувала йому, розлучаючись. Важкі умови заслання вкрай підірвали його здоров'я. Тяжко хворіючи на туберкульоз, Павло Грабовський помирає 12 грудня 1902-го року у Тобольську, в віці 38 років. Могила його знаходиться поруч з похованнями російських декабристів, які, так само як і він, боролися проти російського царату.

До Н. К. С.

Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,–
Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить...
А раз зустрінеш ненароком–
Навіки долю озорить!

Потрапивши до Карійської в’язниці, Надія Сигида відразу стала центральною постаттю у жорстокому протистоянні між політичними в’язнями та тюремною адміністрацією, що набирало тоді значних обертів на цій каторзі, і яке увійшло в історію політичної боротьби в Російській імперії під назвою «Карійської трагедії». 11 серпня 1888-го року Карійську каторгу відвідав з інспекційним візитом приамурський генерал-губернатор барон Корф. Усі в’язні повинні були вставати в його присутності, але засуджена революціонерка Єлизавета Ковальська (родом з села Сонцівка Харківської губернії), відмовилася це зробити, за що була переведена під суворе одиночне ув’язнення в тюремний замок. На знак протесту її товариші зажадали звільнити коменданта в'язниці і кілька разів оголошували тривалі голодування. Але тюремне керівництво у відповідь лише глузувало та знущалося над в’язнями. В результаті чергового конфлікту Надія Сигида вдарила по обличчю жандармського офіцера Масюкова, який найбільше ображав жінок.



Надія Сигида.

Цей сміливий вчинок відразу став відомим як серед в’язнів (а на Карійській каторзі знаходилися й жінки, й чоловіки), так і серед найвищого тюремного керівництва. Приамурський генерал-губернатор барон Корф видав особисте розпорядження про дозвіл до застосування сили і тілесних покарань у відношенні до політв’язнів, чим відверто порушив кримінальні закони Російської імперії, які дозволяли побиття різками лише кримінальних злочинців.На підставі підписаної ним же інструкції,барон Корф наказав покарати НадіюСигиду ста ударами різок, і 7 листопада 1889-го року вона була піддана тілесному покаранню.

В результаті, не маючи вже інших можливостей для боротьби, Надія Сигида разом з іще трьома засудженими жінками, вирішила прийняти смертельну дозу морфію, аби ціною власної загибелі привернути увагу російського та світового суспільства до важких умов утримання політв’язнів у російських тюрмах, до адміністративного свавілля, яке панувало скрізь на російських каторгах. Так, тієї ж самої ночі, в результаті отруєння цей світ покинули чотири жінки – всі вони були пов’язані своїм місцем народження з Україною. Крім Надії Сигиди це були – Марія Калюжна з міста Лебедина Харківської губернії, уродженка Катеринослава Марія Ковалевська, і Надія Смирницька з Київської губернії. Марії Ковалевської залишалося зачекати лише два місяці до закінчення ув’язнення, але вона обрала тяжку путь разом з своїми посестрами.

Вже наступного дня про трагічну загибель революціонерок стало відомо й у чоловічому таборі. Польський революціонер Фелікс Кон запропонував чоловікам підтримати жінок. 16 політв’язнів спробувало отруїтися, але тюремна влада після випадку з жінками була насторожі, і тюремні лікарі встигли врятувати життя більшості отруєних. Загинули лише двоє – Іван Калюжний (брат Марії Калюжної та чоловік Надії Смирницької) і Сергій Бобохов (уродженець Смоленщини).



Карійська в’язниця.

Про Карійську трагедію майже відразу стало відомо світовій громадськості. Багато посприяв розповсюдженню інформації про загибель політв’язнів і Павло Грабовський. Через нього сумна звістка поширилася Західною Україною, а звідти розійшлася європейськими країнами. Ліберальна преса розпочала чергову критичну кампанію проти російського царату. Російській владі довелося виправдовуватися у своїх варварських вчинках, адже реноме її виявилося сильно підмоченим. Під впливом масових протестів уряд був змушений заборонити застосування тілесних покарань щодо всіх жінок (не тільки політично ув’язнених). Вже 1890-го року Карійська політична в’язниця була ліквідована, а політичних в’язнів перевели в Акатуйську тюрму. Барону Корфу вдалося уникнути навіть адміністративної догани, він спокійно помер на своїй губернаторській посаді, але більшовики після революції 1917-го року йому помстилися, сплюндрувавши могилу барона в Успенському соборі Хабаровська.

Таким був вплив трагічної долі Надії Сигиди на політичну ситуацію в Російській імперії. Але якщо революціонери ставали героями епохи в тодішньому російському суспільстві, донське козацтво навпаки, все більше і більше асоціювалося з жорстоким знаряддям в руках деспотичного царату, за допомогою якого царський уряд боровся з волелюбними пориваннями свого власного народу. Козачі військові частини розміщалися урядом в найбільших промислових та культурних центрах країни. Будь-які мирні демонстрації та мітинги жорстоко розганялися за допомогою цих козачих військ. Донські козаки без вагань застосовували нагайки проти неозброєних людей, жінок та підлітків, а в особливих випадках орудували шашками та гвинтівками, як це було, наприклад, під час революційних подій 1905-го року. Жорстокість донських козаків «оспівувалась» навіть в народному фольклорі. Так, 8 лютого 1899-го року, козачі загони люто розправилися зі студентською демонстрацією у Петербурзі. В результаті революційна молодь склала відому пісню «Нагаєчка», у якій був такий приспів:

Нагаечка, нагаечка, нагаечка моя,
Так вспомни же, нагаечка, восьмоефевраля.

Цю народну пісню згадує наша велика поетеса Леся Українка у своїй поезії «Нагаєчка, нагаєчка!», з циклу «Пісні про волю»:

Се ж по тобі, громадонько, нагаєчка гуля,
тобі ж вона й взнаки далась «восьмого февраля»!
Навіщо ж їй нагадувать такі веселі дні,
щоб знову розгулялася ще по твоїй спині?

У грудні 1905-го року загони з донських козаків та кавказьких черкесів на смерть вбивали повсталих українських селян в оспіваних Миколою Гоголем Великих Сорочинцях на Полтавщині. Керівник каральної експедиції Барабаш силою зібрав селян на площу біля волосного правління і під загрозою смерті поставив на коліна в глибокий сніг, примусивши людей стояти так чотири години. Карателі провели масові арешти; всю ніч на селі чинили розправу п’яні козаки, які вбили багато селян. Очевидцем цієї розправи був відомий кобзар Михайло Кравченко, який сам потерпів від карателів, а згодом склав дві думи – «Чорна неділя у Сорочинцях» і «Про сорочинські події 1905-го року», у яких правдиво змалював все, що бачив в ті жахливі дні.

А то ж не чорна хмара ясне небо вкрила
Та й не громом загриміла,
То й не орда набігала,
Що дідів-прадідів у неволю забирала –
Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали
Й з рушниць стріляли
Та на вулицях доганяли,
На дворах та на левадах лютій смерті предавали,
Били, мордували,
Жалості не мали.
Ой у неділю у вечір вп’ятьтая завірюха закружила
Та доріженьки снігом крила,
А у сорочан жінки та батьки ще й малі діти
Дрібні сльозоньки проливають
Та мерців обмивають,
На столи покладають,
Барабаша проклинають:
«Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше!
Що ти наших діток посиротив
Та й сам свою голову положив».

Останні слова з наведеного фрагменту думи цілком правдиві. Донські козаки, які звикли мати справу зі студентами та міською інтелігенцією, не чекали рішучої відсічі від беззбройних селян. І даремно. Нащадки українських козаків з Великих Сорочинців дали гарнесеньких прочуханів козакам російським, яким не допомогли цього разу ні шашки, ні гвинтівки. Донські загони ганебно втікали з Великих Сорочинців, кинувши на народну поталу свого командира Барабаша, якого було вбито селянами.

Але марно було боротися з деспотичним режимом, який захищали від народного гніву ті самі донські козаки. Через кілька днів донці повернулися з новим командиром Філоновим, та озброєні гарматами. Ховаючись за артилерію, донські козаки увійшли у село та потопили народне повстання у крові. Прогнилий режим проіснував після того іще 12 років, та все-таки впав у 1917-м. Тоді гірку чашу народної помсти довелося до кінця випити і донським козакам, які забули про те, що пролита кров завжди відплачується іншою кров’ю.



Донські козаки розганяють народну демонстрацію.
З картини Валентина Сєрова, 1905-й рік.


До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Розкопки вели в протилежному від ріки кінці городища мешканці літнього табору, студенти та учні з Харкова під керівництвом викладача Харківського університету професора Шрамка. Вражений масштабами мало кому відомого городища, я запитав професора, куди поділася отакенна маса людей, необхідних хоча би тільки для оборони укріпвалу. У відповідь він сказав, що помітних міґрацій з тих часів дотепер ні звідкись сюди, ні звідси кудись не було. І тому не треба далеко ходити, щоб побачити нащадків будівників та захисників валу. Для цього достатньо зайти до ближчого села. Змінювалися лише тільки назви держав, люди залишались ті самі.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka