Як вже було про це згадано вище, заселення слов’янами земель сучасної Східної Слобожанщини розпочалося ще в добу формування першої держави українського народу – Київської Русі. Вже у 8-му ст. майже усі місця відомих нам у майбутньому найбільших міст Східної Слобожанщини були зайняті поселеннями східнослов’янського племені сіверян – найсхіднішого з усіх українських племен, територія якого простягалася на величезному обширі від Стародубу та Новгороду-Сіверського на півночі до узбережжя середнього Дону на півдні, там де у Дін впадає Сіверський Дінець, який свою назву також має від племені сіверян.

У ці часи землі сучасної Східної Слобожанщини були прикордонною територією поміж Київською Руссю та Великим Степом, що знаходився під контролем Хозарської держави – могутнього утворення степових кочовиків. Сучасні археологи знаходять зовсім неподалік від слов’янських поселень на місцях майбутнього Острогозьку, Білгорода та Курську міцні хозарські фортеці, з яких наймогутнішою є мабуть фортеця 9 ст. на крейдяних кручах сучасного Дивногір’я, яку археологи називають Маяцьким городищем. Ця білокам’яна фортеця, як і подібні до неї, контролювала з боку хозарів торгові шляхи по найбільшим східноєвропейським рікам, адже саме тут, через середній Дін проходив караванний шлях «із булгар у Київ». Край гегемонії хозар у цьому місці поклав лише похід київського князя Святослава Хороброго проти Хозарської держави у 965-му році, коли Маяцьке городище було зруйновано, і від того часу археологічні знахідки тут уже не трапляються зовсім.

Але на зміну хозарам прийшли інші кочовики – печеніги, а згодом половці, українську ж державу вражав період феодальної роздрібності, і під тиском кочовиків українське життя на Східній Слобожанщині неухильно відкочувалося все далі на північ, поки не затрималося надовго у так званому Посем’ї, басейні ріки Сейм, де створилися рубіжні фортеці Чернігово-Сіверської Землі – Курськ, Рильськ та Путивль, які стали згодом чільними містами місцевих удільних князівств – Курського, Рильського та Путивльського.

Населення оцих трьох міст – Курська, Рильська та Путивля, складалося у першу чергу з відважних вояків, що захищали українське прикордоння від нападів кочовиків із Степу. Але поруч із воєнним, розвивалося у Посем’ї і духовне життя українського народу, кращим представником якого був Феодосій Печерський, один з перших українських святих.

Народився Феодосій Печерський у місті Василеві (теперішньому Василькові) під Києвом. Батько його знаходився на князівській військовій службі, і незабаром родина Феодосія переїхала на життя до Курська, неподалік від державного кордону. Тут і розпочиналося служіння Богові майбутнього українського святого, подробиці якого ми знаємо зі слів його першого біографа, першого українського літописця преподобного Нестора, автора «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського». У Курську Феодосій Печерський був відданий батьком «одному з учителів навчатися Божественних книг...». Підліток виявився настільки здібним учнем, що «скоро вивчив усе Божественне письмо так, аж усі дивувалися премудрості та розуму дитини й швидкості, з якою він навчався». Опановував грамоту і арифметику, захоплювався Євангелієм, книгами про життя святих отців Церкви, через щоденне відвідування храму навчився церковного співу та вивчив Псалтир. Вже у цей час він мав бажання наслідувати життя християнських подвижників.

Коли Феодосію виповнилося 13 років, помер його батько, що дуже вразило юнака і він відразу ж вирішив приступити до виконання поставленої мети, залишивши дитячі ігри та забави, скинувши дорогий одяг, і пішов працювати на поле разом з простими робітниками. Але все це наштовхувалось на рішучий опір з боку матері, суворої, гордої та розумної жінки. Зрештою постійні покарання призвели до втрати взаєморозуміння між дитиною та матір'ю. Перша спроба юнака втекти з прочанами до Єрусалима завершилась невдало. Мати покарала його зачиненням до темної кімнати та наказала закувати ноги у кайдани. З часом, втомившись постійно карати сина, мати дозволила йому займатись улюбленою справою.

Впродовж трьох років Феодосій займався випіканням проскурок. Коли він побачив, що в Курському храмі часто не служать Божественну літургію через брак проскурок, то сам придбав пшеницю та почав випікати проскурки, одну частину яких відносив до храму, іншу продавав, а на виручені кошти купував пшеницю для нової випічки і роздавав бідним. Але через перешкоджання матері був змушений потайки вирушити до іншого міста і там продовжувати цю справу. В той час він проживав в будинку священика. Проте, через деякий час мати знову знайшла юнака й «захопивши його, поволочила б'ючи, до свого міста». Згодом, начальник міста доручив йому доглядати за своєю церквою. Феодосій, незважаючи на своє привілейоване становище в храмі, продовжував вести аскетичний спосіб життя. Коли «властитель града» подарував йому багатий одяг, подвижник походив у ньому кілька днів, а потім знов одягнувся у повсякденний одяг. Дізнавшись про таке, «начальник» став ще більше поважати Феодосія. Ще в юнацькі роки Феодосій носив на тілі залізний ланцюг (вериги). Вериги були важкими та впивалися в тіло юнака, утворюючи кров'яні рани й завдаючи нестерпного болю, таким чином постійно нагадуючи про хресні страждання Ісуса Христа. Але найбільшою мрією юного Феодосія було постригтися у ченці, та через те, що у Курську не було монастиря, Феодосій відправляється до Києва, де згодом став одним з перших насельників Києво-Печерського монастиря, а з 1060-го року до своєї смерті 1074-го – монастирським ігуменом. На Україні преподобного Феодосія поважають разом з засновником Києво-Печерського монастиря преподобним Антонієм, та навіть на іконах часто зображають поруч.

Преподобні Антоній і Феодосій Печерські. Київська ікона.

При написанні розділу про Феодосія Печерського цієї глави використано матеріали з Вікіпедії.

До змісту