Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Економічний розквіт Стародубщини за часів Гетьманщини

Економічний розквіт Стародубщини за часів Гетьманщини

Причини та наслідки економічного розвою на Стародубщині. Торгівля, промисловість та сільське господарство. Стародубська буржуазія. Зруйнування стародубської економіки імперською Росією

Часи існування Гетьманської держави на Україні були періодом найбільшого розквіту економічного та культурного життя на Стародубщині. Позбавившись від іноземного поневолення, Стародубщина зазнала кращої доби у своєму розвиткові, а Стародубський полк на довгі роки став найрозвинутішою в економічному плані територією Гетьманщини. Були на це й об’єктивні причини. У другій половині 17 ст. Наддніпрянська Україна стала ареною збройної боротьби поміж трьома великими державами – Росією, Польщею та Туреччиною. Постійні воєнні суточки та набіги татарські призвели до цілковитого зруйнування економіки Наддніпрянщини, до початку сумнозвісної Руїни на Україні. У цій ситуації тільки землі Північної України, землі Стародубського полка стали надійною базою та тилом для збереження української державності, для створення розвинутої економіки, яка б могла задовольняти усім вимогам та потрібностям часу. На Стародубщину розпочинається переселення українських селян та козаків з інших регіонів України, постраждалих від регулярних воєн. Переселяються на Стародубщину й представники значних старшинських родин, які створюють тут власні маєтки, і таким чином також сприяють подальшому економічному розквіту краю. Так за часів гетьманування Самойловича та Мазепи на Стародубщині виникають великі господарства таких відомих в Україні родів, як Сулими, Кочубеї, Гамалії та Ломиковські, що будували на Стародубщині млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції. Напередодні Шведської війни дістав маєтності у Стародубському полку й генеральний писар Пилип Орлик (села Кривець і Риловичі, Топальської сотні), де побудував Карпівську рудню. Село, яке виникло поблизу від цієї рудні, одержало назву Орликівки, на згадку про майбутнього українського гетьмана. Створювалися на Стародубщині й власні сотницькі династії, які не лише керували рідними сотнями, але й вкладали величезні кошти у розбудову краю. До таких династій належали Рославці (1654-1709) і Губчиці (1710-1763) — у Почепській, Єсимонтовські — у Мглинській (1669-1732), Рубці — в Топальській (1669-1782) сотнях.

Таким чином, на відміну від близьких до Запоріжжя південних полків, у Стародубському полку міцні позиції займала українська шляхта і козацька старшина. Ще з часів перебування у складі Речі Посполитої на території полку знаходилося три міста, що мали магдебурзьке право (Стародуб, Погар та Мглин), а великими земельними угіддями в епоху Гетьманщини володіла Києво-Печерська лавра. У 1656-му році завдяки наполегливості почепського сотника Петра Рославця набуло магдебурзького права його рідне місто Почеп. А у 1666-му на вимогу козацької старшини російському цареві Олексію Михайловичу довелося спеціальними «Грамотами на вільність» визнати та підтвердити права міського самоуправління для п’ятьох міст Стародубського полка (крім Стародуба, Погару, Почепу та Мглина магдебурзьке право визнавалося й за Новгородом-Сіверським). В урочистій обстановці у міських ратушах були зачитані ці грамоти перед народом. Але вже наступного року царські стольники видали міщанам магдебурзьких міст спеціальні «пам’ятки», у яких були визначені як маєтки на утримання ратуші та її урядників, так і кількість тих зборів, які городяни повинні були платити в царську казну. Таким чином царський уряд прилучився також до збирання грошів зі стародубської економіки.

Підтвердження магдебурзьких прав за стародубськими містами призвело до подальшого розвитку цехової системи серед міських ремісників, більшої систематизації та демократизації життя робітників. В краї продовжували діяти старі цехи, з'являлись нові. Так, наприклад, 23 листопада 1665 р. ремісники Стародуба отримали дозвіл від полковника Леська Острянина на відкриття в місті калачницького цеху на чолі з цехмістром, обраним "ведлугь уподобання всього братства". До обов'язків цеховиків входило строге дотримання встановлених правил. Зокрема, кожен із них повинен був підкорятися цехмістрові. Продукцію дозволялось виробляти лише у визначені дні. Полковник зобов'язував калачників від суми, вирученої з кожного торгу, відраховувати по копійці до міської скриньки. У полковницькому фундуші також зазначалось, що від калачників повинна бути "поміч ... церкві Божій, яко і по інших околичних містах". На порушників даного цеху накладалось стягнення у вигляді заборони на випічку калачів, а то й суворіше - цехмістер мав повноваження взагалі виганяти таких із цеху.

2 грудня 1673 р. адміністрація м.Стародуба з відома полковника Петра Івановича Рославця дозволила об'єднатися в цех місцевим олійникам, які напередодні ухвалили "собі порядок такий як і по інших містах має цех". Даний цех очолив цехмістер Лавр Васильович, при якому "гарнець звичайний олійний ... зоставати маєть і кожний хто тільки тим ремеслом олійницьким бавити маєть тоді повинен кожний братчик прийти до поіменного цехмістру і гарнець взяти олійний". В документі зазначалось, що членом олійницького цеху мав право бути лише той ремісник, який підкорятиметься його цехмістрові і "од всіляких повинностей і послушенства не оддалився".

На основі листа полковника Тимофія Олексійовича від 19 квітня 1688 р. у місті Стародубі відкрився ткацький цех, цехмістром якого "учинили" Івана Жука. Кожен бажаючий вступити до цеху мав внести до скриньки "братської грошей готових кіп три, воску фунти два, ладану тож фунта два, горілки два гарці, чотири шаги вступку і пів бочки для братства пива". Даний цех прибрав до своїх рук монополію на заняття ткацтвом, і позацеховики позбавлялися права "тими ремесла ні в якому разі бавитись, крім челяді, котра незаборонне через найми звичай має".

У 1669 р. бажання створити братство виявили кравці й кушніри Стародуба, "видячи не малу скудність в старій церкві в храмі Св. Миколи і великий непорядок межі ремісниками". Бути членами утвореного братства зобов'язували всіх "місцевих або мандрівних ремісничих людей" Стародуба. Для вирішення своїх питань братчики щомісяця мали збиратися "в той дім де укажуть". Під час кожної сходки вони повинні були сплатити встановлений податок - по копійці. На членів даного братства покладався обов'язок суворо дотримуватись встановлених правил. Порушники карались "правом братерським", з них стягався штраф у розмірі фунта воску або ж здійснювався суд над ними (у залежності від вчиненої провини).

Петро Рославець 18 липня 1675 р. дозволив "учинити" братство стародубським ковалям Мойсею Жуку, Опанасу Чурику, Захару Даниловичу й іншим ремісникам. Полковник зобов'язував усіх членів братства, аби "послушенства оддавали ... во всіляких потребах, і не були суперечними й упорними". На винних у порушенні порядків братства накладалось стягнення: "на такового на церков Божу воску фунтів десять закладаємо і од ремесла оддалений буде". Взагалі дуже часто братчики об’єднувалися саме для того, аби допомогти спільними грошима відбудові церкви, або для якоїсь іншої допомоги. Так, об'єднавшись у братство в 1679 р., кожум'яки й шевці міста Погара заходились збирати кошти на утримання місцевої церкви. Таким чином цехове братство ставало справжнім товариством та професійною спілкою для робітників та ремісників Стародубщини.

З другої половини сімнадцятого століття Стародуб стає мало не головним торгівельним містом усієї Східної України. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білорусі, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кенігсберга і Ґданська (Данцига). У Стародубі концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубські купці у великій кількості вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Стародубське купецтво було відоме своїм багатством. У Стародуб на два великих ярмарки - Соборний і Десятуху - привозилися всілякі товари у великій кількості. Торгівельні стосунки пов'язували Стародуб з Москвою, Брянськом, Сівськом, Ригою, Архангельськом, Сілезією, містами Західної та Південної Європи. У Стародубі існували дві вулиці – Німецька та Грецька, на яких постійно проживали іноземні купці з цих країн. Місто управлялося магістратом, а ремісники були об'єднані в цехи: калачницький, різницький (м'ясники), олійницький (маслороби), кравецький з кушнірським, шевський (чоботарі), кожевницький, ткацький, шаповальський (валяльники), ковальський з котлярським (ковалі і мідники), музицький – «музика весела», (цей цех за Універсалом гетьмана Мазепи 1705 р. відданий "в послушенство" церкві Іоанна Предтечі) і гончарний. Цехове ділення відбилося, наприклад, в назві вулиці Закаблуцький Шаповал, що зустрічається в актах 1664-70 рр. Вулиця проходила біля "валу із старим замком". Тут же згадується вулиця Чернігівська, що починається від кріпосних воріт тієї ж назви, Крива, Землянська, Петрятинська та інші. У Стародубі за даними переписних книг 1666 р., було 15 шинкарів, 2 торгівці кіньми, 2 "харчових чоловіка", 2 тютюнники, 2 крамарі, 1 горщечник, 1 хомутник, 1 торговець хлібом, 1 обувник, також 12 коробейників, 13 торговців сіллю і 55 осіб без зазначення торгової спеціалізації - просто торгові люди. Загалом у Стародубі цього року зареєстровано 107 дворів торгових людей, що встановило 11,7% від усього складу населення міста. Через місто протікало дві річки – Бабинець та Бичок, та було чотири передмістя - Прядильня, Рубцівка, Запильня та Заріччя.

Другим за економічним розвитком містом Стародубщини стає за часів Гетьманщини Почеп. Славився Почеп своїм прядивним і гончарним промислами. Майстри з прядива вили вірьовки, канати; гончарі з глини виготовляли різний посуд. Завдяки своєму прикордонному становищу Почеп стає важливим центром російсько-української торгівлі. Щорік у ньому влаштовувалося до 4-ох ярмарків «...на яких людові збиралося тисяч до десяті та більше». Найбагатший ярмарок, відомий з 1665 року, осінній – Іл'їнський. Все можна було купити в Почепі «починаючи зі старовинної римської монети і закінчуючи виробами із слонової кості». У 17-му столітті з’явилися у Почепі й цехи. Цехів було стільки, скільки існувало різних ремесел. У 1722-му році в Почепі були чоботарський, пекарний, ткацький, кравецький цехи, у яких налічувалося до 200 чоловік. Були у Почепі майстри по виробленню білих і чорних шкір. Деякі жителі виїжджали в далекі місця для покупки хороших коней і потім перепродували їх в Почепі. За рибою ходили на Дон. Пануюче становище в торгівлі займали міщани.

Третім за значенням містом залишався Мглин, де досить непоганого розвитку набули ткацьке, шевське, кравецьке й ковальське ремесла. Водночас мешканці міста займались вирощуванням льону й конопель, які використовували, як правило, для вироблення олії та прядива.

У 17-му — на початку 18-го століть на землях Стародубського полку почала зароджуватися й велика промисловість. До цього дня на мапі краю збереглися численні населені пункти, в назвах яких є слова буда, гута, рудня. У будах із золи добували поташ, необхідний для виробництва скла, миловаріння та виробництва пороху. Одним з економічних центрів по виробництву поташу стає Красний Ріг. Крім того, його виробляли на територіях нинішнього Унецького, Климівського, Суразького, Мглинського, Клинцівського та Новозибківського районів. У короткий термін виникло багато кустарних буд і невеликих поселень, де жили будники. З розвитком скляної та іншої промисловості швидко зростала й потреба у поташі. Ось описання роботи однієї з буд у 1781-му році: «...виробляється тут поташ в літо по два, а інколи по три «паки», розуміючи в одному по 30 огнивів. З одного паку виходить поташу по 240 пудів. Продається він різним гутникам, що купують його по 1 рублю 25 копійок за пуд, а вивозиться за кордон...». Наприкінці 17-го століття будницька промисловість досягла таких розмірів, що уряд, бажаючи зберегти ліси, заборонив будівництво нових буд. Але його заборона не діяла, і будницькі заводи виникали до кінця 18-го століття. Гетьмани і полковники нажили величезні достатки від продажу поташу.

Деякі населені пункти, що існують зараз, виникли за старих часів як слободи біля буд, наприклад, Буда Вовницька та Зарюхівська Буда. Село Буда Вовницька засновано на річці Вовнянці братами Єсимонтовськими на початку 18-го століття. Тут випалювали золу з лози для продажу на мильні заводи. При діленні цих земель Буда дісталася Олексію, від нього перейшла до сина його Михайла, а згодом — Павлу Скоруппі. Село Зарюхівська Буда засноване на річці Гатонівці Стародубським магістратом в період 1666-1680 років. За матеріалами ревізії 1723-го року, в селі рільництвом не займалися, а головним заняттям було виробництво поташу.

Одночасно з будницьким виникло рудницьке виробництво на основі болотяної руди. У 17-18-му століттях на руднях вже застосовувалася механізація, працювали водяні млини. Одна з найкрупніших рудень була у селі Робчик сучасного Унецького району. Вона належала Києво-Печерському монастирю. Інший центр залізоробного виробництва - хутір Рудня, розташований недалеко від села Найтоповичі. Ці рудні давали лише гетьманському війську 40 возів заліза в рік. Гутницька промисловість (виробництво скла та кришталю) розвивалася в основному в західній частині Стародубщини, особливо на піщаних ґрунтах, там де зараз села Добрик і Стара Гута. Гути складалися з декількох печей, кожна з них ділилася на «дійниці». Заводили їх «державці» землі, оселяючи біля гут «нахожих» людей і обертаючи їх у гутників. Тут вироблялося переважно зелене віконне скло, інколи аптечний посуд. Скло продавалося по всій Україні та Росії. До цього ж часу відноситься виникнення в лісах «майданів», де добувався дьоготь.

За кожною козачою сотнею на Стародубщині закріплювалася певна територія, а населеними пунктами і промислами управляла козацька старшина. І прості козаки, і їх старшини прагнули до розширення своїх промислів. Наприклад, стародубський полковник Рославець організував на своїх землях виробництво поташу і селітри. З часом його буди були навіть в сусідніх російських повітах. Полковник Миклашевський і генеральний осавул Гамалія організували виробництво поташу в мглинських лісах. Багато заможних козаків займалося дігтярним виробництвом. У Мглинській сотні було 50 дігтярень, у Новоміській - 28. У Стародубському полку налічувалося близько 150 млинів, половина яких належала козакам, а інша частина — міщанам, або ж млинами володіли спільно «козацьким і міщанським миром». До 80-х років 18-го століття козаки були не лише особисто вільними, але й звільненими від державних податків, тобто «від тягла». Селяни ж і мешканці посадів несли грошові і натуральні державні повинності.

Сільське населення Стародубщини розподілилося на три групи: одна належала «до двору гетьманського», інша — до ратуші, а третя жила у селах своїх власників. Наприклад у Почепській сотні усіх поселень було близько 150, з них рівно половина була ратушних, близько 40 — власницьких, а останні належали «на булаву» (гетьманові). Таким чином, на відміну від російських земель, приватне кріпацтво на Стародубщині було мало поширене. Але дуже часто мали місце випадки самовільного загарбання земель старшиною. Типовою у даному відношенні є діяльність стародубського полковника Григорія Коровки-Вольського, який без дозволу гетьмана прибрав до своїх рук "в рангове володіння декілька сіл", став власником села Шкрябина і земель, що лежали західніше міста Стародуба. Окрім того, призначивши свого сина Гната стародубським полковим осавулом, він і його наділив маєтностями (селами Осколків і Кривець, "котрі були здавна військовими").

Володарем батькових, а згодом і братових земель став Федір Григорович Вольський, якому належав хутір Коровченка, а також "Кривецькі ґрунти", в Топальській сотні. Ці землі із "всіма до них приналежностями" 16 березня 1708 р. Ф. Вольський, переселившись до Козельця з нагоди призначення на посаду київського полковника, продав за 600 червоних золотих генеральному писарю Війська Запорізького Пилипу Орлику, якому, як стверджувалось у купчому листі, "яко уж своєю власністю, спокійне володіти, всякі з оних одбирати пожитки і як хоче оними диспонувати: дати, продати, дарувати й замінити вічними часи".

Але не слід вважати, що стародубська старшина була вельми жорстокою у своїх відношеннях із селянами. Часто великі землевласники самі йшли на поступки селянам. Показовий у цьому плані факт обміну ґрунтів мешканцями села Нижнього Кузьми Швейбенка, Власа Ігнатовича, Захара Карповича, Федора Ігнатовича, Кіндрата Супроновича, Супруна Євхимовича, Семена й Марка Жиденків із стародубський полковником Михайлом Миклашевським. Взамін за Борок (вотчинний маєток Миклашевського), "в тих же Нижнівських полосах, при певних урочищах лежачих, близько прилеглих до млина Його Милості Пана Полковника", вони одержали урочище Істровщину. Гарантованість цієї акції засвідчував зроблений у "Книгах міських Стародубівських" запис, згідно з яким "поіменним особам тими заміненими ґрунтами, тепер і в потомні часи, спокійне володіти й пожиткувати, то єсть кому колвек дати продати з ким заміняти, і на який хотіти власний свій найліпший пожиток оборочати". Напевно, нижнівці дуже хотіли мати справу саме з Істровщиною (можливо, ці землі були кращої якості, зручнішими для користування або з якихось інших важливих причин), адже "маючі особи, й по них поссессорові отчини Істровської" погоджувалися "давати Його Милості Пану Полковникові Стародубському по пуду меду".

Слід відмітити, що українські гетьмани, а особливо Іван Мазепа, дуже ретельно стежили за тим, аби права стародубських селян, міщан та простих козаків не порушувалися з боку старшини. Так у 1691-му році Мазепа пише листа до почепського старости Івана Білозерецького з наказом «робітникам... за їх діло заплатити подлуг слушності й уваги». А 26 липня 1681 р. уряд міста Погара на чолі із сотником Тарасом Гавриловичем виніс рішення про недоторканість сіножатних угідь міщанина Романа Кожум’яка "аби ніхто не важився чинить жодної перепони в його держанню той сіножаті". 27 листопада 1707 р. гетьман Мазепа «з певного респекту взявши в особливу... оборону и протекцію» Григорія Отвиновського, писаря стародубського магістрату, дозволив йому «при його ж млинку за селом Ущерпем, на річці Речиці стоячому, поселити дворів скільки» і ствердив йому володіння «купленим ґрунтом» в селі Обухівці (Стародубської полкової сотні), з правом на «належні... послушенства й повинності» селянства. Отвиновський був магістратським писарем до 1722 р. й на початку 1723 р. був обраний на війта стародубського. Правда, гетьманський уряд (наказним гетьманом був тоді П. Полуботок) скасував ці вибори (вони відбулися без дозволу гетьмана) й усунув Отвиновського навіть од писарства, але того ж року бачимо Отвиновського в реєстрі місцевої козацької старшини на уряді стародубського городового отамана. Й оселена ним з дозволу Мазепи слобідка Річиця (або Писарівка), разом з сусіднім селищем Смялчю (в сотні Новоміській) і Обухівкою, залишилися в руках Отвиновського та його нащадків, що вже належали до козацької старшини. У дуже важкому стані опинилося на початку 18 ст. місто Почеп. Місто втратило всі свої ратушні села, які, за підтримкою стародубського полковника Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки полковника. Гетьман сам визнав це. У своєму універсалі 6 листопада 1706 р. він писав: «Респектуючи на тяготи й незносні долегливості, городу Почепу діючієся, а згола неотколь ратушові оного повзяти фолкги й порятування, бо які до нього належали села, то ті всі за власті небіжчика п. Миклашевського, полковника Стародубського, одійшли за державців, навіть ледве не останнє село, Старий Почеп за інстанціями й уставичною його просьбою, зятеві його п. Андрію Лизогубу досталося в завідування, через що тамошні обивателі почепські умалилися й до остатнього пришли знищення». Тому гетьман, хоч і надав ще 1694 року те село Лизогубові, тепер привертає його до почепської ратуші, «касуючи і анігілюючи» попередній свій універсал.

Велика слава йшла по Стародубщині й про погарських сотників Гаврила Єремієнка та його сина Тараса, які півстоліття були погарськими сотниками та відзначилися тим, що не нажили за цей період жодних маєтків. Гетьманськими універсалами Дем'яна Многогрішного від 21 квітня 1668 року, Івана Самойловича від 21 червня 1672 р. та Івана Мазепи від 3 жовтня 1687 р. "на розходи міські" Стародуба надавались млини. Турбувалися гетьмани й про обороноспроможність Стародубщини. У Стародубі Петро Рославець організував виробництво гармат. Майстрів такої справи було небагато, і цінувались вони, як кажуть, на вагу золота. У Стародубі ливарник гармат користувався різноманітними пільгами, наданими полковником за його мистецтво. Стежили стародубські полковники й за поновленням фортець. Так наприклад Почепська фортеця на початку 18 ст. мала п'ять башт і дубових зрубів, усередині яких була засипана земля і пісок. Стіни фортеці по периметру досягали 740 сажнів. У фортеці було 4 воріт: на Стародуб, Мглин, Трубчевськ, Смоленськ. Фортеця мала 5 мідних гармат, до них більше 6000 ядер і 7 пудів заліза для їх виготовлення, 16 пудів пороху, 10 пудів свинцю, 153 пуди горючої сірки, 217 літрів селітри. Крім того, були 53 мушкети і 50 гранат.

Гетьман Мазепа дуже дбайливо добирав урядників гетьманських (рангових) маєтностей — різних «господарів», старост, дозорців, шафарів тощо. Більшість їх була шляхетського або старшинського походження. Не один з тих урядників згодом вийшов у перші лави козацької старшини, й серед них Михайло Турковський, дозорця почепський, згодом генеральний писар; Лук’ян Журавко, майбутній полковник стародубський. Були серед них і родичі та свояки Мазепи або взагалі люди, яких особисто знав і цінував гетьман. Досить згадати Гордія Носикевича, стародубського полкового писаря, «дозорцю будних заводів рейментарських», Остапа Панкевича, дозорцю ропського та інших. З’являлася на Стародубщині й власна буржуазія. До неї відносився наприклад Спиридон Якович Ширай (+ 1709), родом з Погара, багатий стародубський купець, що провадив значний торг, головне прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681-1708) з невеличкими перервами був він стародубським війтом, тобто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 р. стародубський полковник Семен Самойлович просив князя В. Голіцина, щоб той поклопотався перед польським урядом у торговельних інтересах Ширая. Поруч зі своїми торговельними операціями Ширай скуповує землі навколо Стародуба, заводить численні млини й буди. Гетьман Самойлович надав йому с. Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 р. видав Шираєві універсал на с. Синин (Стародубської полкової сотні) з правом на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом оселює на одному з своїх будищ село Спиридонову Буду. Року 1705 гетьман Мазепа дозволив Шираєві на тих будищах «людьми заграничними слобідку оселити й, греблю висипавши, млин построїти».

Старий Ширай до кінця залишався «значним обивателем стародубським», тобто міщанином, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая Степан одружився з донькою стародубського полковника Миклашевського; другий син Спиридон був одружений з донькою пасерба Мазепи, седнівського сотника К. Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубського полковника Тимофія Олексійовича, а всі інші доньки Ширая одружилися з представниками Стародубської козацької старшини. Нащадки стародубського війта стали одними з найбагатших дідичів північної Гетьманщини й вийшли в перші лави місцевого шляхетства.

Іншим представником стародубської буржуазії був Ісак Єрмолайович Дерев’янка, війт стародубський (1686), стародубський полковий обозний (1687). Року 1686 йому, «яко справному, в своїм поволанню чулому и городу потрібному», полковник стародубський Яків Самойлович надав «ку вспартю домових його потреб» с. Озарівку. А наступного року цей Ісак Дерев’янка був вже стародубським полковим обозним і підписав «Коломацькі статті» 1687 р. Хоч Дерев’янка незабаром уступив з цього уряду, але гетьман Мазепа універсалом 3 листопада 1688 р. залишив за ним його земельні володіння, слобідку Антонів Лубок, з правом на «послушенство» посполитих («людей тяглих»), а також три млини на р. Ревні і сіножаті між р. Ревною і р. Товкачівкою. Також серед представників багатого стародубського міщанства, які стали згодом значною козацькою старшиною можна назвати згаданих уже вище Григорія Семеновича Отвиновського, писаря міського стародубського (1693-1721) з перервами, стародубського війта 1723 року; та стародубського городового отамана (1722-1723) Гордія Савича Носикевича (Носикевич-Пригара) (+ біля 1714), «ярмарковими справами завідуючого» у Стародубі (1695), стародубського полкового писаря (1699—1705), «дозорця будних заводів рейментарських» (1704-1706), значного військового товариша (1710), зятя Спиридона Ширая.

До кінця 18 ст. залишалася Стародубщина розвинутим економічно краєм України. Французький історик та географ Жан-Бенуа Шерер, аташе французького посольства в Петербурзі писав у своїй книзі «Аннали Малоросії, або Історія запорозьких і українських козаків» що «міщани Стародуба живуть набагато краще, ніж в інших полках. Серед мешканців міста є люди вищого рангу, і між ними — полковник зі своєю старшиною, цивільні чиновники такого ж рівня, чимало шляхтичів. Мешканці Стародуба перевищують усіх своїм запалом до роботи. Стародубські шляхтичі та селяни найбагатші з усіх». Тільки ліквідація імперською Росією гетьманського устрою на Україні призвела до значного погіршення життя усіх без винятку верств стародубського українства. Розвинутий економічно край перетворився на жалюгідну колоніальну провінцію великої імперії. Така доля чекала на Стародубщину із знищенням української державності наприкінці 18 ст.

(при написанні цієї глави використані матеріали з праці Олександра Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба»).

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Життя та діяльність уманського полковника Йосипа Глуха до 1649 р. вкриті суцільним мороком. Можна лише припустити, він походив з козацького роду, народився на Поділлі на початку XVII ст. В зв'язку з тим, Глух добре знався на молдавських справах, можна припустити й те, він бува у цій країні до Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Відзначимо, в літературі Йосип Глуха інколи називають Глухим, а його ім'я подають як «Остап») У першому випадку маємо типове для російських джерел неправильне написання українського прізвища, хоча не виключено, прізвище «Глух» є насправді прізвиськом і відбиває певну фізичну ваду (в даному випадку туговухість). Щодо імені «Остап», то тут сталося певне непорозуміння серед істориків.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka