Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 17 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Український рух на Стародубщині у 2-й половині 19-го ст.

Український рух на Стародубщині у 2-й половині 19-го ст.

Родина Миклашевських. Олександр Рубець. Петро Левандо. Український рух у Мглину. Стародубці в Росії. Микола Миклухо-Маклай. Культурний зв'язок Стародубщини з Україною. Українці Почепу. Українці в старообрядських слободах.

Друга половина 19-го ст. стала періодом нового етапу розвитку українського національного культурного руху на Стародубщині. Тепер поруч із старою козацькою аристократією, яка очолювала цей рух раніш, на культурну арену краю виходить нова сила українства, представники більш широких кіл народних мас – рядового козацтва, селянства та міщанства Стародубської України. Зростання національної свідомості українського народу, що ширилося у цей час по всій Україні, торкнулося, звичайно ж, і її складової частини – Стародубщини. І як і скрізь, на Україні, на Стародубщині цей рух об’єднав поміж собою усі національні сили, незалежно від майнового чи станового положення тієї чи іншої особи, адже в умовах постійного державного тиску з боку Російської імперії, тільки об’єднавшись та допомагаючи один одному, українці краю могли розраховувати на здобуття перемоги у боротьбі з імперським режимом за права українського народу на рідній землі. Як відомо, друга половина 19-го століття стала одночасно періодом нового наступу імперської державної машини на права українців – українська мова, згідно з валуєвським указом, була заборонена, а громадянам держави української національності постійно вбивалася у голову офіційна думка, про те, що ніякої «особливої» української нації «ніколи не було, нема та бути не може». Ось у таких скрутних умовах доводилося жити та існувати українцям краю.

Одним із головних центрів українського руху на Стародубщині у 2-й половині 19-го ст. залишалася Понурівка – маєток козацької родини Миклашевських. Після смерті старого пана Михайла у 1847-му році, маєток перейшов у володіння до його сина Йосипа. Йосип Миклашевський співчував учасникам декабристського руху на Україні 1826-го року, а після поразки декабристів пішов у відставку з військової служби, не бажаючи більше служити деспотичній імперії. Поселившись у Понурівці, Йосип Миклашевський вирішив присвятити своє життя допомозі рідному народові, який дуже потерпав у цей час від кріпацтва. У Понурівці на цей час діяла суконна фабрика, яку заснував ще його батько, і де працівники-селяни з навколишніх сіл Стародубщини отримували за свою працю непогану платню, на відміну від кріпацьких виробництв інших поміщиків. Поруч із фабрикою Йосип Миклашевський влаштував лікарню з лікарем та аптекою, де лікувалися безкоштовно місцеві селяни, а 1860-го року відкрив при понурівській церкві початкову школу, у якій навчалося до 50 дітей. Після смерті Йосипа Миклашевського у 1868-му році справу допомоги місцевій людності продовжив його син, Михайло Миклашевський, який, закінчивши училище правознавства, був у 1854-1860 рр. Стародубським повітовим предводителем дворянства. У 1875-му році Михайло Миклашевський побудував у Понурівці завод з переробки цукрового буряку, на якому працювало 330 робітників з навколишніх сіл. Цукор продавався у Москву і на Михайлівський рафінадний завод, а патока — на винокурний завод у селі Рухові. 1897-го року Михайло Миклашевський відкрив у Понурівці школу грамоти, а потім і земську школу. З другої половини 19-го століття у селі знаходилася також поштова станція та ощадна каса. Добробут селян Понурівки та навколишніх сіл дуже швидко зростав завдяки пильної допомоги родини Миклашевських. І якщо 1858-го року у селі було 205 дворів, то згідно з переписом 1897-го Понурівка стала одним з найкрупніших сіл Стародубського повіту, в якому налічувалося 386 дворів та проживало 2412 чоловік. На тлі загального зменшення населення Стародубського повіту у зв’язку з переселенням українців до Сибіру, дані по Понурівці дійсно вказували на непогане життя місцевих мешканців. Село Понурівка стало тепер таким великим, що ділилося вже на окремі райони – «кінці». Кінців було чотири - «Кривуша», «Хуторець», «Крючківка» та «Мисниківка», названа так за прізвищем Мисник, носіїв якого жило забагато на цьому «кінці». Існував у Понурівці й ще один окремий район – «Андріївський провулок», що був розташований по дорозі до сусіднього села Андрійковичі. В любові та дружбі з місцевим селянством прожили Миклашевські у Понурівці аж до більшовицького перевороту, і тільки нова влада вимусила цей давній козацький рід покинути свій рідний край. Але представники роду й у далечині від Стародубщини продовжували служити українському народові. Ще один Йосип Миклашевський, який своє дитинство провів у Понурівці, перебрався жити до Харкова, де став професором місцевої консерваторії. Професор Йосип Миклашевський бездоганно володів рідною українською мовою, видавши нею у Києві велику працю «Музична i театральна культура Харкова кінця XVIII - першої половини XIX ст.». Помер Йосип Миклашевський 1959-го року. Живуть на Україні представники роду Миклашевських і зараз.

Дуже часто в гостях у Миклашевських в Понурівці бував інший відомий діяч української Стародубщини – Олександр Рубець. Рід Рубців відноситься до найзнаменитіших козацьких родів Стародубщини. Рубці відомі в історії нашого краю починаючи з 16-го ст. За часів Речі Посполитої стародубський шляхтич Ілько Рубець володів селами Істобки, Бобки, Чорноокою та Шамівкою на території майбутньої Топальської сотні Стародубського полка, а у другій половині 17-го ст. козацький старшина Михайло Рубець заснував село Лакому Буду на території сучасного Климівського району, «на будищі в ґрунті Микулицькім». Серед предків Олександра Рубця були й стародубські полковники, і навіть славетний український гетьман Павло Полуботок приходився йому родичем. Прізвище Рубців було настільки відомим на Стародубщині, що у місті Стародубі існував навіть окремий район – Рубцівка, який знаходився за міською греблею.


75. Олександр Рубець.

Народився Олександр Рубець 29 квітня 1837-го року у місті Чугуєві Харківської губернії, де тоді служив його батько. Нянькою малого Сашка була селянка зі Стародубщини, від якої майбутній український композитор у своєму малому дитинстві почув багато народних пісень, легенд та оповідань рідного краю. Трохи підрісши, хлопець Олександр уже із захопленням слухав розповіді свого батька та мати, від яких він довідувався про героїчну долю власних предків. У хаті Рубців частими гостями були бандуристи та лірники, пісні яких залишили незгладимий слід в душі маленького хлопця. Ставши дорослим, Олександр Рубець сам навчиться грати на бандурі, а легенди та казки, що розповідала йому колись старенька нянька, видасть друком окремою книжкою у Стародубі.

Навчається Олександр Рубець у Харківській та Київській гімназіях. Після смерті батька у 1854-му році родина Рубців повертається жити на рідну Стародубщину, на хутір Іскрівку Стародубського повіту. З цієї пори Олександр Рубець, де б він не був, завжди повертається до рідного краю, він, так само як і його старший сучасник, Олексій Толстой, назавжди закохується у Стародубщину, та вважає її своєю справжньою батьківщиною. 1858-го року Рубець розпочинає навчання у Ніжинському ліцеї, але як сам згадував потім: «лінувався, більше займався співом, записував українські пісні, унаслідок чого закінчив ліцей з чином XIV класу» (тобто найнижчим). З цього часу українська пісня стає головним закоханням Олександра. Він поступає до Петербурзької консерваторії, а на канікулах відправляється у подорожі по українських землях, збираючи та обробляючи народні пісні. Майже всі увертюри, що написав за своє життя Олександр Рубець, були, значною мірою, майстерними обробками народних пісень України. Літом 1868-го року Рубець збирає українські пісні на Кубані, видавши по поверненні статтю «Декілька слів про малоросійські народні пісні» в альманасі «Музичний сезон» (як відомо, до вживання слів «Україна», «український», імперська влада та цензура відносилися з підозрою, тому Рубець і замінює слово «українські» словом «малоросійські»).

Літом наступного року Рубець збирає українські пісні у центральній Україні, а 1870-го року покладає на музику чудову поезію Тараса Шевченка «Думи мої, думи мої», та випускає друком «Збірник українських народних пісень». Закінчивши 1866-го року консерваторію, Рубець залишається там викладачем елементарної теорії та сольфеджіо. Підручники, які написав Рубець для викладання цих дисциплін, користувалися великою пошаною у професорів Ленінградської консерваторії навіть за радянських часів, а сам Рубець став професором консерваторії 1879-го року. Але українська музична культура залишається для Олександра Рубця завжди на чільному місці. Він друкує нові збірники «Двісті малоросійських пісень» та «216 українських народних наспівів», «Збірник народних танців (Козачки)». 1874-го року Олександра Рубця офіційно командировано консерваторією для збору українських народних пісень у Чорноморський край та південні губернії Росії. Авторитет Рубця в галузі української музики настільки великий, що з ним консультуються найвідоміші російські композитори при створенні своїх творів з українського життя. Так Рубець допомагає Петру Чайковському у створенні опер «Мазепа» та «Черевички», а Римському-Корсакову у його праці над оперою «Майська ніч». Поглинання у світ Миколи Гоголя під час цієї праці призвело до написання Олександром Рубцем музичного «Гімну Гоголю» до ювілею письменника.

Та з кожним роком все більше та більше хочеться Олександру Рубцю покинути імперський Петербург та назавжди оселитися на рідній Стародубщині, серед своїх земляків. Все більше часу проводить Олександр Рубець у рідному Стародубі, про який не забував ніколи, та постійно відвідував усе своє життя. 1878-го року до Рубця в Стародуб двічі приїжджає на гостину художник Ілля Рєпін, який у цей час збирається працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Колоритна козацька постать Олександра Рубця так захоплює художника, що стародубський композитор разом з іншим відомим українцем, Володимиром Гіляровським, стає прототипом головного героя цієї картини – запорізького кошового отамана Івана Сірка. Вельми турбувала Олександра Рубця доля рідного міста – колись, за часів Гетьманщини, квітучого Стародуба, а тепер занедбаного провінційного кутка імперії. Багато зусиль покладає Рубець для відродження міста. За його допомогою у Стародубі будується перший бульвар, де насаджуються дерева, які незабаром перетворять цей бульвар у розкішний парк, який вдячні стародубці зватимуть неофіційно «Парком Рубця». Їздить Олександр Рубець і по стародубських селах, шукаючи там талановитих юнаків i дівчат з музичним слухом, та за свій кошт відправляє їх на навчання до Петербургу. Серед учнів Рубця зі Стародубщини будуть і відомі згодом співаки – Петро Левандо та Костянтин Ісаченко (майбутній професор Ленінградської консерваторії, родом з села Ломакiвцi Стародубського повiту).

1895-го року Олександр Рубець важко захворює на катаракту очей. Після невдалої операції він назавжди осліпне. Але важка недоля не зломила Рубця. Він приймає рішення назавжди перебратися до Стародуба, та присвятити останні роки свого життя цілком рідному місту. У Петербурзі він залишає на зберігання директорові Публічної бібліотеки В. В. Стасову біля шістьох тисяч записів ще ненадрукованих народних пісень. Коли ж через деякий час Рубець потрібував повернути йому ці записи, йому відповіли, що за бібліотекою вони не числяться. Для Рубця це було страшною звісткою, і, можливо, наблизило його кончину. Маючи непогану пенсію, майже всю її Рубець витрачає на відбудову рідного Стародуба. Не кожна здорова людина могла зробити стільки, як цей «великий сліпий». У своїй хаті він влаштовував публічні концерти та заняття народного хору, який створив, а у флігелі були розташовані музична та рисувальна школи та курси кроїння і шиття. У селі Буді Корецькій, де Рубець відпочиває щоліта, за його кошт будується сільська школа, а у Стародубі виникає перший кінотеатр. Стародубська учителька М. Ф. Середа записує з його слів стародубські народні легенди та перекази, які він чув у дитинстві від няньки та збирав по Стародубщині пізніш, а 1911-го року, за два роки до смерті, він видає ці записи у Стародубі окремою книжкою «Перекази, легенди та сказання Стародубської сивої старовини». Під час своїх подорожей Стародубщиною Олександр Рубець збирав не лише українські пісні та оповідання. Були ним записані й пісні білоруських переселенців, а у селі Литовську, де мешкали потомки етнічних литовців, що потрапили сюди ще з часів Великого Литовського князівства, він записав місцеву «лицарську» легенду, у якій розповідається про «литовську королеву Ядвігу, княжну Беруту, князя Сянчила та лицаря Врата-Смеладовича з-під Вільнюса».

15-го січня 1908-го року Олександр Рубець відкрив у Стародубі з'їзд спадкоємців гетьмана України Павла Полуботка, до яких належав і сам, і на який прибуло 350 гетьманських нащадків. Пам'ять про опального гетьмана була дуже сміливою справою для Російської імперії. Цей з’їзд обговорив питання про повернення з Англії скарбів гетьмана, що нібито у 1720-му році були здані його синами, пiд час переслідування Петром I їхнього батька, на зберігання в банк Ост-Індської компанії. Ця справа була незабаром забута, бо як згадували спадкоємці, за гетьманським заповітом, це золото повинно було повернутися лише «незалежній Україні», але коли Україна і справді стала незалежною, 1991-го року, українці згадали про цю ініціативу Рубця, та створили навіть урядову комісію для повернення золота.


76. Хата Рубця у Стародубі. Сучасний вигляд.

Помер Олександр Рубець 28 квітня 1913-го року, та був похований на цвинтарі стародубської Вознесенської церкви. Вдячно згадували стародубці про свого великого земляка, особливо за розкішний «Парк Рубця», який він насадив, та який став улюбленим місцем прогулянок та розваг мешканців міста. Але російські більшовики, захопивши владу на Стародубщині, зробили усе можливе, аби знищити з пам’яті стародубців будь-яку згадку про великого українця. «Парк Рубця» став тепер «Парком імені Щорса», а вулиця, де жив Рубець, і де, нехай і у занедбаному стані, зберігся його дім, називається тепер іменем кривавого людожера, голови Петроградської ЧК Мойсея Урицького, який ніколи (на щастя!) не бував на Стародубщині. Вже після другої світової війни була знищена радянською владою і Вознесенська церква, а разом з нею затоптана у асфальт і могила Олександра Рубця та вкрадений чудовий пам’ятник з неї. Лише з початком перебудови почала комуністична влада прислухатися потрохи до народних мас. Жили іще люди, що пам’ятали про ті добрі справи, що зробив для Стародуба Олександр Рубець. Зробили у парку Щорса символічну могилу – бо справжньої так і не знайшли. Повернули музичній школі у Стародубі ім’я Рубця (бо він її заснував). Але від всіх цих заходів російської влади віяло лише мертвечиною та офіціозом, і «порожня могила» місцем для ушанування пам’яті Рубця для стародубців не стала. Стародубський краєзнавець та популяризатор імені Рубця, автор книги про нього «Серце, що віддане людям: Повість про О. І. Рубця» Георгій Метельський так написав про цю могилу: «Носиться над нею пил, що піднімається вітром, і колишуться декілька жалюгідних квіточок. Ніхто не доглядає їх, ніхто не витирає пил з пам'ятника цьому великому працівнику. Як же це сумно, мої дорогі земляки…». Так пам’ятає тепер російська Стародубщина про свого великого сина.

Завдяки допомозі Олександра Рубця розвинувся талант гарного співака, родом зі Стародубської землі, Петра Левандо. Народився Петро Левандо 29 січня 1876-го року в Стародубі, у сім'ї шкіряних справ майстра Костянтина Левандо та Дарини Стороженко. Древні легенди та багата пісенна культура Стародубщини були благодатним ґрунтом для дозрівання музичних талантів. З дитячих років хлопчик звик до того, що співали всі навколо його, у сім'ї та на вулиці, тому він не відразу й усвідомлює свій музичний дар. У сім'ї було десять дітей, і маленького сина батьки прагнули навчити, перш за все, ремеслу. Після закінчення трикласної церковноприходської школи він опановує майстерність столяра і червонодеревника. Значний вплив на розвиток музичних здібностей хлопчика зробив любительський церковний хор, в якому Левандо співав дискантом до 15 років. Українські церковні хори були тією середою, яка дбайливо формувала тендітні юнацькі голоси. У віці 17 років у Петра Левандо формується вже басоктава. У цей час, шукаючи праці, він відправляється у Київ, де як майстер-червонодеревник бере участь у роботах по обробці інтер'єру Володимирського собору. Відкрити природний дар йому допоміг регент одного з київських хорів, який почав займатися з Левандо. Спочатку хлопець поєднує основну роботу столяра із співом у церковному хорі, але поступово спрага до співу оволоділа їм настільки, що він вирішує повністю посвятити себе йому. Саме тоді у Києві формується Українська співацька група, і вступивши до неї, 1894-го року Петро Левандо відправляється на гастролі у Москву. У грудні 1895-го він потрапляє до Санкт-Петербургу, і тут зустрічається з Олександром Рубцем, який, тільки-но втративши зір після невдалої операції, тем не менш вирішує допомагати своєму землякові. Заняття з професійними педагогами пішли на користь молодому співаку, і 1 вересня 1899-го року його беруть на службу в хор Маріїнського театру, а з 1901-го року він стає солістом Придворної співацької капели, що за традицією, яка була заведена ще у 18-му столітті, завжди складалася переважно з українців. Праці у цій капелі Петро Левандо присвятив усе своє подальше творче життя. Після більшовицького перевороту Придворна капела стала йменуватися Ленінградською академічною капелою, але Левандо був солістом і там. У сталінські часи навіть співакам доводилося працювати у жорстоких умовах майже казарменого режиму, під страхом важкого покарання за прогули і запізнення до праці, але свої невеличкі відпустки Петро Левандо завжди намагався провести саме на батьківщині, у Стародубі, який з кожним роком згадував із любов’ю все частіше та частіше. Тут, літом 1941-го року він потрапив під німецьку окупацію, яку пережив і повернувся знову до Ленінграду. Всього Петро Левандо прожив 93 роки, померши 1969-го. Музичну кар’єру у Ленінграді продовжив його син, також Петро Левандо.


77. Дім судді Середи у Мглину (дерев’яний флігель прибудовано пізніш).

Так само як і у Стародубі, не згасало українське громадське життя і в іншому старому козацькому центрі на Стародубщині – у Мглину. Колись славне сотенне місто Стародубського полка, за часів імперії Мглин перетворився на центр провінційного, відірваного від головних шляхів сполучення, повіту, але, як міг, зберігав свої старі традиції часів Гетьманщини. Місцеве українство, за неможливістю інших форм громадського життя у імперії, збиралося звичайно на садибі у когось з шанованих ними осіб міста, і тут проводило свої вечори, спілкуючись та обговорюючи між собою хвилюючі їх питання цього самого громадського життя. Одним з таких місць суспільних зборів мглинського українства був дім місцевого судді Середи, який зберігся до нашого часу. Найбільш ж значним вихідцем з українського Мглина став Петро Косач, юрист та український громадський діяч, батько визначної української поетеси та громадського діяча Лесі Українки. Петро Косач народився у Мглину 1841-го року. Рід Косачів був відомий на Стародубщині з 17-го століття. Шляхтич Петро Косач служив «городничим» при стародубських полковниках Миклашевському та Скоропадському, а прапрапрадід Лесі Українки, Максим Косач, у 60-х роках 18-го ст. був суддею Стародубського полку. Сам батько Лесі, за обов’язками служби працював у Новограді-Волинському, де займав посаду голови мирового з’їзду. Тут і народилася в нього дочка Лариса, яка стала згодом Лесею Українкою. Сам Петро Косач усе своє життя був свідомим українським патріотом, членом Київської громади – української патріотичної організації, створеної істориком Володимиром Антоновичем. Крім Антоновича, найближчими друзями Петра Косача були найвизначніші діячі тодішнього українського громадського руху – Михайло Драгоманов (брат дружини Петра Косача, української письменниці Олени Пчілки), Павло Житецький, Михайло Старицький, український композитор Микола Лисенко. Усі знайомі завжди підкреслювали, що українські справи для Петра Косача є «важними і рідними». Свідомі українці Стародубщини вельми пишаються тим, що предками Лесі Українки були стародубські українці.

Але все-таки імперська влада робила все можливе для того, аби перетворити Україну на свою колонію. Російськомовна система державної освіти свідомо провадила серед провідних верств українства свої імперські ідеї «малоросійства» та обов’язку відданої служби на користь Російської держави, а не власного народу. І ця імперська політика мала певний результат. Стосовно Стародубщини це виражалося в тому, що не маючи можливості отримати тут гарної освіти та влаштувати власної кар’єри, представники значних стародубських родів відправлялися на пошуки долі до Петербургу та Москви, перетворюючись поступово зі свідомих українців на вірних слуг імперії. Але цікаве те, що навіть у наступних поколіннях в декого з них раптом просипалося почуття демократичності та європеїзму, що є притаманним українському народові, і народжені у Росії нащадки стародубців ставали полум’яними борцями за права людей у деспотичній державі. Історія Росії 19-го ст. знає декілька прикладів такої поведінки нащадків стародубських українців.

Вів свій родовід зі Стародубщини відомий російський композитор Микола Римський-Корсаков. Предок його, смоленський шляхтич Михайло Корсак, перебрався на Стародубщину у 2-й половині 17-го ст., коли у цьому багатому краю Гетьманщини легко можна було поповнити свій капітал. Вдало одружившись з дочкою стародубського полковника, гетьманича Семена Самойловича, Михайло Корсак не лише оволодів значними маєтками, але й зміг їх зберегти після опали російського уряду на українського гетьмана та його родину. Мало того, спритний та хитрий Михайло Корсак отримав від уряду Петра І-го царську грамоту на володіння всіма маєтками тестя, у збиток іншому спадкоємцю, Григорію Гамалію. Таким чином син Михайла, Максим Корсак став уже одним з найбагатших стародубських можновладців. Діти Максима стали писатися Римськими-Корсаковими, вигадавши, що їхній рід нібито походить з самого Риму. Частина Римських-Корсакових перебралася на службу до Росії, частина ж залишилася на Стародубщині, і тут вони володіли маєтками у 19-му столітті. Великий композитор Микола Римський-Корсаков народився у Росії, в Новгородській губернії, але любов до України відчував усе своє життя, написавши на українські мотиви оперу «Майська ніч» за Гоголем, та оперу-колядку «Ніч перед Різдвом». У віці 61-го року Микола Римський-Корсаков підтримав вимоги демократичних студентів Петербурзької консерваторії проти розгулу реакції у Росії, за що його було вигнано з консерваторії. Так до останніх років свого життя Римський-Корсаков залишався європейцем та демократом.

Мав стародубське коріння і відомий російський театральний діяч Володимир Немирович-Данченко. Його далекий предок, Данько Немирович, ще за часів Речі Посполитої був посполитим селянином у селі Камені сучасного Стародубського району. Син Данька, Матвій, служив при поляках у «козацькій корогві», що входила до складу стародубської «замкової прислуги», та йменувався вже Немировичем-Данченком, тобто «сином Данька». За часів Визвольної війни Немировичі-Данченки воювали в козацькому війську за свободу України, за що були нагороджені Богданом Хмельницьким маєтками у рідному краї. Великих маєтків вони не нажили, але вірно служили українському гетьману. У 18-му ст. бунчуковий товариш Іван і полковий хорунжий Стародубського полка Федір Немировичі-Данченки володіли частиною села Чубковичі, в храмі якого знаходиться вельми шанована на Стародубщині ікона Чубківської Божої Матері. Володимир Немирович-Данченко народився на Кавказі, але все своє життя підкреслював, що його батько був українцем, а мати вірменкою. У створеному ним разом з Костянтином Станіславським Московському Художньому Театрі на сцені, на початку 20-го ст., впроваджувалися у життя ідеї європейського демократичного театру, які не знаходили тоді притулку на сценах інших театрів Росії. А першою постановкою МХТ стала драма іншого видатного стародубця, Олексія Толстого, «Цар Федір Іванович».

Усім своїм життям боролася за демократизм та права людини, в першу чергу жінки, відомий науковець-математик, перша жінка-професор у Російській імперії, Софія Ковалевська. Її предок, Іван Корвин-Круковський, 1726-го року був військовим товаришем Стародубського козачого полку. Софія Корвин-Круковська народилася у Москві 1850-го року, але маючи неабиякі здібності у вивченні математики, здобути належну освіту в Росії вона не могла, адже жінки тут до вищої освіти не допускалися. Тому довелося їй разом з чоловіком, українцем, що виводив своє коріння зі Слобожанщини, Володимиром Ковалевським, їхати на навчання до Німеччини, до Гетінгенського університету. Тут Софія Ковалевська не лише засвоїла університетський курс математики, але і написала роботи, за які Гетінгенський університет надав їй ступінь доктора філософії «з найвищою похвалою». Крім математики і філософії, цікавилися ця талановита жінка також механікою та астрономією. Але повернувшись у Росію, займатися тут наукою Софія Ковалевська не змогла – все, на що вона мала право у імперії, це було викладання арифметики у жіночій гімназії. Так було прописано у російських законах, адже як не намагалася Російська держава, аби у цивілізованому світі її вважали прогресивною, насправді вона завжди залишалася консервативною та відсталою. Довелося Ковалевській повертатися до Європи, де вона працювала тепер у Стокгольмському університеті, і де стала, нарешті, 1884-го року, професором. Лише в квітні 1890-го року повернулася вона до Росії, дізнавшись, що помер один з російських академіків, математик Буняковський, і її можуть обрати на вакантне місце в Російській Академії Наук. Але в Росії її обрали лише членом-кореспондентом, а коли вона побажала, як член-кореспондент, бути присутньою на засіданні Академії, їй відповіли, що перебування жінок на таких засіданнях «не в звичаях Академії». Більшої образи не могли завдати їй у Росії. Нічого не змінилося на її батьківщині за ці роки. У вересні того ж року Софія Ковалевська повернулася до Стокгольма, а 29 січня 1891-го року померла від паралічу серця, у віці сорока одного року, в самому розквіті творчого життя. Так їй віддячила Російська держава за її науку. Сестра Софії Ковалевської, Ганна Корвин-Круковська, також жила у Європі, де брала участь у повстанні Паризької Комуни 1871-го року. Саме Ганну Корвин-Круковську, під іменем Аглаї Єпанчиної, змалював у своєму романі «Ідіот» Федір Достоєвський, і саме до неї він сватався після повернення з каторги до Петербургу.

Але, на жаль, Софія Ковалевська не дуже часто згадувала під час напруженого творчого життя про своє стародубське коріння. Та були серед нащадків стародубців у імперії й справжні українські патріоти, які, народившись та вирісши вдалечині від предківської землі, не забували свого українського родоводу. Таким щирим українцем був відомий етнограф і мандрівник 19-го ст. Микола Миклухо-Маклай. Його предок, Охрім Макуха, був курінним отаманом Запорізького війська, та разом з синами Омельком, Назаром та Хомою воював у війську Богдана Хмельницького за незалежність України. За заслуги перед українським козацтвом Макухи отримали у власність ґрунти на території Стародубщини, та стали стародубськими козаками. У 2-й половині 18-го ст., під час російсько-турецької війни, в козацькому війську дуже прославився син стародубського сільського коваля Карпа Макухи, Степан Макуха, герой здобуття Очакова, що, як розповідали про це родинні легенди, особисто полонив «високого» турецького командира Сафар-бея. Кар’єра Степана Макухи під час цієї війни швидко пішла у гору. Спочатку він став командиром кінної козачої сотні, а потім хорунжим, отримавши бойовий орден Святого Володимира, та ставши російським дворянином. З юнацьких років у Степана Макухи було вуличне прізвисько «Махлай», тобто «капловухий». Тепер, ставши шанованою особою, Степан замінив своє прізвище на Миклухо-Маклай, а серед його нащадків з’явилася нова легенда, що одним з їхніх предків був шотландець Маклай, що воював у польському війську, потрапив у полон до козаків у битві під Жовтими Водами, та, одружившись з козачкою Ганною Миклухою, поєднав своє шотландське прізвище з козацьким.

Існувала серед Миклухо-Маклаїв і інша родинна легенда про те, як їх предок, Охрім Макуха, власноручно стратив свого сина Назара, після того, як той закохався у польську панночку та перейшов на бік поляків. Дядько Миколи Миклухо-Маклая, Григорій, який у 1824-1828 роках учився у Ніжинській гімназії вищих наук і дружив там з юним Миколою Гоголем, не раз розповідав йому цю родинну легенду і до кінця життя був абсолютно переконаний, що саме вона була покладена геніальним письменником в основу одного з найдраматичніших епізодів «Тараса Бульби». Переконання у тому, що постать Тараса Бульби була змальована Гоголем саме з їхнього предка, було настільки сильним у родині Миклух, що батько мандрівника, якого як і сина звали Миколою, завжди тримав на своєму письмовому столі книжковий портрет Тараса Бульби, та називав його своїм предком.


78. Микола Миклухо-Маклай.

Жили Миклухи-Маклаї у Стародубі, де існував навіть Миклухин провулок, названий так саме за їхнім прізвищем. Тут народився і батько Миколи, який рано осиротів, та після закінчення Ніжинської гімназії змушений був пішки відправитися до Петербургу, бо він дуже хотів стати інженером, а технічних освітніх закладів тоді, крім столиці, ніде не було. На щастя Миклухи, у Петербурзі, прямо на вулиці, будучи одягнутим в українську вишиванку та маючи на голові формений кашкет Ніжинської гімназії, він зустрів свого земляка, Олексія Толстого, який, за вимовою, відразу впізнав у Миклусі стародубського українця. Саме за допомогою Толстого Миклухо-Маклай зміг поступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучень та закінчити його. Від Олексія Толстого вперше довідався Миклухо-Маклай і про Тараса Шевченка. 1842-го року Толстой подарував йому рукописний збірник з «Гайдамаками» та «Катериною», а після, на його прохання, передав йому також інші поеми Кобзаря – «Кавказ», «Гамалію», та «Єретика». З цього часу поема «Гайдамаки» стала одним з найулюбленіших творів Миклухи, і цю любов до слова Шевченка він передав і синові, який багато місць з цього твору знав напам’ять, та часто читав цю поему своїм друзям.

Здобувши освіту, Миклухо-Маклай став згодом начальником пасажирської станції та вокзалу у Петербурзі. Після смерті Миколи І, з початком нібито епохи лібералізму у Росії, Миклухо-Маклай, довідавшись, що тепер можна допомагати грошима Тарасові Шевченку, що все іще знаходився на засланні, відправив йому поштою 150 рублів. Але лібералізм у країні був несправжній. Грошовий переказ на пошті затримали. Почалося слідство. Миклухо-Маклая, як начальника залізничної станції, з якої відправляється царський поїзд, зарахували до небажаних на державній службі осіб, та відправили у відставку. Хотіли його і судити, але швидкоплинні сухоти призвели до смерті Миклухо-Маклая наступного року.

Звичайно ж, таке жорстоке ставлення імперської влади до українців, не могло сприяти виникненню любові до цієї держави в його сина. Ось що писав Микола Миклухо-Маклай про Російську імперію: «На Русі, якщо ми прослідимо історію Російської держави від Івана Грізного до наших днів, за виключенням хіба що епохи Петра I, не допускалося під страхом смерті або тюремного вироку не лише мати іншу думку, а навіть сумніватися в чомусь такому, що було сталим і прийнятим у державі. Дика азіатська орда з її лютою жорстокістю, зневагою до цінностей духовних і розділенням суспільства на рабів і вождів принесла і вкоренила на століття в Російській державі таке положення, коли право думати отримували лише ті з нижчого суспільного прошарку, хто, думаючи, в своїх міркуваннях вгадував бажання вождя… І ось при такому становищі, яке веде до огульного отупіння, життєдайна російська думка, всупереч всьому насильству і пануючій моральній темноті, все-таки проростає і всьому світу на подив дає прекрасні плоди». Головною заслугою Миколи Миклухо-Маклая перед світовою наукою стала його подорож до Нової Гвінеї, коли, проживши на одинці з папуасами більше двох років, цей видатний науковець зміг довести світові, що папуаси такі самі люди, як і всі інші мешканці земної кулі, і таким чином розвінчав расистські навколонаукові теорії про нібито існуючі раси «панів та рабів». Жителі незалежної держави Папуа-Нова Гвінея до сих пір згадують з пошаною великого науковця, а місце, де він жив, і дотепер називається у них «берегом Маклая». Перебуваючи під час численних подорожей вдалечині від батьківщини, Микола Миклухо-Маклай часто замислювався над питанням – хто він є насправді, до якої нації він належить. Перебуваючи в Океанії, Миклухо-Маклай записав у щоденнику: «Я з гордістю почуваю себе українцем». Дружиною Миколи стала австралійка Маргарет Робінсон, дочка прем’єр-міністра австралійської провінції Новий Південний Уельс. Нащадки відважного мандрівника живуть в Австралії й зараз. Київський публіцист Федір Зубанич, який був на гостинах в родині Миклухо-Маклаїв в Австралії у 80-х роках 20-го ст., згадував, що в їхній оселі бачив великий портрет предка у барвистій українській вишиванці, а про себе вони йому казали: «Ми – українці!».

Великий російський учений Микола Іванович Вавилов у 1937-му році, перед тим, як був заарештований більшовиками, писав про Миклухо-Маклая і Україну: «За країною, котра народила його фізично і духовно, навіки закріпилось право зачинательки гуманізму». Пам'ять про Миклухо-Маклая живе на Україні і зараз. Микола Миклухо-Маклай був ініціатором створення у Севастополі морської біологічної станції, яка зараз є Інститутом біології південних морів Національної Академії наук України. Перед будівлею цього інституту стоїть пам’ятник Миклухо-Маклаю, славному сину Стародубської України.

Не переривався у 2-й половині 19-го ст. й духовний зв'язок поміж Стародубщиною та всією Україною. Для українських науковців цього часу, особливо істориків, Стародубщина стала справжньою скарбницею, у якій збереглося безліч безцінних документів з доби Гетьманщини. Адже Стародубський полк був тією територією, що найменше потерпала від воєнних лихоліть у добу Руїни, тут будували свої маєтки представники найзначніших козацьких родів, і в отих маєтках з покоління у покоління передавалися старі архівні документи, у яких розповідалося про козацьку історію України 17-18 ст.ст. А у другій половині 19-го ст. в Європі виникає нова генерація істориків, які, при написанні своїх праць, віддають перевагу саме таким приватним, родинним архівам, а не офіційним хронікам, у яких дійсні факти часто перекручуються на потребу можновладців. Людиною, що відкрила для України численні стародубські архіви, став відомий український науковець Олександр Лазаревський.

Народився Олександр Лазаревський 8 червня 1834-го року в селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер це село Шевченкове Конотопського району Сумської області). Закінчив 1858-го року історико-філологічний факультет Петербурзького університету. В останні роки життя Великого Кобзаря Олександр Лазаревський був його близьким другом. Шевченко подарував йому «Кобзаря» зі своїм автографом. Коли ж поет тяжко занедужав, Лазаревський підтримував його, не полишав сам на сам зі своїми думами. По смерті Шевченка брав участь у похованні, супроводжував тіло померлого в Україну. В важкі роки переслідування царським урядом українського слова Олександр Лазаревський став одним з засновників журналу «Київська старовина», єдиного видання у Російській імперії, в якому можливо було розміщати матеріали на українську тематику. Мрією Олександра Лазаревського стало створення такої історії України гетьманської доби, у якій були б яскраво висвітлені всі сторінки тогочасного життя – не лише політичні та економічні, а і соціальні також. Збираючи матеріали по місцевих архівах, Лазаревський сподівався створити велику історію гетьманської України, висвітливши життя усіх верств тогочасного українства по окремих полках Гетьманщини. На жаль видатному науковцю удалося видати лише три томи цієї праці, яку він назвав «Опис старої Малоросії: Матеріали для історії заселення, землеволодіння та управління», але перший том свого твору він присвятив саме Стародубщині, видавши його під назвою «Полк Стародубський» у Києві 1888-го року. І дотепер ця праця Лазаревського є найґрунтовнішим дослідженням у галузі вивчення історії Стародубського полка.

Матеріали, що були зібрані в стародубських архівах, використовував Олександр Лазаревський і при написанні своїх численних праць (всього близько 450) з історії Гетьманщини: «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788 рр.», «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії», «Нариси малоросійських фамілій», «Люди старої Малоросії», «Суди в старій Малоросії», «Замітки про Мазепу», «Павло Полуботок» та інших. Саме Лазаревський видав друком «Щоденник Миколи Ханенка» і «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» - фамільні документи, у яких яскраво відобразилося життя стародубських українців 18-го ст. Систематизував Олександр Лазаревський і відомості про місця зберігання родових архівів на Стародубщині. Саме завдяки йому нам тепер є відомими найголовніші з них:

Фамільний архів Борозднів. Один з найдавніших фамільних архівів на Лівобережжі, зберігався в с. Туросні Новозибківського повіту. Можливий засновник архіву Іван Бороздна († до 1620 р.). Фамільний архів Велинських. Засновник Василь Велинський, Стародубський міський отаман у 1746-1748 рр. Фамільний архів Губчиців. Засновник Іван Губчиць, сотник Почепський у 1710-му, 1722-1729 рр. Фамільний архів Гудовичів. Засновник Павло Гудович, сотник Бакланський у 1697-1700 рр. Фамільний архів Єсимонтовських. Засновник Федір Єсимонтовський, козак Мглинський (1669 р.). Фамільний архів Лашкевичів. Засновник Тихон Лашка, міщанин Стародубський (1677 р.). Зберігався у містечку Брахлові сучасного Климівського району. У цьому архіві знаходилися фамільні папери Михайла Рубця (†1690), Івана Лашкевича (†1750), Ст. Лашкевича (†1780), Іллі Журмана, пасинка І. Лашкевича (†1780); «Повсякденні записки» Ст. Лашкевича; папери Милорадовичів, Борозднів, Велинських, Немировичів-Данченків. Фамільний архів Миклашевських. Засновник Михайло Миклашевський, полковник Стародубський у 1689-1706 рр. Зберігався в селі Нижньому Стародубського повіту. Фамільний архів Покорських-Журавок. Фамільний архів Рубців. Зберігався в маєтку композитора Олександра Рубця на хуторі Роздори Новозибківського повіту. Фамільний архів Скорупів. Засновники - Дем'ян Скорупа, Стародубський міщанин на початку 18-го ст., та його син Павло, бунчуковий товариш і військовий писар. Первісне місце зберігання - с. Волокитні Кустичі. Фамільний архів Шираїв. Засновник - Спиридон Ширай, війт Стародубу.

Певна річ, що російській владі не дуже сподобалося таке ретельне вивчення українськими науковцями стародубських козацьких архівів, адже матеріали, що містилися в них, часто свідчили не на користь імперської теорії про входження України до складу Росії. Виявлялося навпаки, що українська еліта кінця 17-го початку 18-го століть з пошаною відносилася до гетьмана Мазепи, який багато доброго зробив для добробуту краю, та вельми сумувала із знищення козацької автономії Петром І та Катериною ІІ. Тому російська адміністрація не зупинялася навіть перед провокаціями, аби знищити, по можливості, архівні свідчення з української історії. Так, взимку 1869/1870 рр. вона посприяла розгрому маєтку Олександра Рубця на хуторі Роздори, під час якого загинули безцінні документи з української історії. На цей ганебний вчинок згодом відкликнувся і Олександр Лазаревський, надрукувавши статтю «Один з фактів втрати пам'ятників малоруської старовини» у «Київській старовині» за 1894-й рік. Користувалися матеріалами Олександра Лазаревського й інші видатні українські науковці, наприклад Іван Лучицький, автор двох праць у «Київській старовині» за 1891-й та 1901-й роки – «До історії козацтва на початку 18-го ст.» і «Два універсали Спиридону Шираю, 1688 рік (до характеристики Мазепи)». Помер Олександр Лазаревський 1902-го року. Високо цінував його праці Михайло Грушевський, написавши у пам'ять Лазаревського, що він «...всяко обстоюючи і популяризуючи досліди минувшини, проводив досить виразну і витривалу боротьбу з усякими національними ілюзіями на історичному ґрунті». У наші дні, у незалежній Україні, іменем Олександра Лазаревського названа одна з центральних вулиць міста Конотопа.

Етнографічним вивченням Стародубщини у 2-й половині 19-го ст. займався інший видатний український науковець – Олександр Русов, залишивши після себе детальний опис «ординарної хати з сіньми», як «переважаючий тип садиби Стародубського повіту». Займалися вивченням Стародубщини й історики-аматори, наприклад Петро Скоропадський, нащадок стародубського полковника та українського гетьмана початку 18-го ст. Івана Скоропадського. Вийшовши 1865-го року у відставку з військової служби, Петро Скоропадський часто буває на Стародубщині, беручи активну участь у суспільному житті Стародубського повіту на посаді предводителя місцевого дворянства. Любов до Стародубщини в ньому розвиває і жінка – Марія Миклашевська, з роду видатних стародубських полковників. Син Петра та Марії Скоропадських – Павло Скоропадський, ставши керівником Української Держави 1918-го року, теж не забуде у своїй діяльності про батьківщину своїх предків – Стародубщину.


79. Собор гетьмана Розумовського у Почепі.

Але, все-таки, економічна політика російського царату, що більш сприяла розвитку старообрядських поселень краю, будуючи через місця їх поселень нові торгівельні шляхи, заважала подальшому розвитку та прогресу старих козацьких центрів Стародубщини. З них всіх у цьому плані пощастило лише Почепу, який єдиний, розташований на новому торговому тракті, а потім залізниці, зміг конкурувати з розвинутими старообрядськими слободами та містом Новозибковим. Та навіть офіційного статусу міста Почеп, який за часів Гетьманщини користувався магдебурзьким правом, у Російській імперії не отримав, залишившись лише звичайним містечком, центром окремої волості у складі Мглинського повіту. Добрими словами згадували мешканці Почепу ті часи, коли містом володів останній український гетьман Кирило Розумовський. На пам'ять про нього залишився їм у спадок чудовий собор, що височить і зараз у центрі міста. На початку 40-х років 19-го ст. збідніла спадкоємниця гетьмана Варвара Розумовська-Репніна продає Почеп всесильному адміністратору імператора Миколи І графу Петру Клейнміхелю, сумнозвісному будівнику першої у Росії Миколаївської залізниці, на будівництві якої загинуло безліч робітничого народу та були витрачені величезні кошти. Граф Клейнміхель, отримавши у володіння Почеп, наказав вибити на фронтоні гетьманського палацу свій особистий девіз «Старанність усе пересилює», та в Почепі після цього бував нечасто, керуючи містечком через своїх управляючих – Захара Тумковського та Дмитра Балашевича. Для завідування поліцейською частиною Почепу був призначений особливий чиновник із званням доглядача. Утримання чиновника було покладено на Почепську економію: платня по 285 крб., на наймання квартири по 100 крб. і на канцелярські потреби по 50 крб. на рік.

Лише з ліквідацією кріпацтва та проведенням у Росії земської реформи 1864-го року, адміністративна ситуація у Почепі дещо покращилася. І хоча функції земської управи були сильно обмежені, і вирішувала вона чисто господарські питання: будівництво і управління місцевими дорогами, школами, лікарнями; завідування продовольчою справою, організацією поземельного кредиту, пропагандою агрономічних знань, поліпшенням кустарної промисловості та ін., але все-таки це був якійсь прогрес у порівнянні з роками володарювання Почепом графом Петром Клейнміхелем. За величезні фінансові зловживання по службі він був звільнений у відставку та скоро помер, а його нащадки більше турбувалися долею Почепу ніж він. При них поблизу Почепу діяла цегельня у селі П’яний Ріг, де випускалася цегла з клеймами: «Граф Клейнміхель Почеп» і «ГР. К.». У селищі Речиці почали випускати продукцію цукрорафінадний і хмільний заводи. Плантації хмелю розташовувалися в основному в селищах Громики та Новий Хутір. Почепське земство, зрозумівши, що від імперської адміністрації годі чекати грошей на допомогу, вирішило взяти справу розбудови місцевої освіти та медицини у власні руки. 1881-го року в Почепі, за допомогою земства, відкрилася перша справжня школа - двокласне училище. Велося навчання протягом 5-х років, перший клас мав три відділення, другий - два. Контингент учнів складав близько 200 чоловік. Статут училища відрізнявся певним демократизмом. Тут вчилися діти не лише чиновників та торговців, але і ремісників. Прийом здійснювався без вступних іспитів. Діти, що мали навики читання та рахування, могли були відразу прийняті до другого відділення. Великою пошаною серед мешканців Почепу користувалися працівники цього училища – завідуючий Петро Гурський, учителі Микола Балико, Марія Омеляненко та Єлизавета Заболотна, законовчитель священик Тимофій Дмитровський.


80. Яким Купрієнко.

А ось медичне обслуговування розвивалося дуже повільно. Довгий час єдиною медичною установою в містечку був приймальний покой - дерев'яна хатина на 10 ліжок з прибудовою для кухні з пральнею. Тільки коли за розбудову медицини взялося почепське земство, ситуація тут змінилася на краще. 1888-го року на утримання приймального покою земство зібрало 800 рублів. Дещо допомагав місцевій медицині й новий граф Клейнміхель, виділивши, наприклад, столяру Петру Клименку 145 крб. за фарбування підлог, дверей та вікон у будинку. 1891-го року відкривається приймальний покой і у сусідній Баклані, яким завідував лікар Обозненко. Місцевий землевласник Олександр Барановський виділяє на медицину 100 рублів для придбання меблі. З 1888-го по 1904-й рік завідувачем земською лікарнею у Почепі був Микола Троцький. Він віддавав увесь свій хист, знання, уміння для того, аби полегшити страждання хворих, всіляко підтримував їх. На жаль, життя його обірвалося трагічно. З початком російсько-японської війни він потрапив до російського війська у загін Червоного Хреста, та загинув у битві під китайським Мукденом 29 грудня 1904-го року.

Довелося почепцям власними силами боротися й з постійними пожежами, що час від часу спустошували дерев’яне місто. На допомогу держави й тут годі було чекати, тому місцевий фельдшер Яким Купрієнко, у вільний від основної роботи час, зайнявся розбудовою протипожежної охорони міста. Він створив добровільну пожежну дружину, та став її командиром. Пожежний дзвін на збудованій каланчі повідомляв про пожежу і працював як годинник. Удари його відрізнялися від сигналу "на пожежу" розміреним боєм. Вартовий, що жив у будинку під каланчею, мав казенний годинник, адже у той час особистий годинник був великою рідкістю.

До самого занепаду Російської імперії Почеп залишався переважно українським містом, на відміну від навколишніх старообрядських Новозибкова, Климова, Злинки та Клинців. За віросповіданням на кінець 19-го ст. у Почепській волості мешкало 11143 православних, 6406 іудеїв, 5 католиків, 4 реформатори та 3 лютерани. За становим складом у волості 1881-го року було 5063 колишніх поміщицьких селян, 3674 козаків, 1346 міщан та цехових, 255 купців та почесних громадян, 86 дворян та чиновників, 74 державних селянина, 22 духовенства різних віросповідань та 661 особа іншого стану. Поступово розвивалося почепське купецтво. Складалися нові торгівельні династії. Так Олександр Грабор з синами Павлом і Семеном, а також С. Неменко-Бабківський скуповували оптом прядиво та переробляли його. Були у Почепі й робітничі династії – ковалі Сидоренки, пічники Ларіоненки, столяри Скирдинські та Шишені, покрівельники Святі, кравці Непомнящі. По лівому і правому берегах річки Судості розташовувалися кузні. З раннього ранку і до пізнього вечора чувся безперервний дзвін місцевих ковалів. Їх продукція мала постійний попит. Прізвище Коваль і зараз є дуже поширеним у Почепі. А серед колісників і сьогодні можна знайти майстрів, що підтримують цей старовинний промисел. До цих пір у Почепі працює обозний цех, де, як і за старих часів, виготовляють різні вози, сани, колеса. Були шорники, бондарі, бляхарі - на всі руки майстри жили у тодішньому Почепі. 1912-го року в місті відбулася виставка, де були представлені зразки різної продукції, що випускалася в Почепі та окрузі. Серед них були три шматки мила пуди по два кожний, які привіз на виставку Ісак Блантер (батько відомого у радянські часи композитора Матвія Блантера, що народився у Почепі).

У 2-й половині 19-го ст. велике значення для розвитку Почепа отримало виробництво цукру з буряків, який тут називали «білим товаром». До сих пір у місті зберігся двоповерховий особняк, що належав інженеру-технологу цукрових заводів Чернігівської губернії Павлу Булашевичу. Тепер у цьому будинку знаходиться адміністрація міста, а на місцевому кладовищі зберігся великий хрест з чорного мармуру з написом: "Мир праху твоєму дорогий і чесний трудівник". Будували мешканці Почепу й кам’яні церкви за власний кошт. Так 1801-го року міщанин Милашенко збудував церкву на честь Києво-Печерських святих Антонія і Феодосія.

Розвивалося потрохи українське життя й у старообрядських слободах Стародубщини. В умовах економічної підтримки з боку російського уряду слободи розширялися за рахунок приєднання до своєї території навколишніх українських сіл, а населення більш дальніх українських поселень перебиралося до цих слобод у пошуках праці на місцевих підприємствах. Так заселяли українці старообрядські слободи та місто Новозибків, і через деякий час народжувалися в них діти, які вважали ці слободи своєю батьківщиною. Деякі з таких «слобідських» українців залишили своє ім’я в історії української Стародубщини, як, наприклад, Сергій Євсієнко. Народився він 6 жовтня 1850-го року у старообрядських Клинцях, у сім'ї колишнього селянина, а тодішнього робітника однієї з текстильних фабрик. Батьки Сергія дуже хотіли, аби він здобув непогану освіту та «вибився у люди», тому не шкодували свого маленького заробітку для навчання сина, а він, згодом, цілком виправдав їхні надії. Спочатку Сергій Євсієнко навчається у Чернігівській гімназії, а потім, у числі кращих учнів, поступає на ветеринарне відділення Медико-хірургічної академії, яку закінчує 1875-го року. Дослідження Сергія Євсієнка в галузі наукової ветеринарії були високо оцінені сучасниками - дослідники розвитку ветеринарії у Росії називають нашого земляка першим вченим дослідником і борцем з епізоотіями (падежем худоби). Але вихідцю з селянської родини зробити кар’єру в Російській імперії можна було тільки відправившись на службу до війська, тому Сергій Євсієнко, відправляється у складі кінної артилерійської батареї на війну із турками у 1877-1878 рр., за участь в якої отримує офіцерське звання та бойовий орден. Після війни він служить у Москві та Твері, а 1895-го року переїжджає до Варшави, де працює на посаді ветеринарного лікаря Варшавського військового округу. Дослужився Сергій Євсієнко до звання генерал-лейтенанта, та став професором ветеринарії. Живучи у Польщі, він видавав журнал з медичних питань, та організував Музично-драматичне товариство. Для аматорського театру написав Сергій Євсієнко дві п’єси й сам – «Студенти» та «У панському маєтку». Та навіть в далечині від рідної землі не забував він про своїх земляків, та, добре пам’ятаючи про свій важкий шлях «на верх», намагався, як міг, допомагати своїм збіднілим землякам, віддаючи значні кошти на Школу товариства допомоги бідним, яка діяла у Клинцях на приватні пожертвування. А 1912-го року, після звільнення з служби, Сергій Євсієнко з дружиною назавжди повертаються до рідних для нього Клинців. Тут він доводить до кінця свою книгу мемуарів «Під ясним небом Малоросії», у якій зберігає для нащадків безліч свідоцтв про повсякденне життя тогочасних Клинців. Помер Сергій Євсієнко 24 квітня 1915-го року та був похований на цвинтарі православного Петропавлівського храму. У середині 60-х років 20-го ст. місцева комуністична влада Росії, по варварському, бульдозерами, знищила весь цей некрополь, не зберігши для нащадків могили Сергія Євсієнка та його дружини. Таким чином, так само як місця поховань інших визначних українців Стародубщини – Івана Бороздни, Олександра Покорського-Журавка, Олександра Рубця та багатьох інших, світла пам'ять про видатного українця краю Сергія Євсієнка була спаплюжена комуністами після приєднання Стародубщини до Росії.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Холмщина - це вже поняття історичне, в основному внаслідок змін, які сталися тут упродовж XX століття. Історична Холмщина простягалася поміж Волинню, Галичиною, Люблінською землею і Підляшшям. Перші згадки про ці терени маємо в літописі Нестора, де мовиться, що по Бугу сиділи дуліби й бужани, а пізніше волиняни. Деякі дослідники вважають, що йдеться, тут про одне плем'я, яке згодом дістало назву від міста Волинь. Нагадаймо, що це місто стояло на лівому березі Бугу (тепер територія Польщі), відтак волиняни мешкали обабіч цієї річки, тому історично Холмщина є частиною Великої Волині.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka