Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 21 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Донські землі у складі Запорізької Січі.

Донські землі у складі Запорізької Січі.

Як бачимо, все 17-те і 18-те століття між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів’ї, збудувавши тут міцну фортецю Озів, але контролювати всі суміжні з Озовом землі турки були не в змозі, через що на ці багаті соляними і рибними промислами ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а в 18-му столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже зміцніла з приходом царя-реформатора Петра Першого, і врешті-решт саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.

Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині 16-го століття, і з того часу не залишала намагання закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів – Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійній напрузі турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637-го і 1696-го років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не даремно Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його універсал від 15 січня 1655-го року. В 18-му столітті Запорізька Січ боролося і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, аби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.



У 18-му ст. територія Запорізької Січі простягалася до устя Дону.

Ситуація загострилася після того, як у 1708-му році запорізькі козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримали гетьмана Мазепу та виступили війною проти російського царя Петра Першого. Запорожці зазнали поразки та змушені були усім своїм військом перейти під зверхність турецького султана. Але 1711-го року зазнала поразки і Росія у своїй війні з Туреччиною, і за умовами Прутського миру відмовилася і від влади над Запоріжжям, і від своїх фортець Озова і Таганрога, що були відбудовані росіянами на узбережжі Озівського моря (Петро Перший, після здобуття Озова в 1696-му році, наказав головну воєнну фортецю в регіоні будувати не тут, а трохи північніше – в Таганрозі). Перед уходом росіяни зруйнували свої фортеці, але турки відновляти Таганріг не стали, а передали його з навколишніми землями під юрисдикцію Запорізької Січі.

Перебування Таганрогу і Північного Приозів’я у складі Запорізької Січі вельми сприяло економічному розвитку козацтва і заселенню цього регіону українцями. Російський уряд, під страхом смертної кари, забороняв запорожцям будь-які стосунки з усіма іншими козаками, що залишалися під владою Росії – гетьманськими, слобідськими та донськими, небезпідставно побоюючись того, що запорожці зможуть загітувати своїх побратимів до спільного заколоту проти московської влади. Тож запорожцям доводилося тепер концентрувати свої зусилля на освоєнні приозівських земель. Козачі українські промисли виникають у цей час на всьому озівському узбережжі, аж до території сучасної Кубані на Єйській косі. Не маючи доступу до Росії, запорізькі козаки ведуть тепер широку торгівлю рибою та сіллю з Правобережною Україною й Галичиною, які знаходяться під владою Польщі. Це сприяєзростанню економічних зв’язків між різними регіонами Великої України, і разом з тим збільшенню чисельності населення на півдні, розширенню старих й появі нових зимівників на донському Приозів’ї.

Але відношення між запоріжцями і турками не були безхмарними. Різна культура, різна релігія, багатолітня ворожнеча і війни не сприяли встановленню добросусідських зв’язків між двома народами. Врешті-решт запорожці вирішили повернутися під російський протекторат 1734-го року. Але і тут сподівання на спокійне життя у складі Російської імперії для запорожців не справдилося. Повернувши до складу Росії Озівське узбережжя, запорожці відразу зіткнулися із зазіханнями донських козаків на ці землі. Не маючи сили підпорядкувати собі устя Дону зброєю, донці вдалися до політики скарг і наклепів, жаліючись перед російським урядом на запорожців та прохаючи Петербург забрати від українців багаті рибою та сіллю території. З іншого боку і сам російський уряд заздрим оком дивився на плодючі запорізькі степові ґрунти, і мріяв відібрати ці землі під свої потреби. Починається повільне заселення запорізьких земель російськими кріпаками та різними народами, що втікали на російську Україну від гніту турків – болгарами, греками, сербами. Доводилося запорізьким старшинам вдаватися до запобіжних заходів, заселяючи військові землі козачими родинами, чого раніш ніколи не було, бо за традицією на Запоріжжі жили тільки чоловіки-воїни, а діти та жінки залишалися в тилу, на Україні.

Так виникала на Запоріжжі паланкова система, коли територія Січі складалася з окремих паланок, на чолі яких стояли полковники, що призначалися загальновійськовим Кошем. На узбережжі Озівського моря розташовувалася Єланецька паланка (за річкою Грузький Єланчик, що знаходиться зараз в Донецькій області, неподалік від кордону з Росією). До складу паланки входили землі від цієї річки на заході до ріки Єї на південному сході (зараз Краснодарський край Росії), вздовж морського узбережжя аж до нового кордону з Туреччиною. На території Єланецької паланки знаходилися і руїни Озова та Таганрога, які за умовами миру з турками увійшли до складу Росії, але відбудовувати їх було заборонено.

Взаємовідносини поміж донцями та запорожцями гіршали з кожним роком все більше. Про колишнє бойове побратимство ніхто вже й не згадував. Російський уряд відверто підтримував донських козаків, вбачаючи в них етнічних росіян, на відміну від українців-запоріжців. Між тим боротьба за сіль та рибу дійшла вже до збройних сутичок, коли козаки донські і запорозькі дивилися одні на одних як на запеклих ворогів. Довелося уряду втручатися в цей конфлікт. У 1743-му році було створено спеціальну комісію, на яку покладені обов’язки детально вивчити причини цих суперечок і провести розмежування земель Війська Донського і Запорозького. Комісія працювала цілих три роки, але ухвалила рішення, звісна річ, на користь донських козаків. Згідно з Сенатським указом 1746-го року кордон між двома козацькими республіками встановлювався по р. Кальміус (в межах сучасної Донецької області, там де Маріуполь). Таким чином Єланецька паланка ліквідовувалася, її землі віддавалися донським козакам, разом з залишками Озова і Таганрога, які через кілька десятиліть було відбудовано і передано до російської воєнної адміністрації. Так Донське козаче військо, за рахунок запоріжців, отримало вихід до Озівського моря. Останніми полковниками Єланецької паланки були Павло Таран (1743-й рік), Осип Баран (1744-й) і Леонтій Таран (1746-й рік).

Але несправедливе рішення російського уряду лише більше розлютило запорізьких козаків. Запорожці відмовлялися визнавати новий кордон, і як раніше рибалили на озівському узбережжі, виганяючи звідти геть донських козаків. Суперечки тривали. Доходило до того, що 1753-го року донський отаман Данило Єфремов скаржився у Петербург на те, що запоріжці вступають не лише на нові донські землі, а заходять навіть на Кубань, у турецькі володіння. Так донський керівник заступався перед російською імператрицею Єлизаветою за турків, виступаючи проти запорізьких козаків.



Печатка Кальміуської паланки Запорізького війська 1768-го року.

Тепер, після поділу 1746-го року, найсхіднішою паланкою Запорізького війська ставала Кальміуська паланка, адміністративний центр якої знаходився на козачому форпості Домаха, в межах сучасного Маріуполя. Кальміуські козаки вважали своїми і землі колишньої Єланецької паланки, хоч і не до Кубані, але до устя Дону і Озова тем не менш. Підтримував кальміусців у цих вимогах і головний запорізький Кіш. Та для того, аби закріпитися на цих землях, треба було їх активніше заселяти. З таким наміром, 1769-го року, за розпорядженням Кошу, під Таганріг направилося 500 сімейних козаків. Вони оселилися в усті ріки Міусу, поблизу відновлюваної Таганрозької фортеці, де заснували три нові козачі слободи – Миколаївську, Троїцьку і Покровську, що були названі так за головними запорозькими святами. Незабаром тут виникла і четверта запорізька слобода – Неклинівка. І зараз існує в Ростовській області Росії Неклинівський район. Центром його є село Покровське (колишня запорізька слобода), де за переписом 2002-го року мешкало 12,5 тисяч осіб, можливих нащадків українських запорожців. Так і в сучасній Росії збереглася згадка про найбільше запорізьке свято – Покрова.

Певна річ, що донським козакам не дуже подобалося, що запоріжці все активніше оселюють землі, які з недавнього часу донці почали вважати своїми. Але нічого вдіяти з запорожцями вони не могли – з початком відбудови Озівської і Таганрізької фортець росіянами ці території були відібрані від донських козаків, а Воєнна колегія, якій тепер підпорядковувалися ці землі, була тільки зацікавлена в збільшенні робочої сили в околицях новобудов, тому спеціальним Указом узаконила проживання українців в усті Міусу.



Запорожцям доводилося захищати свої землі й від нападів донських козаків. (Сергій Васильківський «Сторожа запорозьких вольностей», близько 1890 р.).

Та сутички між запорожцями і донцями тривали весь час і далі. Особливо прославився у цьому плані кальміуський полковник Кішенський, який давав рішучу відсіч спробам донців нападати на запорізькі рибні промисли та соляні озера. Донські отамани постійно писали доноси на запорожців до Петербургу, і зрештою ці доноси зробили свою чорну справу. У сумнозвісному Маніфесті імператриці Катерини Другої від 1775-го року про зруйнування Запорізької Січі, однією з причин знищення російською владою запорізького козацтва називалося саме незадоволення тим, що запоріжці поширюють свої поселення на землі, що відносились до Війська Донського. У Шостому пункті Маніфесту писалося: «Наконец, те же Запорожцы стали распространять своевольные свои присвоения и до земель издревле принадлежащих Нашему войску Донскому, непоколебимому в должной к Нам верности, всегда с отличностью и мужеством в нашей службе обращающемуся и порядком и добрым поведениемприобревшему навсегда к себе отлично Наше Высочайшее Монаршее благоволение, делая и сим Донским Казакам запрещения пользоваться оными землями, которые уже долговременно в их обладании состоят. Всякий здраво рассуждающий может тут легко проникнуть как лукавое намерение Запорожских Казаков, так и существительный от оного Государству вред». І як висновок з цього: «Мы сочли себя обязанными перед Богом и перед Империей нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное…Можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени».

Так запорізьке козацтво було знищено, а донське продовжило існувати, ставши вірною опорою царату у його боротьбі з національно-визвольними рухами народів імперії та соціальними заворушеннями серед самих росіян. Але про каральні функції донських козаків у 19-му та на початку 20-го століть мова у цій праці буде ще далі. Зараз треба додати, що не всі донці зрадили запорожцям та спільній козачій справі. На Дону довгі часи зберігалася легенда про те, що останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, після зруйнування Запоріжжя кілька років переховувався на Дону, серед донських козаків. Про це нібито свідчить і українська народна пісня:

Ой, полети ж ти, та чорна галко,
Та й на Дон рибу їсти.
Ой, принеси нам, ти чорна галко,
Од Калниша вісті.

«Та вже ж мені не летіти
Та й на Дон рибу їсти.
Та вже ж мені не носити
Од Калниша вам вісті».

Але це, скоріше за все, тільки легенда…



Ікона Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Шанується УПЦ КП.

Лише після проголошення Україною незалежності в серпні 1991-го року, почало потрохи відроджуватися запорізьке козацтво в його сучасному вигляді. В травні 1992-го року на Донеччині була створена громадська організація «Кальміуська паланка». Пам’ятаючи про те, що їхні предки володіли колись землями й на Дону, учасники громадського об’єднання приділяли багато уваги й встановленню контактів з сучасними козаками Дону і Кубані. Так у липні-серпні 1992-го року ними було зорганізовано кінний перехід Україна - Дон – Кубань, а протягом 1993-1994 років за участю «Кальміуської паланки» відбулося кілька зустрічей між проводом Українського Козацтва та отаманами Всевеликого Війська Донського і Кубанського Козацького Війська. Завдяки цим зустрічам вдалося певною мірою домовитися про невтручання донських та кубанських козаків у Придністровський конфлікт і протистояння в Криму. Але в подальшому «Кальміуська паланка», як і інші козацькі організації України, зазнала занепаду та моральної деградації. Дійшло до того, що під час виборів 2005-го року донецькі козаки агітували українців голосувати за… Віктора Януковича. Коментарі, як то кажуть, зайві.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Осінь 1918-го принесла не тільки поразку країн Четвертного союзу в Першій світовій війні, а й ознаменувалася хвилею національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широкого розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північної Буковини, а й територію підконтрольного угорській владі Закарпаття.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka