Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Донське питання у державній політиці українського Гетьманату

Донське питання у державній політиці українського Гетьманату і Директорії.

На початку травня 1918-го року українські та німецькі війська розпочали новий наступ проти більшовиків, вибивши комуністів з Таганрога, Ростова, Міллерового та Чорткова. Майже в той же час у Києві відбувся державний заколот, в результаті якого усунено від влади Центральну Раду, та встановлено гетьманат Павла Скоропадського.

Окупація цих земель німецьким корпусом генерала Кньорцера відбулася в наслідок підписання українською та німецькою делегаціями секретного додатку до Берестейського договору, згідно з яким ця донська територія вважалася українською. Таганріг і Ростів вважалися українськими через те, що до 31 грудня 1887-го року входили до складу української Катеринославської губернії, а у листопаді 1917-го року мешканці Таганріжщини висловилися за приєднання до Української Народної Республіки. Землі ж понад річкою Калитвою були етнічно українськими та економічно тяжили до України – у селищі Чорткові українці становили 64,2 % всього населення, а залізничний вузол Міллерове розквіт завдяки меценатству відомого українського підприємця Сергія Іллєнка, на честь якого названа залізнична станція в Луганській області, на кордоні з Росією.



Межа просування українських та німецьких військ на територію Донщини у травні 1918-го року.

Уряд гетьмана Скоропадського відразу наголосив про приналежність здобутих земель до складу Української Держави. Таганрізький округ став дев’ятим повітом Катеринославської губернії, яка до того складалася з вісьмох повітів. Донецька округа Області війська Донського, до якої входили Міллерове з Чортковим, ставала відповідним повітом Харківської губернії України. Лише Ростов-на-Дону, в якому українців було не дуже багато, вирішене залишити донським козакам, які цього часу також творили свою незалежну державу, і до найбільшого міста в гирлі Дону було дозволено увійти військам російської Добровольчої армії під керівництвом українського полковника Михайла Дроздовського.

18 травня 1918-го року в Новочеркаську було проголошено створення незалежної держави донських козаків – Донської Республіки (згодом Всевеликого Війська Донського). Керівником нової держави з титулом отамана обрано відомого козацького воєнного та громадського діяча Петра Краснова. Краснов відразу ж направив своїх емісарів до Києва, до гетьмана Скоропадського, з метою створення тісного воєнного та державного союзу Дону з Україною. Для гетьманського уряду, в умовах постійної важкої боротьби з більшовиками, такий союз також був вкрай потрібним. Тож українці з донцями погодилися разом протистояти більшовицькій навалі. Але донське козацтво дуже хворобливо віднеслося до розподілу колишньої козацької землі між Доном та Україною. В умовах постійної більшовицької агітації це могло трактуватися як слабкість донського уряду, його залежність від інших держав та неспроможність відстоювати власні національні інтереси. Тому донська делегація прохала український уряд розпочати нові переговори та дійти компромісу в питанні приналежності Таганрозької та Донецької округи. І уряд Скоропадського знову, як і в питанні приналежності Ростову, пішов на зустріч вимогам своїх південно-східних сусідів.



Території, на які претендувала Українська Держава в 1918-му році.

7 серпня 1918-го року було підписано оборонний і торгівельний союз Дону з Українською Державою. Згідно з цим Договором обидві держави зрікалися територіальних претензій одна до одної, та встановлювали державний кордон між собою по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917-й рік. Таганрозька і Донецька округи поверталися Дону, але до України відходив невеликий клаптик в районі Маріуполя, та з території Таганріжщини створювався окремий промисловий район, керівництво яким здійснювала спільна українсько-донська комісія, що дислокувалася в українськім Харкові. Також уряд Дону обіцяв ліквідувати у своїй державі станову нерівність, та надати українцям Донщини такі самі права, які мали за царської влади одні донські козаки. Важливим політичним здобутком для української влади був і зафіксований у Договорі намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею у Києві.

Вельми розраховував гетьман Скоропадський і на військову силу донських козаків. Розуміючи, яку велику загрозу несуть для незалежної України російські більшовики, гетьман намагався об’єднати у боротьбі з більшовизмом усі наявні сили – українську та німецьку армії, козачі загони Дону, добровольчі з’єднання «білої» Росії. На Україну втікали від жахів більшовизму російські офіцери царської армії, колишні дворяни. Гетьман намагався створити з них збройні загони для протидії більшовикам, але це деморалізоване російське військо здебільшого воювати не хотіло, та знаходячись на українській землі, зневажало український народ, виступало проти української державності, намагалося посварити українців з німцями. Тоді й виникає у гетьмана думка, вислати ті російські білогвардійські загони на Дін, сподіваючись, що донські козаки швидше знайдуть спільну мову з своїми єдинокровними братами росіянами. Про це згодом гетьман Скоропадський згадував у своїх мемуарах: «Розпочалося формування Особливого корпусу, метою якого було подальше розгортання, аби коли наступить влучний момент, наступати на Совдепію. План був укласти угоду з Красновим з одного боку, й оскільки німці висловлювали намір з Заходу також перейти в наступ, спільними зусиллями усіх трьох армій стиснути більшовиків».

Але цим великим планам не вдалося бути втіленими у життя. Листопадова революція 1918-го року в Німеччині та антигетьманське повстання у Києві поклали край режиму Скоропадського. Відновленій владі УНР на чолі з Директорією відразу довелося утримувати наступ, що розпочала на Україну червона Москва. Українська армія була відкинута ген від Дону, і донське питання з практичної площини перейшло до площини виключно теоретичної. Тем не менш уряд Директорії продовжував вважати Донщину етнічною українською землею, наголошуючи на праві незалежної України об’єднати під своєю владою всі українські землі. Масштаби Великої України, про яку мріяла тодішня УНР, можна побачити наприклад на поштовій листівці 1919-го року, яку видрукувала тоді українська поштова служба.



Мапа України 1919-го року.

З закінченням Світової війни, в січні 1919-го року в Парижі розпочалася мирна конференція, на якій держави-переможниці вирішували подальшу долю повоєнного світу. Прибула на конференцію і делегація від Української Народної Республіки, яка прагнула дипломатичного визнання для своєї держави. Створили українські делегати й мапу території УНР, яку прагли для незалежної України. На тій мапі українською визначалася вся територія, на якій українці складали етнічну більшість. До складу України на цій мапі відносилася також і територія Донщини – Східний Донбас з Міллеровим і землі в гирлі Дону з Таганрогом, Озовом і Ростовом, тобто смуга вздовж узбережжя Озівського моря – за посередництвом тієї смуги територія корінної України з’єднувалася з українською же Кубанню, а Озівське море ставало внутрішнім українським морем.

На жаль дипломатичного визнання для України делегація УНР на Паризькій мирній конференції не здобула. Проти української незалежності рішуче виступила Польща, яка мріяла приєднати до себе західноукраїнські землі, а також Франція, яка хотіла збудувати вздовж радянської межі у Європі так званий «санітарний кордон» з Польщі та країн Малої Антанти – Чехословаччини та Румунії. Під’юджували проти України на конференції і представники російських білогвардійських організацій, які хоч і не брали безпосередньої участі у зібраннях, але де могли, агітували за відродження «єдиної і неділимої Росії» після повалення влади більшовиків. В результаті Східна Україна була віддана європейськими дипломатами фактично на поталу Москві, а Західна поділена між Польщею, Чехословаччиною та Румунією. І хоча Польща та Чехословаччина зобов’язані були надати українцям автономію, а Румунія поважати права національних меншин, на справді українці цих держав лише потрапили з однієї старої «тюрми народів» до кількох нових. З загибеллю Української Народної Республіки загинула і надія українців Донщини на об’єднання з Україною в єдиній незалежній державі.



Мапа, що запропонувала делегація УНР на Паризькій мирній конференції.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

ля жителів Берестейщини українці – це вже „закордон”, хоча і недалекий. На запитання Чи у вас співають? селяни розцінювали свою пісенну культуру своєрідно, порівнюючи її з сусідньою закордонною територією і тому часто доводилось чути: Та у нас не дуже, так щоб співали, от там на Україні – от там вже співають хороше… В одному селі, зайшовши до магазину, розговорилася з продавщицею. Дізнавшись, звідки я та чим займаюсь, вона пожвавішала: Ой, я так люблю українську мову та українські пісні, там так гарно співають. Була я в Любешівському районі [Волинська область – Л. Л.] на весіллі (в мене чоловік звідти), то так мені сподобалось! Говорячи це, вона навіть не зауважила, що спілкується зі мною мовою, якою я до неї звернулась, тобто, українською. Коли ж звертаєш на цей факт увагу своїх співрозмовників, вони замислюються, проте рідко погоджуються з твердженням, що розмовляють українською. Думаю, це зумовлено обережністю: а хто зна, що за людина приїхала, і чому вона допитується. Та й сталінські та брєжнівські часи, коли за одне необережне слово людина потрапляла за ґрати, не так далеко увійшли в минуле, щоб їх забути. Але всі мої співрозмовники стверджували, що білоруською у них не говорять, хіба у школі учать, а так – або по-мєсному, або по-російському. Рідко у селах зустрічались люди із визначеною національною свідомістю, переважно із прошарку сільської інтелігенції. Проте таких людей надзвичайно мало, тому що намагання відродити українську культуру на території Білорусі за радянських часів сприймались як вияви націоналізму, а всі націоналісти, як правило, піддавались репресіям, отож бо мало хто і лишився.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka