Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Донщина в добу сталінських репресій.

Донщина в добу сталінських репресій.

Як і всій країні, Донщині довелось зазнати всю лють та жорстокість сталінських репресій в радянській державі. Місцеве українство дуже постраждало від «розкозачення» та «розкуркулювання», голодомору та боротьби з українською культурою в часи ліквідації українізації у краї. Не минули Донщини і політичні репресії 30-х років. Один з перших політичних процесів у СРСР, на якому більшовицька влада випробувала нові методи боротьби з інакомисленням, відбувся саме тут, на Східному Донбасі. Це була так звана «Шахтинська справа».

Шахтинська справа (офіційно «Шахтинський процес») – «Справа про контрреволюційну організацію інженерів та техніків, що працювали в кам'яновугільній промисловості СРСР» – сфабрикований судовий процес над «шкідниками» у вугільній промисловості у Шахтинському районі Донбасу. Перший політичний процес в СРСР, під час якого засуджено велику групу керівників вугільної промисловості Донбасу. Проходив з 18 травня по 6 липня 1928-го рокув Москві.

Судову справу розглядав спеціальний склад Верховного Суду СРСР. Головою судової комісії був мало тоді відомий радянському суспільству Андрій Вишинський, тоді ректор Московського Університету, чиє ім’я у майбутньому стало уособленням жорстокості та лицемірства сталінської системи правосуддя. Членом комісії був Володимир Антонов-Саратовський, той самий, який 1920-го року, будучи головою губревкому Донецької губернії України, боровся з керівниками Донської області Росії за те, аби Східний Донбас і Таганріжщина залишилися у складі Радянської України (далі він був наркомом внутрішніх справ УСРР, а «шахтинська справа» стала для нього першим гучним процесом в низці багатьох інших політичних процесів, де він слухняно виконував волю сталінських людожерів). Державним обвинувачем на процесі був прокурор Російської Федерації Микола Криленко (партійне прізвисько «Абрам»), білорус зі Смоленської губернії, який у 1917-му році, маючи звання прапорщика, став першим більшовицьким головнокомандувачем (найпершим його вчинком на цій посаді стало вбивство свого попередника, верховного головнокомандувача, якого призначив Тимчасовий уряд, генерала Миколи Духоніна). Захищали підсудних 15 відомих московських адвокатів. Хід процесу висвітлювало 120 журналістів. Підсудні (53 інженерно-технічних працівники вугільної промисловості, серед яких – керівники «Донвугілля», Управління нового будівництва Донбасу, 5 директорів шахт та рудоуправлінь, 5 головних інженерів шахт, чотири німецьких спеціалісти та ін.) були звинувачені у приналежності до «контрреволюційної організації», що діяла в 1922-1928 рр. у Шахтинському (звідси і назва справи) та інших районах Донбасу, у Харкові та Москві.

Судові органи пред'явили обвинувачення підсудним у намаганні зруйнувати вугільну промисловість Донбасу – найважливішої паливної бази СРСР, і таким чином зірвати індустріалізацію країни. Підсудних було звинувачено у тому, що вони, під керівництвом закордонних емігрантських органів –так званого паризького центру («Об'єднання колишніх гірничопромисловців Півдня Росії») та «Польського об'єднання колишніх директорів і власників вугільних підприємств у Донбасі» здійснювали акти шкідництва і саботажу (висаджували у повітря і затоплювали шахти, підпалювали електростанції, псували устаткування тощо).

Справа готувалася заздалегідь. Про неї було відомо вищому керівництву Компартії України (зокрема, генеральному секретарю Лазарю Кагановичу). Початок «розробки» справи пов'язаний з кар'єристськими претензіями повноважного представника ОДПУ (політичної поліції СРСР) по Північно-Кавказькому краю Ю. Євдокимова. З санкції Сталіна, Євдокимов провів масові арешти спеціалістів, начальників рудоуправлінь, співробітників трестів. 13 березня 1928-го рокув газеті «Известия ЦИК и ВЦИК» було надруковано офіційне повідомлення Прокурора Верховного Суду СРСР, в якому, зокрема, йшлося:

«На Північному Кавказі, в Шахтинському районі Донбасу, органами ОДПУ, при прямому сприянні робітників, розкрито контрреволюційну організацію, що мала собі за мету дезорганізацію та руйнування кам'яновугільної промисловості цього району. Керівний орган цієї організації, що підтверджується безперечними даними слідства, знаходиться за кордоном і складається з колишніх капіталістичних власників і акціонерів кам'яновугільних підприємств Донецького басейну, що мали тісні зв'язки з окремими агентами деяких німецьких промислових фірм та польською контррозвідкою. Слідством встановлено, що робота цієї контрреволюційної організації, що діяла протягом кількох років, виявилася в злісному саботажі та прихованій дезорганізації діяльності, в підриві кам'яновугільного господарства методами нераціонального будівництва, непотрібних витрат капіталу, зниженні якості продукції, підвищенні собівартості, а також в прямому зруйнуванні шахт, рудників, заводів тощо…»

Всього було заарештовано декілька сотень чоловік: одна частина заарештованих була звільнена, інша(82 особи) засуджені в позасудовому порядку колегією ОДПУ, на судовий процес у справі «Про економічну контрреволюцію в Донбасі» виведено 53 чоловіки. Згідно з матеріалами обвинувального висновку, викрита радянськими робітниками і органами ОДПУ на початку 1928-го року організація шкідників складалася з інженерів і техніків, що працювали до революції у вугільній промисловості (Матов, Калганов, Березовський та ін.), колишніх шахтовласників і акціонерів(Самойлов, Колодуб та ін.), меншовиків (інженер Калнін, технік Васильєв). Згідно з висновком слідства, ця організація:

«1. Осягала своєю діяльністю не лише найбільші рудоуправління Донбасу і керівний центр Донвугілля, але мала своїх прибічників і активних членів серед вищого керівного технічного персоналу кам'яновугільної промисловості в Москві.

2. Була пов'язана з такими ж організаціями в інших галузях промисловості.

3. Одночасно була пов'язана з органами і діячами іноземних держав, що не мали ніякого відношення до кам'яновугільної промисловості, як такої.

4. Ставила своїм завданням не лише економічне шкідництво, але і пряме надання допомоги ворогові у момент майбутньої інтервенції, що готується капіталістичним світом».

Знов таки, згідно з матеріалами слідства, вказівка на необхідність початку шкідницьких дій була віддана службовцям колишніми власниками на нараді власників і інженерів в Ростові-на-Дону в 1920-му році, під час з'їзду ради гірничопромисловців, яка відбувалася після звільнення Донбасу частинами Червоної Армії. До 1924-го року інженери виконували вказівки в індивідуальному порядку, з 1922-го намагалися відновити зв'язок з організаторами шкідництва, використовуючи особисте листування. З 1922-го року на копальнях формуються шкідницькі організації, які отримують гроші від колишніх власників для «збереження в порядку відібраних у них шахт, для переобладнання і поліпшення їх і, нарешті, для приховання від радянської влади найбільш цінних родовищ з тим, щоб найбільш важливі підземні багатства на момент падіння Радянської влади могли бути повернені власникам незайманими і невиснаженими». На фінансування шкідницької діяльності зарубіжною розвідкою і контрреволюцією було виділено до 700 тисяч рублів. При цьому, технічний персоналшахт і копалень свої шкідницькі дії заперечував, пояснюючи їх «неполадками».

Як бачимо, звинувачення були більш ніж абсурдними. Але радянська пропаганда тоді, як і путінська в наші часи, вміла так обставляти брехню її повсякчасним повторенням, що будь-який абсурд починав сприйматися загальною масою народу, як чиста правда. Так трапилося і в цей раз. Не обтяжував себе пошуками справжніх доказів і «радянський суд» («найгуманніший у світі»). Суд постійно доводив під час процесу, що «фактично ознаки шкідництва як такого, не є обов'язковою для його виявлення умовою, оскільки існує так зване «приховане» і «тонке» шкідництво, і зовні людина може справляти добре враження, але разом з тим бути «прихованим» ворогом».

«Досвідченіші і обережніші шкідники(наприклад інженер Кузьма), проводили шкідництво так тонко і обачно, що не лише не було помітне його слідів, але, навпаки, зовні копальнясправляла дуже чудове враження», –з матеріалів слідства.

Не дивно, що вирок суду можна було вгадати завчасно. Під час судового слідства «визнали» свою провину повністю 20 обвинувачених, частково 11, не визнали 22. Вирок оголошено 5 липня 1928-го року:11 обвинувачених засуджено до розстрілу; трьох до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна;21 на термін ув'язнення від 4 до 8 років;10 – від 1 до 3 років;четверо засуджені умовно;четверо (німецькі спеціалісти) – визнані невинними.Згодом шістьом підсудним вищу міру покарання замінили позбавленням волі на 10 років з суворою ізоляцією, обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна. Як бачимо, у 1928-му році радянське правосуддя було ще досить милостиве до своїх клієнтів.

9 липня 1928-го року розстріляні: завідувач підвідділу механізації «Донвугілля» Микола Горлецький, старший інженер проектного відділу УНБ Микола Кржижановський, технік-консультант з експорту антрациту в Парижі Авраам Юсевич, Микола Бояринов та Семен Будний (посади яких у вироку не зазначені).

Шахтинська справа не стала єдиним актом виявлення і покарання «економічних контрреволюціонерів – шкідників». Сталінський режим використав цей процес для розгортання масової кампанії переслідування «буржуазних» фахівців за «шкідництво» та придушення будь-якого опору авантюристичним темпам індустріалізації країни. Зокрема, під час проведення слідства та суду над шахтинцями, співробітники Артемівського та Сталінського окружних відділів ДПУ розпочали кримінальні справи на кілька десятків спеціалістів вугільної промисловості (так звані «шахтинські справи») і спрямували їх на закритий розгляд Особливих нарад при колегіях ОДПУ СРСР та ДПУ УРСР. По всій країні прокотилася кампанія боротьби зі «шкідниками», що, згідно з радянською пропагандою, організували «новый этап подрывной работы международной буржуазии против СССР». Згадали тут і слова покійного Леніна про те, що «буржуазные специалисты – это люди, которые насквозь проникнуты буржуазной психологией и которые нас предавали и будут предавать ещё годы».



Церква в місті Новошахтинському на Східному Донбасі в українському стилі.

Висловився з приводу «шахтинської справи» і сам Сталін, на черговому з’їзді Комуністичної партії. Він сказав: «Нельзя считать случайностью так называемое шахтинское дело. «Шахтинцы» сидят теперь во всех отраслях нашей промышленности. Многие из них выловлены, но далеко ещё не все выловлены. Вредительство буржуазной интеллигенции есть одна из самых опасных форм сопротивления против развивающегося социализма. Вредительство тем более опасно, что оно связано с международным капиталом». Так з найвищого щабля у державі була дана команда на нове цькування багатостраждальної інтелігенції. Таким чином Шахтинська справа ознаменувала собою перехід від більш ліберальної політики більшовиків часів НЕПу до нового етапу «соціалістичного наступу».

Четверо із головних обвинувачених у шахтинській справі, що були засуджені до смертної кари, але зберегли своє життя, були відправлені радянською владою на заслання до Казахстану, де забезпечили на початку 30-х років будівництво і розвиток Карагандинського вугільного басейну (певна річ, що безкоштовно, платою за працю було для них збереження власного життя). Серед репресованих в наслідок шахтинської справи було й багато українців: Сергій Бабенко, Венедикт Біленко, Микола Березовський, Сергій Братановський, Семен Будний, Микола Горлецький, Олексій Казаринов, Андрій і Омелян Колодуби, Леонард Кузьма, Євген Кулінченко.

Брехливість та злочинність вироку радянського суду була зрозуміла справжнім спеціалістам у гірничій галузі виробництва вже відразу, але всі мовчали, побоюючись за власне життя. Член-кореспондент Академії Наук СРСР Володимир Грум-Гржимайло, будучи смертельно хворим у 1928-му році, тем не менш не побоявся висловити власну думку лише у передсмертнім листі: «Все знают, что никакого саботажа не было. Весь шум имел целью свалить на чужую голову собственные ошибки и неудачи на промышленном фронте. Им нужен был козел отпущения, и они нашли его в куклах шахтинского процесса».

Але весь подальший час існування СРСР несправедливий вирок суду продовжував тяжити над невинними душами загиблих та знівечених радянськими таборами людей. Лише у 2000-му році, за результатами розслідування Генеральної прокуратури Російської Федерації, усі засуджені у справі були повністю реабілітовані за відсутністю складу злочину.

Та все ж, лихі роки репресій, а ще друга світова війна зробили свою чорну справу – колишнє національне життя на Донщині було вщент винищене, місцеві українці здебільшого (ті з них, хто вижив), забули і свою мову, і свій рід. Залишки національної ментальності спалахують ще деінде, наприклад у так званих «тюремних піснях», які вражають душу іноді своїм щемливим сумом. Такою відомою піснею, ліричний герой якої походить з донського Ростову, є пісня «На Колимі». Співається в ній про старого в’язня, який, загубивши по таборах своє здоров’я, повертається нарешті додому, де чекає на нього посивіла жінка та дорослий вже син, якого він ніколи не бачив.

Огни Ростова поезд захватил в пути,
Вагон к перрону тихо подходил.
Тебя больную, совсем седую
Наш сын к вагону подводил.

Так, здравствуй, поседевшая любовь моя!
Пусть кружится и падает снежок
На берег Дона, на ветку клена,
На твой заплаканный платок...

Основою для цієї тужливої балади стала інша народна пісня, часів великої війни з німцями – «Когда мы покидали свой родимый край», теж про Ростів, і теж глибоко лірична, але не така хаплива за душу, як її переробка часів повоєнних репресій. Українська душа Донщини виразно відчувається в ній навіть скрізь нашарування чужих російськомовних слів.

Пісня «На Колимі» у виконанні Михайла Шуфутинського.





До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Внутрішньополітичний розвиток Русі характеризувався процесом «окняжіння» все нових і нових територій, але не всі східнослов'янські землі перебували під контролем «класичного» володарювання. Регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених» територій, були, наприклад, на Волині Забужжя (землі між Вепром та Західним Бугом) і Погорина, у складі Галичини - «горная земля Перемышльская», Пониззя, а також, можливо, землі загадкових «болохівських князів».

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka