Роман Мстиславич загинув у Польщі в зеніті своєї могутності й слави. Зійшов з політичної арени "самодержець всієї Руської землі", як назвав Романа у посмертній похвалі йому галицький літописець. Об'єднання Галичини, Волині і Київщини, придушення боярської опозиції, нищівний розгром половців, високий міжнародний авторитет Романової держави — все це по суті трималось на особі і силі великого князя. Заведений Романом, принаймні на підлеглій йому частині Русі, "добрий порядок" мав підтримуватися його нащадком і наступником. На жаль, старшому сину Романа Данилові в годину батькової смерті ледве виповнилось чотири роки. Підняло голови бунтівне галицьке боярство, розбите, але не викорінене Романом.

Здавалось, колесо історії зробило чималий поворот назад: Галичина і Волинь надовго поринають у вир феодальної роздробленості. Сутички між боярством і центральною владою дедалі частішають. Галицький літописець з гіркотою зауважує: "Великі чвари почалися в Руській землі".

Більшість удільних князів і бояр, що раніше смирно сиділи в галицьких та волинських землях і містах з ласки й дозволу великого князя, в усьому корилися йому, служили у війську і платили данину, по смерті Романа відчули себе повновладними панами. Та якщо волинське велике боярство загалом підтримувало синів загиблого, чотирирічного Данила і дворічного Василька (джерела називають братів звичайно Романовичами), то галицьке збунтувалося і зовсім вийшло з-під їхньої, ще дитячої руки.

По загибелі Романа під Завихостом його заступила дружина Анна, яка правила Галицько-Волинським князівством від імені малолітнього Данила. Державні права княгині були визнані угорським королем Андрієм і малопольським князем Лєшком. Анна спиралась на частину вірного Романовичам волинського боярства, зобов'язаного покійному князеві особистим збагаченням, на Романову закуту в залізо військову дружину, головне ж -- на середні шари і верхівку городян, союзників її чоловіка у придушенні волинської, а згодом галицької боярської опозиції.

На зміну відносно єдиному і централізованому Галицько-Волинському князівству Романа з 1206 р. прийшли децентралізовані й роздроблені Галицька і Волинська землі, у складі яких виділилось ще по кілька удільних князівств. Всі вони прагнули проводити власну зовнішню і внутрішню політику. Зміна політично-соціальної ситуації в краї полегшила західним сусідам можливість втручатися у внутрішні справи обох земель і намагатися розділити між собою багату спадщину Романа Мстиславича. Йдеться про Угорщину і Польщу.

Та спершу небезпека над Галицько-Волинським князівством насунулася зі сходу. Після загибелі Романа Рюрик Ростиславич, за надзвичайно образним виразом північноруського літописця, "смета с себе чернечьскые порты й седе Кыеве"¹⁴. Він одразу змовився з Ольговичами і восени 1205 р. організував похід на Галич, що не приніс йому успіху.

Як сповіщає Галицько-Волинський літопис, угорський король Андрій П, дізнавшись про кончину Романа, зустрівся з Анною в галицькому місті Сянику, "прийняв Данила як милого сина свого, залишив у нього в Галичі засаду" (с.480), тобто посадив залогу в галицькому замку. Тим самим король взяв у опіку Галицько-Волинське князівство, що стояло на межі розпаду. Відтепер Андрій титулує себе в своїх писаних латиною грамотах королем Галичини й Волині ("rex Galiciae Lodomeriaeque")¹⁵.

Проте в наступному, 1206 р. над Галицько-Волинським князівством нависла нова, ще грізніша біда. Чернігівські князі Ольговичі, традиційні вороги єдності Русі й давні союзники та родичі половецьких ханів (здебільшого вони одружувалися з ханськими доньками), організували новий похід на Галич. Разом з ними йшли їхній родич київський князь Рюрик Ростиславич, смоленський володар Мстислав Романович, сіверські князі Ігоревичі: Володимир, Роман, Святослав і Ростислав, сини героя "Слова про Ігорів похід" Ігоря Святославича. Становище ускладнювалось тим, що із заходу до кордонів Волині рушив польський князь Лешко. Північноруський Суздальський літопис сповістив, що "ляхи йдуть до [міста]" Володимира на допомогу Ольговичам"¹⁶.

Суздальський літописець докладно висвітлює події 1206 р. Дізнавшись про похід Рюрика з іншими князями на Галич і почувши, що поляки рушили йому на допомогу, угорський король "перейшов через гори [Карпати]" і пішов навперейми польському військові до м.Володимира. Літописець коротко сповіщає, що "король примирив ляхів"¹⁷. Виходячи з цих слів, М.С.Грушевський вирішив, що тоді була укладена угода між королем і Лешком про взяття під покровительство вдови Романа з малими дітьми. На його думку, вони виробили план запрошення до Галича князя зі сторони. Вибір упав на сина Всеволода Велике Гніздо Ярослава, котрий був удільним князем у Північно-Східній Русі¹⁸.

Висловлювалась також думка, що угорський уряд покликав до Галича з Переславля Залєського Ярослава Всеволодича на прохання княгині Анни — і прибрав з Галича свою залогу¹⁹. Адже перед повідомленням про це Суздальського літопису в ньому сказано, що галицькі бояри "таємно послали по Володимира Ігоревича"²⁰. Прихід Ярослава міг би, мабуть, захистити Галич і князівство від хижих бояр та їхніх маріонеток — чернігівських Ігоревичів. Ярослав без жалю залишає непоказний стіл Переяслава і швидко йде на південь. Проте у дорозі він довідується, що є сильніші за нього конкуренти на галицьке княжіння • Ігоревичі, і повертається додому²¹.

Утвердження чернігівських княжичів у Галичі полегшувалось поверненням з еміграції могутнього боярського роду Кормильчичів, що "їх був вигнав великий князь Роман через їхню зраду прославляли вони Ігоревичів". Як бачимо, ще за життя Романа і в часи його найвищої могутності галицькі бояри плели інтриги з сіверськими князями. З появою у Галичі Кормильчичів серед боярської верхівки перемагає чернігівсько-сіверська партія, і бояри закликають Ігоревичів на княжіння. Це сталося влітку 1206р.²².

Неважко уявити собі, як сприйняла цю звістку княгиня Анна, котрій обіцяв свій захист угорський король і натомість зрадив її. Вона спішно виїздить до старої Романової вотчини - Володимира-Волинського. У Галичі князем сів Володимир Ігоревич, а його брат Роман - - в іншому стольному місті Галицької землі - - Звенигороді. Союзники і покровителі Ігоревичів Ольговичі повернулись на Чернігівщину.

Проте Ігоревичі не задовольнилися Галичиною, вони зазіхали і на Волинь, де Володимир планував посадити князем третього брата, Святослава. Літописець лаконічно зауважує: "Володимир хотів викорінити Романів рід і йому допомагали безбожні галичани", тобто вороже Романовичам велике боярство. Ігоревичі висилають до громади Володимира-Волинського якогось попа з дорученням переказати: зруйнуємо місто, якщо не видасте нам Романовичів і не приймете на княжіння Святослава. Більшість городян і відданих Романовій родині волинських бояр з обуренням зустріли цю нахабну вимогу й навіть хотіли забити того попа. Проте знайшлись і такі бояри, "що носили облуду в своєму серці" і сказали: "Не годиться убивати посла".

Певно, ворожа Романовичам партія на Волині була досить сильна, бо наступного після цієї ради дня Ганна вирішила тікати з Володимира. Галицький книжник, мов у авантюрному рицарському романі, так розповідає про цю втечу: "Вона порадилася з Мирославом²³ і з дядьком і вночі втекла до Ляхів [Польщі]. Дядько взяв Данила поперед себе і вийшов з міста, а піп Юрій [певно, духівник княгині] з годувальницею, узявши Василька, вийшли через пролом у стіні. Не знали вони, куди і бігти, бо Романа забили у Ляхах, а Лешко миру [з ними] не уклав".

Мабуть, намагаючись зробити свою розповідь якомога захопливішою, літописець надмірно драматизував обставини втечі Романової вдови з дітьми з Володимира. Не забуваймо, що Галицько-Волинський літопис є не лише історичним, а й літературним твором. У тексті цієї чудової пам'ятки давньоруського письменства розсипані мистецькі описи історичних подій та осіб, при цьому літописці (бо літопис, як і майже всі інші джерела цієї категорії, є продуктом творчості не одного автора) не скупились на гіперболи та метафори.

Навколо Романовичів стіною стояла військова дружина їхнього батька, їх оточували вірні бояри, на їхньому боці були волинські городяни. Навряд чи була потреба княгині серед ночі, з дітьми на руках вибиратись з міста через дірку в міських укріпленнях. Слід гадати, насправді Анна з Данилом і Васильком цілком відкрито, в супроводі почту і військової дружини, з сумною урочистістю залишила місто - проти Ігоревичів з їхнім численним військом було тоді не встояти. Не зовсім відповідає дійсності й підкреслене літописом побоювання Анни їхати до Польщі. Ще за життя Романа, у кінці 1204 чи на початку 1205 р. було укладено троїсту русько-угорсько-польську угоду²⁴. Про це свідчить пізніша, близько 1206 р., звістка нашого літопису. Польський князь Лешек "послав свого посла В'ячеслава Лисого, мовлячи королеві [Андрієві II]: "Я забув сварку з Романом. Присягались ми з тобою, якщо залишаться живі його діти, мати до них любов...Давай тепер підемо і відвоюємо їм їхню отчину".

Поряд із таким переважно формальним (як покажуть наступні події) додержанням союзницьких зобов'язань щодо родини Романа, угорський король і краківський князь підписали, ймовірно, того самого 1206 р. угоду про розподіл сфер впливу в Галицько-Волинській Русі. Галичина потрапляла під опіку короля, Волинь — князя.

Отже, Анна з дітьми вирушила до Кракова, де її "з великою честю" прийняв Лешко. Водночас, розуміючи, що власними силами йому не захопити Волинь, краківський князь зав'язує нові стосунки з угорським королем, метою яких був воєнний союз для боротьби за Південно-Західну Русь. Новий польсько-угорський союз був скріплений ... відправленням Данила до угорського двору (Василько з матір'ю був затриманий у Кракові). Ці факти кидають справжнє світло на польсько-угорську угоду: обидві сторони дивилися на малих синів Романа, як на заручників у тій складній і не дуже-то порядній політичній грі, яку вони вели навколо Галичини і Волині.

До змісту

Відскановано з: М.Ф. Котляр. Данило Галицький. Київ, ІІ НАНУ, 2001-06-25
ISBN966-02-2134-7