Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Данило Туптало – небесний патрон Ростова-на-Дону.

Данило Туптало – небесний патрон Ростова-на-Дону.

Не кожний зараз знає, що головне місто Донського краю, Ростов-на-Дону, названий так на честь видатного церковного діяча, українця за походженням, святого Димитрія Ростовського.

Народився Димитрій Ростовський (в миру Данило Туптало) у грудні 1651-го року, в самий розпал Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, в містечку Макарові на Київщині. Батько Данила, Сава Туптало, був козацьким сотником Макарівської сотні Київського полку, брав активну участь у війні, але після того, як за російсько-польською угодою на Правобережжя Дніпра повернулася польська шляхта, змушений був, разом з родиною, переселитися до Києва. Тут, на старості літ, він прийняв чернечий постриг, церковному життю присвятили себе і всі його діти – три доньки й син Данило.

Навчався Данило Туптало у Києво-Могилянському колегіумі, а чернече життя розпочав у Київському Кирилівському монастирі. Дуже рано виявив себе проповідницький талант майбутнього святого. Протягом 25 років спочатку простий чернець, а потім ігумен та архімандрит Димитрій проповідував у найбільших монастирях України – Густинському, Чернігівському, Батуринському, у Києво-Печерській Лаврі. Димитрій був кафедральним проповідником у Лазаря Барановича, який у часи Руїни очолював Українську Православну Церкву під омофором Константинопольського патріарха, до порад Димитрія прислухався і гетьман України Іван Самойлович. Високо цінував Димитрія Іван Мазепа.



Митрополит Димитрій Ростовський. Портрет невідомого художника 18-го ст. (Національний художній музей України).

Прославився Димитрій по всій Україні і як проповідник, і як церковний письменник. Занепокоїло це Москву, яка побоювалася, що свій талант може він використати у протидії імперській владі. За наказом Петра Першого 1701-го року призначено Димитрія митрополитом аж у Сибір, у далекий Тобольськ, але приїхавши до Москви, Димитрій сказався хворим, і їхати до Сибіру відмовився. Тоді за допомогою Димитрія була побудована каплиця на могилі гетьмана Петра Дорошенка, який помер 1698-го року на засланні у підмосковному селі Ярополці, та започаткована традиція панахид на могилі гетьмана.

Тож, з уваги на слабке здоров’я, Димитрія призначено митрополитом до міста Ростова, неподалік від Москви. Тут він і прославився найбільше, впроваджуючи основи європейської гуманістичної культури серед дикої російської глибинки, яка впродовж століть, від часів монгольської навали, була відірвана від шляхів прогресу та цивілізації. Ним була тут заснована школа, видавалися книги, ставилися вистави на сюжети з біблейської історії, саме завдяки Ростовському митрополиту російські землі на схід від Москви долучилися до більш розвиненої тоді української культури, через яку пізнали й перші плоди європейської цивілізації. Недаремно, що відразу по смерті Димитрія 1709-го року, в народі розповсюдилися чутки про його велику святість, і до його могили сходилися люди, благаючи допомоги та небесного заступництва. На Великдень 1757-го року Димитрія канонізовано, він став єдиним святим, якого прославила Російська православна церква впродовж усього 18-го століття, скептичної епохи, коли держава уперто боролося з церквою за вплив над душами своїх громадян, і це яскраво свідчить про той великий авторитет, що мав Димитрій Ростовський у народі. Саме тоді розпочалося будівництво і нової російської фортеці на Дону. На честь українського святого вона була названа його ім’ям, згодом перетворившись на місто Ростов-на-Дону.

Залишився Димитрій Ростовський у пам’яті народу і як великий церковний письменник. Перша його праця «Руно зрошене» була написана у 1677-1680 рр. за пропозицією Лазаря Барановича, і розповідала історію чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі. Ця перша праця користувалася великим попитом на Україні, і за життя Димитрія перевидавалася сім разів. Для народної освіти були написані ним і дві драми – «Успенська» на Україні і «Різдвяна» вже у Ростові, які ставляться на сцені аж до наших часів. Філософські погляди митрополита на історію церкви знайшли собі місце в «Келійному літописці» й «Дзеркалі православного сповідання». Мовою богословських праць автора була церковнослов’янська зі значними українізмами, а проповіді і драми писалися говіркою, близькою до народної.

Найбільшим же твором Димитрія Ростовського є так звані «Четьї-мінеї», чотирьохтомний збірник життєписів найвідоміших святих, скомпонований за місячним принципом, коли історії життя святих прив’язані до днів їхньої церковної пам’яті, і наслідують одна одну так само, як один місяць року наслідує інший. Над «Четьями-мінеями» Димитрій Ростовський працював більше двадцятьох років, розпочавши їх на Україні 1684-го, а закінчивши у Ростові 1705-го, за кілька років до власної смерті. Безперечно, це головна праця всього його життя. Цим своїм твором Димитрій Ростовський продовжив давні традиції літератури Київської Русі – від праць Нестора-Літописця до Києво-Печерського патерика і творів Інокентія Гізеля.

Праці Димитрія Ростовського мали велике поширення не лише в Україні та Росії, а й по всьому православному світу – в Болгарії, Сербії, Румунії. У 18-19 ст.ст. «Четьї-мінеї» вважалися зразком агіографічної літератури, за ними вивчали церковну історію в школах і семінаріях. «Четьї-мінеї» були знані з дитинства та мали великий вплив на творчість найбільших російських та українських письменників – Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя, Льва Толстого, Лєскова, Герцена, Достоєвського. Олександр Пушкін використовував твір Данила Туптала при написанні трагедії «Борис Годунов», а Тарас Шевченко у дитинстві читав «Четьї-мінеї» вечорами на прохання батька, та й у дорослому віці любив повторювати їх уголос по святах зимовими місяцями.

Писав Димитрій Ростовський нові праці до своїх останніх днів. Чернетки його незакінчених творів були покладені російськими ченцями у Ростові йому у домовину, і таким чином згнили та навіки загинули для нащадків.

Найціннішою пам’яткою життя та творчості Димитрія Ростовського є його Щоденник, який він вів більшу частину свого життя, починаючи від 1681-го року. Мода на щоденники, або «діаріуші», як їх тоді називали на Україні, прийшла до нас з Європи через Польщу. «Денні записки», або «Келійний літописець», як називають ще діаріуш Димитрія Ростовського науковці, розкриває перед нами, крім іншого, і політичні уподобання Данила Туптала. Хоча церковна діяльність та життя у деспотичній Росії змушували Димитрія до відповідної стриманості у оцінках тих чи інших подій, що відбувалися тоді у державі, тем не менш, уважно читаючи книгу, ми можемо довідатись і про повагу Димитрія Ростовського до гетьмана Івана Мазепи, і про осудження ним жорстокостей Петра Першого, який замість того, аби мати «милість, лагідність і незлобність», «вельми согрішає і безгрішних осуджує замість грішних».



Пам’ятник Данилу Тупталу в Макарові (Україна).

Як твердить українська дослідниця Валентина Соболь, текст «Діаріушу» на 75 % був написаний тогочасною українською літературною мовою, зі значними вкрапленнями мови польської та латини. Посмертна доля цього твору Димитрія Ростовського була досить складною. До кінця 18-го століття «Діаріуш» залишався невідомим для читачів. Відкрив його для широкого загалу читаючої публіки український історик і археограф Микола Бантиш-Каменський, батько Дмитра Бантиша-Каменського, автора першої науково систематизованої загальної історії України. Микола Бантиш-Каменський передав щоденник Димитрія Ростовського відомому російському видавцю, Миколі Новикову, який його і видав у Петербурзі 1774-го року. Але це видання було підлагоджене під смаки саме росіян. Як зазначав сам Новиков, у праці була виправлена «польська і малоросійська мова», і щоденник був фактично перекладений з української мови на російську.

Спотворений таким чином на російський кшталт Щоденник перевидавався у Російській імперії неодноразово, і кожного разу наслідував схиблений у видавництві Новикова оригінал. Авторський варіант рукопису, написаний Димитрієм Ростовським, був утрачений 1834-го року, зберігся до наших часів лише скорочений список з оригіналу, який знаходився у бібліотеці Києво-Печерської Лаври. Саме цей список і свідчить про те, що мовою Діаріуша Данила Туптала була тогочасна українська.

Незважаючи на велику популярність у читачів, влада двічі за останні 25 років 18-го століття вилучала Щоденник Димитрія Ростовського з читацького обігу, видавши наказ про конфіскування першого видання 1774-го і третього видання 1784-го років. Знущалися над пам’яттю святого Димитрія і у сучасній Росії. 1999-го року, до 250-ої річниці заснування Ростова-на-Дону, на місцевій Соборній площі перед храмом Різдва Пресвятої Богородиці було побудовано пам’ятник небесному патрону міста. Пам’ятник цей відразу викликав обурення значної частини місцевих громадян. Скульптура на постаменті нічим не нагадує реальної постаті ростовського митрополита, відомої нам з численних портретів та ікон. Як свого часу по всьому СРСР бовваніли однотипові пам’ятники Володимиру Леніну з задертою угору рукою, так тепер у Росії скрізь виникають подібні один до одного пам’ятники-близнюки церковних ієрархів, що своїми гладкими формами та круглими рисами обличчя чомусь нагадують собою портрети двох останніх патріархів РПЦ, але ніяк не реальних історичних осіб, яким вони є присвячені. До того ж, пам’ятник митрополиту в Ростові повернуто спиною до церкви, що є порушенням існуючих канонів. Набагато красивішим є пам’ятник Данилу Тупталу на його історичній батьківщині, в українському Макарові, з дотриманням до усіх потрібних канонічних вимог.



Пам’ятник Димитрію Ростовському в Ростові-на-Дону.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Зіставлення матеріалів по Київщині XVI-XVIII ст. (Лаврська експедиція) свідчить, про його генетичний зв'язок з місцевим староукраїнським населенням як XII - першої пол. XIII ст., так і з сучасними українцями. Це свідчить про аборигенність укр. населення Київщини, єдність його генетичних зв'язків, незважаючи на татаро-монгольську навалу.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka