Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 березня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Чільні міста Східної Слобожанщини

Чільні міста Східної Слобожанщини.


Етнографічна карта України 1949-го року.

Історичним центром усієї Східної Слобожанщини є місто Острогозьк, засноване українськими козаками 1652-го року. Колись, у 8-10 ст.ст., на цьому місці вже існувало слов’янське поселення давньоукраїнського племені сіверян, але постійні напади ворожих кочовиків змусили наших предків покинути ці землі, і повернулися вони сюди лише у добу Богдана Хмельницького, аби своєю присутністю знову захищати рідну землю від ворожих зазіхань. Свою назву місто отримало від річки Острогощі, яка тут впадає у Тиху Сосну. Але за народними переказами, ім’я своє Острогозьк отримав від маленької дерев’яної фортеці – «острожка», з якого і розпочалася у 17 ст. майбутня столиця найсхіднішого українського козачого полка.

У сучасному Острогозьку мало що нагадує про його українську минувшину – такими є наслідки руйнівної політики російського царату та радянської влади. Лише назва центральної площі – Майдан, та пам’ятний знак на неї, на честь зустрічі тут у 1696-му році українського гетьмана Івана Мазепи з російським царем Петром, в силах викликати ностальгічні почуття в серці щирого українця. В усьому іншому зараз Острогозьк – типове російське провінційне містечко, з усіма, притаманними такому типу поселень, привабливостями та негараздами. Побачити на власні очі принади сучасного Острогозька можна хоч би й на цьому ролику у Ю-тубі:



Але все-таки де-інде і почуєш раптом у Острогозьку живу українську мову, сильно перемішану із російською, але все-таки українську, яку тут так і називають «суржиком». Та ще у місцевому або обласному музеях побачиш мовчазних свідків того, що ще сто років тому тут була справжня Україна, не змішана з ніякими чужорідними домішками. Одяг, предмети побуту і життя прадідів сучасних острогожців майже нічим не відрізняються від подібних речей тодішніх харків’ян чи сумчан. Свідком тому жіночі костюми Острогощини на виставці у Воронізькому художньому музеї імені Крамського з цієї світлини:


Жіночі костюми з Подоння.

Головним містом Білгородчини є Білгород, заснований за наказом російського царя Федора у 1596-му році. У Білгороді розміщалися царське чиновництво та адміністрація, для нагляду за місцевим російським та українським населенням, у прикордонних на той час з татарами землях. Як і в Острогозьку, слов’янське поселення на території сучасного Білгороду, існувало ще в добу Київської Русі, і розташовувалося в історичному центрі міста – на Білій горі. Білі, крейдяні узвишшя, є взагалі характерною ознакою усієї Східної Слобожанщини. В наші часи часто можна почути думку, що ім’я Білгорода пов’язане нібито з білого каменя фортецею, яка існувала тут колись, але це не вірно. Місцеві жителі й дотепер любовно називають своє місто «Білогір’ям», так само як і місцевий чоловічий волейбольний клуб, 7-кратний чемпіон Росії, та переможець Ліги Чемпіонів. Хоча з самого свого початку Білгород формувався як російський адміністративний центр на прикордонні, але він завжди активно заселявся і українцями з навколишніх українських сіл та з України. І зараз українці є другою за чисельністю національністю міста, хоча їх і набагато менше від росіян.

Автор «Історії Русів» називає місто Білгородом-Руським, аби відрізнити його від двох інших українських Білгородів – княжого Білгорода під Києвом, та Білгорода-Дністровського, тодішнього турецького Аккерману, що перекладається з турецької як «Біла фортеця». Автор «Історії Русів» називає «руськими» саме українців, а росіяни для нього «москалі», і таким чином він зачисляє Білгород-Руський до української етнічної території.

Найдавнішим містом Східної Слобожанщини є Курськ. Археологічні дослідження стверджують, що вже у 8 ст. Курськ був значним суспільним центром племені сіверян, в українських літописах він згадується з середини 11 ст., а з 1095-го року стає столицею Курського удільного князівства у складі Чернігівської Землі. Після монголо-татарської навали місто зазнало руйнації, але відродилося під владою великих литовських князів. Назва міста походить від невеликої річки Кура, що тут протікає, а назву останньої народна етимологія виводить від диких птахів куріпок, по давньоукраїнському «кур», яких забагато водилося колись у навколишніх лісах та степах. Три куріпки у польоті зображені і на міському гербі Курську.

В добу Московського царства і далі Курськ, так само як і Білгород, активно заселявся російськими «служивими людьми», але на околицях міста, у слободах, існували значні українські козацькі поселення, що відбилося у назвах цих слобід, які збереглися і до сього часу – Козацька слобода і Черкаська («черкасами» росіяни 16-17 ст.ст. називали українців за чільним колись козацьким форпостом на Дніпрі – Черкасами). Про ті українські традиції, що збереглися у сучасному Курську, буде мова далі.


Герб Курська з трьома куріпками.

До змісту




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Віктор Чумаченко народився 1956 р. у станиці Ахметовській Краснодарського краю. 1978 р. закінчив російську філологію в Кубанському держуніверситеті, 1987 – аспірантуру Літературного інституту в Москві. Канд. філологічних наук, професор. Працює завкафедрою літератури Краснодарського держуніверситету. Редактор “Вісника Тов. української культури Кубані”, заслужений працівник культури України та Кубані. Голова краснодарського осередку НТШ. Досліджує українську літературну традицію кубанських козаків, етнографію та історію Кубані. Автор понад 400 наукових статей та упорядник книжок: Курень: антология кубанской литературы конца 18 –нач. 20 веков (Краснодар, 1994); Василь Мова (Лиманський). „Кулiш, Байда i козаки” (Нью-Йорк, 1995); Василь Мова (Лиманський). Из литературного наследия (Краснодар, 1999); Козак Мамай. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури для кубанських шкіл (1998)

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka